Питання для самоперевірки

План

Освіта – глобальний фактор суспільного розвитку.

Мета:Ознайомити студентів з соціальними функціями освіти, її принципами та ступенями. Формувати у студентів соціальне мислення, допомогти зрозуміти соціальні проблеми в освіті.

Розвивати у студентів вміння порівнювати, співставляти та аналізувати інформацію, дискутувати, висловлювати власну точку зору.

Виховувати у студентів розуміння важливості освіти для кожної людини в сучасному суспільстві.

1. Освіта як предмет вивчення соціології.

2. Соціальний інститут освіти, його функції в суспільстві.

3. Соціологічні дослідження системи освіти в Україні, шляхи її вдосконалення.

Основна література

1. Астахов В. І. Вища школа України. — Харків, 1991.

2. Герасіна Л. М. Оновлення сучасної вищої школи в контексті глобальних проблем освіти. — Харків, 1994.

3. Нечаев В. Я. Социология образования. — М., 1992

4. Піча В. М. та ін. Соціологія. — К., 1996.

5. Шерега Ф. Е., Харчева В. Г. Социальные проблемы вузовской науки // Социс. — 1996. — № 6.

6.

1. Освіта — багатозначне поняття. Насамперед — це визначальний компонент культури, що забезпечує спадкоємність та відтворення нагромаджених знань, досвіду, традицій. У цьому контексті освіту можна розглядати і як процес навчальної та виховної діяльності, і як результат цього процесу. Причому освіта — це не просто діяльність, а діяльність в особливий спосіб організована, з певною ієрархією ролей і нормативним регулюванням.

Освіта як результат такої діяльності — це засвоєння систематизованих знань, умінь, навичок, розвиток особистості. Результати можуть бути реальними — фактична освіченість, рівень знань, якості особистості — і формальними — наявність атестата, посвідчення, диплома, що засвідчують факт закінчення навчального закладу, захист дисертації тощо.

Освіта є складним соціальним феноменом, і вивчає цей феномен багато наук. Соціологія освіти— галузь соціології, що вивчає освіту як соціальний інститут, її функції в суспільстві і взаємозв’язок з іншими соціальними інститутами, освітні установи як соціальні організації, соціальну політику у сфері освіти.

Освіта буває формальною і неформальною. Формальна освіта передбачає наявність спеціальних установ, шкіл для здійснення процесу навчання, а також підпорядкування його певним офіційним приписам, які втілюють культурні стандарти, політичні настанови відповідного суспільства.

Під неформальною освітою розуміють стихійне, несистематизоване засвоєння індивідуальних знань і навичок у процесі спілкування із соціальним оточенням — друзями, знайомими, колегами — у процесі самовдосконалення, індивідуального залучення до культурних цінностей, засвоєння інформації з книжок, періодичних видань, радіо, телебачення тощо. Неформальна освіта відіграє неабияку роль у соціалізації особистості, але вона є допоміжною стосовно формальної освіти. Соціологія вивчає насамперед формальну освіту.

Об’єктом соціології освіти є те соціальне середовище, де функціонують інституційні й неінституційні освітні організації, відбуваються процеси навчання та виховання, взаємодіють їх суб’єкти.

Предметом соціологічного вивчення є освіта як соціальний інститут, як соціальна система, механізм взаємодії її з іншими складовими суспільства, його соціальною структурою.

Щоб ліпше зрозуміти роль і місце інституту освіти в загальній системі суспільних відносин, слід коротко ознайомитися з еволюцією освіти, історією її розвитку.

У первісному суспільстві освіта була складовою соціально-виробничих процесів. Не було ні шкіл, ні вчителів. Передавання знань, досвіду, культури здійснювали всі члени суспільства. Навчання дітей, залучення їх до трудового процесу починалося з 4—5 років. Хлопчиків навчали чоловіки, а дівчаток — жінки. Підлітки нарівні з дорослими брали участь у випасанні худоби, риболовлі тощо.

Коли діти дорослішали, вони проходили церемонію «ініціації», тобто своєрідного посвячення в дорослі, демонструючи свою силу й трудові навички.

З поглибленням поділу та спеціалізації праці, утворенням державності і появою соціальної нерівності починається поступова інституалізація освіти. Перші ознаки соціального інституту освіти з’являються вже в античному світі, коли діти багатих батьків здобували освіту в спеціальних учителів.

