Особливості відбудови народного господарства України

Відбудова народного господарства республіки розпочалася одразу після визволення з-під фашистської окупації, вона мала низку особливо­стей, які значно відрізняли її від західних країн.

Насамперед суттєво відмінними були масштаби збитків та об’єктивні труднощі. Лише прямі збитки, заподіяні господарству УРСР війною становили 285 млрд. крб., що у п’ять разів перевищувало асигнування України на будівництво нових підприємств протягом трьох довоєнних п’ятирічок. На руїни було перетворено 714 міст і селищ міського типу, 28 тис. сіл та понад 16,5 тис. промислових підприємств. Значно меншими були руйнації промисловості в країнах Заходу. В Італії, наприклад, було зруйновано тільки 20 % кількості промислових підприємств, що в чотири рази менше, ніж в Україні. Якщо промислове виробництво в Україні 1945 р. становило лише 26 % довоєнного рівня, то в Італії – 30 %, у Франції – 38 %, а в Англії уже у 1946 р. воно досягло 90 % від рівня 1937 р. Особливо тяжке становище склалося в Донбасі. Тільки в Донецькій області з 1341 підприємства, що діяли до війни, залишилися придатними для експлуатації 61. Вони давали 0,6 % довоєнної продукції, було зруй­новано 52 МТС, 1118 колгоспів.

Помітно ускладнився процес відбудови в республіці й голодом 1946 –1947 рр. Викликана посухою 1946 р. загроза голоду не була своєчасно нейтралізована, а навпаки, до зими 1946 – 1947 рр. дедалі більше набувала ознак справжнього голодомору. Суттєво погіршили ситуацію надмірно високі і нереальні плани хлібозаготівель, що мали постійну тенденцію до збільшення (у липні 1946 р. плани хлібозаготівель було збільшено з 340 до 360 млн. пудів); великі обсяги експорту хліба і продуктів тваринництва за кордон; посилилося кримінальне переслідування “розкрадачів хліба”, які, згідно зі статею 131 Конституції СРСР, 1936 р. кваліфікувалися як “вороги народу”. До літа 1947 р. в Україні було зареєстровано майже 1 млн. хворих на дистрофію. У 16 східних, а також Ізмаїльській та Чернівецькій областях республіки в 1946 р. померло майже 282 тис, а в 1947 р. – понад 528 тис. осіб. Голод значно ускладнив і без того важкий процес відбудови. Скорочувалися трудові ресурси, треба було поповнювати капіталовкладення в сільське господарство. Негативно вплинув голод і на моральний стан суспільства, що поставило Україну в ще більш невигідні умови порівняно із західними країнами.

Характерною особливістю відбудовчих процесів у СРСР та Україні зокрема була опора на внутрішні ресурси і сили, а не сподівання на зовнішню допомогу. З метою зміцнення своїх позицій у Свропі США після Другої світової війни проголосили “план Маршалла”. Американською програмою фінансової допомоги було охоплено 16 західноєвропейських держав, яким було асигновано в 1948 – 1952 рр. 13,3 млрд. дол. З ідеологічних мотивів СРСР, а під його тиском ще деякі країни Центральної і Південно-Східної Європи відмовилися від участі в “плані Маршалла”.

Україна як частина СРСР і західні держави обрали суттєво відмінні моделі відбудовчого процесу. Якщо на Заході відбудова здійснювалася в такій послідовності: стабілізація національної валюти, відбудова інфраструктури (доріг, засобів зв’язку та ін.), розвиток сільського господарства та легкої промисловості, реконструкція і технічне пе­реозброєння важкої індустрії, то в радянській економіці послідовність фаз була іншою. Ставка робилася насамперед на відновлення роботи важкої промисловості – основи воєнно-промислового комплексу, на економію та накопичення фінансів і ресурсів за рахунок сільського господарства, легкої промисловості та соціальної сфери. Процес відбудови здійснювався централізовано, на основі єдиного загальносоюзного плану. Цікаво, що у Франції теж здійснювалося державне регулювання економіки, так зване капіталістичне “програмування”, але воно мало лише рекомендаційний, а не обов’язковий, як у СРСР, характер.

Економіка України, на відміну від західних країн, у повоєнний час відбудовувалася і добудовувалася не як самостійний, замкнутий і самодостатній комплекс, а як частина загальносоюзної економічної системи. Крім того, доля республіки в обсязі загальносоюзного виробництва суттєво впала з 18% у довоєнний період до 7 % 1945 р. Надалі, попри бурхливий розвиток, українська промисловість вже не зможе повернути собі місце одноосібного лідера, оскільки нові індустріальні центри, що виникли за Уралом, будуть розвиватися значно швидшими темпами.

Важливим чинником відбудовчих процесів в Україні була командна система. Саме вона давала змогу в короткий час мобілізовувати значні матеріальні та людські ресурси, швидко перекидати їх з одного кінця країни в інший та концентрувати на відбудові чи побудові певного об’єкту. Особливістю радянської економіки була непропорційно велика роль у ній ідеології, яка виявлялася в широкомасштабних мобілізаційно-пропагандистських заходах – рухах передовиків і новаторів, соціалістичному змаганні. Якщо 1946 р. соціалістичним змаганням за дострокове виконання п’ятирічного плану та підвищення продуктивності праці було охоплено 80 % робітників і службовців України, то наприкінці 1948 р. – вже 90 %.

