Обмеження та ліквідації автономії України у складі Росії. Зруйнування Запорізької Січі в 1775 році

Після об’єднання І.Мазепи зі шведським королем Росія посилила наступ на українську автономію. Слід підкреслити, що цей процес супроводжувався тимчасовими поступками, що були обумовлені опором України, необхідністю використання її території як бази у російсько-турецьких війнах, перевагами козацьких формувань при проведенні розвідок або диверсій у тилу супротивника, виконанні функцій провідників, здійсненні десантних операцій з моря. Історія ліквідації українське державності мала кілька етапів.

Перший етап (1708 – 1727 рр.) – посилення темпів знищення царизмом автономних чинників на Україні. Перехід Мазепи на бік шведів викликав занепокоєння серед російських властей. Через кілька днів Петро І наказав Меншикову захопити гетьманську резиденцію Батурин, де стояла майже вся козацька артилерія й зберігалися великі запаси продовольства і фуражу. 2 листопада 1708 р. солдати й драгуни заволоділи Батурином і вчинили нещадну розправу над його захисниками та жителями. Одночасно по Гетьманщині поширювались грамоти Петра І і Меншикова, в яких вчинок Мазепи тлумачився як зрада, містилися заклики боротися проти його прибічників і обіцянки захистити від ворога. 6 листопада у Глухові відбулася видимість обрання нового гетьмана України. На раду прибули тільки стародубський полковник Іван Скоропадський, полтавський – Іван Левенець, ніжинський – Лук’ян Журахівський, чер­нігівський – Павло Полуботок і охотницький полковник Антон Танський. Старшина, а за нею й козаки обрали геть­маном Скоропадського (1708 – 1722 рр.). Влада гетьмана була значно обмежена: йому без дозволу царя заборонялося змінювати старшину, надавати і відбирати маєтності: біля особи гетьмана перебував російський наглядач – міністр Ізмайлов, який стежив за ним і старшиною. Гетьманську резиденцію було перенесено з Батурина до Глухова, ближче до російського кордону. У травні 1709 р. російські війська зруйнували Запорозьку Січ.

Значним ударом царизму по автономії України було створення у травні 1722 р. Малоросійської колегії – центрального органу російської адміністрації. Вона мала перебувати у Глухові та складалася з 6 російських урядовців. Малоросійська колегія дістала право ділити з гетьманом владу. Такого політичного удару престарілий І. Скоропадський не зміг пережити і помер влітку 1722 р. Після смерті І.Скоропадського Петро І взагалі заборонив вибори наступного гетьмана. Тому старшина визнала наказним гетьманом Павла Полуботка (1722 – 1724 рр.), який намагався чинити опір російській політиці ліквідації української автономії. Але Петро І викликав П.Полуботка та його однодумців до Санкт-Петербургу, де наказав їх заарештувати та ув’язнити у Петропавлівській фортеці.

Другий етап (1727 – 1734) – відновлення гетьманства, повернення Україні частини її прав. У 1727 р. Малоросійська колегія була скасована. Було дозволено вибори гетьмана. Ним став сімдесятирічний Миргородський полковник Данило Апостол (1727 – 1734 рр.) У 1728 р. в день коронації Петра II новий гетьман подав петицію про повернення Україні колишніх прав та вольностей згідно з угодою 1654 р. Натомість одержав “Решительные пункты”, відповідно до яких гетьман не мав пра­ва вести дипломатичні переговори; генеральну старшину та полковників затверджував цар; для контролю за гетьманськими фінансами почали призначати не одного, а відразу двох підскарбіїв – росіянина та українця; мито за това­ри, які ввозилися до України, мало йти у царську казну та ін. Отже, часткове повернення Україні її прав і свобод (право обрання гетьмана; переведення Гетьманщини з імперського Сенату знову під юрисдикцію міністерства закордонних справ; скорочення російських військ на україн­ській території; скасування податків, накладених Малоросійською колегією та ін.) були нічим іншим, як тактичним відступом, своєрідною реакцією на зміну політичної кон’юнктури. А стратегічний наступ не припинявся. Тому особливістю цього періоду було лише формальне поновлення української автономії, фактично ж усе суспільне життя перебувало під контролем російського уряду.