Соціальні інститути освіти зароджуються у Стародавній Індії, Стародавньому Римі, де в школах за певну плату вчителі навчали дітей з аристократичних сімей граматики, філософії, музики, красномовства, юриспруденції, медицини тощо. Діти з інших родин, як правило, навчалися безпосередньо в процесі трудової діяльності. За таких умов визначальну роль у навчанні й вихованні дітей продовжувала відігравати сім’я.

У середньовіччі освіта набирає більш організованого характеру, але існує ще в межах соціального інституту релігії. Християнська церква в Європі запроваджує цілу систему спеціальних навчальних закладів для підготовки осіб духовного стану. У Парижі, Оксфорді та інших містах виникають перші університети. Згодом культурно-освітні функції університетів розширюються, там починають навчати юриспруденції та медицини, опрацьовують перші наукові дослідження з математики, логіки, фізики. Але осві­та була доступна лише дітям з багатих і «шляхетних» родин.

Докорінно змінюється інститут освіти в індустріальному суспільстві ХІХ—ХХ ст. Ці зміни було зумовлено потребами науки, науково-технічного прогресу, змінами в культурі й житті людей. Освіта поступово стає доступною широким верствам населення. Поширюється мережа середніх і спеціальних шкіл, значно збільшується кількість вищих навчальних закладів. Неповна, а потім і повна середня освіта стає необхідною умовою отримання професії в основних галузях промисловості. Докорінно змінюється і сутність освіти. Якщо в доіндустріальний період її було орієн­товано головним чином на збереження й відтворення культури, досвіду і знань попередніх поколінь, то в індустріальному суспільстві освіта стає активним елементом, ключовим чинником суспільного прогресу, культурних і соціальних змін. Освіта дає небачену раніше віддачу. Приріст національного доходу за рахунок капіталовкладень у сфері освіти досягає 40—50%.

Сучасна освіта перетворилася на диференційовану, багатоступеневу систему, яка дає змогу людині постійно працювати і освоювати раніше набуті людством знання й навички. Вона стала визначальним чинником у процесі соціалізації особистості, формуванні її соціального статусу, який визначається передовсім престижністю професії. Здобута освіта значною мірою визначає дальшу кар’єру людини, її місце в житті.

Соціологія вивчає освіту як відносно самостійну соціальну систему, метою котрої є систематичне навчання й виховання членів суспільства, орієнтоване на опанування ними певних професійних і наукових знань, моральних цінностей, умінь, навичок, норм поведінки, зміст яких визначається політичним устроєм суспільства, соціально-економічним рівнем його розвитку.

Як самостійна галузь науки соціологія освіти сформувалася на рубежі ХІХ—ХХ ст. Ще Е. Дюркгейм, Д. Дьюї та інші соціологи того часу у своїх працях звертали увагу на необхідність спеціального аналізу проблем, що стосувалися ролі, призначення і функцій освіти.

Сучасні вчені називають такі завдання соціології освіти:

ü вивчення потреб в освіті, розуміння й оцінка її ролі в житті суспільства та особистому житті людини;

ü оцінка рівня і якості знань у контексті їх соціальної значущості;

ü аналіз ставлення суспільства і тих, хто навчається, до освіти, виявлення її соціальної цінності;

ü виявлення ролі освіти як чинника соціального статусу;

ü визначення міри впливу освіти на динаміку моральних потреб і інтересів.

Разом з тим система народної освіти має різні рівні і форми, у кожної з яких — свої особливості, мета, завдання.

Освіта як соціальна система існує в Україні на 3-х рівнях — дошкільна, шкільна (початкова й середня), вища — і у 2-х формах — непрофесійна (дошкільні дитячі заклади, середні школи, гуртки тощо) і професійна (навчання на робочих місцях, курси професійної підготовки, професійно-технічні училища, середні спеціальні навчальні заклади, інститути, університети, курси підвищення кваліфікації, магістратура, аспірантура, докторантура).

Що стосується, наприклад, дошкільного навчання, то соціологія виходить з того, що основи виховання людини, її працелюб-
ство, інші моральні якості закладаються ще в ранньому дитинстві, а отже, дуже велике значення має соціальна позиція й ціннісні орієнтації тих людей, які виховують дітей.