Характерним для стратегії радянського керівництва в процесі відбудови було повернення до довоєнної моделі розвитку народного господарства. В основі цієї моделі лежала примітивна схема індустріалізації, що спиралася на пріоритетний розвиток кількох базових галузей важкої промисловості і здійснювалася за рахунок нещадної експлуатації сільського господарства. У 1946 – 1950 рр. на потреби важкої промисловості було направлено 80% капіталовкладень. Це, безумовно, давало ефект у галузях, орієнтованих на воєнно-промисловий комплекс (електроенергетика, металургія, машинобудування тощо), але водночас гальмувало та деформувало процес виробництва споживчих товарів та розвиток сільського господарства.

Повоєнне село, яке фінансувалося за залишковим принципом (не більше 7 % загального обсягу асигнувань), мусило виконати щонайменше три завдання: забезпечити потреби промисловості в сировині, розв’язати проблему постачання міст продовольством, виростити достатню кількість сільськогосподарської продукції для експорту в країни Східної Європи. Намагаючись виконати ці широкомасштабні завдання в умовах хронічної нестачі коштів, офіційна влада практикує традиційні командні методи: посилення тиску на село, наведення жорсткого порядку – кампанія в справі ліквідації порушень колгоспного статуту (1946 р.); прямі репресії – депортації до Сибіру “осіб, які злісно ухиляються від трудової діяльності в сільському господарстві” (з 1948 р.); спроби структурної перебудови організації сільськогосподарського виробництва – політика укрупнення колгоспів (1950 р.).

Ціною величезного напруження фізичних і духовних сил усього народу народне господарство України за короткий строк було відбудоване. У роки першої повоєнної п’ятирічки відновили роботу 22 доменні, 43 мартенівські печі й 46 прокатних станів, почали функціонувати реконструйовані металургійні заводи “Азовсталь”, “Запоріжсталь”, Краматорський, Єнакієвський. Крім того, промис­ловий потенціал республіки поповнився новими підприємствами. Обсяг валової продукції промисловості усієї України протягом 1946 – 1950 рр. збільшився в 4,4 рази і перевищив рівень 1940 р. на 15 % (проте, на думку сучасних фахівців, довоєнного рівня вдалося досягти тільки в наступній, п’ятій п’ятирічці (1951–1955). У країнах За ходу процес відбудови йшов значно швидше. Так, в Англії довоєнного обсягу промислового виробництва було досягнуто в 1947 р., у 1951 р. його перевищено на 3 1%, у Франції – в 1948 р., а в Італії – у 1950 р.

До кінця четвертої п’ятирічки питома вага вироблених в Україні найважливіших видів продукції промисловості в загальносоюзному обсязі становила: чавуну – 47,8 %, сталі – 30,6 %, прокату – 33,2 %, залізної руди – 53 % . У 50-ті роки республіка знову стала однією з провідних індустріальних країн Європи. Водночас значно відстає легка промисловість (1950 р. її валова продукція становила лише 79% рівня 1940 р.) і сільське господарство (відповідно – 91%).

Отже, відбудова народного господарства України суттєво відрізняється від відбудовчих процесів країн Заходу. Збитки, завдані війною республіці, були значно більшими, ніж на Заході. Ускладнив ситуацію голод 1946–1947 рр. Відбудова в Україні здійснювалася власними силами без зовнішньої допомоги, а західні країни активно використовували асигнування, що надавалися США відповідно до “плану Маршалла”. Характерними для відбудовчих процесів в Україні були пріоритетний розвиток важкої промисловості, активна роль командної системи, значна заангажованість в економічній сфері ідеологічного фактора.

11.3. Другарадянізація західних областей України

Процес відбудови у “возз’єднаних” районах УРСР про­ходив набагато складніше, ніж на сході республіки. Це бу­ло зумовлено сукупністю причин: значними руйнаціями, завданими фашистською агресією; слабкістю економічно­го потенціалу регіону (у промисловості Галичини було задіяно лише 4% населення); особливостями менталітету за­хідних українців, які неоднозначно сприймали соціаліс­тичні перетворення, що відбувалися водночас із процесом відбудови; опором (пасивним і активним) значної частини місцевого населення, яке не сприймала нововведень та ін.

Суть перетворень у західних областях УРСР полягала в тому, щоб продовжити і завершити соціалістичну перебу­дову “возз’єднаних” земель, тобто, як зазначає історик О.Субтельний, привести західних українців у відповід­ність з радянською системою та їхніми співвітчизниками. З цією метою в Західній Україні швидкими темпами мали бути здійснені індустріалізація, колективізація, культур­на революція, утвердження влади органів диктатури про­летаріату. Всі ці процеси і мали створити умови для оста­точної інкорпорації (включення до складу) західноукраїн­ського регіону до СРСР.

Характер змін, що відбулися в процесі відбудови на те­риторії Західної України, неоднозначний. Пройшла доко­рінна модернізація економічного потенціалу регіону. У ро­ки четвертої п’ятирічки в західних областях України було здійснено суттєву реконструкцію старих заводів і фабрик. Відбудовано та споруджено понад 2,5 тис великих і серед­ніх промислових підприємств. Обсяг валової продукції промисловості протягом 1946 – 1950 рр. зріс у 3,2 раза.