Третій етап (1734 – 1750 рр.) – друга ліквідація гетьманства, прискорення темпів інкорпоративності Української держави Росією. Після смерті Д.Апостола в 1734 р. у Петербурзі було прийнято ухвалу: нового гетьмана не обирати, а всю повноту влади передати тимчасовому державному органу, що дістав назву “Правління гетьманського уряду”. До нього входило шість осіб: троє росіян та троє українців. На чолі правління став князь О.Шаховський, а після нього князь І.Барятинський. Вони отримали таємні інструкції поширювати думку про неефективність германського правління, переконувати українців, що їм буде вигідніше ліквідувати Гетьманщину, сприяти, щоб українці зближувалися з росіянами через змішані шлюби.

Четвертий етап (1750 – 1764 рр.) – відновлення гетьманства, тимчасове уповільнення процесу російської експансії. У 1750 р. в Україні було відновлено гетьманство. Гетьманом стає Кирило Розумовський – брат фаворита нової імператриці Єлизавети Петрівни. “Правління гетьманського уряду” було розпущено. За К.Розумовського російський уряд уповільнив, але не припинив свого наступу на українську автономію. У цей час з’явилася низка нових обмежень: 1754 р. ліквідовується митний кордон між Гетьманщиною та Росією; 1761 р. Київ назавжди переходить під пряме імператорське правління; 1754 р. гетьману наказано складати фінансові звіти російському уряду про прибутки та витрати Гетьманщини. Проте можна погодитися з О.Субтельним, який вважав, що “за Розумовського Гетьманщина переживала “золоту осінь” своєї автономії”. У цей час було проведено деякі реформи. Зокрема, у війську було впроваджено однакову уніформу та озброєння, запроваджено систематичне військове навчання для козацької молоді. Вживались активні заходи для заснування університету в Батурині. Було проведено судову реформу, внаслідок якої Гетьманщину поділено на 20 повітів, кожен з яких мав власний суд.

П’ятий етап (1764 – 1786 рр.) – остаточна ліквідація царизмом української автономії. У 1762 р. до влади прийшла Катерина ІІ. Вона взяла жорсткий курс на централізацію та русифікацію. У 1764 р. було ліквідовано гетьманство і відновлено Малоросійську колегію. У 1775 р. було знищено Запорізьку Січ. Її останній кошовий Петро Калнишевський був засланий до Соловецького монастиря на Білому морі, хоча йому було далеко за 70 років і саме він умовив козаків не вступати в бій з царськими військами, багато зробив для господарського засвоєння запорозьких степів, а надто був нагороджений вищим орденом імперії за внесок в перемогу над Туреччиною.

У 1781 р. було ліквідовано полкову систему в Україні, Гетьманщину поділено на три намісництва (губернії): Київське, Чернігівське та Новгород-Сіверське.

У 1783 р. були скасовані козацькі полки, їх замінили на регулярні частини. Одночасно в Україні запровадили загальне кріпацтво. У 1785 р. козацьку старшину зрівняли у правах з російським дворянством, що забезпечило її прихильність до імперії. У 1786 р. була ліквідована і друга Малоросійська колегія. Внаслідок цих акцій було остаточно ліквідовано українську автономію. Але традиції української державності зберігались. Вони допомагали майбутнім поколінням боротися за незалежну Україну.

5.3. Заселення Південної України. Включення до складу Російської держави Правобережної України й Західної Волині

У другій половині XVIII ст. найважливішими завданнями зовнішньої політики російського уряду було відвоювання споконвічних слов’янських земель Північного Причорномор’я, ліквідація постійної турецько-татарської загрози і забезпечення міцної оборони південних українських і російських земель. Виходу до Чорного моря, а з нього – до Середземномор’я і Європи, постійно вимагав також розвиток економіки, інтереси розширення торгівлі.

Підбурювана англійськими дипломатами, Туреччина у 1768 р. почала війну проти Росії. Російська армія здобула ряд перемог, що змусило Туреччину підписати 10 липня 1774 р. мирний договір. Вихід у Чорне море був здобутий. Російські торгові суда тепер могли вільно проходити через Босфор і Дарданелли. Туреччина визнала незалежність Кримського ханства.

8 квітня 1783 р. Катерина II підписала маніфест, який оповіщав, що півострів Кримський, півострів Тамань, вся кубанська сторона “прийняті під державу Всеросійську”. Назавжди припинилися спустошливі турецько-татарські набіги на південні українські та російські землі, швидше стали розвиватися продуктивні сили Півдня.