Велика роль у цьому належить дошкільним закладам, які відвідує майже кожна друга дитина. Проте значення цих установ у формуванні особистості людини часто недооцінюють. Інколи забувають, що дитячі садки, ясла — це не просто місця, де дітей годують і доглядають, а й що тут відбувається їхній фізичний, розумовий і духовний розвиток. Нині, на жаль, через усеохоплюючу суспільну кризу дитячі дошкільні заклади здебільшого перестали функціонувати. Суспільство болісно відчує це років через десять, коли сьогоднішні дітлахи подорослішають.

На відміну від дошкільних закладів, які завжди охоплювали лише частину дітей (на бажання батьків), шкільне виховання є обов’язковим. Це означає, що молоді гарантується право здобуття повної середньої освіти.

У соціологічному аналізі загальної середньої освіти вивчаються її цінності, орієнтири батьків і дітей, їхня реакція на запровадження нових форм освіти, бо закінчення загальноосвітньої школи є для молоді одночасно й моментом вибору життєвого шляху, професії, виду занять.

Особливе місце в соціологічному вивченні посідає професійна освіта — професійно-технічна, середньоспеціальна й вища.

Професійно-технічне навчання зв’язане безпосередньо з потребами виробництва, з оперативною і порівняно швидкою формою включення молоді в життя. Соціологів цікавлять мотиви і ефективність навчання, його роль у підвищенні кваліфікації, у розв’язанні народногосподарських проблем.

Щодо середньої спеціальної і вищої освіти, то для соціології важливо виявити соціальний статус цих видів навчання, оцінку можливостей і ролі в майбутньому житті, відповідність суб’єк­тивних намагань молоді та об’єктивних потреб суспільства, якість і ефективність її професійної підготовки.

Особливо актуальним є питання професіоналізму майбутніх фахівців, тобто того, щоб якість і рівень їхньої підготовки відповідали реаліям сьогоднішнього дня.

Соціологічні дослідження свідчать, що продовжує залишатися невисокою стійкість професійних інтересів молоді. Більше половини випускників змінюють професію, сотні тисяч фахівців з вищою і середньою спеціальною освітою працюють на посадах, що не потребують такого рівня підготовки. З розвитком ринкових відносин ця тенденція посилюється.

Соціологічні дослідження освіти проводяться в двох напрямах:

ü внутрішньому, коли вивчаються соціальні аспекти діяльності працівників освіти, педагогічних та учнівських колективів, соціальна структура та діяльність установ освіти, взаємовідносини педагогів та учнів, роль та професійний статус педагогів, їхнє соціальне становище;

ü зовнішньому, коли вивчаються соціальні аспекти взаємодії освіти та інших суспільних інститутів — науки, культури, політики, виробництва, вплив освіти на інші види суспільної діяльнос­ті, соціальних процесів, відносин.

Вивчаючи освіту як соціальну систему, соціологія досліджує соціальні принципи, на яких має базуватися освіта, щоб задовольняти вимоги сьогодення, а саме:

ü загальності, або демократизації, що забезпечує доступність освіти будь-яким соціальним і етнічним верствам населення;

ü безперервності та спадкоємності, що означає наслідування і зв’язок усіх ступенів навчання, стимулювання процесів підвищення кваліфікації та відновлення освіченості, забезпечення наскрізного та інтегрованого характеру освіти;

ü широкої профілізації, що передбачає гуманітаризацію, фундаменталізацію та багатопрофільність навчання;

ü гуманізації, що тяжіє до посилення цілеспрямованого впливу на розвиток особистості, формування її людських якостей;

ü інтенсифікації, що потребує мобільної обробки інформації та добору необхідного для навчання, формування механізму внут­рішнього самооновлення;

ü інституційної рефлексії, що означає гнучкість, здатність системи освіти реагувати на вимоги, що диктуються соціальним прогресом людства й етнічними особливостями суспільства;

ü інноваційності, що забезпечує випереджаючий розвиток освіти в процесі загального соціального прогресу;

ü елітарності, що означає селекцію, якісний добір індивідів для навчання за рівнем їхніх природних здібностей, таланту, інтелекту, а також структурну диференціацію системи освіти;

ü формування вільного освітнього простору, що закладає мож­ливості дальшої демократизації освіти, вільного вибору відповідних форм, засобів, напрямків навчання тощо.