Процес індустріалізації у “возз’єднаних” землях мав свої особливості. По-перше, значно вищі, ніж у східних регіонах УРСР, темпи промислового розвитку. Якщо 1940 р. підприємства західних областей становили 4,7% загальної кількості під­приємств України, то 1949 р. – вже 12,6% (у важкій про­мисловості – відповідно 8,1 і 16,8%). По-друге, суттєві якісні зміни в традиційних галузях західноукраїнських областей. Якщо раніше лісова про­мисловість краю вивозила за межі регіону майже всю лісо­ву сировину в непереробленому або напівпереробленому вигляді, то тепер її продукція стала базою для розвитку місцевих галузей – деревообробної, паперової, хімічної (Ужгородський диктово-меблевий і Мукачівський мебле­вий комбінати, Свалявський лісохімічний завод, картонна фабрика у Львові та ін.). По-третє, поява нових галузей промисловості: машино­будівної та приладобудівної – на Львівщині; взуттєвої та трикотажної – у Прикарпатті; рибопереробної – в Ізма­їльській області та ін.

По-четверте, відкриття в західноукраїнському регіоні значних родовищ корисних копалин: 1946 – 1949 рр. у Дрогобицькій області розвідані Угерське, Більче-Волицьке та Рудковське газові родовища, що мали не лише рес­публіканське, а й союзне значення. У 1948 р. завершено будівництво найпотужнішого в ті часи в СРСР та Європі магістрального газопроводу Дашава – Київ, а в 1951 р. за­хідноукраїнський газ почала отримувати Москва.

Помітний прорив у промисловому розвитку західноук­раїнських земель супроводжувався і негативними чинни­ками. Скроєна за сталінською моделлю індустрія краю пе­реймала й успадковувала традиційні її вади: диспропор­ційний розвиток, що виявлявся у відставанні легкої та харчової галузей промисловості, домінування кількісних показників над якісними, відсутність закінченого техно­логічного циклу, залежність від союзного центру та ін.

Економічна модернізація потребувала значної кількос­ті освічених кваліфікованих робітників. Тому значну ува­гу під час перетворень у західноукраїнських землях приді­ляли питанням освіти. Активна боротьба з неграмотністю, розширення мережі початкової та вищої освіти давали змогу радянській владі не тільки завойовувати симпатії за­хідних українців, а й створювати передумови для появи нового покоління західноукраїнської інтелігенції, спира­ючись на яку можна було б значно посилити свій вплив на місцеве населення. У 1950/51 навчальному році в школах західних областей республіки вже працювало понад 60 тис. вчителів, тобто майже у шість разів більше, ніж у довоєн­ний період. Початковою освітою було охоплено всіх дітей шкільного віку, кількість учнів у 5 – 10 класах збільшила­ся майже втричі. Наприкінці 1950 р. в Західній Україні функціонувало 25 вузів – у 1,5 рази більше, ніж у 1940 р. Кількість студентів за цей час збільшилася майже в 10 ра­зів. Однак зростання освітнього рівня супроводжувалося активною русифікацією: в 1953 р. навчання у всіх вузах Західної України велося переважно російською мовою.

Особливістю політичного життя в західному регіоні було формальне представництво у владних структурах міс­цевого населення, яке, як правило, висувалося на друго­рядні посади і могло певною мірою активно впливати на розвиток подій лише на рівні села або району. Населення Західної України насторожено ставилося до комуністичної партії і тому в 1950 р. із 23 тис. членів львівської обласної організації воно становило лише 10%. З огляду на це гли­боко закономірно, що у номенклатурі обкомів партії Захід ­ної України, у чиїх руках фактично зосереджувалася вся повнота влади в регіоні, місцевих працівників було тільки 12,1%.

Радикальні соціально-економічні зрушення відбували­ся в сільському господарстві західноукраїнських областей. Ще 1944 р. було відновлено процес примусової форсованої колективізації. На початку 1946 р. у Західній Україні на­лічувалося 158 колгоспів, 1948 р. – 1762, 1949 р. – 6098, 1950 р. – 7190 (колгоспи об’єднували за одними джерела­ми 93%, за іншими – 98% селянських господарств).

На початку 50-х років суцільна колективізація в захід­ноукраїнських землях була в основному завершена. І хоча з високих трибун і в офіційних державних та партійних постановах неодноразово наголошували на необхідності дотримуватися принципів поступовості та добровільності, застерігали проти надмірної поспішності, на практиці до­мінували форсовані темпи і примус. Ситуацію ускладню­вало й те, що колективізацію здійснювали без врахування місцевої специфіки, особливостей менталітету західних українців, політичної ситуації в регіоні. Звичними метода­ми проведення соціалістичних перетворень стали тиск, те­рор, масові репресії, депортації населення.

Щоб остаточно зламати опір західноукраїнського насе­лення нововведенням, радянська влада повела активну бо­ротьбу проти Української греко-католицької церкви (УГКЦ), яка була одним з важливих чинників суспільно-політичного життя цього регіону. В умовах тривалої укра­їнської бездержавності УГКЦ поступово перетворилася на традиційного посередника між українцями й офіційною владою, духовну опору і натхненника національно-виз­вольної боротьби, сполучну ланку між західноукраїн­ським регіоном і Заходом. Вона була впливовою, широко-розгалуженою структурою. До встановлення радянської влади в Західній Україні греко-католицька церква склада­лася із 3040 парафій, 4440 церков, духовної академії, 5 ду­ховних семінарій, 2 шкіл і 127 монастирів. За нею йшло понад 5 млн. віруючих.

