Економічні погляди Давида Рікардо

Давид Рікардо (1772-1823) народився в Лондоні у квітні 1772 р. Давид був третьою дитиною з сімнадцяти у родині оптового торговця спочатку товарами, а потім векселями й цінними паперами. Не одержав систематичної освіти. З чотирнадцяти років допомагав у конторі дядька, а з шістнадцяти - був найближчим помічником батька на біржі. В двадцять один рік женився без згоди батька. В двадцять п'ять - батько трьох дітей, займається спекуляціями на біржі. Гра на курсах облігацій державних позик стали джерелом збагачення молодого ділка. У 1809­1810 рр. Рікардо - одна з найбільших фігур лондонського фінансового світу. В двадцять шість років Рікардо почав займатися науками. За чотири роки до смерті він повністю залишив бізнес і присвятив себе пошукам у галузі економіки, а також намагався втілити в життя власні економічні ідеї. Помер раптово, від запалення мозку.

В 1817 р. опублікована його основна робота «Засади політичної економії т оподаткування». Як і Сміт, Рікардо вважав капіталістичні відносини природними й вічними. Він також виділяв у суспільстві три основних класи: власників землі, власників грошей і капіталу, необхідних для її обробки й працівників, працею яких вона обробляється.

Сміт досліджував природу багатства народів. Рікардо вважав «головним завданням політекономії знаходження законів, які управляють розподілом доходів».

Завдання Рікардо: знайти закон розподілу багатства між класами й з'ясувати, як спосіб розподілу багатства впливає на зростання виробництва?

За життя Рікардо вийшли ще два видання книги. Вони мало відрізнялися від першого за винятком глави першої «Про вартість», у якій Рікардо завзято прагнув чіткості й переконливості.

В третьому виданні книга складається з 32 розділів, які розпадаються на три частини. Основи Рікардової системи викладені в перших 7 розділах, причому найголовніше викладено вже в перших двох розділах - про вартість і ренту; 14 розділів - присвячені питанню податків; 11 розділів - різні доповнення, що виникли після завершення основних розділів, критичні міркування на адресу інших економістів, в основному Сміта, Мальтуса й Сея.

Вихідний пункт аналізу - мінова вартість. Мінова вартість всіх товарів, крім незначного числа невідновлюваних благ (картини старих майстрів), визначається відносними витратами праці на їхнє виробництво.

Оскільки мінова вартість - це відносна категорія, що виражається в певній кількості іншого товару, Рікардо вводить поняття «абсолютної вартості», субстанцією якої є праця. Однак, головну увагу він зосереджує на міновій вартості. Остання робота Рікардо, яку перервали хвороба й смерть, звалася «Абсолютна й відносна вартість».

Рікардо критикує Сміта за його визначення вартості як суми доходів. У Рікардо вартість - це первинна величина, що визначається працею й розпадається на доходи. На вартість товару впливає не тільки праця, безпосередньо витрачена на його виробництво, але й капітал, тобто праця, витрачена на інструменти, будівлі, які беруть участь у виробництві. Використання капіталу в процесі виробництва впливає на мінові співвідношення.

«Кожне поліпшення в машинах, в інструментах, у будинках, у добуванні сирого матеріалу зберігає праця..., внаслідок чого змінюється вартість товару». Поряд з безпосередньою й минулою працею визначальний вплив на вартість благ має також величина капіталу й тривалість його вкладення.

Однак, не дивлячись на це Рікардо все-таки дотримувався трудової теорії вартості, абстрагуючись від впливу капіталу й вважаючи це зручним наближенням до реальності в короткі проміжки часу, коли трудові витрати представляють основну частину всіх витрат. Рікардо проголосив трудову теорію вартості основної для всієї політекономії. Визначення вартості робочим часом є абсолютний, загальний закон.

Рікардо не погоджувався й з висновком Сміта про те, що з підвищенням заробітної плати повинна змінюватися й вартість товарів. Рікардо рішуче відкинув це твердження. Якщо підвищиться заробітна плата без усякої зміни продуктивності праці, то вартість товару від цього не зміниться. За інших рівних умов це не вплине й на ціну, тому що в умовах вільної конкуренції капіталісти не можуть компенсувати зростання заробітної плати підвищенням цін своїх товарів. Тому зміна відбудеться лише в розподілі вартості між заробітною платою й прибутком. Прибуток відповідно зменшиться.

Теорія вартості Рікардо не могла пояснити обмін між робітником і капіталістом. Праця робітника створює вартість товару. Але в обмін на свою працю робітник одержує у вигляді заробітної плати меншу вартість. Виходить, що в цьому обміні порушується закон вартості.

Це протиріччя вирішив Маркс, стверджуючи, що робітник продає капіталістові не свою працю, а тільки здатність до праці (робочу силу).

Інші труднощі в теорії Рікардо - нездатність пояснити, чому прибуток капіталістів у дійсному житті визначається не вартістю вироблених товарів, а розмірами застосовуваного капіталу. Якщо вартість створюється працею, а товари обмінюються приблизно за вартістю, то виходить, що підприємства, де застосовується багато робочої сили й мало машин повинні продавати свої товари дорожче, а підприємства, де навпаки багато машин - дешевше (за рівного вкладенні капіталу). У першому випадку, прибуток на той же капітал буде більше, але це суперечить дійсності, адже при меншому прибутку капіталісти будуть переводити капітали в інші галузі.