2. Освіта як соціальний інститут, з одного боку, є сукупністю певних установ, осіб, що забезпечені певними матеріальними засобами і виконують відповідні соціальні функції, а з другого — це система ідей, правил, норм, стандартів поведінки учасників освітянської діяльності. Освіта — це один з найдавніших і найважливіших інститутів суспільства.

У соціологічній науці існує кілька концептуальних підходів до визначення змісту і функціонального значення діяльності інститутів освіти. Представники функціонального підходу (Кларк, Херн) особливого значення надають позитивній функції освіти. Згідно із зазначеною теорією інститут освіти постає насамперед як засіб соціального контролю, як механізм регулювання соціальних відносин для створення однакових можливостей соціальної мобільності.

Автори теорії людського капіталу (Андерсон, Хелсі, Флауд) уважають, що освіта — це капіталовкладення в майбутнє людини, яке згодом зможе дати зиск. На їхню думку, витрачені в минулому зусилля обов’язково будуть винагороджені в майбутньому. Отож, статус дорослої людини зумовлюється кількістю і якістю капіталовкладень у процес її освіти.

Згідно з теорією конфлікту (Гінтіс, Боулз, Колінз) освіта є віддзеркаленням різноманітних групових конфліктів, вона сприяє експлуатації та пригніченню соціальних груп, які перебувають у менш сприятливих умовахЦя теорія стверджує, що освіта сприяє збереженню структури соціальної нерівності в суспільстві.

Функціонування соціального інституту освіти зв’язане насамперед із задоволенням таких потреб суспільства, як відтворення різних категорій робітників, культури виробництва, залучення молодого покоління до праці, підготовка його до виконання різних видів професійної діяльності, ролей, обіймання певних посад, посідання певних позицій у сучасному суспільстві. Як уже наголошувалося, цю функцію виконує сім’я, але тільки частково. Це дуже складний процес, що потребує великих матеріальних витрат, часу, професійних можливостей. Сім’я не в змозі забезпечити повним обсягом знань, навичок, умінь, котрих потребує сьогодення. Лише система освіти, репрезентована різноманітними навчальними закладами, здатна ефективно виконати цю функцію, яка визначає характер взаємозв’язку освіти з розвитком продуктивних сил суспільства, відтворює його соціально-рольову структуру і називається в соціології професійно-економічною функцією освіти.

Однією з найбільш важливих функцій інституту освіти є трансляція і поширення цінностей культури в суспільстві. Ідеться про цінності культури в широкому їх розумінні — наукові знання, професійні навички й досвід, досягнення в мистецтві, моральні норми і правила, стандарти і традиції соціальної поведінки тощо. Водночас інститут освіти виконує функцію забезпечення історичної спадковості, використання історичного досвіду і духовної спадщини поколінь.

Виконуючи цю функцію, інститут освіти відтворює характер відносин особистості із суспільством, відбиває їх розмаїття.

Важливою функцією інституту освіти є соціалізація особистості, адаптація молоді до соціальних відносин, суспільного життя, залучення до соціально-культурних цінностей, формування установок, ціннісних орієнтацій, життєвих ідеалів, які притаманні саме цьому суспільству.

Освіта не лише знайомить з культурними цінностями, нормами, соціальними ролями, а й сприяє їхній інтерналізації, відтворенню певного способу життя, тобто виконує інтегруючу функцію. Завдяки освіті відбувається інтеграція особи й окремих груп населення в соціальну систему. Вони стають суб’єктами спільних дій. Уже самі навчальні заклади (школи, інститути) об’єднують навчальним процесом різних за фізичним здоров’ям, матеріальним забезпеченням, сімейним станом, культурним рівнем індивідів з різних етнічно-класових утворень.

Завдяки освіті відбувається перехід людей з одних соціальних груп до інших.