Розгортанню наступу на УГКЦ сприяли і смерть митрополита А. Шептицького (листопад 1944 р.), і повоєнне загострення відносин Заходу і Сходу, що поступово перерос­ло в “холодну війну”. Намагаючись знайти спільну мову з панівним режимом і уникнути кровопролиття в західноукраїнському регіоні, наступник Шептицького митрополит Й. Сліпий надсилає в грудні 1944 р. до Москви делегацію УГКЦ. Цю делегацію прийняв голова Ради в справах релігійних культів при Раднаркомі СРСР, полковник державної безпеки І. Полянський. Під час зустрічі представники УГКЦ ознайомили його з життям церкви, проголосили звернення Й. Сліпого “До духовенства і віруючих”, в якому містилися заклики до бандерівців “вернутися з не­правильного шляху”; передали 100 тис. крб. у фонд Червоного хреста на оборону країни. Демонструючи свою лояль­ність до режиму, один із представників греко-католиків все ж зауважив, що в західному регіоні будь-які зміни не­обхідно “робити обережно”. Не бажаючи вступати у конфлікт з УГКЦ під час війни, сталінське керівництво пообіцяло греко-католикам вільне відправлення богослужінь.

Проте вже в середині березня 1945 р. з’являється детальна інструкція ліквідації УГКЦ, під якою стояв підпис: “Со всеми мероприятиями согласен И. Сталий”. Діючи за інструкцією, органи держбезпеки у квітні заарештували всіх українських греко-католицьких єпископів на чолі з митрополитом Й. Сліпим. У короткий час було ліквідовано церковні освітні установи, розгромлено митрополію та єпархіальні управління. Проведено арешти серед монахів, монашок та духовенства – понад 2 тис. осіб.

При сприянні НКВС було створено ініціативну групу, до складу якої увійшли відомі релігійні діячі Г. Костельник, М. Мельник, А. Пельвецький. Вона мала на меті розрив унії з Римом та возз’єднання греко-католицької церкви з Російською православною церквою. 8 – 10 березня 1946 року ініціативна група скликала Собор у Львові в храмі Св. Юра, у якому взяли участь 214 священиків і 19 світських осіб. Згідно з рішеннями цього зібрання Брестська унія 1596 р. скасовувалася, а греко-католицька церква “возз’єднувалася” з Російською православною церквою.

За таким самим сценарієм розгорталися події і в Закарпатті. У повоєнний період до липня 1947 р. від української єпархії тут відібрали 73 церкви, 15 священиків було висла­но до Сибіру, трьох убили, а 36 втекло. У цьому ж році бу­ло вчинено замах (влаштовано автокатастрофу) на мука­чівського українського єпископа Г. Ромжу, якого пізніше отруїли в лікарні. Після цього закрили усі греко-католицькі церкви в Мукачівській єпархії, засудили до різних строків ув'язнення 50 священиків. Наслідком усіх цих ак­цій було урочисте проголошення в серпні 1949 р. Москов­ським патріархатом “добровільного возз'єднання мукачівської єпархії з Російською православною церквою”.

Ліквідація Української греко-католицької церкви була частиною плану, спрямованого на організацію всебічної енергійної відсічі наступаючому Ватикану і зміцненню ра­дянської влади в західноукраїнських землях. Ця ліквіда­ція стала можливою через ослаблення в повоєнний період греко-католицької церкви; загострення відносин між Заходом і Сходом, яке переросло в “холодну війну”, смерть лідера УГКЦ А. Шептицького.

Отже, суть повоєнних суспільних перетворень у західних областях України полягала в продовженні та завер­шенні соціалістичної перебудови “возз’єднаних” земель. Шляхом активної “радянізації” планувалося відтіснити “старе” (звичаї, релігію, організацію праці, суспільні структури, лідерів та ін.) і ствердити “нове” з метою “орга­нічного” приєднання цього регіону до складу СРСР.

11.4. Культурно-ідеологічні процеси в Україні (1946 – 1953 рр.)

Процес консервації тоталітарного режиму в СРСР у по­воєнний період вимагав остаточного утвердження сталін­ської ідеологічної доктрини, саме тому в цей час, з одного боку, активізується пропагандистська обробка населення, з іншого – посилюється тиск на інтелігенцію. Все, що виходило за межі офіційної доктрини чи брало під сумнів її постулати, категорично відкидалося системою. Такий підхід обґрунтовував боротьбу не тільки проти “націоналіз­му”, а й проти “космополітизму” та “низькопоклонства” перед Заходом. Ця боротьба велася і в довоєнний період, однак після війни вона набула особливої гостроти. У суспільстві в цілому і особливо в середовищі інтелігенції до­сить швидко відбувається процес формування й усвідомлення нових підходів до оцінювання ситуації в країні, до розуміння власного місця в суспільстві, розгортається інтенсивний пошук нових сфер і форм самореалізації в культурі й науці.

