Чинники та риси економічного розвитку окремих провідних країн світу.

США:

ü швидка та ефективна конверсія;

ü прискоре­ний розвиток господарства за рахунок експортоорієнтованої урядової політики;

ü зростання зайнятості населення за рахунок збільшення мінімальної заробітної плати та збільшення урядових видатків на війну в Кореї (поч. 1950);

ü реалізація програми будівництва дешевого житла;

ü збільшення внутрішнього боргу і як наслідок ско­рочення соціальних витрат;

ü скорочення золотих та валютних резервів;

ü послаблення позицій на світовому ринку внаслідок утворення нових промислових центрів та посилення міжнародної конкуренції з боку ФРН та Японії.

У результаті економіка США дещо втратила динамізм, на деяких напрямках на початку 60-х років стало помітним відставання.

Великобританія:

ü част­кова націоналізація базових галузей економіки (енергетики, транспорту, кам’яновугільної та сталеливарної промисловості, а також інфраструктури) з метою забезпечення повної зайнятості;

ü обмеження імпорту задля досягнення рівноваги платіжного балансу та під­тримання курсу фунта стерлінгів.

Франція:

ü запровадження системи індикативного планування та прог­рамування. Реалізація трьох стратегічних планів щодо модернізації націоналізованого сектора економі­ки (1947-1953 рр.), зміцнення конкурентоспроможності приват­них фірм (1954-1957 рр.) та переходу від протекціонізму до “від­критої економіки” (1958-1961 рр.);

ü створення фонду соціально-економічного розвитку, який дає змогу здійснювати інвестування в державний та приватний сек­тори економіки.

Основні заходи післявоєнної відбудови господарства Японіїзначною мірою були засновані напрограмі “Зворотного курсу”і передбачали:

ü прийняття нової конституції, що проголосила демократичні права і свободи;

ü структурну перебудову економіки, спрямовану на розвиток зовсім нових галузей промисловості, передовсім переробних галузей, які б враховували забезпе­чення експорту та заміщення імпорту;

ü стрімку торговельну експансію, яка досить швидко набрала глобального характеру;

ü аграрну реформу, що сприяла значному розширенню внутріш­нього ринку;

ü лі­бералізацію господарської системи та демонополізацію промисловості шляхом розпуску вертикальних концернів-холдингів;

ü радикальну бюджетну реформу;

ü реформу трудо­вого законодавства та середньої школи, що дало Японії висококваліфіковану і водночас найдешевшу у світі робочу силу;

ü запровадження специфічних методів управління та організації праці, зокрема колективних форм стимулювання та відповідальності, систему довічного найму та ін.

Зазначені чинники сприяли перетворенню Японії у велику індустріальну державу, що вже у 1950-60 рр. посіла одне з перших місць у світі за рівнем економічного розвитку.

Повоєнну відбудову Німеччини (ФРН) пов’язують із політикою Л.Ерхарда, розробленою на основі концепції “соціального ринкового гос­подарства”. Вона включала:

ü грошову реформу (1948) – заміну знецінених рейхсмарок на дойчмарки, що значною мірою вирівняло вартість фінансових активів населення;

ü цінову реформу (лібералізація цін);

ü податкову реформу, що сприяла розвитку малого і середнього бізнесу.

Результати здійснених заходів досить швидко проявилися у поступовому наповненні внутрішнього ринку товарами, стабілізації темпів зростання цін та заробітної плати, підвищенні продуктивності праці. Уже в 1954 р. на третину було перевищено рівень довоєнного виробництва, а згодом ФРН вийшла на друге місце в світі після США за рівнем золотих запасів. Ставши провідною країною Західної Європи, ФРН вдруге випередила своїх минулих переможців за рівнем господарського розвитку.

Неокейнсіанські теорії економічного зростання.У післявоєнні роки на перший план соціально-економічного розвитку західних країн виступають не проблеми «повної зайнятості», а проблема економічного зростання.

Об’єктивною передумовою для появи такої проблеми стали процеси, що відбувалися в розвитку економіки в післявоєнний період. Розгортання НТР, нерівномірний розвиток капіталістичних країн, високі темпи економічного зростання в соціалістичних країнах поставили цю проблему на порядок денний. Найбільш непокоїли західних економістів високі темпи зростання економіки соціалістичних країн, що загострювали проблему «економічного змагання двох систем». Не випадково американський економіст Є. Домар писав, що проблема темпів перетворюється на проблему самого існування капіталізму.

Саме за цих умов і з’являються теорії економічного зростання, автори яких роблять спроби створити теорію відтворення придатну для різних кон’юнктурних умов, визначити загальні фактори економічного зростання.

Поява цих теорій була б неможливою без суттєвої зміни поглядів на роль держави в регулюванні відтворювальних процесів.

Теоретична модель зростання, що була побудована Кейнсом, передбачала можливість впливати на величину сукупного попиту, зайнятості та національного доходу регулюванням «незалежних змінних» — схильності до споживання, граничної ефективності капіталу та норми процента.

Ідеї Кейнса розвинули його послідовники — А. Хансен, Р. Харрод, Є. Домар та ін. Після другої світової війни, намагаючись уникнути недоліків моделі Кейнса, неокейнсіанці опрацювали нові (моделі Р. Харрода, Є. Домара).

Теоретики економічного зростання — неокейнсіанці — прагнуть динамізувати статичну модель Кейнса та обгрунтувати умови стійкої рівноваги з використанням не тільки «дохідного ефекту» Кейнса, а й «виробничого ефекту», тобто повної зайнятості виробничих потужностей і робочої сили, а також виявити причини порушення такої рівноваги. Якщо Кейнс застосовував модель мультиплікатора для короткострокового періоду, то неокейнсіанці розширили часові межі дії мультиплікатора, використовуючи цю модель у динамічному аналізі. Важливим нововведенням неокейнсіанської теорії саме і є включення «виробничого ефекту» у модель зростання і врахування умов, необхідних для забезпечення безперервного зростання економіки (динамічної рівноваги).

Послідовник Кейнса англійський економіст Рой Харрод у спробі подолати кейнсіанську статичну модель розробив динамічний варіант теорії економічного зростання. «Динаміка», за Харродом, передбачає стійкий темп зростання протягом тривалого часу на відміну від «статики», що передбачає просте відтворення (або таке зростання, чи скорочення виробництва, яке має епізодичний характер). Харрод виходить з того, що підставою економічного зростання є три фактори: робоча сила, випуск продукції або дохід на душу населення, розмір наявного капіталу. Для розробки своєї моделі він запровадив такий показник науково-технічного прогресу, як капіталомісткість, тобто відношення величини капіталу до обсягу випуску продукції.

У статті «Нарис теорії економічної динаміки» (1939), а потім у книжці «До динамічної економічної науки» (1948) Р.Харрод запропонував своє рівняння «гарантованого зростання». Воно має відношення до однопродуктової замкненої економіки: одна середня величина граничної схильності до заощадження, одна середня величина граничної продуктивності капіталу (обидві величини є константами); заощадження та інвестиції є функціями тільки доходу; відсутня взаємозамінюваність факторів виробництва, не береться до уваги технічний прогрес і т. п.

Рівняння Р.Харрода, яке є найбільш поширеною неокейнсіанською формулою економічного зростання, можна зобразити так:

,

де Gn — темп зростання валового національного продукту;

S — відношення чистих заощаджень до сукупного доходу, або норма нагромадження;

Cr — маржинальний коефіцієнт капіталомісткості, або відношення капіталу до випуску продукції.

Рівняння показує, що темп зростання є прямо пропорційним коефіцієнту заощаджень (інвестицій) та обернено пропорційним коефіцієнту капіталомісткості. З погляду тривалої перспективи коефіцієнт капіталомісткості у Харрода — величина постійна за незмінної норми процента внаслідок нейтральності технічного прогресу, тобто фіксується тільки технологічними умовами виробництва. Отже, темп зростання національного доходу, по суті, є функцією лише однієї змінної — величини норми нагромадження, або приросту капіталу.

Для забезпечення стійкості темпу зростання виробництва за повної зайнятості, за Харродом, частка доходу (GnCr), що інвестується, має дорівнювати частці (S), що заощаджується. У цьому Харрод близький до Кейнса. Проте якщо в Кейнса розмір інвестицій визначається граничною ефективністю капіталу (норма прибутку), то Харрод зв’язує ці зміни зі збільшенням населення, технічним прогресом та розміром капіталу.

Модель зростання Р. Харрода є найбільш раннім та найбільш наочним прикладом ідеї «нейтральності» технічного прогресу, яка бере початок із тези про стагнацію 30-х рр.

Багато хто із тогочасних західних економістів стверджував, що зростання значення капіталозберігаючих інновацій було одним з факторів, що зробили свій внесок у хронічну дефляцію економік розвинутих країн. Це був розрив з концепцією «ухилу» в бік автоматизації. У 40-х рр. емпірично виявлена довгострокова стабільність агрегованого показника капіталомісткості зробила економістів більш сприйнятливими до ідеї «нейтрального технічного прогресу».

Р. Харрод розділив економіку на два сектори: сектор, що виробляє інвестиційні блага, та сектор споживацьких благ. Особливість двосекторних моделей полягає в тім, що загальна нейтральність технічного прогресу не передбачає нейтральності інновацій у кожному секторі. Технічний прогрес у цілому, показує Харрод, яким би не був його факторозберігаючий характер у секторі, що створює інвестиційні блага, є капіталозберігаючим, оскільки він зменшує витрати капіталу на реальні капіталовкладення у кожному секторі, навіть за постійної ставки процента. Дешевші машини, у свою чергу, стимулюють заміщення праці капіталом.

Аналогічно технічний прогрес у секторі споживацьких благ здешевлює працю, заохочуючи заміщення капіталу працею. Отже, загальна нейтральність, стверджує Р. Харрод, означає або технічний прогрес (без ухилу в той чи інший бік), що здійснюється однаковим темпом на всіх стадіях виробничого процесу; або ситуацію, в якій капіталозберігаючий технічний прогрес у секторі інвестиційних благ цілком компенсується працезберігаючим ухилом у секторі споживацьких благ, залишаючи середню капіталомісткість постійною за незмінної процентної ставки.

Р. Харрод відмовився від зауважень Хікса щодо факторних пропорцій та «миттєвості» інновацій, котрі повністю витісняють старі технології. Йому належить класифікація, що спеціально призначена для постійного процесу технічних удосконалень: працезберігаючий технічний прогрес збільшує, а капіталозберігаючий, навпаки, зменшує показник капіталомісткості, тоді як нейтральний технічний прогрес залишає його незмінним за фіксованої процентної ставки.

Цей висновок Харрода врахував існуючі на той час побоювання, що весь технічний прогрес призводить до зменшення середньої капіталомісткості, оскільки перешкоджає зниженню граничного продукту праці в міру нагромадження капіталу в часі. Показник капіталомісткості виявляється показником темпу інноваційної діяльності; капіталоозброєність, що не зростає, передбачає компенсацію інноваціями зменшення прибутковості капіталу. Проте Харрод зазначав, що працезберігаючі інвестиції, скорочуючи розходження, здатні збільшити граничний продукт праці без збільшення середнього граничного продукту або зниження капіталомісткості. Отже, малоймовірно, щоб стійкий потік працезберігаючих інновацій спричинився до стійкого зниження показника капіталомісткості. Відтак тренд показника капіталомісткості можна використати для отримання загальних уявлень про характер технічного прогресу.

Американський економіст Є. Домар, як і Харрод, протиставляючи економічну динаміку статичним теоріям, передовсім кейнсіанству, розглядає принцип акселерації як теоретичне положення, що найбільш яскраво відображує динамізм економіки. Домар вважає інвестиції основним фактором і рушійною силою економічного зростання у зв’язку з їх подвійним ефектом («дохідний» та «виробничий»). Інвестиції, на думку Домара, є необхідною умовою зростання, оскільки збільшення потужності виробничого апарату забезпечується інвестиціями — так званий виробничий ефект. Але цього ще недостатньо, бо для перетворення можливості виробництва у дійсність необхідним є ефективний попит, який формується переважно тими самими інвестиціями з допомогою «дохідного ефекту», причому тут інвестиції відіграють роль стимуляторів наступних інвестицій. Формула економічного зростання Домара відображує ті самі закономірності, що й рівняння Харрода, але в іншій математичній інтерпретації. У ній приріст продукції дорівнює добуткові AБ, де А — схильність до заощадження, Б — продуктивність інвестицій. Що вище значення А, то більше має бути частка доходу, що інвестується, і більше наступне зростання доходу. Так само що більшим є значення Б, то більше продукту може бути створено за даної суми капіталу і швидше зростатиме дохід. Якщо національний дохід, стверджує Домар, зростає за такого відносного щорічного темпу АБ, який дорівнює оптимальному, то надлишкового нагромадження капіталу не буде.

