Характеристика соціально-педагогічних експериментів Й.Г. Песталоцці

Й.Г. Песталоцці (1746 1827) видатний швейцарський педагог-демократ, яскраво виражений представник соціальної педагогіки.

Народився в Цюріху у родині лікаря. Навчався у Каролінському колегіумі. У 1774 1780 рр. у Нейгофі керував “Установою для бідних”; з 1798 по 1799 рр. створив і утримував притулок для сиріт у м. Станц. У період 1800 1804 рр. керував інститутом у Бургдорфі, який являв собою комплекс середніх шкіл базу для підготовки учителів. Цей інститут у 1804 р. переводить до м. Івердон і там керує ним до 1825 р. Останні роки життя провів у маєтку “Нейгоф”, де написав популярний твір “Лебедина пісня”.
Життя Й.Г. Песталоцці, його особисті переживання та прагнення були нерозривно пов’язані з соціально-економічними та політичними подіями другої половини ХVІІІ і початку ХІХ ст., коли руйнувався середньовічний лад і зароджувалась нова суспільно-економічна формація. У цей період досягла своєї крайньої межі економічна, політична і культурна експлуатація села містом. Серце Песталоцці, згідно його власного зізнання, не стомлювалося прагнути до однієї мети: закрити джерело убогості, в яке потрапила селянська біднота. Вихід для народу з його тяжкого стану Песталоцці вбачав у тому, щоб краще пристосувати людей до умов їх майбутнього життя, навчити власними зусиллями звільнятись від нестатків, надавати собі допомогу. Під впливом вчення фізіократів Песталоцці спочатку уявляв, що аграрні перетворення складають один із важливих шляхів прогресивного розвитку швейцарського народу.

Не завершивши вищої освіти, він поселився у селі, на позичені гроші придбав поблизу Цюріха маєток Нейгоф, розраховуючи на прикладі зразково поставленого господарства у своєму маєтку навчити обездолених селян раціональним прийомам сільськогосподарської праці. Однак цей утопічний соціальний експеримент (1769-1774) скоро завершився крахом. Маєток розорився. Сільськогосподарські почини Песталоцці виявились невдалими. Багаторічні спостереження показали йому, що селяни займались як правило ще і прядінням. Їх необхідно було підготувати не тільки до сільськогосподарської праці, але і до роботи в найбільш поширеній у даному районі галузі мануфактурного виробництва, оскільки вони не могли вже, як раніше, заробляти собі на життя тільки сільськогосподарською працею.
У приміщенні розореного маєтку Песталоцці організував притулок для бідних і обездолених селянських дітей. У Нейгофі він здійснив свій всесвітньо відомий педагогічний експеримент (1774 1780 рр.). Практика промислових шкіл Швейцарії та інших європейських країн могла наштовхнути Песталоцці на думку про те, що заклад, у якому навчання дітей поєднується з виробничою працею, не тільки в стані існувати на основі самоокупності, але може навіть приносити певний дохід.
Педагогічний експеримент в Нейгофі складає невід’ємну частину загальної програми Песталоцці з покращення становища народу і долі селянських дітей. У Нейгофському притулку, що прийняв 37 дітей убогих селян (17 хлопчиків і 20 дівчаток) він вперше спробував втілити в життя свій ідеал школи, яка готує молоде покоління до життя, поєднуючи навчання з безпосередньою участю у виробничій праці.

Вихованці Нейгофського притулку працювали в сільському господарстві, прядильній і ткацькій майстернях (під керівництвом трьох кваліфікованих ткаль і трьох досвідчених прядильниць). Песталоцці вважав неможливим обмежувати завданням школи тільки підготовкою дітей до сільськогосподарської праці. Він вважав, що виховання має бути пристосованим до змінених обставин, готувати дітей народу до діяльності в різних галузях промисловості. Й.Г.Песталоцці ставив перед “Установою для бідних” великі виховні завдання: розвивати фізичні і духовні сили, зміцнювати здоров’я, вчити мислити, виробляти працелюбність, формувати повагу до людської гідності і т.д.