У 1946 р. побачили світ сумнозвісні постанови ЦК ВКП(б) “Про журнали “Звезда” і “Ленінград”, спрямова­ні проти творчості А. Ахматової і М. Зощенка, “Про кіно­фільм “Большая жизнь” та ін., що стали не лише своєрід­ним сигналом, а й, як зазначалося в редакційній статті журналу “Більшовик України”, “бойовою програмою” нової ідеологічної атаки. Вже за шаблоном, виготовленим у Москві, цього ж 1946 р. ЦК КП(б)У ухвалив кілька поста­нов “Про перекручення і помилки у висвітленні української літератури в “Нарисі історії української літератури”, “Про журнал сатири і гумору “Перець”, “Про журнал “Вітчиз­на” та ін. Усі ці документи, як правило, містили три тези: критику націоналізму; вказівку на недостатнє висвітлення в художній творчості проблем сучасності; заклик до розгор­тання більшовицької критики і самокритики. Почалася чергова кампанія морально-політичного тиску на суспільс­тво, інспірована тодішнім головним ідеологом А.Ждановим і тому названа “ждановщиною”. Її перший етап в Україні проходив під гаслом боротьби проти “націоналізму”. Особливо чітко це виявилося після вересневого 1947 р. пленуму правління Спілки письменників України, коли посилило­ся відверте публічне цькування і пряме звинувачення в націоналізмі М.Рильського (за твори “Мандрівка в молодість”, “Київські октави”), Ю.Яновського (роман “Жива вода”), І.Сенченка (повість “Його покоління”), О.Дов­женка (кіносценарій “Україна в огні”) та ін.

Нагнітанню атмосфери ідеологічної нетерпимості під виглядом принциповості сприяло те, що саме в 1947 р. КП(б)У знову очолив Л. Каганович. Саме він зробив “вагомий внесок” у підготовку згаданого пленуму. Ще в серпні, виступаючи на нараді молодих письменників у ЦК КП(б)У, Л. Каганович розставив акценти майбутньої кам­панії шельмування, провокаційно заявивши: “Ми не зуміємо виховати когорти молодих письменників без критики старих”.

У серпні 1947 р. розширюється фронт ідеологічної ата­ки сталінізму на українську інтелігенцію: вогонь несправедливої критики переноситься на велику групу науковців республіки. Так, саме в серпні ЦК КП(б)У ухвалив поста­нову “Про політичні помилки і незадовільну роботу Інституту історії України Академії наук УРСР”. Різкій критиці були піддані праці С.Білоусова, К.Гуслистого, М.Петровського, М.Супруненка, Л.Славіна, Ф.Ястребова та ін. їх звинувачували у відході від більшовицького принципу партійності, в антинауковості, відродженні основних ідей історичних концепцій Антоновича, Грушевського, висвітленні історії України ізольовано від історії інших народів СРСР, відмові від акценту на боротьбу класів тощо. Справ­жня ж суть цих критичних зауважень полягала в обстоюванні владою монополії на трактування історичного процесу, що є однією з важливих умов функціонування будь-якої тоталітарної держави.

Другий етап кампанії морально-політичного тиску на суспільство відкриває розгорнута наприкінці 1948 р. боротьба проти”низькопоклонства” перед Заходом, а згодом – і проти “космополітизму”. Відіграючи роль ідеологічного забезпечення консервації панівного режиму, кампанія проти “космополітизму” мала на меті посилити культурно-ідеологічну ізоляцію країни; не тільки розколоти інтелігенцію, а певною мірою протиставити її іншим соціальним групам суспільства; розпалити шовіністичні та антисемітські настрої, посилити процес русифікації; відновити важливий чинник функціонування тоталітарного режиму – образ внутрішнього ворога, що в роки війни дещо відійшов у тінь.

Сигналом до рішучої атаки проти космополітів стала редакційна стаття “Про одну антипатріотичну групу театральних критиків”, опублікована в січні 1949 р. у газеті “Правда”. Відгомоном цієї статті в Україні стало навішування ярликів “безрідних космополітів” на літературних і театральних критиків О.Борщагівського, А.Гозенпуда та ін. Кампанія боротьби з космополітизмом призвела до негативних наслідків: у літературі та театрі, по суті, зникло поняття мистецької школи; поглибилася ізоляція від надбань західної культури; остаточно зникла атмосфера творчої змагальності; театральна та літературна критика перетворилися із засобу стимулювання творчого розвитку на засіб втримання митців у рамках офіційного “соціального замовлення”; катастрофічно для мистецтва була обмежена свобода творчості.

Монополія влади на визначення пріоритетних напрямів у науці, на тотальний ідеологічний контроль чітко простежується в процесі широкомасштабних дискусій з питань філософії, мовознавства, політичної економії, які було розгорнуто в 40 – 50-ті роки. Прикладом диктату в науці стала сесія Всесоюзної академії сільськогосподарських наук (серпень 1948 р.), яка піддала нищівній крити­ці генетику. В Україні жертвами “лисенківщини” стали академік М.Гришко, професори С.Гершензон, Л.Делоне, І.Поляков та ін.

Поштовхом до нової хвилі критики творчої інтелігенції стала редакційна стаття газети “Правда” від 2 липня 1951 року “Проти ідеологічних перекручень у літературі”. У цій статті популярний вірш В.Сосюри “Любіть Україну”, написаний ще 1944 р., називається “в основі своїй ідейно порочним твором”, під яким могли підписатися Петлюра, Бандера; М. Рильському нагадували про “серйозні ідеологічні помилки”; гострій критиці піддавалася опера К.Данькевича “Богдан Хмельницький”.

За короткий строк (1946 – 1951) було прийнято 12 пар­тійних постанов з ідеологічних питань. І хоча в більшості випадків об’єктом нападок була певна частина інтеліген­ції, справжньою мішенню для тоталітарного режиму стало все суспільство. Саме у цьому контексті слід сприймати за­яви Л.Кагановича про те, що кожний випадок невиконан­ня планових завдань у промисловості й сільському господарстві розглядатиметься як прояв українського буржуазного націоналізму.