Рівняння Харрода та Домара дуже близькі, і тому здебільшого говорять про рівняння Харрода—Домара.

Дія принципу акселерації у моделях Домара та Харрода базується на тому, що зміни споживацького попиту зі зростаючою інтенсивністю передаються на різні ступені виробництва, до того ж між змінами масштабів споживацького попиту та змінами розмірів інвестицій існують прямі кількісні залежності: відносно незначні зміни споживацького попиту приводять до відносно значних змін масштабів інвестицій. Отже, початкове нарощування інвестицій через мультиплікатор індукує зростання доходів і валового споживацького попиту, який, у свою чергу, через акселератор індукує новий приріст інвестицій (похідні інвестиції) з новим ефектом мультиплікатора і т.д. Значення акселератора у цьому разі можна визначити як відношення абсолютної величини індукованих чистих інвестицій до змін споживацького попиту. Він дає можливість визначити, якою мірою динаміка виробництва інвестиційних засобів випереджає у часі (за даної техніки виробництва) темп виробництва предметів споживання.

Якщо кейнсіанська рівновага потребувала рівності між фактичними заощадженнями й бажаними інвестиціями, моделі економічного зростання потребують для забезпечення рівноваги певного зв’язку між основним капіталом і темпом зростання продукту. Провідна ідея цієї концепції полягає у визнанні того, що інвестиції є «творцями» виробничих потужностей. І саме вона стала головним нововведенням, яке повернуло кейнсіанську теорію до теорії зростання.

Моделі економічного зростання Харрода—Домара були однофакторними, тобто спрощеними. Вихідним їхнім положенням було те, що динамічна рівновага потребує певної відповідності виробництва та попиту.

Складнішими системами моделювання є багатофакторні моделі економічного зростання Е. Хансена, Д. Хікса, Д. Дьюзенберрі. Ці моделі є неокейнсіанськими, модифікованими за рахунок запровадження в базові (однофакторні) моделі механізму циклічних коливань, змін галузевої структури виробництва, впливу науково-технічного прогресу, аналізу та залучення конкретних економічних даних. Теорії економічного зростання, що зросли з кейнсіанської концепції, дали поштовх серйозним статистичним розробкам, глибшому вивченню економічної кон’юнктури для розширення використання математичних методів у економічних дослідженнях.

Кейнсіансько-неокласичний синтез як наслідок перегляду теорії Дж. М. Кейнса.Уже з 30-х років розпочався поступовий теоретичний перегляд моделі Кейнса з метою влити її в систему загальної економічної рівноваги як особливого випадку. Цей варіант під назвою "стан-дартної кейнсіанської моделі", або "кейнсіансько-неокласичного синтезу", займав панівне положення в структурі ринкової еконо-мічної думки до кінця 60-х років. Він виник як наслідок трактуван-ня теорії Кейнса його послідовниками - відомими економістами Дж. Хіксом, А. Хансеном, Л. Клейном, П. Самуельсоном, Ф. Модільяні та ін. Їх трактування поєднало елементи кейнсіанської та неокласичної моделей і отримало назву кейнсіансько-неокласич-ного синтезу.

Перша його суттєва риса полягає в тому, що в основу покладено виведення макроекономічних поведінкових функцій із неокласич-ного постулату максимізації корисності окремими індивідами. Тому макроекономічні теорії сукупної поведінки будуються простим під-сумовуванням індивідуальних функцій.

Друга суттєва риса синтезу - відмова від важливого кейнсіанського допущення про негнучкість цін і прийняття протилеж-ної неокласичної передумови про їх цілковиту гнучкість, що пов'яза-но із введенням в кейнсіанську модель так званого ефекту Пігу, або реальних касових залишків.

Третя суттєва риса кейнсіансько-неокласичного синтезу - допущення про нейтральність грошей і зосередження уваги на рівно-вазі економіки в умовах повної зайнятості.

Нарешті, прибічники синтезу використовують закон Вальраса, який пов'язує воєдино ринки грошей, облігацій, товарів і робочої сили і застосовується переважно для дослідження рівноваги з повною зайнятістю. Кейнсіанські противники неокласичного синтезу розглядають подібну спробу включити теорію Кейнса в зовсім непридатну для цього вальрасівську систему загальної рівноваги як "безнадійну".

Кейнсіансько-неокласичний синтез був основою третього класичного стану, оскільки досяг статусу загальноприйнятої панівної ортодоксії. Цей процес в галузі економічної теорії обумовлений рядом причин. Основні з них: економічні (підрив віри у здатність вільної ринкової економіки автоматично підтримувати повну зайнятість і стабільність цін, практична ефективність кейнсіанських засобів економічної політики тощо); соціальні (досягнення соціального консенсусу предствників приватного капіталу, середніх верств, значної частини робітничого класу); політичні (помітне тяжіння до реформізму); ідеологічні (вплив досвіду народногосподарського пла-нування, соціальних заходів в колишніх країнах командно-адмініс-тративної системи на економічну науку і політику Заходу, пропа-ганда політики активізму, заснованої на рекомендаціях прихиль-ників кейнсіансько-неокласичного синтезу) та ін. Разом з тим від-повідність кейнсіансько-неокласичного синтезу належному трак-туванню "Загальної теорії зайнятості, відсотка і грошей" Дж. М. Кейнса не викликала до середини 60-х років серйозних сумнівів в академічній науці і викладанні її. Все це сприяло зміцненню панів-ного становища синтезу і усталенню третього класичного стану.

Посткейнсіанство: новітня критика кейнсіансько-неокласичного синтезу.У другій половині 60-х років серед прихильників економічної теорії Кейнса намітився новий поворот. Провідні неокейнсіанці Р. Клауер, А. Лейонхувуд, Р. Берроу, Г. Гроссман, П. Девідсон, С. Вайнтрауб (США), Дж. Робінсон, Р. Кан, Г. Шекл, Н. Калдор (Великобританія) та інші виступили з критикою кейнсіансько-неокласичного синтезу і альтернативними витлумаченнями теорії Кейнса. Відправним пунктом їх критики стало положення про те, що "стандартна кейнсіанська модель" - це лише одна з ряду можливих інтерпретацій теорії Кейнса. Звідси - витоки чіткого розрізнення еконо-мічної теорії самого Кейнса та його послідовників як таких, що різняться між собою. На противагу кейнсіансько-неокласичному синтезу, або "класичному кейнсіанству", виникли різні варіант посткейнсіанства, насамперед "монетарного" і "нового".

Розкол і хитання в стані прибічників економічної теорії Кейнса підривали класичну ситуацію, що існувала. Однак вирішальну роль в її порушенні все ж відіграли інші чинники. По перше, - це кризові процеси в розвитку ринкового господарства. Особливу роль відіграла світова економічна криза 1974-1975 рр. - найбільш значна після „великої депресії” 30-х років. В економічній літературі не відчувається нестачі в постановці представниками всіх напрямів в прямий зв'язок кризових процесів в ринковій економіці із кризою кейнсіанства заснованої на ньому економічної політики. Проте спільний висновок - віднині з "кейнсіанською революцією" покінчено - отримує різне трактування залежно від напряму, основні поло-ження якого сповідує той чи інший вчений. Для посткейнсіанців він означає занепад "хибного" кейнсіансько-неокласичного синтезу і надії на швидке відродження "справжньої" економічної теорії Кейнса.

По друге, значна роль належала політичному чиннику - боротьбі двох тенденцій в суспільній свідомості, ідейно-політичному житті західного суспільства - ліберально-реформістській і консервативній. На зміну реформізмові прийшов консерватизм.

По-третє, велике значення мали процеси в розвитку економіч-ної теорії поза межами кейнсіанства. В умовах свободи творчості і можливостей критики пануючої ортодоксії її противники, насам-перед монетарне™, вели атаки на "класичне кейнсіанство". Представники неокейнсіанства стверджують, що насправді монетаризм піддав критиці не економічну теорію Кейнса, а її хибні інтерпретації. Однак це не похитнуло факту значного реального впливу монетаризму на остаточний підрив третього класичного стану і на тісно пов'язані з цим інтенсивні пошуки нового консенсусу в су-часній економічній теорії.

Змістовий модуль 3. Світове господарство та основні напрямки економічної думки на етапі інформаційно-технологічної революції ( кінець ХХ – початок ХХІ ст.).

Інтернаціоналізація та глобалізація світового господарства останньої третини ХХ-поч. ХХІст. Феномен глобалізації, що став домінантою цивілізаційного розвитку впродовж останньої чверті XX — поч. XXI століття, виник як процес, що якісно відрізняється від інтернаціоналізації не тільки тим, що охоплює найширші сфери суспільного життя, а тим, що означає перехід до системи переростання відкритого національного господарства в інтегроване світове господарство. Виникають нові ринки (капіталів, іноземної валюти, страхування тощо) на глобальному рівні з'являються нові інструменти (інформаційні системи, Інтернет, стільниковий зв'язок); формуються нові дійові особи (СОТ та ін.), розроблюються нові правила регулювання міжнародних відносин у вигляді багатосторонніх угод з питань економічного співробітництва, конвенцій та інтелектуального середовища. Основними характерними ознаками глобалізації є: розширення торгівлі та її лібералізація; інтернаціоналізація обороту капіталу та усунення перешкод для його руху; глибокі зміни у фінансовій сфері, що більше, ніж інші форми співробітництва, відчуває наслідки електронної революції; розгортання діяльності транснаціональних корпорацій (ТНК) та інше.

Найбільш істотними факторами, що сприяють глобалізації виступають:

- останні досягнення в галузі техніки і технології, що викликали стале зниження виробничих витрат, витрат на перевезення товарів та людей;

- технологічний процес в обробній промисловості, що дозволив розчленувати виробничий процес та поглибити міжнародний поділ праці;

- революція в галузі напівпровідникової, мікро схемної технології та її використання в телекомунікаційній сфері, щ₀ здійснили можливість пєредання практично необмеженого обсягу даних при вкрай низьких витратах. Синтез технології зв'язку, що використовується при переданні інформації, та комп'ютерної техніки при її опрацюванні створив унікальну інформаційну технологію;

- зростання феноменальними темпами інтернаціоналізації фінансів;

- досягнення науки управління, які значно розширили можливості фірм у сфері створення оптимальних управлінських структур.

Негативні наслідки глобалізації:

1. Зростання розриву у рівнях доходів між країнами та групами населення.

2. Нерівність у заробітній платі та дохода збільшилась майже в усіх країнах.

3. У більшості держав частка прибутку в доході є вищою, а заробітної плати — нижчою.

4. Безробіття в промислово розвинутих країн (крім США) залишається високим.

5. Глобальна конкуренція примусила великі міжнародні фірми посилити свої позиції на ринках за рахунок поглинань та придбань, що зробило ринки структури скоріше олігополістичними, ніж конкурентними.

6. Посилилось суперництво між країнами за експортні ринки та іноземні інвестиції.

Розвиток світової економіки в останній третині ХХ-ХХІ ст. „Рейганоміка” та „Тетчеризм”.Найважливішою причиною, яка привела людство до глобальних протиріч, є в першу чергу накопичення величезної виробничої потужності. З початку століття населення Землі зросло в 3 рази, а об'єм господарської діяльності – в 20. Перехід до постіндустріалізму змінив цільові установки суспільного виробництва. Гонитва за максимальною вигодою, перехід до інтенсивного розвитку виробництва супроводилися структурними кризами, нерівномірністю розвитку.

Особливе місце в загостренні глобальних проблем займає НТП. Масштаби його дії на довкілля не мають подібності в історії розвитку людства. Природне середовище насичується не лише відходами виробництва, але і абсолютно новими речовинами виробничої діяльності, які не розкладаються під впливом природних процесів. Проблема забруднення довкілля і утилізації відходів (особливо радіоактивних) набула планетарного характеру.