Рікардо вважав, що це незначний вплив на вартість. За його оцінкою коливання прибутку, не пов'язані з величиною витрат праці можуть змінити природну ціну товару не більше ніж на 6-7%. Відомий американський економіст Дж. Стіглер визначив теорію Рікардо як 93%-у трудову вартість.

Це протиріччя згодом вирішив Маркс теорією перетворення вартості в ціну виробництва. Вартість і ціна виробництва дві різні категорії. Рікардо змішував їх, зневажаючи погрішностями.

Основною проблемою політичної економії Рікардо назвав розподіл багатства. Саме тому основою його системи є теорія заробітної плати, прибутку й ренти. Ці категорії він розглядає з погляду їхньої величини й співвідношення.

Вартість окремого товару й всіх товарів, що утворять національний доход, визначається об'єктивно витратами праці. Ця вартість розпадається на заробітну плату й прибуток. Заробітна плата, частка робітників більш ніж скромна, левову частку одержують капіталісти, які втім змушені ділитися із земельними власниками. Рента (а також позичковий відсоток, що сплачує промисловець грошовому капіталістові) являє собою лише відрахування із прибутку. Тим самим Рікардо трактував прибуток як первинну, основну форму доходу (по суті - це прибавочна вартість).

Заробітна плата в Рікардо - це доход працівника, плата за працю. Праця як будь-який інший товар також має природну ціну (вартість) і ринкову ціну.

Природною ціною праці є та, котра необхідна, щоб робітники мали можливість існувати й продовжувати свій рід без збільшення або зменшення їхнього числа. Природна ціна різна в різних країнах, залежно від звичок і способу життя робітників. Те, що в одних країнах уважається розкішшю, складає в інших необхідну приналежність життя.

Ринкова ціна праці та, котра фактично виплачується працівникам і залежить від попиту та пропозиції. Рікардо обумовлює рух заробітної плати зміною народонаселення. За умови швидкого зростання населення заробітна плата падає. Якщо в економіці бракує робочих рук, заробітна плата зростає.

Ринкова ціна не може на довгий час розійтися з природною. Природний рівень заробітної плати - є той центр, навколо якого коливається ринкова ціна праці. Згодом Лассаль назвав це явище прагнення заробітної плати до природного рівня «залізним законом заробітної плати» і зробив висновок про даремність спроб робітничого класу боротися за поліпшення свого положення. Закони конкуренції неминуче зводять заробітну плату до мінімуму засобів існування.

Погляди Рікардо на заробітну плату формувалися під впливом теоретичних ідей Томаса Мальтуса, який попереджав людство про катастрофічні наслідки зростання населення, якщо воно випереджає приріст необхідних засобів існування.

Рікардо зробив сумний висновок із приводу перспектив рівня заробітної плати за існуючих темпів зростання населення. Рікардо писав: «... заробітна плата має тенденцію до падіння, оскільки регулюється попитом та пропозицією, тому що прибування працівників буде постійно зростати в одному й тому ж ступені, тоді як попит на них буде більш повільним». Рікардо відзначає, що працівники не повинні претендувати на більшу частину в суспільному продукті, тому що це зменшить прибуток, а значить і попит на працю. З тієї ж причині Рікардо виступав проти втручання держави у функціонування ринку праці. Встановлення розмірів оплати праці «повинно бути надане приватній й вільній ринковій конкуренції й ніколи не повинно контролюватися втручанням законодавства.

Закони про бідних придумані з метою поліпшити положення, а приводять до протилежного результату, тому що дозволяють бідним розмножуватися понад можливості прокормитися своєю працею».

Капітал у Рікардо є тією частиною багатства країни, що вживається у виробництві й складається з їжі, одягу, інструментів, сирих матеріалів та ін., необхідних, щоб надати руху праці. Капітал ділиться на основний і оборотний. Для Рікардо капіталом є як машини, інструменти, будівлі й т. д., так і засоби існування робітника. Для Рікардо як і для Сміта капітал - це не класове відношення, не рух, а «речі, що перебувають у спокої». Розходження між основним і оборотним капіталом Рікардо бачить насамперед в «довговічності».

Прибуток трактувався Рікардо як первинна, основна форма доходу, підставою якого є капітал, тобто в сутності як прибавочна вартість.

Коливання цін викликає коливання прибутку, їхнє усунення досягається механізмом усереднення прибутку. Кожний прагне залишити менш прибуткову справу заради більш прибуткової. Прибуток є долею капіталістів у загальному трудовому продукті; ця доля тим менше, чим вище доля робітників. Отже, рівень прибутку перебуває у зворотному відношенні до заробітної плати.

Норма прибутку поступово падає внаслідок підвищення заробітної плати й зростаючих труднощів постачання зростаючого населення предметами нагальної потреби. Зменшення прибутку у зв'язку зі зростанням заробітної плати Рікардо вважав надзвичайно складною проблемою, що загрожує нагромадженню капіталу. Фактором, що протидіє цьому процесу, Рікардо вважав розвиток продуктивних сил.