Отже, ідеологічний наступ тоталітарного режиму на­прикінці 40-х – на початку 50-х років зумовлений низкою внутрішніх і зовнішніх чинників. Погромні ідеологічні кампанії були реакцією на розгортання і поглиблення “хо­лодної війни”; способом посилення культурно-ідеологічної ізоляції країни; формою зміцнення тотального ідеологічного контролю за суспільними процесами; засобом реа­німації образу внутрішнього ворога – важливого фактора функціонування тоталітарного режиму; методом нейтралі­зації активної патріотично настроєної національної еліти. І хоча ці кампанії не могли зупинити духовного розвитку народу в цілому, вони гальмували його досить суттєво, да­ючи змогу режимові консервуватися, а командно-адміністративній системі стабілізуватися

ТЕМА 12. СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК УКРАЇНИ В УМОВАХ “ВІДЛИГИ” ТА ПЕРІОД ЗАГОСТРЕННЯ КРИЗИ РАДЯНСЬКОЇ СИСТЕМИ (1954 – 1985 РР.)

12.1. Україні в умовах десталінізації (1956 –1964 рр.)

Після смерті Сталіна перші кроки в напрямі демократизації України були зроблені вже в 1953 р. У вересні першим секретарем ЦК КПРС став М.Хрущов. Під керівництвом М.Хрущова проводилися наступні перетворення: 1) органи держбезпеки позбавилися особливих повноважень і були поставлені під контроль державних і партійних органів; 2) почата робота з реабілітації безневинно засуджених у роки культу особистості Сталіна; 3) усувалися перекручення національної політики. До 1957 р. в Україну повернулося 65 тисяч депортованих членів родин так званих націоналістів; 4) підвищена роль України в СРСР. І з цією метою в 1954 р. була відсвяткована 300-річниця возз’єднання України з Росією. На початку 1954 р. місто Проскурів було перейменовано в Хмельницький, а Кам’янець-Подільська область – у Хмельницьку область. Однак найважливішою подією, пов’язаною з річницею Переяславської Ради, стала передача Криму зі складу РСФСР до складу України. В Указі Президії Верховної Ради СРСР про передачу Кримської області від 19 лютого 1954 р. говориться, що цей акт здійснений з урахуванням спільності економіки, територіальної близькості, а також тісних господарських і культурних зв’язків між Кримом і Україною; 5)була розпочата критика культу особистості Сталіна. У 1956 р. на XX з’їзді КПРС Н. Хрущов виступив із доповіддю “Про культ особистості Сталіна”.

Після XX з’їзду КПРС почалося “рятування” радянського суспільства від найбільш одіозних рис, що гальмували його розвиток, стримували процес лібералізації, насамперед у духовній сфері. У 1953 – 1956 рр. наступила “відлига”, яка вселяла впевненість у демократичні зміни в суспільстві, у відновлення національної політики держави. Проте Хрущов, як і Сталін, не зміг реально оцінити перспективи розвитку суспільства. На XXI з’їзді КПРС у 1959 р. з його подання був зроблений ілюзорний висновок про повну та остаточну перемогу соціалізму в СРСР і проголошено гасло про розгорнуте будівництво комунізму, а в 1961 р. на XXII з’їзді КПРС була прийнята Програма побудови комуністичного суспільства за два десятиріччя (1961–1980 рр.). Але незабаром практика показала всю нереальність Програми. Разом з тим, короткий період “відлиги” позитивно відбився на стані боротьби українського народу за свою державність. Власне кажучи, в цей час зароджувався національно-демократичний етап боротьби, який показав свою життєвість і завершився на початку 90-х рр. ХХ ст. створенням незалежної демократичної української держави. На розвиток нового етапу визвольною руху істотно впливали наступні обставини. По-перше, процес реабілітації та відновлення в правах членів Союзу українських письменників. У 1956 р. у друку з’явилися перші повідомлення про реабілітацію українських письменників, що стали жертвами сталінського терору. По-друге, керівництво країни під тиском української громадськості пішло на пом’якшення ідеологічного контролю в сфері української мови, літератури, науки і мистецтва. У 1957 р. українські історики одержали дозвіл випускати власне видання – “Український історичний журнал”. Через два роки почалася публікація перших томів “Української Радянської Енциклопедії”. Крім того були опубліковані такі солідні багатотомні видання, як “Словник української мови”, “Історія української літератури”, “Історія міст і сіл України”. З’явилися нові періодичні видання, зокрема журнали “Прапор”, “Радянське літературознавство”. У цей час були створені такі наукові центри, як Академія будівництва та архітектури, Українська сільськогосподарська Академія наук, а також нові творчі союзи – Союз журналістів України і Союз працівників кінематографії України. На розвиток української культури та підйом національного руху помітно вплинуло нове покоління талановитих письменників, поетів, критиків, що одержали назву “шестидесятників”. Серед них були Л.Костенко, В.Симоненко, Д.Павличко, І.Драч, Б.Олійник В.Коротич, В.Стус, І.Дзюба. І.Світличний, В.Чорновіл, Л.Лук’яненко та ін. Головною метою “шестидесятників” була не боротьба проти радянської держави і суспільного ладу, а поліпшення його шляхом додавання йому законності, досягнення незалежності Української Радянської Соціалістичної республіки. Це не могло не викликати невдоволення влади. Молоді українські письменники і політики піддавалися не тільки критиці, але й переслідуванням. З 1962 р. почалася боротьба з так званим модернізмом, абстракціонізмом та будь-якими новаціями, що вели за рамки соціалістичного реалізму. Творча праця знову ставилася під твердий адміністративний контроль.