Науково-технічний прогрес сприяв виникненню і ряду інших проблем, що зачіпають інтереси всієї цивілізації: приборкання гонки озброєння, освоєння космосу і Світового океану і ін.

Глобальні проблеми складають особливий ряд соціальних процесів і явищ в сучасному світі, які відрізняються загальнопланетарним по своїх масштабах і значенні характером, пов'язані з життєвими інтересами народів всіх країн незалежно від їх соціального устрою, рівня економічного розвитку і географічного положення.

Однією з важливих сучасного світу є бідність і відсталість, які характерні, перш за все, для країн, що розвиваються, де проживає майже 2/3 населення Землі. Тому дану глобальну проблему часто називають проблемою подолання відсталості країн, що розвиваються. На Землі тих, що тепер голодують більше, ніж будь-коли в історії людства. Причин убогості і голоду в державах, що розвиваються, безліч. Серед них слід назвати нерівноправне положення цих країн в системі міжнародного розподілу праці; панування системи неоколоніалізму, що ставить своєю основною метою закріплення і по можливості розширення позиції сильних держав в країнах, що звільнилися. Основним напрямом боротьби проти убогості і голоду є реалізація прийнятої ООН Програми нового міжнародного економічного порядку (НМЕП), яка передбачає, по-перше, затвердження в міжнародних відносинах, демократичних принципів рівності і справедливості, по-друге, безумовний перерозподіл накопичених багатств і новостворюваних світових доходів на користь держав, що розвиваються; по-третє, міжнародне регулювання процесів розвитку відсталих країн.

Найбільш гострою проблемою сучасності є проблема війни і світу, мілітаризації і демілітаризації економіки. Тривале військово-політичне протистояння, в основі якого лежать економічні, ідеологічні і політичні причини, було пов'язане із структурою міжнародних відносин. Воно привело до накопичення величезної кількості боєприпасів, поглинуло і продовжує поглинати величезні матеріальні, фінансові, технологічні і інтелектуальні ресурси. Гонка озброєнь обійшлася людству дорого. Лише військові конфлікти, що мали місце з 1945 р. до кінця 80-х рр. нашого століття, обернулися втратами 10 млн. чоловік, величезним збитком. Військовим виробництвом зайнято 60 млн. чоловік. Вираженням сверхмілітарізованності світу є наявність в шести країн ядерної зброї в кількості, достатній для знищення життя на Землі декілька десятків разів. Відхід від конфронтації і скорочення озброєнь почалося в 70-і рр. як наслідок певного військового паритету між СРСР і США. НАТО зберігся як військовий і політичний блок, переглянувши деякі зі своїх стратегічних установок. Є низка країн, які довели витрати до мінімуму, процвітають завдяки такій політиці (Австрія, Швеція, Швейцарія). На жаль, війна далеко не зникла з арсеналу способів вирішення конфліктів. Глобальне протистояння змінилося посиленням і збільшенням числа різного роду конфліктів локального характеру з приводу територіальних, етнічних, релігійних розбіжностей, що загрожують перетворитися на регіональні або глобальні конфлікти з відповідним залученням нових учасників.

Світову продовольчу проблему називають однією з головних невирішених проблем XX ст.. За останні 50 років у виробництві продовольства був досягнутий істотний прогрес – чисельність тих, що недоїдають і голодують скоротилася майже вдвічі. В той же час чимала частина населення планети до цих пір відчуває дефіцит продуктів харчування. Чисельність тих, що потребують їх перевищує 800 млн. чоловік, тобто абсолютний брак продовольства (по калоріях) випробовує кожен сьомий. Найгостріше проблема дефіциту продуктів харчування стоїть в багатьох країнах, що розвиваються. Голод є в першу чергу супутником бідності, тобто залежить від рівня економічного і соціального розвитку. Багато країн тримаються лише завдяки донорській допомозі міжнародних організацій і добродійності населення розвинених держав. У слаборозвинених країнах голодують в першу чергу селяни. У Латинській Америці і Азії основною причиною голоду є брак земель. Земельні наділи дуже малі, щоб прогодувати сім'ю. Величезним лихом для цих країн є те, що більшість тих, що голодують - це жінки і діти. За даними міжнародної статистики, не дивлячись на поліпшення за останніх 20 років деяких відносних показників, число тих, що недоїдають в абсолютному вираженні продовжує зростати і через 10 років їх буде 1 млрд. Багато міжнародних експертів сходяться в тому, що виробництво продовольства в світі в найближчы 20 років буде здатне в цілому задовольнити попит населення на продукти харчування, навіть якщо населення планети щорік зростатиме на 80 млн. чоловік. При цьому попит на продовольство в розвинених країнах, де він і так досить високий, залишиться приблизно на сучасному рівні (зміни торкнуться головним чином структури вжитку і якості продуктів).

В останній третині XX ст. серед проблем світового розвитку позначилася проблема вичерпаності і браку природних ресурсів, особливо енергетичних і мінеральної сировини. По суті, глобальна енергосировинна проблема є дві дуже близькі за характером походження проблеми – енергетичну і сировинну. В даний час енергосировинна проблема представляється таким чином. По-перше, розширення масштабів видобутку і вжитку корисних копалини спричинило різкі зміни в довкіллі. Металургійні, хімічні, нафтопереробні і інші підприємства, що працюють в більшості своїй з використанням традиційних технологій, згубно впливає на стан повітря, ґрунту, водних, лісових, біологічних ресурсів, приводять до кліматичних змін, різко міняють умови існування людини. Зростання числа аварійних ситуацій в умовах розширення районів нафтовидобування на морських шельфах, зростання морських перевезень нафти, збільшення протяжності нафто- і газопроводів веде до забруднення поверхонь Світового океану і суші. В даний час вирішення проблеми ресурсо- і енергозабезпечення залежить, по-перше, від динаміки попиту, цінової еластичності на вже відомі запаси і ресурси; по-друге, від потреб, що змінюються під впливом НТП, в енергетичних і мінеральних ресурсах; по-третє, від можливостей їх заміни альтернативними джерелами сировини і енергії і рівня цін на замінники; по-четверте, від можливих нових технологічних підходів до вирішення глобальної енергосировинної проблеми, забезпечити які може безперервний НТП.

Характеризуючи загальний стан природного довкілля, учені різних країн зазвичай вживають такі визначення, як «деградація глобальної екологічної системи», «руйнування природних систем життєзабезпечення» і тому подібне Багато хто пише про наростаючу глобальну екологічну кризу, яка в окремих регіонах прийняла вже найвиразніші форми. Умовно всю проблему деградації світової екологічної системи можна розділити на дві складові частини: деградація природного довкілля в результаті нераціонального природокористування і забруднення її відходами людської діяльності. Як приклади деградації природного довкілля в результаті нераціонального природокористування можна привести збезлісення і виснаження земельних ресурсів. Деградація земельних ресурсів в результаті розширення землеробства і тваринництва відбувалася впродовж всієї історії людства. До причин деградації перш за все відноситься надмірне пасовищне скотарство, найбільш характерне для багатьох країн, що розвиваються. Важливу роль відіграють також зубожіння і вимирання лісових масивів і сільськогосподарська діяльність (засолення при зрошуваному землеробстві). Інша причина деградації світової екологічної системи – забруднення її відходами виробничої і невиробничої діяльності людини. Кількість цих відходів дуже велика і останнім часом досягло розмірів, загрозливих існуванню людської цивілізації. Деградація екологічної системи пов'язана також зі вступом в природу хімічних речовин, створених в процесі виробництва. Це хімікати, пестициди, кормові добавки, косметичні, лікарські і інші препарати. Проблемою є зменшення озонового шару. Всі ці факти свідчать про деградацію глобальної екологічної системи і наростання глобальної екологічної кризи. Соціальні наслідки їх вже виявляються в недоліку продовольства, зростанні захворюваності, розширенні екологічних міграцій.

Розвиток економіки будь-якої країни і світової економіки в цілому, особливо в сучасну епоху, визначається її людським потенціалом, тобто трудовими ресурсами і головне – їх якістю. Зміна умов і характеру праці і повсякденного життя при переході до постіндустріального суспільства привели до розвитку двух, здавалося б, взаємовиключних і в той же час взаємопереплітаючихся тенденцій. З одного боку, це все більш зростаюча індивідуалізація трудової діяльності, з іншої – необхідність наявності навиків до роботи в колективі для вирішення складних виробничих або управлінських завдань методом «мозкової атаки». На процеси відтворення людського потенціалу великий вплив мають такі чинники, як збалансоване повноцінне харчування, житлові умови, стан довкілля, економічна, політична і військова стабільність, стан охорони здоров'я і масові захворювання. Ключовими елементами кваліфікації сьогодні виступають рівень загальної і професійної освіти. Визнання значення загальної і професійної освіти, збільшення тривалості навчання привели до усвідомлення того, що рентабельність асигнувань в людину перевершує прибутковість вкладень у фізичний капітал. У зв'язку з цим витрати на освіту і професійну підготовку, а також охорону здоров'я, що отримали назву «Інвестицій в людину», розглядаються в даний час не як непродуктивний вжиток, а як один з найбільш ефективних видів капіталовкладень.

В міру зміни взаємозв'язків людини з навколишнім його світом можуть виникати і вже виникають нові глобальні проблеми. До таких слід віднести проблему вивчення і освоєння Світового океану, проблему освоєння космічного простору, проблему зберігання і обробки інформації та інші. Серед проблем глобального характеру, що народжуються, фахівці найчастіше за все згадують вивчення будови Землі і управління погодою і кліматом. Проте людину на Землі оточує не лише природне, але і соціальне середовище, що породжує свої специфічні проблеми. Серед них, окрім згаданої вище проблеми демілітаризації, особливу тривогу останнім часом викликають зростаючі організована транснаціональна злочинність, міжнародний тероризм, наркоманія, незаконний зворот наркотиків і наркобізнес, порушення цивільних прав людини. Ці нові виклики ще не отримали офіційного статусу глобальних проблем, але від цього вони не перестають бути серйозними і навіть небезпечними для розвитку людства. Глобальні проблеми мають загальнопланетарний характер, оскільки піднімають життєво важливі питання всіх країн і народів. При цьому за низкою позицій вони настільки загострені, знаходяться в такому критичному стані, що будь-яке зволікання їх рішення загрожує неминучою загибеллю цивілізації або деградацією умов життя людей. Слід враховувати, що глобальні проблеми для свого вирішення вимагають величезних зусиль всіх держав, об'єднання воєдино прогресивних сил і народів, тісної взаємодії політичних, економічних і науково-технічних можливостей.

Наростання тенденцій постіндустріалізму призвели до перегляду кейнсіанських засад державної політики США в економічній сфері та переходу до неоліберальної моделі, що була зреалізована на практиці у роки президенства республіканця Рональда Рейгана (1981-1988 рр.) та увійшла в економічну історію під назвою «рейганоміки».

«Рейганоміка» висувала на перший план завдання раціоналізації виробництва, його структурної і технологічної перебудови, проведення гнучкого державного регулювання у сфері посиленого інвестування модерних галузей, перекваліфікації спеціалістів, вирішення соціальних та екологічних проблем. Реалізація програмних завдань передбачала такі заходи:

- скорочення податків на корпорації таособистих подоходних податків;

- обмеження урядових витрат на соціальні програми;

- дерегулювання підприємницької діяльності;

- проведення жорсткої антиінфляційної політики у кредитно- грошовій сфері.

Вперше на практиці цілковитого успіху у США досягла економічна доктрина монетаризму лауреата Нобелівської премії (1976) Мілтона Фрідмена. Про ефективність політики неоконсерваторів свідчив тривалий економічний підйом.

Проти корпоративізму та кейнсіанства в економічній політиці виступила Маргарет Тетчер, яка запропонувала нову неоконсервативну стратегію економічного розвитку, що стала відомою в економічній літературі під назвою «тетчеризму». Ідеологічною основою нової концепції став ренесанс «вікторіанських цінностей» (культ сім"ї, релігії, права, ощадливості, працелюбності тощо) та максимальне сприяння вільному підприємництву, особистій ініціативі й індивідуалізмові.

Тетчер прагнула реалізувати свою економічну доктрину методами монетаризму, шляхом скорочення соціальних витрат і податкового тиску, обмеження влади профспілок, приватизації в державному секторі та відмови від субсидій для підприємств-банкрутів. Така економічна політика будувалася на науково обгрутованих засадах, які були сформульовані у програмі оздоровлення економіки, запропонованій засновником чиказької монетаристської школи Мілтоном Фрідменом.