Теорія ренти. Рента - це та частка продукту землі, що сплачується землевласникові за користування первісними й нерушимими силами ґрунту.

Якщо в деякій країні є удосталь багатого і родючого ґрунту, а населення мало, то нікому в голову не прийде платити за користування землею, тому що землі вистачає на всіх. Рента виникає тоді, коли кількість землі обмежена, а якість її неоднакова.

«Рента завжди платиться за користування землею тільки тому, що кількість землі не безмежна, а якість її неоднакова й що зі зростанням населення надходить під обробку земля нижчої якості або розташована менш зручно. Коли з розвитком суспільства надходить в обробку земля другого розряду по родючості, на землі першого розряду негайно виникає рента, і величина цієї ренти буде залежати від розходження в якості цих двох ділянок».

Приклад Рікардо: три ділянки, витрати капіталу й праці рівні, чистий продукт: на першій - 100 т; на другій - 90 т; на третій - 80 т. Якщо обробляється тільки перша ділянка - ренти немає. Коли в обробку надходить друга ділянка, то для першої виникає рента, інакше існували б різні норми прибутку на землеробський капітал, що в силу усереднення прибутку неможливо. Коли починають обробляти третю ділянку, то друга ділянка починає приносити ренту, а на першій ділянці рента зростає.

На відміну від Сміта, що розглядав ренту як одне із джерел вартості, Рікардо стверджує, що рента не впливає на рівень цін на хліб. Ціна не залежить від ренти, а навпаки рента залежить від ціни. «Не тому хліб дорогий, що платиться рента, а рента платиться тому, що хліб дорогий».

Рента не входить у ціну хліба, але становить частину доходу тих, хто має кращі умови. При незмінних умовах землеробства рента тим вище, чим більше сукупний капітал (зі зростанням капіталу втягуються гірші ділянки, ціна хліба зростає - рента збільшується).

Рікардо стверджував, що на гірших ділянках фермер одержує тільки середню норму прибутку й надлишку тут не виникає. Тому він вважав, що з гірших ділянок рента не виплачується (Рікардо не визнає існування абсолютної ренти). У майбутньому Маркс доведе, що рента існує й на найгірших ділянках, тому що власник не віддасть у користування безкоштовно навіть погану землю. Такий вид ренти Маркс згодом назвав абсолютною. А ренту Рікардо Маркс згодом назвав диференціальною (тому що її існування пов'язане з розходженнями між ділянками).

Принцип порівняльних витрат. Ця теорія більше інших зберегла значення для господарської практики аж до наших днів.

Існування абсолютних переваг у виробництві товарів пов'язане із кліматичними умовами, географічним положенням і ін. Цим пояснюється міжнародна спеціалізація (Грузія - вино; Арабські Емірати - нафта-сирець; Японія, Корея - електронна техніка; Росія - деревина). Сміт вважав, що країна повинна торгувати тими товарами, у виробництві яких вона має абсолютну перевагу. Але цей висновок не задовольняв Рікардо. Він ввів поняття порівняльних витрат, що потім трансформувалося в порівняльні переваги.

Принцип порівняльних витрат у Рікардо спирається на трудову теорію вартості. Розглянемо приклад. Припустимо, що в Англії й Франції виробляються тільки два товари - сукно й зерно. Витрати праці в годинах на виробництво цих товарів наступні:

З наведених даних видно, що Англія має абсолютну перевагу у виробництві обох товарів. В Англії 1 т зерна буде обмінюватися на 2 м сукна, а у Франції 1 т зерна обмінюється на 1,5 м сукна. По зерну порівняльну перевагу має Франція (у неї зерно обходиться дешевше), а по сукну - Англія. Якщо дві країни користуватимуться теорією Рікардо, то Англія буде спеціалізуватися на виробництві сукна, а Франція - зерна й обмінюватися в співвідношенні, наприклад: 1 т зерна = 1,7 м сукна. Для Англії - це вигідно, тому що власне виробництво 1 т зерна буде обходитися їй дорожче, також вигідно й Франції.

Принцип порівняльних витрат Рікардо говорить: якщо кожний район спеціалізується на тих продуктах, у виробництві яких він має найбільшу відносну

ефективність, то торгівля буде взаємовигідною, незалежно від того, що один з них може бути більш розвиненим, чим інший.

Ринкова економіка представлялася Рікардо ідеально налагодженим механізмом, у якому кожне утруднення зі збутом вирішується дуже легко. Загальне надвиробництво Рікардо вважав неможливим. Він писав: «Продукти завжди купуються за продукти або послуги; гроші служать тільки мірилом, за допомогою якого відбувається цей обмін. Який-небудь окремий товар може бути вироблений у зайвій кількості, і ринок буде настільки переповнений, що не буде навіть відшкодований капітал, витрачений на цей товар. Але це не може трапитися одночасно з усіма товарами». Уже в 1825 році Рікардо довелося б переглянути свої висновки, якби він був живий. У цьому році в Англії вибухнула перша загальна криза надвиробництва.