Найбільш яскравим парадоксом “відлиги” було те, що процес реабілітації жертв сталінських репресій супроводжувався новими політичними репресіями. В Україні на початку 60-х років на закритих судових засіданнях судили людей за “антирадянську національну пропаганду” у Тернополі, Чернівцях, Луцьку, Дніпропетровську, Рівному, Луганську, Сумах та інших містах. Словесні обвинувачення супроводжувалися адміністративними впливами. Спочатку почали обмежувати публікації “шестидесятників” у літературних журналах, газетах. Потім стали забороняти літературні вечори, закривати клуби творчої молоді. Усе це свідчило про початок згортання процесів лібералізації і появу перших ознак повороту до неосталінізму.

Складовою частиною “відлиги” було і реформування економіки, тому що склалися реальні передумови для проведення соціально-економічних реформ. До цього часу шлях екстенсивного розвитку економіки країни вичерпав свої можливості. Окремі галузі народною господарства, як і раніше, продовжували відставати у своєму розвитку. Найбільших труднощів переживало сільське господарство. У країні не вистачало хліба, крупи, м'яса, молока. Тому перші кроки нового керівництва були спрямовані на підйом сільськогосподарського виробництва.

Початок реформування було покладено на вересневому (1953) Пленумі ЦК КПРС, який накреслив заходи, спря­мовані на піднесення сільського господарства. На пріори­тетність розв’язання цього завдання вказує те, що за 12 ро­ків (1953 – 1964) відбулося 11 пленумів ЦК КПРС та 14 пленумів ЦК КПУ з питань розвитку сільського господарс­тва. Домінування пріоритетності над пропорційністю та раціональністю у розвитку народного господарства, як правило, призводило до серйозних деформацій та диспро­порцій. Проте це в перспективі. У середині ж 50-х років сільське господарство саме завдяки пріоритетності його розвитку вперше за довгі роки стало рентабельним. Це був період найбільшого піднесення в історії колгоспно-радгосп­ного виробництва в СРСР. Валова продукція сільського господарства за 1954 –1958 рр. порівняно з попередньою п'ятирічкою зросла на 35,3%. Вагому роль у цьому відіграли насамперед підвищення продуктивності праці та врожайнос­ті. Валовий збір зерна в Україні зріс за 1954 –1958 рр. май­же на 20%, цукрових буряків – удвічі, виробництва м’яса – більш як у два рази, молока – втричі.

Різке піднесення сільськогосподарського виробництва було зумовлене сукупною дією кількох чинників:

1) посилення матеріальної зацікавленості колгоспни­ків у суспільному виробництві. Протягом 1952 – 1958 рр. закупівельні ціни на зерно зросли майже в 7 разів, на кар­топлю – у 8, на продукти тваринництва – у 5,5 раза;

2) створення умов для розвитку особистого господарства колгоспників (зниження податків, тверді суми оподатку­вання відповідно до розмірів присадибних ділянок та ін.);

3) здійснення переходу (хоч і непослідовного) від жорст­кого планування до поєднання централізованого плануван­ня з господарською самостійністю колгоспів та радгоспів;

4) зміцнення матеріально-технічної бази сільського гос­подарства. Якщо в 1951 р. для забезпечення МТС УРСР трак­торами та іншими машинами держава витратила 686 млн. крб., то в 1957 р. – 1678 млн. крб., тобто у 2,4 рази більше. Було значно збільшено асигнування на потреби колгоспів і радгоспів – протягом 1951 – 1960 рр. капіталовкладення держави у сільське господарство республіки зросли в 6 ра­зів порівняно з роками четвертої п’ятирічки;

5) підвищення освітнього рівня керівників сільськогос­подарського виробництва. Якщо 1953 р. серед керівників колгоспів України вищу освіту мали лише 3%, середню спеціальну – 19%, то в 1960 р. 65,5% керівників колгос­пів мали вищу та середню спеціальну освіту.

Позитивну роль відіграли також застосування нових технологій, заохочення використання зарубіжного досвіду, отримання колгоспниками паспортів та ін.

Об’єктивна необхідність кардинальних змін в економі­ці та невпинне зростання в процесі реформ суб'єктивного фактора (насамперед впливу самого Хрущова) зумовили появу волюнтаристських, нереалістичних надпрограм. У галузі аграрної політики визначилися щонайменше три такі програми, свою данину кожній з них віддала й Україна.

Першою надпрограмою, яку було започатковано на лютнево-березневому (1954) Пленумі ЦК КПРС, стало ос­воєння цілинних земель. її суть полягала в освоєнні для подальшої культивації майже 13 млн. га (пізніше цю циф­ру збільшили до 28 – 30 млн. га незайманих земель Казахстану і Сибіру). Вагому частину матеріальних та людських ресурсів для виконання цілинних проектів забезпечила Україна. Вже 22 лютого 1954 року на цілину було відправ­лено першу групу українських механізаторів. Тільки в 1954 – 1956 рр. за комсомольськими путівками з республі­ки на постійну роботу в цілинні райони виїхало 80 тис. осіб. Склад трудових колективів радгоспів, що утворилися на цілинних землях, майже повністю формувався з пересе­ленців з України. Лише за 1961 р. колгоспи і радгоспи цілинних районів Казахстану отримали до 90 тис. тракторів та інших сільськогосподарських машин, виготовлених на підприємствах України.