Наслідком енергійного втілення в економічну практику неоконсервативних засад став економічний підйом 80-х років, що супроводжувався найвищими у Європі темпами зростання щорічних обсягів виробництва (4%) і продуктивності праці (2,5%). Ще вищими були темпи зростання ефективності використання основного капіталу.

Неолібералізм та інституціоналізм. Монетарна модель циклу Фрідмана. Теорії економіки пропозиції і раціональних очікувань. Теорема Коуза. Неолібералізм – напрям сучасної економічної теорії, що обґрунтовує необхідність поєднання принципів вільного підприємництва з обмеженим державним втручанням і створення “соціального ринкового господарства”– економічного порядку, в якому ринковий механізм ціноутворення сполу­чається з державним економічним регулюван­ням і соціальним захистом населення.

Центри неолібералізму утворилися в Англії, Німеччині, Франції та США і отримали назву відповідно “лондонської школи” (Ф.Хайєк, Л.Роббінс та ін.), “фрайбурзької школи” (В. Ойкен, В. Репке, Л.Ерхард та ін.), “паризької школи” (Ж.-Л.Рюеф, М.Алле, Е.Малінво, Л.Столерю та ін.) та “чиказької (монетарної) школи” (Л.Мізес, М.Фрідмен та їн.).

Лондонська школанеолібералізму характери­зується найбільшим використанням основних принципів неокла­сицизму. Найдокладніше англійський варіант неолі­бералізму, що базується на абсолютному індивідуалізмі, опрацьовано Ф. Хайєком.

Хайєк Фрідріх(1899–1992) – англійський економіст, лауреат Нобелівської премії. Основні праці – “Ціни й виробництво”(1929), “Грошова теорія та економічний цикл” (1933), “Дорога до рабства” (1944), “Індивідуалізм і суспільний лад” (1948), “Прибуток, процент та інвестиції” (1949), “Конституція свободи” (1960), “Закон, законо­давство і свобода” (1973-79), “Роздержавлення грошей” (1976).

Хайєк переконано відстоював принципи неокласичної теоріїнавіть в період її занепаду, рішуче виступав проти державного втручання в ринкову економіку. В основу доктрини Хайєка покладено ідею “спонтанного по­рядку”, що ґрунтується на індивідуальній свободі. Оскільки інформацію, на основі якої господарюючі суб’єкти приймають рішення, надає ринок, то будь-яка координація з боку держави призведе до спотворення природної інформації, тим самим провокуючи ірраціональні економічні дії. Він заперечує бюджетні методи державного втручання, що призводять до дефіциту, експансіоністську грошову політику як засіб фінансування урядових видатків. Він наполягає на обмеженні впливу держави на грошову сферу і пропонує скасувати монополію держави на випуск грошей. Головне завдання держави – охоро­на “спонтанного порядку”, створення сильної конкурентної економіки. Хайєк визнає й обґрунтовує необхідність втручання держави у сфери, які створюють внутрішнє середовище розвитку економіки (освіту, право, ідеологію, мораль тощо), і покладає на неї функцію захисту від впливу зовнішнього середовища (міжнародна сфера).

Книга “Дорога до рабства”, в якій Хайєк здійснив критичний аналіз планової (соціалістичної) економічної системи, зробила його зна­менитим, стала класикою XX ст. У ній він стверджує, що будь-яке відхилення фундаментального принципу індивідуальної свободи, з якою б благородною метою воно не здійснювалося, в перспективі призводить до диктатури. Навіть помірне одержавлення економіки веде до встановлення тоталітарного ладу. Досвід розвитку країн Заходу 70-80-х рр. реально довів, що нарощування державного втручання в економіку має границі, за якими воно перетворюється на реальну загрозу функціонуванню ринкової системи.

Фрайбурзька школа (ордолібералізм)– утворилася в кінці 30-х років у Фрайбурзькому університеті й запропонувала дещо інші па­раметри неоліберальної моделі розвитку: на державу покладається не тільки формуван­ня умов успішного розвитку економіки на конкурентних заса­дах – раціональної правової бази та ідеології соці­ального партнерства, а й створення розвиненої інфраструктури соці­альних гарантій. Ці принципи знайшли відображення в багатьох нео­ліберальних теоріях, особливо в “теорії порядків” Вальтера Ойкена.

Ойкен Вальтер(1891–1950) – видатний німецький економіст, професор Фрайбурзького університету, за­сновник і глава фрайбурзької школи. Основні праці – “Основні принципи національної економії”(1940),“Основні принципи економічної політики”(1952). У 1948 р. Ойкен став редактором неоліберального щорічника під назвою “Ордо” (“лад змагання”). Відтоді німецький неолібералізм часто називають ордолібералізмом.

Ойкен вважав, що відомі господарські системи є комбінацією різноманітних господарських форм. Об’єктом дослідження можуть бути лише “ідеальні типи” господарства, яких він виділив два:центрально-кероване господарство та вільне ринкове господарство. Попри всі переваги ринкової економіки, вона не реалізує принципу соціальної справедливості, який може забезпечити лише центрально-керована система, побудована на суспільній власності. Проте центрально-кероване господарство виключає ринковий обмін, управляється центральним керуючим органом і відзначається таким рівнем планування, за якого всі економічні зв’язки заміщено адміністративними вертикальними зв’язками центру з фірмами. Ойкен вважав, що централізація суперечить самій природі економіки і руйнує її.

Реальні ти­пи господарств можуть залежати від політики держави, котра ви­значатиме, в яких дозах змішуватимуться “ідеальні типи”. Цю ідею було покладено в основу теорії “соціально-рин­кового господарства”.

Сам термін “соціальне ринкове господарство” увів у науковий обіг німецький економіст Арнольд Мюллер-Армак(1895–1977) у праці “Господарський порядок і господарська політика” (1956). Під “соціальним ринковим господарством” розумілося поєднання конкурентного ринкового господарства, за­снованого на приватній власності, і соціальної ролі сильної держа­ви. Держава за допомогою економічних важелів перерозподіляє національний дохід, забезпечуючи соціальну справедливість. Сьогодні часто вживають інший аналог цього терміну – “змішана економіка”.

Ідеологія ордолібералізму вперше була успішно реалізована під час економічних реформ у повоєнній Німеччині.

Ерхард Людвіг(1897–1977) – видатний німецький економіст і державний діяч, якого вважають “батьком” “німецького економічного дива”. Ерхард був одним з теоретиків “соціально-ринкового господарства”, – доктрини, яку втілив у життя, піднявши економіку Німеччини з руїн до вершин економічного добробуту. У книзі “Добробут для всіх” (1956) він підбиває підсумки економічної реформи, спрямованої на свідоме створення нового економічного ладу. На початку реформи він вимагав скасування всіх регламентуючих економічну діяльність функцій держави, зміст господарської реформи вбачав у лібералізації економічного життя. Державне втручання обмежувалося правовим регулюванням та непрямим впливом, що не шкодив вільному ринковому механізмові й не виходив за межі соціальної сфери. Вже у 1957 році він констатував створення “сформованого суспільства”, яке досягло високого рівня добробуту та економічної стабільності. Наступний етап розвитку Ерхард пов’язував з удосконаленням соціальної функції держави, зростанням урядових видатків на соціальну сферу й розвитком соціальної інфраструктури.

Ці положення обґрунтовували й інші економісти фрайбурзької школи. В. Репке та О. Рюстов ще в 20-х pp. вивчали проблеми суспі­льного ладу. Свої теоретичні пошуки вони продовжили під час Другої світової війни, намагаючись визначити принципи свідомої побудови суспільного ладу через поєднання традицій класичного лібералізму, ідеї природного економічного порядку та керівної ролі держави.

Репке Вільгельм(1899–1966) – швейцарський економіст. Основні праці – “Кон'юнктура”(1922), “Чи правильна німецька економічна політика?”(1950). Репке розробляє концепцію “ринкового господарства”, під яким розуміє такий господарський порядок, основою якого є приватна власність та економічний інтерес окремого виробника, котрому протистоїть споживач. Засади ринкового господарства має охо­роняти держава. Вона повинна забезпечувати підтримку вільної конкуренції та вільного ціноутворення, господарського порядку, за якого б спрацьовували економічні стимули до праці. “Соціальне ринкове господарство”, за визначенням Репке, є “шляхом до економічного гуманізму”.

Паризька школа (дирижизм) – виникла у 20-30 рр. і спиралась на теоретичні засади, запропоновані як неокласиками, так і предста­вниками альтернативного напряму. Але формування неоліберальних поглядів на ринкове саморегулювання у Франції відбувалось за умов тоталь­ної монополізації економіки і традиційно активної регулювальної ролі держави. Неоліберальна модель суспільного розвитку вра­ховувала цю особливість, закріплюючи за державою дирижистські функції.

Рюеф Жак-Леон(1896–1980) – французький економіст і державний діяч, фундатор французького неолібе­ралізму. Він захищав об’єктивно зумовлений “соціальний порядок”, заснований на “ринковій цивілізації”, суть якої полягає у регулюючому потенціалі ринку, зумовленому процесом урівноважування цін у середовищі вільної конкуренції. У повоєнні роки брав участь у розробці теоретичних засад економічної політики президента де Голля, але його неокласичні погляди у той час не знайшли визнання, оскільки де Голль дотримувався ідеї сильної держави. У 1960 р. група експертів на чолі з Ж.-Л.Рюефом та Л.Арманом підготувала доповідь “Про перешкоди економічній експансії”, в якій обґрунтувала необхідність створення й захисту державою механізмів ринкової саморегуляції. Ця доповідь справила значний вплив на погляди французьких лібералів, зокрема, М.Алле.

Алле Моріс(нар. 1911) – французький економіст, лауреат Нобелівської премії. Основні праці – “У пошуках економічної дисципліни”(1943),“Економіка та процент”(1946), “Податок на капітал і грошова реформа”(1976), “Загальна теорія надлишків” (1981). У працях Алле французька неоліберальна модель набуває узагальненого вигляду, оскільки виходить не лише з національних особливостей розвитку, а й з глобальних його умов. Економічну модель суспільства Алле зводить до саморегульованої ринкової економіки, але держава у ньому відіграє активну роль. Вона є гарантом збереження основи ринкової економіки – приватної власності, жорстко контролює грошово-кредитну сферу, здійснює антициклічне регулювання через “договірне планування”, забезпечує розвиток соціальної сфери.

Алле цікавлять проблеми максимальної ефективності та соціальної справедливості, умови врівноважування економічної системи. Його дослідження охоплюють як мікро-, так і макро-рівень економіки. Він заперечує підходи моделі загальної рівновага Вальраса (єдиний ринок з єдиною системою цін) і пропонує теорію “економіки ринків”. Макроекономічна модель Алле представляє економіку як сукупність локальних ринків, для яких характерні власні замкнуті системи ціноутворення. В межах локальних ринків ціни можуть вільно змінюватись, спричиняючи утворення цінових диспропорцій в економіці. Відтак загальна економічна рівновага залежить від стану окремих ринків. Алле вбачає розв’язання проблеми через планове узгодження пропорцій виробництва – свідоме створення ситуації рівноваги.

Він є прихильником “мобілізаційної моделі” державної політики, основними складовими якої є: формування економічно незалежного суспільства на основі особливої державної структурної політики; підпорядкування ринкових відносин загально­суспільним інтересам, наслідком якого може стати розбалансування економіки; важелем збалансування є державне планування, що не суперечить ринковим відносинам; соціальна політика. Ця теоретична модель була покладена урядом де Голля в основу “політики модернізації”.

Чиказька школа (монетаризм) – течія неолібералізму, що виникла в 50-60-х роках XX ст. у Чиказькому університеті як своєрідна реакція на тривалий період ігнорування ролі грошового фактора в господарських процесах; поєднує неокласичні підходи з монетарною концепцією державного регулювання.

Попередниками сучасного монетаризму були відомі американські дослідники І. Фішері Л. Мізес.