Ще після ліквідації Запорізької Січі та відвоювання Чорноморського узбережжя, царський уряд став роздавати землі Південної України російським і українським поміщикам, урядовцям, офіцерам. Всього протягом 9 років – від 1795 до 1784 рр. – поміщикам було роздано 4,5 млн. десятин землі. Ці свої володіння поміщики заселяли головним чином втікачами з різних місць. Основну роль відігравала народна колонізація – переселення на південь з різних місць селян, козаків, міщан. Основний потік поселенців йшов з Правобережжя; поселялися і втікачі з Лівобережної України та російських губерній; і, нарешті, переселенці, яким уряд давав офіційний дозвіл на переселення і яких наділяв землею. Водночас сюди йшли й іноземні колоністи, які втікали від гніту Туреччини і Австрії (болгари, греки, серби, молдовани та ін.). Так, на основі рескрипту Катерини II від 9 березня 1778 р. “О переселении всех христиан на территорию южнорусской деревни” О.Суворов за кілька днів виселив з Криму в південну Україну на береги Азовського моря 30690 греків, вірмен, грузин і волохів.

На півдні, в степах України, швидко розвивалося сільське господарство, зокрема тваринництво. Поміщики переходили до інтенсивних способів господарства, заводили багатопільну систему, тонкорунних овець – мериносів тощо. Засновувалися також промислові підприємства, і, передусім, ті, які задовольняли військові потреби і які належали казні: ливарний завод у Миколаєві (гармати та ядра), Луганський чавунно-ливарний завод, верфі в Миколаєві і Херсоні, які будували військові кораблі та торгові суда.

Визволення від турецько-татарського гноблення південних земель мало велике значення. Назавжди було покінчено з постійною небезпекою агресії. Через морські порти розгорталася торгівля з Південною і Західною Європою та східними країнами. Все це сприяло більш швидкому економічному розвитку України.

Російський уряд посилював свій вплив і на інші українські регіони. Щоправда, за участь союзників у війнах з Туреччиною він розплачувався укра­їнськими територіями. Катерина II не заперечувала, коли під час російсько-турецької війни 1768 – 1774 рр. австрійські війська захопили територію Північної Буковини, крім Хо­тинської району. До складу Австрійської монархії потрапило й Закарпаття. У результаті першого поділу Польщі в 1772 р. Пруссією, Австрією та Росією до Австрії відійшла також Галичина. При сприянні Росії західноукраїнські землі були відірвані від материнського ядра й опинилися під владою Австрії.

Нейтралізувавши таким чином сильного противника, ро­сійський уряд активізував експансію на Правобережну Укра­їну. Цьому до певної міри сприяла й політика польського уряду на правобережних українських землях. Нещадним ви­зиском кріпаків польська шляхта поставила місцеву людність на межу фізичного виживання. Проголосивши католицьку церкву панівною на всій території Речі Посполитої, поль­ський сейм у 1768 р. поставив у нерівне становище пра­вославну конфесію. Почалися переслідування православного духовенства, обмеження прав православних панів, відмінявся змішаний суд. Посилилося покатоличення українських дітей у школах. Навчання велося виключно польською та латин­ською мовами, учням прищеплювалася зневага до української мови, культури, побуту й звичаїв.

Вихід з такого становища частина громадськості вбачала в приєднанні Правобережної України до православної Росії З таким проханням вона неодноразово зверталася до російського уряду. Спираючись на рішення “Вічного миру” 1686 р. про визнання Росії гарантом православного віросповідання в Речі Посполитій, російський уряд у 1768 р. добився відкриття на Правобережжі та в Білорусії православної єпархії. Однак в умовах війни з Туреччиною Росія не могла більш активно втручатись у внутрішні справи Речі Посполитої.

Серйозне занепокоєння цариці Катерини II викликало прийняття польським сеймом у травні 1791 р. Конституції Польщі, яка багато в чому перегукувалася з ідеями Французької буржуазної революції 1789 р. Змиритися зі зміною державного устрою Польщі російський уряд не збирався. Тим більше, що противники нової Конституції з числа магнатів і шляхти зверталися до нього по допомогу. З липня 1791 р. Росія почала підготовку до силового втручання у справи Польщі, координуючи її при цьому з Пруссією, за­цікавленою у черговому відторгненні нових польських зе­мель.