Другою надпрограмою стало поспішне і невиправдане розширення площ посівів кукурудзи та інших “диво-культур”. Уже в червні 1954 р. з трибуни чергового пленуму ЦК КПРС Хрущов звернувся до працівників сільського господарства СРСР із закликом про розширення посівів кукурудзи. У 1953 р. посіви кукурудзи займали в Україні майже 2,2 млн. га. Згідно з рішенням лютневого (1955) Пленуму ЦК КПУ планувалося уже в 1955 р. засіяти цією культу­рою понад 5 млн. га. Партійне керівництво республіки в численних промовах підтримувало рішення Пленуму. Ку­курудзяна кампанія набирала обертів. У 1961 р. колгоспи та радгоспи республіки “за порадою Товариша Хрущова” виділили 3 млн. га кращих земель під посіви кукурудзи. Однак одержаний результат був абсолютно непропорційний затраченим зусиллям і ресурсам. Кукурудзяна надпрограма не тільки не розв’язала зернову проблему (після неврожаю 1963 р. зерно навіть почали імпортувати з Канади та США), а й знову продемонструвала українському селянству, що командно-адміністративна система, як і в сталінські часи, була єдиним реальним хазяїном на їхній землі.

Третім грандіозним хрущовським проектом стала надпрограма у тваринництві. її суть, за словами Хрущова, полягала в тому, щоб “у найближчі роки наздогнати США щодо виробництва м’яса, масла і молока на душу населен­ня”. Ця програма була висунута навесні 1957 р., а вже в січні наступного року нарада передовиків сільського гос­подарства УРСР, намагаючись іти в ногу з керівництвом, зробила оптимістичний висновок: “...є всі можливості вже в 1958 р. випередити Америку щодо виробництва молока і масла на душу населення”. Для України ця “гонка за лідером”, яка вимотувала си­ли, енергію та ресурси, закінчилася тим, що виробництво продукції тваринництва в республіці 1964 р. знизилось до 92 % рівня 1958 р.

Фактично кожна з розглянутих надпрограм певною мірою зазнала краху, хоча в кожній з них, враховуючи цільове спрямування, було немало корисного та реалістич­ного. Нездійсненними їх робили, як правило, грандіозні масштаби, волюнтаристські методи, форсовані темпи, тоб­то вади, характерні для функціонування командно-адміністративної системи. Участь України в здійсненні хрущовських надпрограм зумовила втрату ритмічного розвит­ку економіки республіки; нераціональне використання значних матеріальних і людських ресурсів; суттєвий підрив потенціалу народного господарства; закріплення пріо­ритетності екстенсивних форм господарювання.

На відміну від сільського господарства реформи в промисловості були більш вдалими. Важливою для усього народного господарства була реформа управління. Суть її полягала в певній демократиза­ції управління, розширенні господарчих прав союзних республік, наближенні управління до виробництва, скороченні управлінського апарату. У лютому 1957 р. запроваджено нову систему управління, що мала органічно поєднати централізоване планове керівництво з підвищенням самостійності республік, країв, областей. Стрижнем нової системи був територіальний принцип управління через ради народного господарства (раднаргоспи), що створювалися в економічних адміністратив­них районах. На території СРСР утворили 105 таких районів, а в УРСР – 11. Під контроль раднаргоспів України було передано понад 10 тис. промислових підпри­ємств, і наприкінці 1957 р. їм були підвладні 97 % заводів республіки (1953 р. – лише 34 %).

Безумовно, нова система управління мала позитивні наслідки: сприяла поліпшенню розподілу праці та її ко­операції в межах економічного регіону; швидше стала фор­муватися виробнича і соціальна інфраструктура; повніше використовувалися місцеві ресурси та ін. Крім цього, така система сприяла проведенню Україною, як і іншими рес­публіками, чіткішої незалежної економічної політики. Водночас нова система мала значні вади: неспроможність забезпечити єдність технічної політики; гальмування впровадження нової техніки; фактичне збереження цен­тралізованого планування та ін.

Однак на початку 60-х рр. ХХ ст. склалося дуже скрутне положення в народному господарстві. Відбувається скорочення темпів розвитку промисловості, що протягом 50-х рр. становило приблизно 12 відсотків, а за семилітку (1959 – 1965 рр.) – 9 відсотків на рік. Реформаторський хаос в економіці, авантюристичні експерименти і проекти призвели до дестабілізації і в соціально-побутовій сфері. Усе частіше стали виникати дефіцити необхідних товарів, навіть на хліб. У 1962 р. на 30 відсотків підвищилися роздрібні ціни на м’ясо й олію. Усе це викликало масове незадоволення політикою держави.

У жовтні 1964 р. М. Хрущов був відсторонений від політичної діяльності. Він був звільнений від обов’язків Першого секретаря ЦК КПРС і члена Президії ЦК за допущені помилки і неправильні дії. Падіння М.Хрущова негативно позначилося на політичному положенні в Україні. Воно обірвало смугу реформ. Вже в 1965 р. були ліквідовані раднаргоспи і відновлена галузева система планування і керівництва промисловістю і будівництвом. Це, у свою чергу, призвело до обмеження прав і компетенції республіки, а потім до повного підпорядкування економіки України центральним міністерствам і відомствам. Фактично призупинилася реабілітація, розпочався наступ на “шестидесятників”.