На сучасному етапі розвитку суспільства великого значення набуває інноваційна функція — забезпечення соціальних і культурних змін. Ця функція реалізується проведенням науково-дослідної роботи в стінах самих вузів, а також виконанням замов­лень фірм, промислових підприємств, різних установ на проведення досліджень, в результаті яких розробляються заходи для вдосконалення й розвитку соціальних і культурних процесів.Із цією функцією зв’язана ще одна — поєднання освіти з наукою та виробництвом, що сприяє прискоренню науково-технічного прогресу, удосконаленню самої системи освіти, бо нові наукові ідеї та відкриття включаються до навчальних програм, забезпечуючи високу якість підготовки фахівців.

За переходу від тоталітарного режиму до демократичного надзвичайно важливою стає виховна функція освіти. Саме освіта, забезпечуючи процес гармонізації та вдосконалення людських якостей, має сформувати новий тип особистості, нового грома­дянина, який не був би обтяженим комуністичною ідеологією і став би активним учасником соціально-економічних і політичних перетворень. Освіта має стимулювати саморефлексію — глибоке усвідомлення людиною своєї суті та особистих потенцій.

Неабияке значення має функція соціальної селекції, для виконання якої структура освіти має бути побудована в такий спосіб, щоб уже із самого початку навчання автоматично забезпечити добір найбільш обдарованих і здібних до навчання особистостей. Після обов’язкової восьмирічної освіти (залежно від успішності навчання й особистих інтересів) одні з учнів продовжують навчання в дванадцятирічній школі, а потім деякі з них ідуть до вузу; інші після закінчення восьми класів навчатимуться в професійних училищах, технікумах. У вищих навчальних закладах теж запроваджено багатоступеневу освіту, яка дає змогу виявляти найліпших для продовження навчання в магістратурі та аспірантурі. Безпосередньо цій меті служить система спеціалізованих і елітарних шкіл і сукупність певних процедур добору молоді для навчання: тестований добір за інтелектуальним розвитком, за рів­нем знань з окремих предметів тощо.

Виконання функції соціальної селекції забезпечує раціональне відтворення і поновлення соціальної структури суспільства, а отже, і його нормальне функціонування. Це є прямим виявом взаємодії інституту освіти й соціальної структури суспільства. Виконуючи селекційну функцію, інститут освіти сприяє соціальній мобільності, створенню можливостей просування вгору на вищий соціальний щабель. Диплом вузу має гарантувати можливість отримати прес­тижну й високооплачувану роботу, чим пояснюється цінність вищої освіти. Але на практиці процес соціальної селекції ще дуже далекий від ідеалу, особливо в Україні, де посилюється розшарування суспільства на бідних і багатих, а отже, відбувається небажаний зворот­ний вплив стратифікації на освіту. Прикро, але в нашому суспільстві доступ до престижної освіти й наступні соціальні переміщення в цілому більше зв’язані не з якостями самої особистості, її знаннями і навичками, а із суспільним статусом батьків, матеріальним добробутом, «корисними зв’язками» тощо.

У контексті вдосконалення функціональної діяльності інституту освіти надзвичайне значення має актуалізація такої його функції, як стимулювання самоосвіти, самопідготовки, постійного потягу до знань. Самоосвіта, самостійне здобуття знань і навичок не вичерпують мети збільшення годин на самостійну роботу учнів та студентів у програмах навчальних закладів. Вони мають дати людині ґрунтовні навички самостійної роботи з книж­ками, документами чи іншими джерелами підготовки.

3. Для того щоб виявити дієвість освіти з позицій соціології, потрібне різнобічне оцінювання цього інституту. Насамперед соціологів цікавить рівень знань учнів, студентів, населення країни. Нині показник працюючих у народному господарстві, що мають середню, середню спеціальну і вищу освіту, надзвичайно високий. З кожним роком він ще збільшується. Проте якість професійної підготовки не задовольняє сучасні потреби суспільства. Кращі традиції, які мала вітчизняна середня та вища школа в кінці 50-х рр. ХХ ст., згодом було втрачено. Вона перестала забезпечувати засвоєння справжнього багатства людської культури, загальногуманістичних моральних цінностей.

Тематика соціологічних досліджень у нашій країні змінювалась одночасно з еволюцією соціальних відносин. Соціологічні дослідження проблем освіти активізуються у 60—70-ті рр., у періоди її реформування. Аналізуються взаємодія освіти із соціальною структурою суспільства, соціально-професійна орієнтація молоді, чинники поліпшення якості освіти тощо.