Фішер Ірвінг(1867–1947) – американський економіст і статистик, якого вважають засновником монетаризму. Він роз­винув кількісну теорію грошей. Знамените “рівняння обміну”: МV=РQ,виведе­не ним у 1946 р., стало основою розробки концепції сучасного монетаризму. Фішер очолив групу американських теорети­ків (Г.Саймонс, Ф.Найт та ін.), котрі як і Кейнс доводили, що поступальний розвиток залежить від грошового чинника, але за­перечували кейнсіанські методи регулювання, що базувались на експансіоністській грошовій політиці (дефіциті бюджету). Послідовником цієї школи, а також засновником “нової шко­ли монетаризму”став М. Фрідмен(н. 1912).

Фрідмен Мілтон(нар. 1912) – видатний американський економіст, лауреат Нобелівської премії, економіч­ний радник кількох президентів СІІІА. Основні праці – “Нариси позитивної теорії” (1953), “Кількісна теорія грошей” (1956), “Програма монетарної стабілізації” (1959), “Теоретичні основи аналізу кредитно-грошової системи” (1970), “Гроші та економічний розвиток”(1973), “Монетарна історія США, 1867-1960”(1981, у співавторстві з Анною Шварц).

Фрідмен пропонує модель, основою якої є стабілізація економіки монета­рними засобами. Вона спирається на особливу грошову теорію, згідно якої грошова сфера визнає­ться важелем державного регулювання економіки. Відкри­тість економіки розглядається Фрідменом як можливий чинник грошової дестабілізації. Фрідмен пропонує державі маніпулювати соціальними витратами залежно від стану розви­тку економіки. Ці основні відмінності зумов­лені тим, що модель Фрідмена формувалась багато пізніше інших неоліберальних моделей, була реакцією на активне впровадження кейнсіанських рекомендацій та їх негативні наслідки.

Спираючись на базу даних з економічної історії США, Фрідмен доводить, що циклічність економічного розвитку має гро­шову природу: зростання грошової маси в обігу провокує інфля­цію. Тому грошова сфера, пропонування грошей мають бути основ­ними об’єктами державного контролю. Держава, виконуючи стабілізаційну функцію, може скористатись лише одним інструментом впливу на економіку – грошовою емісією. Виходячи з того, що недостатня кількість грошей в обігу призводить до кризи вироб­ництва, а надлишкова – до інфляції, Фрідмен запропонував ви­значення оптимально необхідної кількості грошей для нормально­го функціонування економіки за допомогою “рівняння обміну”: загальна ціна створеного в межах країни продукту повинна дорівнювати величині грошової маси з ураху­ванням швидкості обігу грошей. Грошова емісія має бути оріє­нтованою на приріст ВВП. Фрідмен увів поняття “портфелю активів” (сукупності всіх ресурсів індивіда, його багатства) як проміжну категорію, що пов’язує гроші і ВВП. Він посилається на консерватизм людини відносно “портфелю активів”, стійкість якого забезпечує і стійкість ВВП.

Фрідмен виводить рівняння довгострокової рівноваги грошового ринку, згідно якого пропонує підтримувати темп приросту готівки на рівні 3 % на рік, а з урахуванням потенційних грошей (строкових вкладів і облігацій державних позик) – на рівні 1 %. У цілому щорічний приріст не повинен перевищувати 4–5 %, що забезпечить “природний рівень безробіття”. На відміну від кейнсіанців, які в аналізі залежності між інфляцією та безробіттям посилалися на “криву Філліпса”, Фрідмен доводить, у довгостроковому періоді такої залежності не існує. Прискорення інфляції позитивно впливає на безробіття лише тимчасово, у довгостроковому періоді економіка повертається до “природного рівня” зайнятості, а інфляція не забезпечує її зростання. Концепцією “природного рівня безробіття” Фрідмін пояснив явище стагфляції.

Фрідмен критикує політику незбалансованого державного бюджету, визнаючи її однією з причин розбалансування механізмів ринкового саморегулювання. Збалансованість бюджету, скорочення дефіциту державного бюджету можна за­безпечити за рахунок регульованої грошової емісії та зменшення державних витрат. Соціальна сфера не повинна бу­ти пріоритетним напрямом діяльності держави.

Монетарна концепція успішно пройшла апробацію у 1969-70 рр., коли Фрідмен був радником президента Ніксона, але тріумфом його теорії стала концепція стабілізації американської економіки 80-х рр. – “рейганоміка”, яка дозволила США подолати труднощі спаду, послабити інфляцію, зміцнити долар. Фрідмен також брав участь у розробці концепції побудови ринкової економіки у Чілі. Разом з тим, чимало країн Заходу, а згодом і Сходу, які вдавалися до монетаристських методів боротьби з інфляцією, згодом поступово відмовляються від них. Для багатьох країн спад виробництва і втрати, яких внаслідок цього зазнала економіки, виявилися значно більшими, ніж позитивний ефект від зниження темпів інфляції.

Теорія раціональних очікувань.Представники цієї течії (Р. Лукас, Т. Сарджент, Н. Уоллес) намагаються створити модель, яка формалізує суб’єктивну поведінку виробників та споживачів, прогнозуючи їхню реакцію на зміни політики та ринкової економічної ситуації. Заперечуючи необхідність державного втру­чання в економіку, вони спираються на тезу про типовість еко­номічної поведінки, яка врівноважує ситуацію і нівелює будь-які політичні рішення. Прихильники теорії виділяють два підходи до оцінки очікувань: “адаптивні очікування” і “раціональні очікування”. “Адап­тивні очікування” спираються на колишній досвід – знання на­слідків певних економічних дій, урахування колишніх помилок, – й визначають пристосувальні реакції фірм та споживачів до економічної ситуації, стратегію їх поведінки. “Раціональні очікування” базуються на наукових прогнозах, що враховують функціонування реальної економічної моделі: динаміку цін, витрат, рівень ставки процента, наслідки конкрет­ної економічної політики, вплив урядових рішень на макроекономічні показники тощо.

Автором ідеї “раціональних очікувань” є Дж. Мут,який 1956 р. сформулював цей постулат і відобразив його у побудова­ній ним моделі. Лише через десять років до цієї ідеї повернувся і використав її американський економіст, лауреат Нобелівської премії Роберт Лукас. Він став фундатором “нової класичної школи економікс”, яка в 70-х pp. поставила під сумнів справедливість багатьох положень як кейнсіанської, так і монетаристської доктрин, заперечувала будь-які форми державного втручання в економіку і базувалася на суб’єктивістському підході до аналізу економічних явищ.

Американські економісти Т. СардженттаН. Уоллесу спільному дослідженні 1975 р. на основі ідеї “раціональних очікувань” довели неефективність активної фіскальної та грошової кейнсіанської політики. Гіпотеза про раціональні очікування стала новим імпульсом для використання методу функціонального аналізу. Лукас побудував функцію пропонування праці, що включала поточний та очікуваний рівень цін. Заперечуючи політику державного регулювання, новітні класики пропонують формувати економічну політику держави так, щоб вона забезпечувала стабільність рішень та законів, щоб нові пра­вила набирали чинності через достатній проміжок часу, аби суб’єкти могли адаптувати і прогнозувати свої дії.

Теорія економіки пропонування.На відміну від кейнсіанців, які вважали, що сукупний попит породжує від­повідне пропонування, прихильники теорії (А. Лаффер, Р. Мандел, М. Фелдстайн, М. Боскін)висунули тезу про залеж­ність сукупного попиту від сукупного пропонування, яка стала базовою для визначення напрямків стабілізації економіки. Представники “економіки пропонування” доводять, що саме пропо­нування є провідною категорією економічних відносин. Будь-яке суспільство виходить із можливостей пропонування, що визна­чаються ресурсними можливостями. Тому немає необхідності в державному втручанні, оскільки воно буде нівельоване очікуван­нями та відповідною поведінкою суб’єктів, яка в кінцевому ра­хунку завжди визначатиметься їхніми можливостями. Основний шлях до зростання виробництва вони вбачали в стимулюванні праці, заощаджень та інвестицій.

Оскільки основним дже­релом інвестицій є заощадження, автори теорії виступали проти високих податків, в яких вбачали причину перерозподілу ресурсів з приватного до державного сектора, що призводить до зниження продуктивності праці, зрос­тання витрат виробництва та цін. Розумна податкова політика, орієнтована на зниження ставки податку, є основою збільшення пропонування, зростання національного доходу, що в свою чергу збільшить податкові надходження до бюджету. Цей причинно-наслідковий зв’язок змоделював американський економіст Альфред Лаффер. Графічне зображення моделі відомо як “крива Лаффера”, зміст якої полягає у тому, що коли податковий прес виходить за межі оптимальної податкової ставки, податкові надходження скорочуються. Оптимальна податкова ставка залежить від економічної ситуації, розмірів та структури виробничої сфери, національних, психологічних та інших чинників. переходить оптимальну межу.

Інституціоналізм– широка течія економічної думки, яка сформувалася на рубежі ХІХ-ХХ ст. у США. Вона ґрунтується на позаекономічному тлумаченні суті господарських процесів у ринковій економіці. Рушійними силами економічного розвитку вважаються соціальні явища як політичного, правового, етичного, морального, психологічного, технічного, так і економічного характеру – держава і профспілки, сім’я і традиції, звичаї і мораль, правові акти і етичні норми, технічний прогрес і наука, конкуренція і ринкова влада тощо. Ці та інші явища були об’єднані одним спільним терміном – інституції, що й дало назву цьому напряму економічної думки.

В розвитку інституціональних економічних теорій можна виділити кілька етапів:

§ перший етап– зародження і поширення інституціоналізму (перша чверть ХХ ст.), це період раннього,так званого критичного інституціоналізму, який представлений працями американських дослідників Т.Веблена, Дж.Коммонса, В.Мітчелла, а також англійського економіста Дж.А.Гобсона;

§ другий етап – 30-50-ті роки ХХ ст. – період пізнього, позитивістського інституціоналізму, який пропонував реформи ринкової економіки для подолання кризових явищ 30-х років, досліджував роль недосконалої конкуренції і ринкової влади монополій; найбільш відомими інституціональними теоретиками цього періоду були американці А.Берлі, Г.Мінз, Дж.М.Кларк, С.Чейз, австрієць Й.Шумпетер, француз Ф.Перрута інші; на цьому етапі до інституціональних досліджень прилучились відомі неокласики – Е.Чемберлін (США), П.Сраффа і Дж.В.Робінсон (Великобританія);

§ третій етап – соціально-інституціональний напрям 60-80-х років ХХ ст. або неоінституціоналізм; найвідомішими представниками якого стали американські теоретики Дж.К.Гелбрейт, У.Ростоу, Р.Коуз, шведський дослідник Г.Мюрдаль та деякі інші сучасні економісти.

Ранній інституціоналізмпредставлений трьома напрямами американського інституціоналізму:

٠ соціально-психологічним напрямом Т.Веблена;

٠ соціально-правовим напрямом Дж.Коммонса;

٠ емпіричнимабокон’юнктурно-статистичним напрямом В.Мітчелла.

Веблен Торстейн(1857–1929), американський економіст, професор Чиказького університету, основоположник інституціоналізму, засновник соціально-психологічного напряму. Основні праці – “Теорія бездіяльного класу” (1899), “Теорія підприємництва” (1904),“Інстинкт майстерності і стан промислової техніки” (1914), “Інженери і система цін” (1921), “Власність відсутнього” (1923).

Для поглядів Веблена характерне критичне ставлення до існуючих в економічній теорії напрямів, до практики господарського життя. Він засуджував економічний лібералізм та неокласицизм за надмірну затеоретизованість і відірваність від життя, обмеження рамками статичного аналізу, гіпотетичних схем “стану рівноваги”. Веблен вважав, що економічна наука не повинна обмежуватись лише вивченням цін і ринків, а має досліджувати діяльність людей у всіх її проявах.

Широко відомою стала теза Веблена про “суверенітет споживача” – виклик, кинутий ним основам теорії попиту і пропонування. Він піддав сумніву ефективність ринкової економіки, зокрема, її здатність надавати споживачу кращі товари за низькими цінами. Натомість Веблен довів, що споживачі піддаються різноманітним видам суспільного і психологічного тиску, який зумовлює прийняття ними нераціональних рішень. Для ілюстрації він увів термін “показне споживання” – прагнення багатих купувати товари і послуги тільки для того, щоб справити враження на оточуючих. Споживачі середнього класу і бідняки імітують поведінку багатих. Коли це відбувається, закон попиту не спрацьовує, – обсяг попиту зростатиме скоріш за високих цін, ніж за низьких.