На початку травня 1792 р. російська армія двома коло­нами почала наступ на Правобережну Україну. Основне 64-тисячне військо наступало через Могилів і Сороки, а допоміжне – через Ольвіополь і Васильків. Для підтримки своїх дій царський уряд ініціював проголошення в Торговиці (сучасна Кіровоградщина) 14 травня 1792 р. конфедерації противників прогресивного реформування державного уст­рою Речі Посполитої. Рухаючись за царськими військами, “торговичани” ліквідовували запроваджені Чотирирічним сеймом установи й встановлювали свої тимчасові органи влади. Почалися виступи селян проти польських поміщиків. Польські війська не чинили опору й відходили на захід. Місцеве населення вбачало в російських військах визволителів від панського ярма і радо вітало їх. До кінця травня Правобережна Україна й частина Волині були зайняті російськими військами.

Після приєднання до Торговицької конфедерації короля Станіслава Августа Понятовського в умовах терору відбулися нові вибори до сейму. Він скасував демократичні реформи свого попередника й відновив владу магнатської олігархії. При підтримці “торговичан” Росія і Пруссія 12 січня 1793 р. підписали конвенцію про другий поділ Польщі. До Російської держави відходила Правобережна Україна, про що обивателів повідомив царський маніфест від 27 березня 1793 р.

Проти розчленування Польщі й за відновлення прогресивних реформ виступила частина патріотично настроєних польських офіцерів і шляхти на чолі з Тадеушем Костюшком. 24 березня 1794 р. він проголосив початок повстання. Повстанці здобули перемогу над російськими частинами під Раславицями, але протистояти всій російській армії не змогли. Регулярні війська завдали поразки повстанцям під Мацейовичами і зайняли Вільно та Варшаву. Колись могутня й величезна Річ Посполита перестала існувати. Росія і Австрія підписали нову угоду про третій поділ Польщі. В 1795 р. до неї приєдналась і Пруссія. До Росії відійшли Західна Волинь, Західна Білорусія, Литва й Курляндія. Так на кінець XVIII ст. українські землі були поділені між Австрією і Росією. Почався новий етап у житті українського народу.

На відвойованих українських землях російський уряд почав запроваджувати нові порядки. У 1793 р. Правобережна Україна була поділена на Ізяславську і Брацлавську губернії та Кам’янецьку область. Згодом відбулися нові адміністративно-територіальні зміни, й нарешті в 1797 р. всю територію Правобережної України остаточно поділено на Київську, Подільську й Волинську губернії. Нові адміністративні й судові установи вводилися повільно й почали діяти тільки наприкінці 1796 р. Щоб не нагнітати обстановку, царський уряд залишив у силі старі польські закони, а також юридичні норми Третього Литовського статуту. Через кілька років посади судових урядовців зайняли російські чиновники. Судочинство велося двома мовами – польською та російською.

Землі католицької церкви та опозиційної шляхти були конфісковані й частково роздані як нагорода за заслуги царським генералам і вищим чиновникам. Значні володіння разом з кріпаками одержали генерали М.Кречетников, М.Кутузов, І.Ферзену, а також О.Безбородько, М.Новосильцев, М.Рєпнін та інші вельможі. Прибічники Росії Браницькі, Жевуські, Потоцькі та інші також примножили свої маєтності, дістали царські чини й звання. Щоб протиставити місцеве селянство, абсолютну більшість якого становили українці, польським панам, царський уряд указом імператриці від 18 квітня 1793 р. на три роки звільнив його від сплати державних податків, постоїв військ і обов’язку безплатного перевезення військових вантажів. На правобережні міста поширювалася дія Жалуваної грамоти містам 1785 р. і окремо дозволялося всі прибутки від торгівлі пускати на потреби міського господарства. Створювалися нові митниці поблизу Могилева, Жванця, Волочиська та інших прикордонних міст, налагоджувався регулярний поштовий зв’язок, школи передавались у відання місцевої адміністрації, а у навчання впроваджувалася російська мова.

Однак в цілому визволення Правобережжя і возз’єднання в єдине ціле мало прогресивне значення в житті українського народу. Воно ліквідувало польський національний та релігійний гніт і сприяло більш швидкому розвиткові продуктивних сил України, посиленню економічних і культурних зв’язків між окремими українськими землями. Треба пам’ятати, що царський уряд офіційно визнав православну церкву.

ТЕМА 6 КАПІТАЛІСТИЧНА ЕВОЛЮЦІЯ УКРАЇНИ У СКЛАДІ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ, ЇЇ ОСОБЛИВОСТІ (ДРУГА ПОЛОВИНА ХІХ СТ.)