Спостерігаючи за працею дітей у своєму виховному закладі, він прийшов до висновку, що сама по собі праця, що виконується, є педагогічно нейтральною. Головну роль відіграє виховний вплив особистості педагога.
За своїми педагогічними результатами нейгофський досвід був позитивний, але в ході педагогічних пошуків Песталоцці зрозумів, що його розрахунок на самоокупність праці вихованців не може виправдатись, так як вимоги економічної віддачі були несумісними з гуманними педагогічними завданнями.
Вичерпавши на утримання притулку всі особисті збереження і не отримавши благодійницької допомоги, Песталоцці вимушений був його закрити. Але при цьому він зробив оптимістичний висновок: здійснені ним педагогічні досліди з виховання дітей селян можуть допомогти розв’язанню загальних завдань виховання, оскільки розвиток всіх сторін особистості дитини складає загальну мету виховання незалежно від майнового стану і учнів.
Відображенням нейгофського досвіду є школа для народу, зображена Песталоцці в романі “Лінгард і Гертруда” (1781-1787). У ньому він і висловив свої заповітні мрії про викорінення бідності при допомозі правильно поставленого виховання. В особі Гертруди, дружини каменяра Лінгарда, представлена ідеальна мати-вихователька, яка виробляє у своїх дітях трудові навички і вміння і в той же час турбується про їх духовний розвиток.
Свій педагогічний експеримент Й.Г.Песталоцці продовжив у 1798 р. у Станці, де за дорученням уряду Швейцарської республіки прийняв керівництво дитячим притулком, у якому було розміщено біля 80 осиротілих і безпритульних дітей віком від 5 до 10 років. Притулок проіснував лише півроку і був закритий у зв’язку з військовими діями.

Песталоцці вважав за потрібне побудувати дитячий заклад за типом сім’ї, в якій він взяв на себе роль люблячого і турботливого батька. Тут у нього зародилась ідея про елементарну освіту, яка згодом перетворилась у певну концепцію під назвою “метод Песталоцці”.

Головним методологічним положенням у поглядах Песталоцці виступає і його твердження, що моральні, розумові та фізичні сили людської природи (за його термінологією сили серця, розуму і руки) мають властивість до саморозвитку, до діяльності. Виховання ж покликане допомогти саморозвитку і спрямувати його у потрібному напрямку.

Основним у вихованні Песталоцці називає принцип природовідповідності. Властиві кожній дитині від народження задатки сил і здібностей треба розвивати, вправляючи їх у тій послідовності, яка відповідає природному порядку та законам розвитку дитини, тобто починати з найпростішого і поступово підніматися до дедалі складнішого.
Метою виховання повинен бути різнобічний і гармонійний розвиток всіх природних сил і здібностей дитини.

На основі принципу природовідповідності Песталоцці розробив теорію елементарної освіти. Він виділив три найпростіші елементи, з яких повинно починатися будь-яке навчання: число (одиниця), форма (пряма лінія), слово (звук). Елементарне навчання у нього зводилось, передусім, до вміння вимірювати, рахувати, володіти мовою. Свій елементарний метод Песталоцці розповсюдив на всі сторони виховання дитини.

Він був першим з педагогів, хто диференціював змістову і розвивальну сторони навчального процесу та запровадив ідею розвивального шкільного навчання. Надаючи великого значення оволодінню знаннями, він вважав, що воно повинно підкорятися більш головному розвитку здібностей дитини.

Виходячи із своїх загальнодидактичних положень, Песталоцці заснував методику початкового навчання. Він відкинув книжне початкове навчання, яке ґрунтується на запам’ятовуванні і переказуванні і вимагав, щоб дитина з ранніх років сама вела спостереження і розвивала свої здібності.

Можна впевнено констатувати, що до педагогіки Песталоцці прийшов від соціології і став засновником соціологічного напрямку в педагогіці. Він підходив до школи як соціального явища, що тісно пов’язане з політичним, економічним, культурним, морально-побутовим життям народу. Він прагнув будувати таку школу, що відгукується на злободенні соціально-економічні, культурні, побутові потреби народних мас в умовах переходу на мануфактурний спосіб виробництва.