Дослідження виявили брак належних зв’язків між навчально-виховною й науково-дослідною діяльністю вищої школи, порушення принципу безперервності освіти, ускладнення адаптації молодих фахівців через невідповідність якості підготовки потребам суспільства, причиною чого був здебільшого недостатній зв’язок освіти з виробництвом. Майбутні фахівці — випускники спеціальних навчальних закладів — були мало поін­формовані про зміст і специфіку майбутньої професії, умови й оплату праці. А тому значна їх частина була невдоволена тим, як складалася їхня професійна доля і періодично змінювала професію чи місце роботи.

Дослідження показали, що значний вплив на якість підготовки фахівців справляє матеріально-технічна база, науково-методичне та організаційне забезпечення навчального процесу.

Для оцінювання ефективності та якості освіти велике значення має задоволення процесом здобуття знань, методами та формами надання знань, самими знаннями і тим, наскільки вони допомагають людям у житті.

Соціологічні напрацювання свідчать, що вдоволеність освітою є дуже низькою у службовців і ще нижча у робітників. Учені пояснюють це явище обмеженими можливостями соціального статусу, а також недостатніми у свій час вимогами школи та батьків, які змусили б їх докладати більших зусиль для оволодіння знаннями.

Розвиток сучасної системи освіти в Україні також є дуже суперечливим — реальні позитивні зміни часто є набагато меншими ніж негативні тенденції. Щодо багатьох питань триває стан цілковитої невизначеності.

Стара система освіти приділяла багато уваги трудовому навчанню, вихованню первинної потреби в праці. Але вона була малорезультативною, оскільки оперувала самими загальниками — працелюбність узагалі, трудове навчання взагалі без урахування конкретних запитів і побажань молоді.

Соціологічні дослідження свідчать, що вибір професійної освіти лише частково зумовлюється інтересом до самого тільки фаху. Більше ніж на професію молодь орієнтується на своє майбутнє соціальне становище, тому соціальна орієнтація випускників шкіл формується набагато раніше за фахову. Вони мало поінформовані про зміст майбутньої професії, але свідомі того, які життєві блага, привілеї, добробут вона забезпечує. Особливо посилилась соціальна орієнтація в період ринкових перетворень. Різко збільшилась кількість бажаючих здобути економічну, фінансову, юридичну освіту, через те що саме ці види освіти дають можливість бути в майбутньому лідером, матеріально забезпеченою людиною, посісти високу соціальну позицію в структурі суспільства. Не бажає сучасна молодь фізично працювати, не корис­туються в неї повагою виробничі професії, що потребують серед­ньої спеціальної освіти.

До проблеми мети впритул примикає проблема мотивів навчання. Якщо в загальноосвітній школі інтерес до освіти дещо розмитий настановами «так потрібно», «вимагають батьки», «усі вчаться», то в професійних середніх та вищих школах він чітко проявляється в бажанні «отримати престижну професію», «працювати в інтелектуальній сфері діяльності». За ринкових відносин виявляється особливий інтерес до високої заробітної плати, економічної незалежності, майбутнього влаштування в житті.

Найбільш престижними нині є підприємницька і менеджерська діяльність, банківська і правнича справа, бухоблік і аудит тощо, натомість значно знизився престиж діяльності інженера, лікаря, учителя, науковця. Зміни, що відбуваються в суспільній свідомості, зумовлено невиправданою невідповідністю соціально-економічних умов різних видів праці, а передовсім її оплати. Звідси й низька професійна стабільність. Велика кількість випускників середніх та вищих навчальних закладів працюють не за фахом. Безробіття призводить до того, що багато фахівців змушені працювати на посадах, які не потребують такого високого рівня підготовки.

Для подолання перекосів у суспільній свідомості, в оцінці престижності професій, у формуванні професійної орієнтації та мотивації до праці велике значення має забезпечення в системі освіти поєднання навчання з продуктивною працею.

У цьому зв’язку надзвичайно велике значення має співпраця навчальних закладів з науковими й виробничими організаціями, участь учнів і студентів у дослідженні та розв’язанні конкретних проблем сьогодення. З переходом до ринкових умов можлива поява нових форм організації такої співпраці, наприклад, шкільних та студентських кооперативів, поєднання навчання і трудової діяльності на громадських засадах.

