Суспільно-політичні течії та рухи в Надніпрянській Україні у другій половині ХІХ ст.

Модернізаційні реформи в Росії певною мірою демократизували суспільство, залучили до громадського життя багатомільйонне селянство. Лібералізація суспільного життя сприяла пожвавленню національного руху. Повернувшись наприкінці 50-х років ХІХ ст. із заслання, колишні члени Кирило-Мефодіївського товариства в 1859 р. створюють у Петербурзі першу українську Громаду – культурно-освітню організацію, яка мала на меті сприяти розвитку народної освіти, формуванню національної свідомості. Саме на цих ідеях базувався перший в Росії український часопис “Основа”, який почав виходити в Петербурзі з 1861 р. Навколо нього групувалися такі вже відомі на той час діячі, як М.Костомаров, В.Білозельський, П.Куліш. Вони й стали засновниками громадівського руху. У 1862 р. у Києві виникла своя громада з числа студентів Київського університету та місцевої інтелігенції. Вона утворилася на сонові таємного гуртка хлопоманів, лідерами якої стали представники нової української інтелігенції – В.Антонович, Т.Рильський, А.Свидницький, П.Житецький.

Громадівський рух набув значного поширення вже у 1861 р., а наступного року почалися репресії проти громадівців, яких звинувачували в сепаратизмі. Навіть поміркована культурницька діяльність українофілів цього періоду сприймалася самодержавством як загроза. Вже у липні 1863 р. міністр внутрішніх справ П.Валуєв оприлюднив горезвісний циркуляр, яким заборонив видавати українською мовою педагогічну, церковну, наукову літературу та підручники. В ньому, зокрема, писалося, що “ніякої української мови не було, немає і бути не може”. Дозволялося писати “українським наріччям” тільки художні твори. Громадівський рух пішов на спад, і в другій половині 60-х років припинився. Так, закінчився перший етап руху громадівців.

Лише на початку 70-х років громадівський рух знову активізується. Друкованим органом київської громади з 1874 р. стала газета “Киевский телеграф”, де побачили світ статті М.Драгомагнова, Ф.Вовка, С.Подолинського.

Серед найактивніших діячів громадівського руху були: композитор Микола Лисинко, письменник і драматург Михайло Старицький, Панас Рудченнко (Панас Мирний), етнограф Павло Чубинський та інші.

Громадівці активно шукали модель майбутнього суспільного розвитку. У 1873 р. вони сформулювали свою політичну програму, в основі якої лежала вимога перетворення Росії на федерацію і надання широкої автономії Україні. Громадівці постійно шукали ширші можливості для друку літературних, етнографічних і популярних видань. Громадівський рух знову набрав загальноукраїнського звучання. Для перевірки діяльності громад була створена спеціальна комісія. Суттєвим ударом по громадівському русі стало видання Емського указу 1876 р. Ним заборонялося писати, співати та грати на сцені українською мовою, друкувати підручники. Було закрито газету “Киевский телеграф”.

Внаслідок переслідувань та посилення реакції через заборону української мови прогресивні викладачі Київського університету М.Драгоманов, С.Подолинський, М.Зібер, Ф.Вовк змушені були емігрувати за кордон, де продовжили видавничу справу. З 1878 р. М.Драгоманов організував у Женеві (Швейцарія) видання часопису під назвою “Громада”. Він виклав на сторінках журналу програму українського руху, в основі якої були: демократизм, федералізм, європеїзм, культурництво та еволюційність.

У другій половині 90-х років ХІХ ст. в Україні набуває поширення студентський громадівський рух. У 1897 р. у Харкові студентську громаду заснували Д.Антонович, М.Русов, М.Міхновський, С.Андрієвський та інші. На початку 1900 р. на базі цієї громади була створена перша в Україні політична партія.

Вагомий внесок у розвиток революційної думки та організацію боротьби із самодержавним ладом протягом 70-80-х років ХІХ ст. зробили народники. Це була різночинська інтелігенція, яка намагалася поліпшити становище селянства, яке й після реформи 1861 р. не одержано ні землі, ні волі. Вважаючи капіталістичний шлях розвитку для Росії безперспективним, народники обстоювали необхідність встановлення соціалістичного устрою на основі селянської общини.

Перші народницькі гуртки в Україні утворилися в Одесі та Києві у 1873 р., а вже навесні 1874 р. почався перший етап народницького руху – масове “ходіння у народ”. Молодь, що “йшла у народ” по-різному розуміла свою пропагандистську місію: одні сподівалися відразу підняти народні маси на революцію і ліквідувати поміщицьке землеволодіння, інші вважали головним пропаганду соціалістичних ідей серед народу; деякі висували завдання освіти народу та полегшення його становища. Однак пропаганда революційних і соціалістичних ідей не знайшла розуміння і підтримки народу.

Поступово народники усвідомлюють необхідність відходу від бунтарсько-анархічних поглядів і переходять наприкінці 70-х – початку 80-х років ХІХ ст. на позиції політичної боротьби проти самодержавства у формі терористичних актів проти представників влади. “Народна воля”, що виникла у 1879 р. своєю метою ставила повалення самодержавства та передачу влади Установчим зборам. Згідно з ухваленим нею планом 1 березня 1881 р. було страчено царя Олександра ІІІ.

Складна еволюція народницького руху у 80-х роках призвела до відходу від революційної боротьби частини народників; дехто приєднався до марксистських гуртків, інші перейшли на позиції лібералізму. Але революційне народництво залишило глибокий слід у розвитку суспільно-політичного руху.

Під безпосереднім впливом народництва почали виникати робітничі організації. Перша з них на теренах Російської імперії утворилася в Одесі у 1875 р. під назвою “Південноросійський союз робітників” на чолі з Є.Заславським. Ядро робітничої організації складалося з 60 активних членів.

З розгортанням робітничого руху складалися сприятливі умови для поширення марксистських ідей. Першими пропагандистами нового вчення в Українських землях стали І.Зібер та С.Подолинський. Спочатку марксистські ідеї поширювала революційна інтелігенція, колишні учасники народницького руху. У Києві, Катеринославі, Одесі, Харкові, Миколаєві, Херсоні та інших містах України виникли гуртки, що складалися переважно з революційної інтелігенції, студентської та учнівської молоді, передових робітників.

1897 р. у Києві, Катеринославі та інших промислових центрах України інтелігенти–марксисти організували “союзи боротьби за визволення робітничого класу”. Учасники цієї організації самі писали, нелегально друкували і розповсюджували на заводах і фабриках агітаційні прокламації проти неймовірної експлуатації робітників, брали активну участь в організації страйків.

На порядок денний було поставлено питання про утворення соціал-демократичної партії. Після розгрому Петербурзького союзу на чолі з В.Ульяновим ініціативу створення загальноросійської партії взяли на себе Київський і Катеринославський союзи. У 1898 р. у Мінську на першому з’їзді Російської соціал-демократичної партії серед дев’яти його делегатів чотири були з України. З’їзд проголосив створення Російської соціал-демократичної партії (РСДРП). Вона стала першою в Україні політичною партією загальноросійського спрямування.