Що ж стосується пропонування, то Веблен доводить, що прагнення прибутку штовхає підприємців на безпринципні дії (спроби обмежити конкуренцію, випуск товарів та ін.), які призводять до розбазарювання ресурсів, нездатності економіки повністю реалізувати свій потенціал. Звідси Веблен робить висновок, що класичний капіталізм, який ґрунтується на невтручанні держави в економіку, в перспективі приречений на заміну більш чутливою до потреб людей системою.

Веблена вважають фундатором технологічного детермінізму. Технократична концепція Веблена стала найважливішою частиною його теорії в цілому. Він був прихильником “технократичної революції”, – переходу влади у виробництві від власників підприємств (“бездіяльного класу”) до інженерно-технічної інтелігенції (“технократів”). Господарське життя країни теоретик реформ пропонував підкорити особливій “раді техніків”, тоді виробництво, звільнившись від пут “бізнесу”, буде здійснюватись заради задоволення потреб всіх членів суспільства. Веблен одним з перших виступив з нищівною критикою монополій, за що був названий “американським Марксом”.

До рушійних сил розвитку виробництва і суспільства Веблен відносив такі “інституції”, як батьківські почуття, “інстинкт майстерності”, задоволення від виконаної роботи, потяг до праці і знань, які передаються з покоління в покоління через сімейне виховання, що згодом переростає в турботу про суспільство, про все людство. Технократичний “сценарій майбутнього” Веблена ніс в собі чимало раціональних зерен. Сьогодні ринкова економіка має чимало рис вебленівських прогнозів.

Коммонс Джон(1862–1945) – американський економіст, засновник соціально-правового інституціоналізму. Основні праці – “Правові основи капіталізму” (1924), “Інституціональна економікс: її місце в політичній економії”(1934).

Коммонс розробляє “юридично-мінову” концепцію суспільного розвитку: в його основу він покладає відносини обміну, зображуючи їх як юридичні. Вихідною економічною категорією виступають “правові угоди”. Учасниками угоди можуть бути всі інститути суспільства. Сама угода, яка становить основний елемент кожного економічного інституту, включає три моменти: конфлікт, взаємодію, розв’язання. Будь-які суспільні конфлікти можна успішно розв’язати шляхом юридичного регулювання правил “угоди”. Він вважав, що правові рішення держави здатні забезпечити перехід від фінансової до адміністративної стадії капіталізму. За своєю соціально-економічною спрямованістю інституціоналізм Коммонса втрачає критичний заряд порівняно з інституціоналізмом Веблена. Підтримуючи традиції американського прагматизму, Коммонс вважав людський розум здатним вирішити будь-які актуальні проблеми, якщо правовими засобами спрямовувати його в правильне русло.

Мітчелл Веслі(1874–1948) – американський економіст і статистик, професор Гарвардського університету, засновник емпіричного інституціоналізму.Основні праці – “Економічні цикли” (1913), “Лекції про типи економічної теорії” (1935). Учень Веблена, Мітчелл критично оцінював ігнорування ним статистики для доказу своїх ідей. Сам Мітчелл вважав збір статистичних даних головним завданням науки. Він нагромадив і систематизував величезний статистичний матеріал, який узяв за основу своїх досліджень. Внесок В.Мітчелла в інституціональну теорію полягає у з’ясуванні взаємозв’язку економічних та неекономічних чинників (наприклад, впливу грошей на поведінку людей) на ґрунті застосування масиву статистичних даних в математичній обробці та дослідженні циклічних коливань. Мітчелл вважав, що циклічний характер капіталістичної економіки спричиняється дією багатьох факторів “системи грошового господарства”. Побудувавши разом з економістами “гарвардської школи”, яку він очолював, понад 1200 динамічних рядів руху ринкової кон’юнктури, Мітчелл так і не створив задовільної моделі “безкризового циклу”. Прогноз “гарвардського барометра” напередодні “Великої депресії” 1929-1933 рр. віщував економічне процвітання. Після “Великої депресії” Мітчелл став одним з теоретиків “регульованої ринкової економіки”. Хоча дослідження гарвардської школи й не виявили закономірностей циклічного розвитку та його причин, вони лягли в основу економетрії– нового напряму економічного аналізу.

Після Другої світової війни відбулось відродження інституці­оналізму на дещо інших засадах. Якщо неокласики і кейнсіанці сперечались щодо межі втручання держави в економіку, то інституціоналісти знайшли нові об’єкти дослідження: місце і роль в економічному житті НТР, інформації, влади, політики та ін.

Поширення ідей кейнсіанства у Фран­ції, де після другої світової війни здійснювалося масштабне державне регулювання економіки, набуло прояву в концепції індикативного планування Франсуа Перру(1903–1979) – про­фесора Паризького університету, який став фундатором соціологічної школи інституціоналізму, одним з основоположниківекономічного дирижизму. Прихильники концепції індикативного планування переважного значення надавали державному регулюванню через програмування економічного розвитку країни, основу якого становила система національних рахунків та державних планів рекомендаційного характеру. Система індикативного планування включала механізм як коротко-, так і довгострокового регулювання економіки, забезпечен­ня незгасання інвестиційного процесу.

Теорема Коуза.До загальних положень нової інституціональної теорії відносять так звану теорему Коуза, викладену в його статті "Проблема соціальних витрат" (1960). Теорема присвячена проблемі зовнішніх ефектів (екстерналій). Так називають побічні наслідки будь-якої діяльності, що стосуються не безпосередніх її учасників, а третіх осіб.

Приклади негативних екстерналій: дим із заводських труб, яким вимушені дихати оточуючі, забруднення рік стічними водами і т. п. Приклади позитивних екстерналій: приватний квітник чи газон, який милує око перехожих, установка індивідуального ліхтаря у дачному провулку і т. п. Існування екстерналій приводить до розходження між приватними і соціальними витратами (за формулою – соціальні витрати дорівнюють сумі приватних витрат і екстерналій, тобто покладених на третіх осіб). У випадку негативних ефектів приватні витрати виявляються нижчими від соціальних, при позитивних зовнішніх ефектах – соціальні витрати нижчі від приватних.

Згідно з дослідженнями Пігу, який одним із перших досліджував цю проблему, це «провали ринку», оскільки орієнтація лише на власні вигоди і витрати приводить або до перевиробництва благ з негативними екстерналіями, або до недовиробництва благ з позитивними екстерналіями. Вказівки на «провали ринку» служили для Пігу теоретичною основою державного втручання в економіку: він пропонував накладати на діяльність, яка є джерелом негативних зовнішніх ефектів, штрафи (що за розмірами дорівнюють екстернальним витратам) і відшкодовувати у формі субсидій еквівалент екстернальних вигод виробникам благ з позитивним зовнішнім ефектом.

Із цієї теорії випливає декілька важливих теоретичних і практичних висновків.

По-перше, вона розкриває економічний зміст прав власності. Згідно з Коузом, екстерналії (розходження між приватними і соціальними витратами і вигодами) з´являються лише тоді, коли права власності розмиті. Якщо ці права визначені чітко, тоді всі екстерналії "інтерналізуються" (зовнішні витрати стають внутрішніми). Не випадково основним полем для конфліктів, пов´язаних із зовнішніми ефектами, виявляються ті ресурси, які із категорії необмежених переміщуються у категорію рідкісних (вода, повітря) і на які до цього прав власності зовсім не існувало.

По-друге, теорема Коуза відводить звинувачення ринку в "провалах". Шлях до подолання екстерналій лежить через створення нових прав власності у тих галузях, де вони були нечітко визначені. Тому зовнішні ефекти і їх негативні наслідки породжуються недосконалим законодавством, і якщо тут хтось і "провалюється", то це – держава. Теорема Коуза по суті знімає стандартні звинувачення у руйнуванні навколишнього середовища, які висуваються проти ринку і приватної власності. Із неї випливає зворотний висновок – до деградації зовнішнього середовища веде не надлишковий, а недостатній розвиток приватної власності.

По-третє, теорема Коуза виявляє ключове значення трансакційних витрат. Коли вони позитивні, розподіл прав власності перестає бути нейтральним фактором і починає впливати на ефективність і структуру виробництва.

По-четверте, теорема Коуза доводить, що посилання на зовнішні ефекти – недостатня підстава для державного втручання. У випадку низьких трансакційних витрат воно зайве, а у випадку високих – далеко не завжди економічно виправдане. Оскільки дії держави поєднані з позитивними трансакційними витратами, то результат «лікування» може виявитися гіршим від самої «хвороби».

Змістовий модуль 4. Економічний розвиток України в умовах радянської економічної системи та його трактування в економічній думці.

Основні етапи розвитку радянської господарської системи (1917-1991 рр.). Становлення адміністративно-командної системи та її теоритичне обгрунтування в українській економічній літературі 20-30х рр. Методологічні дискусії 20-30рр.Прийшовши до влади, революційний більшовицький уряд здійснив низку радикальних заходів, спрямованих на посилення державного управління економікою. Практично це означало відмову від ринкових відносин і перехід до централізованої економічної системи. Економічна політика, що її проводили на цьому етапі, дістала назву політики воєнного комунізму. Економічна політика воєнного комунізму означала воєнну диктатуру із широким застосуванням примусових заходів у господарстві й мала такі складові:

1)націоналізація всіх підприємств;

2)запровадження (травень 1918 р.) продовольчої диктатури (хлібна монополія держави і тверді ціни, продзагони тощо);

3)централізація розподілу сировини і готової продукції;

4)запровадження (січень 1919 р.) продовольчої розкладки на хліб, а потім і на інші сільськогосподарські продукти;

5)заборона свободи торгівлі (листопад 1918р.), згортання грошового обігу;

6)запровадження карткової системи розподілу продуктів;

7)запровадження загальної трудової повинності;

8)мілітаризація народного господарства, встановлення державного контролю за виробництвом.

Важливим заходом „воєнного комунізму” була продрозкладка (офіційно запроваджена декретом РНК у січні 1919 р.), за якою селяни мусили здавати всі „надлишки” продовольства. У промисловості „воєнний комунізм” означав суцільну націоналізацію із жорсткою централізацією управління через Вищу раду народного господарства (ВРНГ). В Україні послідовний перехід до політики „воєнного комунізму” розпочався із відновлення радянської влади на початку 1919 р. Тут одразу ж розгорнулося одержавлення фінансів, транспорту, зв'язку, промисловості, передусім видобувної, металургійної, машинобудівної, цукрової. Упродовж 1920 р. в Україні було націоналізовано понад 11 тис. підприємств, на які припадало 82 % зайнятих у промисловості робітників. При цьому слід зауважити, що найчастіше націоналізація відбувалася без належної підготовки й економічного обґрунтування, здебільшого націоналізовані підприємства не діяли, а робітники, що залишалися без роботи, переїжджали до села. Ситуація в промисловості й транспорті ставала загрозливого. Діючи згідно з принципами „воєнного комунізму”, відповідні державні й господарські органи запроваджували в республіці загальну трудову повинність і трудові мобілізації, па власний розсуд перекидаючи на великі підприємства, що працювали на війну, робітників із дрібних фабрик та заводів. 21 січня 1920 р. створено Українську трудову армію, що мала забезпечити виробництво необхідною робочою силою: у 1920 р. бійці Трудармії відпрацювали майже 3 млн. людино-днів па різних промислових об'єктах. Але ці заходи замість позитивних результатів лише пришвидшували процес господарського занепаду: виробництво основної продукції скоротилося до мінімуму (так, наприкінці 1920 р. виробництво чавуну становила близько 6%, а цукру - менш як 3 % від рівня 1913 р.).

Націоналізація (а, точніше, конфіскація), що проходила під гаслами переходу від капіталістичного до соціалістичного способу виробництва, остаточно підірвала розхитаний війною господарський механізм, знищила підприємницьку ініціативу, максимально обмежила товарно-грошові відносини. Економічні закони, що перестали діяти, намагалися замінити посиленням централізації управління, за прикладом Росії в Україні створюється Українська Рада Народного Господарства (УРНГ), яка діяла під безпосереднім контролем ВРНГ, а також мережа вертикальних управлінських структур. Посиленій централізації відповідали адміністративні методи керівництва господарством, сувора регламентація діяльності господарських органів. У цей період тривав процес обмеження, а згодом -- майже цілковитого витіснення економічних методів управління і переходу до адміністративних методів. Таким чином, у період воєнного комунізму відбувся перехід до нової системи управління промисловим виробництвом і розподілом — главкізму, який передбачав централізацію управління і безпосереднє підпорядкування підприємств галузевим головним або центральним управлінням ВРНГ.