Криза освіти проявилася й у збільшенні її відставання від науки. У ХХ ст. наука збагатилася новими знаннями, освіта ж щодо розвитку методології і дидактики залишилася на рівні ХІХ ст., що знижує престиж знання, послаблює його мотивацію.

У цьому контексті особливо актуальним є питання формування самої концепції освіти, характеру її дальшого функціонування. Стара авторитарна система освіти, виконуючи державне замовлення, формувала не суб’єктів соціальної дії, а людину-об’єкт, якою можна було б управляти, маніпулювати. Вона протиставляла особисте — суспільному, політичне — моральному, професійне — людському. Це пригнічувало людину, принижувало її гідність. Завдання сучасної системи освіти — формувати вільну особистість, яка б самостійно робила вибір і визначала свій життєвий шлях, забезпечувала би свій добробут і сама відповідала за свій соціальний статус. Цьому може сприяти система, орієнтована на зміст освіти, на активні способи інтеграції молоді в соціальні відносини. Вона має більше зосереджувати увагу не на окремих навчальних дисцип­лінах, не на обсязі інформації, а на пошуках нових методів організації навчання, коли у свідомості людини формувалося б якомога більше прямих зв’язків із загальним світосприйняттям, суспільною свідомістю. Саме в цьому і полягає справжнє багатство, цілісність і єдність особистості, запорука її справжньої свободи.

Велике значення має формування освітою національної самосвідомості, що сприятиме визначенню молоддю правильних життєвих орієнтирів. Поєднання історичної свідомості із самосвідомістю є необхідним для формування в молоді справжньої громадянської позиції в побудові демократичного суспільства.

Значний вплив на свідомість і поведінку молоді справляє система управління навчальним закладом. Додержання норм і принципів демократії, справедливе розв’язання принципових питань, що стосуються інтересів різних груп молоді, стає для тих, хто навчається, справжнім орієнтиром на майбутнє.

Освіту в Україні було знецінено. Про це свідчить хоча б оплата праці. По суті, зникла була її диференціація (професор отримував значно меншу зарплату, ніж державний службовець із середньою освітою). Унаслідок цього багато найкваліфікованіших викладачів вищої школи виїхали за кордон, знизився інтелектуальний рівень нації. А в США, наприклад, навіть пересічний працівник з вищою освітою отримує зарплату на 70% більшу ніж той, хто її не має.

Головною ідеєю реформування освіти є створення єдиної неперервної системи, яка з допомогою комплексу державних, громадських та приватних установ освіти здатна була б відтворювати інтелектуальний, духовний потенціал суспільства, задовольняти всі громадські потреби на рівні світових стандартів.

Однак практичне здійснення цієї ідеї гальмується багатьма несприятливими чинниками. На підставі соціологічних досліджень останнього часу провідні фахівці визначили основні з них:

ü катастрофічне матеріальне та фінансове становище освітніх установ на фоні загальної соціальної кризи в державі;

ü утрата інтелектуалів та зниження загальної якості кадрового потенціалу викладацького корпусу, спричинене безперешкодною дією нецивілізованого й неконтрольованого ринку епохи «початкового нагромадження капіталу»;

ü нерозвинутість соціальних механізмів та правового забезпечення самостійності, ініціативи й експериментування в освіті;

ü слабкість альтернативного сектору освіти як щодо організаційних форм та стабільності, так і здебільшого щодо якості належних освітніх стандартів;

ü брак у навчальних закладів свободи, необхідної для реалізації власних моделей підготовки фахівців, систем оплати праці тощо.

Отже, соціологія повинна сприяти системному реформуванню освіти згідно з найновітнішими досягненнями сучасної світової науки й адекватним урахуванням умов ринку.

1. Назвіть можливі аспекти наукового вивчення освіти.

2. Що є предметом соціології освіти?

3. Охарактеризуйте освіту як соціокультурний інститут.

4. Розкрийте зміст основних функцій освіти.

5. Охарактеризуйте основні концептуальні підходи до визначення змісту і функціонального значення діяльності інститутів освіти.

6. На яких соціальних принципах має базуватися освіта, щоб задовольняти сучасні вимоги?

7. У чому полягає сучасна криза освіти?

8. Що гальмує процес удосконалення системи освіти в Україні?