Процес виховання, на думку Песталоцці, процес не тільки суперечливий, але й цілісний. В романі “Лінгард і Гертруда” він відзначає: “Виховання людини – не що інше, як шліфування окремих ланок одного загального ланцюга, що пов’язує все людство; що окремі ланки виймають, над ними мудрують, наче вони існують самі собою, а не становлять частини одного загального ланцюга...” (11, 280). Тут Песталоцці розцінює виховний процес як єдиний ланцюг, ланки якого не можуть бути ізольовані одна від одної. Помилки виховання полягають у тому, що ці ланки виймаються, думають над їх вдосконаленням, покращенням в ізольованому вигляді, приводять їх до порядку лише із зовнішньої сторони і забувають про їх внутрішню єдність, органічний зв’язок.

Кращим середовищем виховання “людяності” в дитині Песталоцці вважає соціальну атмосферу сімейної любові.

Песталоцці – яскраво виражений представник соціальної педагогіки, разом з тим є пристрасним прихильником сімейного виховання. Для Песталоцці ця суперечність усувається тим, що сім’я – це перший елементарний осередок соціального виховання. При цьому Песталоцці справедливо підкреслює, що заклади суспільного виховання ніколи не зможуть взяти на себе повністю всю справу виховання і замінити собою повністю сім’ю. Заміною сімейному вихованню школи ніколи в житті стати не можуть, вони можуть служити світові як доповнення до такого виховання і для заповнення його прогалин.

6. Реалізація Ф. Фребелем ідей соціалізації дитини в умовах дитячого саду
Фрідріх Фребель – (1752-1852) німецький педагог, теоретик дошкільного виховання, послідовник Й.Г.Песталоцці – визнаного представника соціальної педагогіки.
Своєю ідеєю виховання дітей дошкільного віку в колі ровесників, для чого доцільним є створення спеціальних закладів, зробив істотний внесок у розвиток соціальної педагогіки.

Народився він у Тюрінгії в сім’ї пастора. Початкову освіту здобував дома, потім у брата матері. 15-річним юнаком був відданий на три роки до лісника, у якого вивчав різноманітні твори з природознавства і математики. Потім відвідував лекції в Йєському університеті.

У 1805 році Фребель працював у Песталоцці в Івердоні і знаходився під сильним впливом його педагогічних ідей.

У 1817 р. Фребель відкрив у себе на батьківщині в Кейльгау (Тюрінгія) виховний заклад для дітей шкільного віку, в якому намагався втілити педагогічні принципи Песталоцці. У 1837 р. відкрив перший дитячий садок, де на практиці розробив методику дошкільного виховання. Основна мета дитячого саду сприяти розвитку природних особливостей дитини: дитина рослина, яка розвивається (звідси і назва закладу). Вихователь повинен бути у ньому садівником. Формулюючи завдання дитячого саду, Фребель відзначав, що він має не лише прийняти під нагляд недозрілих ще для школи дітей, але й зміцнити тіло, вправляти їх почуття, зайняти їх душу і розумно знайомити їх як з природою, так і з людським суспільством.

Цінними для соціальної педагогіки є також думки Фребеля щодо самовиховання. Вважаючи природу і людину творінням Бога, він вважав, що в людині треба розвивати її божественну сутність, спонукати її пізнавати себе, Бога та природу.

Велика заслуга Фребеля полягала також у тому, що він відзначив величезне розвивальне, виховне та освітнє значення дитячої гри. Вважав, що саме у грі найкраще проявляється творчість і самодіяльність дитини, що однак, не виключає керівного впливу дорослих на ігри дітей.
Надаючи великого значення самодіяльності, Фребель підкреслив роль вправ у шкільних заняттях. При цьому наголошував на потребі розвитку дитини, вважаючи знання – засобом досягнення мети.

Приділив значну увагу підготовці дітей до майбутньої діяльності, до праці. Цій меті служили різні ігри, особливо ті, які пов’язані з використанням різноманітних будівельних матеріалів. Фребель цілком справедливо вбачав у дитинстві найважливіший період підготовки до майбутньої трудової діяльності.
Соціально-педагогічні погляди Фребеля щодо створення дитячих дошкільних закладів, де б найкраще задовольнялись потреби дітей у діяльності та спілкуванні, розвитку та знайомству з людським суспільством, у подальшому підтримували і доповнювали свіжими ідеями Марія Монтессорі, Софія Русова та інші представники соціальної педагогіки.