В українській економічній літературі з'являлися праці, в яких критикувалися економісти, що обстоювали необхідність розроблення плану на основі врахування ринкових закономірностей. Так, на сторінках часопису „Господарство України” були піддані критиці погляди Л. Н. Юровського на проблему плану в радянському господарстві, концепції В. П. Акуленка стосовно темпів і типів індустріалізації в СРСР, перспективного планування тощо. Критикуючи погляди В. П. Акуленка, редакція часопису „Господарство України” наголошувала, що „на сторінках радянських економічних журналів ... класово-політична оцінка системи поглядів або навіть окремих положень критикованого автора є обов'язковою для кожного критика, який розкриває хибність теоретичних положень і поглядів, що розвиваються в критикованій статті. Тим паче це необхідно тоді, коли йдеться про актуальні питання нашого соціалістичного будівництва й економічної політики. Із запровадженням адміністративно-командних методів управління економікою критика концепцій ринкової економіки дедалі більше втрачала характер наукової полеміки, і наприкінці 1920-х — на початку 1930-х років вона була зведена до викриття „антимарксистських” і „антинаукових” теорій. У грудні 1929 р. И. В. Сталін виступив із промовою на конференції аграріїв-марксистів. Ця промова Сталіна послугувала сигналом до розправи із багатьма економістами, які мали власну принципову позицію, чим було завдано відчутного удару по економічній науці. Автори праць, в яких ішлося про використання ринкових відносин у плануванні, оголошувалися буржуазними економістами. У країні були проведені господарські реформи, які завершили процес обмеження ринкових відносин і сприяли формуванню економічної системи, ґрунтованої на командно-адміністративних методах управління економікою. У 1929 р. були прийняті партійно-урядові ухвали „Про заходи з упорядкування управління виробництвом і встановлення єдиноначальності” та „Про реорганізацію управління промисловістю”, а в 1930 р. — „Про кредитну реформу”, „Про податкову реформу” тощо. У 1931-1932 рр. додатково прийняли ухвали, що конкретизують заходи з управління промисловістю, кредитною системою і господарським розрахунком. На початку 1930-х років зросла кількість промислових наркоматів і главків, які були центрами оперативного керівництва підприємствами. Посилювалася єдиноначальність, що призвело до затвердження командного стилю в управлінні промисловістю і директивних методів керівництва. Усе це зумовило виникнення адміністративно-командної системи управління економікою, формування якої розпочалося у процесі індустріалізації.

Було поставлено завдання перетворення Росії з країни, що ввозить устаткування, на країну, що його вивозить. Під таким гаслом пройшов XIV з'їзд партії. Було визнано, що розв'язати проблему індустріалізації можна лише за ретельного її плануванні, і що найсприятливіші умови для вирішення проблеми можуть бути створені розробленням п'ятирічних планів розвитку народного господарства. У дискусії щодо підготовки плану індустріалізації ключовим було питання про джерела засобів для його здійснення. Інший шлях - пришвидшення індустріалізації — базувався на перерозподілі доходів між галузями і групами населення та обмеженні споживання.

Одним із головних джерел нагромадження засобів для індустріалізації став перерозподіл доходів населення на користь держави. Перекачування засобів йшло різними каналами:

1) податки з населення;

2) внутрішні державні позики, що розміщувалися і серед міського, і серед сільського населення;

3) грошова емісія;

4) податкова реформа 1930 р., що сприяла перерозподілу коштів із легкої промисловості у важку;

5) суттєвим джерелом доходу бюджету став продаж горілки.

Оскільки бюджетних коштів бракувало, були залучені додаткові джерела, що вочевиднюють антинародну, хижацьку природу радвлади. Такими джерелами були:

1) продаж на зарубіжних ринках (часто за безцінь) унікальних художніх цінностей, що зберігалися в музеях країни;

2) створені в усіх великих містах магазини Торгсину (формально для торгівлі з іноземцями, а фактично для викачування у громадян залишків золота і коштовностей);

3) подальший зерновий експорт, що забезпечував валюту.

З метою економії коштів держава стримувала зростання заробітної платні робітників і службовців.

Характеризуючи відмінні риси індустріалізації, слід зазначити, що у першій п'ятирічці змінювалася галузева структура промислового виробництва — форсованими темпами розвивалися галузі важкої індустрії, створювалися нові центри її розвитку. У другій і третій п'ятирічках продовжувалася політика „соціалістичної” індустріалізації. Проте народне господарство, кероване не ринковим попитом, а централізованим плануванням, усі ці роки відрізняла значна диспропорційність галузевого розвитку.

Поряд з індустріалізацією другим головним напрямом сталінської економічної політики 1930-х років була колективізація сільського господарства. Від початку вона розглядалася як засіб пришвидшення індустріалізації, розв'язання хлібної проблеми, нарешті — ліквідації заможного селянства, природного ворога радянської влади. Аграрний сектор стає фактичним донором промисловості, особливо на початку 1930-х років, оскільки колективне, контрольоване і кероване державою господарство могло швидко забезпечити зростання виробництва і фінансових надходжень. З нього, фактично за безцінь, викачували хліб та сировину, шляхом організованого набору селян переміщали на новозбудовані фабрики і заводи. Власне, поштовхом до переходу до суцільної колективізації послугувала хлібозаготівельна криза 1927/28 р. Першим кроком до суцільної колективізації мав стати перший п'ятирічний план, за яким колективізації в Україні на добровільних засадах підлягало 30% селянських господарств. Дуже суперечливі, навіть трагічні наслідки мала колективізація сільського господарства. У 1920-х роках існувало три форми колективних господарств, що різнилися за ступенем усуспільнення: 1) комуни із повним усуспільненням матеріальних умов виробництва і побуту; 2)сільськогосподарські артілі із усуспільненням основних матеріальних ресурсів і збереженням особистого підсобного господарства; 3)товариства зі спільного обробітку землі (ТОЗ). В процесі суцільної колективізації основною формою стали артілі, які і стали називати колгоспами. Завершення колективізації припадає на 1937 р., коли в колгоспи України об'єдналося 96,1 % селянських господарств та 99,7 % посівних площ. До початку Другої світової війни в республіці існувало близько 30 тис. колгоспів і майже 1000 радгоспів. Одночасно із колективізацією тривав процес розкуркулення, в результаті якого у селян вилучали майно, землю, а їх самих із родинами, дітьми та старими висилали в далекі необжиті місця, запроторювали на лісозаготівлі та в концтабори, позбавляючи всіх політичних і громадянських прав.

Одним із наслідків стратегії „соціалістичного” очищення села став голодомор 1932-1933 років.

Одразу після визволення від фашистської окупації розпочинається відбудова народного господарства України. Ще в серпні 1943 р. було прийнято постанову „Про невідкладні заходи щодо відбудови народного господарства в районах, звільнених від німецької окупації”. Уряд Союзу РСР виділив кошти на відбудову зруйнованого господарства України, але вони становили лише 24 % із загальної суми і вочевидь не відповідали об'єктивним потребам республіки, адже матеріальні збитки України перевищували 40% загальних втрат СРСР. Попри героїчні зусилля українського народу, відбудова народного господарства УРСР в роки війни лише розпочалася.

Особливостями відбудовного періоду стали:

1) опора на внутрішні ресурси;

2) пріоритет у відновленні роботи важкої індустрії;

3) посилення ролі мобілізаційно-пропагандистських заходів(рухів передовиків, новаторів, соціалістичного змагання тощо);

4) використання позаекономічного примусу.

За цих умов відбудова промисловості була найважливішим завданням. У 1946-1950 роках на розвиток важкої промисловості було спрямовано 88% капіталовкладень. Більшість виділених коштів спрямовувалася на відбудову Донбасу, що дало змогу у 1950 р. довести видобуток вугілля до 93% довоєнного рівня. Серед пріоритетних галузей народного господарства була електроенергетика, їй першочергово виділялися кошти, трудові й матеріальні ресурси, транспорт, у найстисліші терміни було відбудовано Дніпрогес, а наприкінці п'ятирічки в Україні вироблялося більше електроенергії, ніж до війни. За виплавкою чавуну та сталі наприкінці п'ятирічки Україна вийшла на рівень 93-95 % довоєнного виробництва. Наприкінці відбудовчого періоду машинобудівна галузь випустила продукції у півтора рази більше, ніж до війни. Значно повільнішою була відбудова сільського господарства. Ситуацію ще більше погіршувало те, що початок відбудови збігся із надзвичайно важким явищем —голодом 1946-1947 років. Сильна посуха впала па основні зернові райони СРСР, але в Україні становище було куди скрутнішим, ніж в інших регіонах. Як найважливіше завдання повоєнного економічного відродження країни Радянська держава висунула впорядкування і зміцнення грошового обігу. Потрібно було провести грошову реформу. 14 грудня 1947 р. було прийнято постанову „Про проведення грошової реформи і відміну карток на продовольчі та промислові товари”. Паралельно розгортається колективізація. У 1950 р. примусовими методами було об'єднано в колгоспи 93% селянських господарств. Процес колективізації супроводжувався численними порушеннями законності (побиття громадян, вилучення у них майна, незаконні арешти, загроза зброєю тощо). Ситуація ускладнювалася тим, що процесу колективізації протидіяли УПА та підпілля ОУН, а це, своєю чергою, стимулювало каральну активність радянської влади, зокрема масове виселення куркулів (заможних селян) та їхніх сімей.

Таким чином, політичне і господарське керівництво СРСР у повоєнні роки обрало найскладніший і ресурсномісткий варіант відбудови та розвитку радянської економіки. Він передбачав не лише авторитарний розвиток з опорою на власні сили, а й був обмежений курсом па максимальне форсування важкої промисловості та ВПК за рахунок безпрецедентного пограбування села, стримання життєвого рівня населення, гальмування розвитку соціальної сфери, легкої та харчової промисловості. Реалізація та­кого курсу вимагала не просто масштабного позаекономічного примусу, а й масових репресій і водночас формального ухвалення цього курсу населенням країни.

Реформи 60-90-х років ХХ ст. як спроба вдосконалення радянської господарської системи.Після смерті Сталіна розпочався перегляд економічної політики країни. Хрущов щиро бажав ліквідувати вади економіки й надавав цьому першочергового значення. Перші кроки в цьому напряму спрямовувалися на вдосконалення аграрної політики, на розв'язання продовольчої проблеми та виведення сільського господарства з глибокої кризи. Переломними в цьому плані були вересневий (1953 р.) пленум ЦК КПРС. Одним із перших заходів нового керівництва країни стало суттєве зниження сільськогосподарського податку, списання заборгованості за податками за попередні роки, збільшення розмірів присадибних ділянок. Від середини 1950-х років сільське господарство, вперше за довгі роки, стало рентабельним, доходи колгоспників значно зросли й надалі зростали до 1957-1958 років. Середньорічні темпи сільськогосподарського виробництва у 1954-1959 роках перевищували 7%. Хрущов та його керівництво низкою заходів намагаються поліпшити ситуацію в аграрному секторі, але це практично не дало позитивних наслідків. До цих заходів можна віднести рішення наздогнати США за виробництвом м'яса, масла, молока впродовж трьох-чотирьох років; примусове запровадження посівів кукурудзи по всій країні; хімізацію землеробства, яка, втім, не була забезпечена відповідними потужностями в хімічній промисловості. В останні роки правління Хрущова, в роки семирічки (1959-1965) темпи розвитку радянського сільського господарства помітно знизилися, плани зростання виробництва продукції рослинництва й тваринництва не були виконані, ефективність сільськогосподарського виробництва була низькою. Промислове виробництво впродовж „хрущовського” десятиліття розвивалося досить динамічно. За офіційними даними, в Україні у 1951-1958 рр. промислова продукція щорічно зростала на 12,3 %, а у 1959-1965 рр. — на 8,8 %. В Україні, як і в усій країні, змінюється структура паливного балансу за рахунок збільшення видобутку нафти і газу (нафти — у 4,6 рази, газу — вчетверо). Зростає й видобуток електроенергії як за рахунок теплових електростанцій, так і гідроелектростанцій Дніпровського каскаду. Економічна політика, що її провадило партійно-державне керівництво на чолі з М. Хрущовим, загалом сприяла промисловому зростанню, особливо таким її елементам, як активніше використання кредитно-фінансових методів стимулювання виконання та перевиконання планових завдань (зокрема запровадження у серпні 1954 р. диференційованого режиму кредитування добре та погано працюючих підприємств), орієнтація на зміцнення госпрозрахункових відносин. Але прорахунки в економічній політиці в роки семирічки стали однією з причин того, що в останні її роки спадають темпи зростання продуктивності праці та капіталовкладень, на серйозну проблему перетворюється довгобуд. Відставання сільського господарства стримувало розвиток легкої та харчової промисловості. Проте реформа, народжена у надрах апарату й реалізована ним же, не зачепила основ господарського механізму, що існував, а лише частково вирішила завдання, що стояли перед нею, породивши при цьому масу нових проблем. Економічні важелі просто не могли стати визначальними за умов абсолютного панування командно-адміністративної системи. Раднаргоспи відносно підприємств практично залишалися тими самим міністерствами, лише функціонували вони в межах певної території, а не галузі. Нові завдання вирішувалися за допомогою старого економічного механізму, відтак, у 1950-х роках у процесі здійснення економічних перетворень не було належної послідовності й цілеспрямованості, а головне — не ставилося завдання радикального реформування існуючого господарського механізму. У 1961 р. було проведено грошову реформу: масштаби цін було підвищено у 10 разів, у зв'язку з чим було випущено нові гроші. Не було виконано й одне з найважливіших завдань, що стояли перед економікою — відмова від застосування мобілізаційних заходів при розв'язанні господарських проблем. За кілька років стало зрозуміло, що це завдання не може бути розв'язане радянською економікою, адже економічні стимули розвитку були несумісними з командною системою. Як і раніше, необхідно було організовувати маси людей для виконання різних проектів.

Спроби лібералізації адміністративно-командної системи господарства в період „хрущовської відлиги”. .”Косигінська” реформа(1965р), її суть та реалізація в Україні.У першій половині 1960-х років на шпальтах радянської періодики широко розгорнулася дискусія з питань удосконалення господарського механізму, розширення самостійності підприємств і вдосконалення планування. У ній взяли участь вчені, працівники планових органів, робітники підприємств. Головною думкою учасників дискусії була ідея підвищення ролі підприємств у плануванні виробництва. Початок реформуванню радянської економіки поклали рішення березневого та вересневого (1965 р.) пленумів ЦК КПРС. Реформа (названа „Косигінською” за ім'ям одного з її ініціаторів, голови Ради міністрів СРСР О. М. Косигіна) мала на меті вдосконалити планування й економічне стимулювання і була спрямована на пошук оптимального поєднання централізованого керівництва економікою й оперативно-господарської самостійності підприємств, зміцнення й подальший розвиток господарського розрахунку. Реформа охоплювала всі елементи господарського механізму: планування, організаційну структуру управління, економічні стимули та господарський розрахунок. Було вирішено ліквідувати раднаргоспи та повернутися до галузевого принципу управління. Наступним важливим напрямом реформи була зміна всієї системи планування й економічного стимулювання. У державному плануванні передбачалося передусім підвищити його науковий рівень шляхом запровадження прогресивних нормативів і балансових розрахунків, забезпечити тісний зв'язок його із науково-технічним прогресом. Крім того, передбачалося розглядати п'ятирічний план як основну форму державного планування розвитку народного господарства. Щоправда, в постанові зауважувалося, що можна конкретизувати й уточнювати завдання п'ятирічних планів по роках відповідно до змін, що відбуваються в економіці.

З метою розширення господарської самостійності підприємств передбачалося скорочення кількості обов'язкових директивних планових завдань, зокрема: обсяг реалізованої продукції (замість валової); основна номенклатура продукції; фонд зарплати; сума прибутку та рентабельності; платежі до бюджету та асигнування з бюджету; обсяг централізованих капіталовкладень та впровадження виробничих потужностей; найважливіші завдання з упровадження нової техніки; показники матеріально-технічного постачання. Передовсім було визнано за необхідне посилення ролі прибутку в підвищенні матеріальної зацікавленості підприємств працювати рентабельно, на принципах самоокупності. Із цією метою до суми показників, які доводили згори, включили загальну суму прибутку та рентабельність, що обчислювалася як відношення чистого доходу до вартості основних та оборотних фондів. Як основне фінансове джерело утворення фондів заохочення, в тому числі й на розвиток виробництва, також стає прибуток. При цьому частку прибутку, що залишається в розпорядженні підприємства, ставили в залежність від ефективності використання основних та оборотних фондів, збільшення обсягу реалізованої продукції, підвищення рентабельності виробництва та якості продукції. Нарешті, обмежувалося централізоване („безкоштовне”) фінансування капітальних вкладень, передбачалося впровадження довготермінового кредитування. У процесі економічної дискусії висловлювалися пропозиції щодо відмови від планування фонду заробітної плати, бо в ньому вбачали одне із джерел підвищення ефективності господарської діяльності підприємств. Господарська реформа зачепила й сільське господарство. Згідно із рішенням березневого (1965 р.) пленуму ЦК КПРС було вжито низку заходів, спрямованих на виправлення ситуації в аграрному секторі. Передусім, було підвищено закупівельні ціпи із таким розрахунком, щоб довести їх до рівня, за якого колгоспи та радгоспи не зазнавали б збитків від продажу продукції державі. Роздрібні ціни мали зберігатися на попередньому рівні, а різниця — покриватися за рахунок державного бюджету. Важливою причиною відставання сільського господарства був його низький технічний рівень. Тому було різко збільшено державні асигнування на підвищення технічного рівня сільського господарства, на виробництво сільськогосподарських машин та добрив. В Україні впродовж 1966-1970 років тракторів побільшало на 22 %, комбайнів — на 42 %, а застосування мінеральних добрив — майже вдвічі. Не менш важливою вадою була недостатня спеціалізація сільського господарства, тому було прийнято рішення про її посилення. Положення реформи втілювалися в життя з великими труднощами, а деякі з них так і не були реалізовані. Передбачені спочатку прямі зв'язки між підприємствами не були запроваджені зовсім через несумісність із системою фондування та розподілу. В результаті госпрозрахунок підприємств виявився незабезпеченим матеріально, а підвищення самостійності підприємств — несумісним із повноваженнями міністерств та відомств, директивним плануванням та наявною системою ціноутворення. Численні суперечності реформи можна було б усунути, поетапно просуваючись до ринку. Одначе це було неможливо через політико-ідеологічні причини.

Починаючи від 1970-х років темпи економічного зростання почали знижуватися. Однією з найголовніших причин цього була амбітна політика керівництва СРСР, яка потребувала надпотужного військового потенціалу. До середини 1970-х років далися взнаки помилки радянського керівництва в соціально-економічній політиці. В легкій, харчовій промисловості було зосереджено лише 10% основних виробничих фондів, економіка не орієнтувалася на задоволення першочергових потреб людини. Основна частина промислового потенціалу припадала па важку індустрію, що призвело до вичерпання природних ресурсів. До того ж, у зв'язку з падінням народжуваності кількість зайнятих у народному господарстві не збільшувалася, а відтак зник головний екстенсивний фактор зростання виробництва. Отже, темпи зростання промисловості почали падати зі скороченням екстенсивних факторів — виснаженням природних ресурсів і зменшенням народжуваності. Ці питання розглядали передусім, як необхідність розв'язання теоретичних проблем політичної економії соціалізму та практичне застосування їх у господарській практиці, наголошуючи нагальність посилення прикладного характеру політичної економії соціалізму (І. Ястремський, О. Рубан, В. Ємченко, В. Черняк та ін.). У межах дискусії щодо вдосконалення господарського механізму сформувалися певні точки зору, які базувалися на теоретичних узагальненнях місця та ролі товарно-грошових відносин за соціалізму. Але такий підхід мав чимало обмежень, певне подолання яких у теоретичному плані відбулося лише наприкінці 1980-х років. Вважалося, що економічні перетворення ринкового типу можливі за умов повного (або майже повного) одержавления економіки. Адже всі теоретичні дискусії 1960-х - першої половини 1980-х років щодо проблем соціалістичної власності залишалися на позиціях визнання державної (загальнонародної) власності на засоби виробництва як основи соціалістичної економіки, розглядаючи її як „фундаментальну економічну сутність соціалізму”. Тому генеральним напрямом удосконалення господарського механізму в цей період став пошук шляхів створення такої господарської системи, яка б забезпечувала зростання ефективності планової економіки за збереження її основи — загальнонародної (державної) власності. В 1970-ті роки з'явилися й інші моделі вдосконалення господарського механізму, ґрунтовані на принципах збереження і навіть посилення директивних методів господарювання. Прихильники такого підходу орієнтувалися на активне використання економіко-математичних методів оптимізації економічних процесів та ЕВМ, запровадження у практику різноманітних автоматизованих систем управління (АСУ), зокрема автоматизованої системи планових розрахунків (АСПР), галузевих автоматизованих систем (ГАСУ), територіальних систем управління тощо. В Україні в цьому напрямі працювали В. Голіков, М. Міхно, О. Оніщенко та ін.

Першим кроком до кардинальних змін у радянській економіці можна вважати квітневий (1985) пленум ЦК КПРС, на якому нове керівництво країни, очолюване М. Горбачовим, проголосило курс на прискорення соціально-економічного розвитку країни, що мав базуватися на прискоренні науково-технічного прогресу, технічній реконструкції народного господарства на базі новітніх досягнень науки та техніки, модернізації машинобудування, а на цій основі — й усього народного господарства, а також активізації „людського фактору”. Проголошений курс не означав руйнування командно-адміністративної системи, а лише її вдосконалення, виправлення певних „деформацій”; розвиток економіки, як і раніше, орієнтувався на витратний шлях, тож принести кардинальних позитивних змін був неспроможний. Проте вжиті на цьому етапі заходи (наведення елементарного порядку, зміцнення трудової й технологічної дисципліни, широка заміна керівників тощо) дали певний позитивний ефект: дещо зросла продуктивність праці, збільшилися капіталовкладення в соціальну сферу. На цьому тлі було розв'язано антиалкогольну кампанію, яка завдала колосального удару по державних фінансах (за деякими даними, збитки сягали 10 млрд. крб. щорічно).

Поступово у керівництва країни формувалося розуміння щодо необхідності серйозних перетворень, власне, зміни наявної в СРСР економічної моделі, які були підготовлені багаторічними економічними дискусіями, зокрема малопомітним у 1970-х роках напрямом удосконалення господарського механізму, що орієнтувався на перехід до ринкової економіки, із конкуренцією та вільним ціноутворенням за відсутності централізованого управління економікою та мінімальним втручанням держави в економічні процеси. Власне, у другій половині 1980-х років цей підхід ще не став підґрунтям реформування радянської економіки, але перші кроки на цьому шляху — прийняття законів „Про індивідуальну трудову діяльність” (1986 р.) та „Про кооперацію” (1988 р.), які з численними застереженнями легалізували дрібне приватне підприємництво, означали відхід від традиційного тлумачення соціалістичної економіки. Певні перетворення відбуваються й в аграрному секторі, але вони зводилися до перебудови системи управління в сільському господарстві (створено Держагропром). Створення Держагропрому, який об'єднав практично всі міністерства та відомства галузі, не дало істотного ефекту в розв'язанні сільськогосподарських проблем: послабити гостроту продовольчої проблеми й забезпечити реальну самостій­ність колгоспів та радгоспів. Кризові явища в економіці поглиблювалися, а реформи не давали жодних позитивних зрушень.

В 1990 р. уряд СРСР розробив програму переходу до ринкових відносин під жорстким державним контролем, але вона не дістала підтримки Верховної Ради СРСР. Не була підтримана й більш радикальна програма групи Шаталіна („500 днів”). Зрештою, Верховна Рада СРСР затвердила „Основні напрямки стабілізації народного господарства та переходу до ринкової економіки”, втім ця програма не мала під собою твердого ґрунту й не могла дати позитивних результатів. Унаслідок цього всього криза радянської економіки поглиблюється. Непослідовна, безсистемна перебудова призвела до невідворотного розвалу радянської економіки та розпаду СРСР.

Змістовий модуль 5. Формування основ ринкового господарства в Україні