Передумови, рушійні сили та основні етапи Національно–визвольної війни
ТЕМА 3 НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНА ВІЙНА УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ ПІД ПРИВОДОМ Б.ХМЕЛЬНИЦЬКОГО, ЇЇ ПОЛІТИЧНІ РЕЗУЛЬТАТИ
Найголовнішими причинами Визвольної війни українського народу проти польсько-шляхетського режиму були наступні.
Соціально-економічні причини – це жорстокий феодально-кріпосницький гніт та неймовірна експлуатація населення, насамперед українських селян, з боку польських і полонізованих українських магнатів та шляхтичів. Панщина у багатьох місцевостях України досягла 5-6 днів на тиждень. Крім панщини, селяни платили феодалові також натуральні тагрошові податки, розміри яких безперервно зростали. У складній ситуації опинилося і міщанство, особливо у тих містах, які перебували у приватній власності феодалів. Міщанство виконувало повинності та сплачувало податки, церковну десятину тощо. Нелегким було також становище козацтва, яке зазнавало утисків від магнатів і шляхтичів. Після придушення козацько-селянських повстань 1637 – 1638 рр. правлячі кола Речі Посполитої обрали курс на ліквідацію козацтва як стану українського суспільства.
Національно-релігійні причини – це утиски православної церкви і віри, насадження в Україні католицизму та уніатства, перешкода розвитку шкіл, освіти, української культури. Один за одним в українських землях виростали костьоли, кляштори (монастирі), колегіуми та школи єзуїтів, і водночас дедалі більшого поширення набував процес передачі, захоплення або руйнації православних храмів. Інакше кажучи, політика польського уряду була спрямована на те, щоб українці позбавились своєї самобутності, ополячились.
Політичні причини – це агресивна політика Польщі, метою якої було поглинення України, створення за рахунок сусідніх народів своєї держави “від моря до моря”. Виникала реальна загроза сходження українського народу з історичної сцени.
Крім причин, які підштовхували до дій, у середині ХVІІ ст. в Україні були усі необхідні передумови для переможної Визвольної війни.
По-перше, соціально-політичні передумови: в Україні сформувалась міцна соціальна база визвольного руху. Вона включала до себе селянство, козацтво, міщанство, дрібну українську шляхту, нижче православне духівництво.
По-друге, військові передумови: козаками була створена сильна військова організація, накопичений великий досвід проведення бойових операцій.
По-третє, йшло швидке зростання національної свідомості українського народу, зацікавленість українців своєю історією, мовою, культурою, наукою. Для розвитку культури величезне значення мало поширення друкованих книг і початок та розвиток друкарства. В 1573 р. Іван Федоров заснував друкарню у Львові. З неї у 1574 р. вийшов “Апостол” – перша друкована книга в Україні. Пробудження національної самосвідомості доповнювалося поширенням ідей Гуманізму і Реформації, діяльністю братств, які дбали про підтримку православних церков і монастирів, про створення шкіл і розвиток освіти, про заснування друкарень і видання літератури. Культурному піднесенню сприяли утворення у 1632 р. Києво-Могилянської колегії, перетворення Києва знову на центр освіти і культури в Україні на початку ХVІІ ст.
По-четверте, важливе значення мали сприятливі зовнішньополітичні умови: Росія, Туреччина та Швеція були зацікавлені в ослабленні Речі Посполитої, а тому підтримували повстанців. Переможній Визвольній війні сприяли також слабкість королівської влади та прогресуюче посилення відцентрових тенденцій.
По-п’яте, величезне значення мало те, що керівником Визвольної війни став Богдан Хмельницький – досвідчений політик, військовий діяч, особистість харизматична, яку широкі народні маси сприймали як “Богом даний”. Богдан (Зиновій) Михайлович Хмельницький (1595 – 1657 рр.) походив із сім’ї дрібного шляхтича. Здобув добру на той час освіту в єзуїтській колегії у Львові, вільно володів латинською, польською, турецькою і татарською мовами, добре знав історію, юриспруденцію, військову справу тощо. У 1620 р. разом з батьком взяв участь у поході польського війська до Молдови проти турків. У битві під Цецорою батько загинув, а Богдан на два роки потрапив у турецький полон. Повернувшись із неволі, вступив до козацького реєстрового війська, досяг посади писаря, але після поразки козацько-селянського повстання 1637 р. польський уряд позбавив Хмельницького посади, зробивши чигиринським сотником. У 1646 р. він на запрошення французького уряду разом із запорізькими козаками брав участь у воєнних діях на боці Франції проти Габсбургів. Був одружений з донькою заможного переяславського купця Ганною Сомко, мав четверо дітей: Катерину, Олену чи Степаниду, Тимоша та Юрка. У січні 1648 р. Хмельницький підняв повстання на Запорізькій Січі, що дало початок Визвольній війні. Запоріжці обрали його гетьманом.
На жаль, серед дослідників досі немає одностайності стосовно хронологічних рамок та періодизації Визвольної війни, що розпочалася 1648 р. Орест Субтельний закінчення війни пов’язує зі смертю Б.Хмельницького 1657 р., В.Смолій і В.Степанков висунули думку, що Визвольна війна переросла в національну революцію і відбувалася в 1648–1676 рр., з часу захоплення козаками Запорізької Січі (кінець січня 1648 р.) до капітуляції уряду Д.Дорошенка (вересень 1676 р.). Ця подія, підкреслюють історики, була останнім актом Національно-визвольної війни. Історик В.Рибалко вважає, що достатніх підстав для того, щоб увесь цей час розглядати єдиним періодом Визвольної війни, немає. Визвольна війна, як єдиний процес із своїми характерними рисами, закінчилася в 1654 р., з укладенням Переяславського договору. А в 1654 – 1676 рр. боротьба мала ряд інших рис: держава уже не була створена, і йшлося уже про її зміцнення, але не стало попередньої єдності в самому народі, загострилися соціальні суперечності, виникали масові народні виступи, спрямовані не тільки проти іноземних поневолювачів, але й проти своїх старшин і гетьманів, численні бої відбувалися не лише проти польсько-шляхетських військ, але й проти турків, татар, російських підрозділів, доводилося чинити опір намаганням царського уряду обмежити автономію України тощо. На нашу думку, точка зору В. Рибалки є більш обґрунтованою.
Зміст Визвольної війни полягав у вирішенні таких основних завдань: створення незалежної соборної держави в етнічних межах України та утвердження у ній нового соціально-економічного ладу з дрібною (фермерського типу) козацькою власністю на землю. З огляду на останнє, війна, по суті, являла собою національну революцію.
Специфіка національно-визвольної боротьби полягала в тому, що вона розвивалася у тісному взаємозв’язку із соціально боротьбою, причому в небачених до того масштабах. Втягнення у її вир сотень тисяч колишніх кріпаків і феодально-залежних селян та міщан змінило розстановку соціальних сил, відіграло винятково важливу роль у становленні соціально-економічного ладу Української держави.
Рушійними силами Визвольної війни були селяни, козаки, міщани, дрібна українська шляхта, нижче православне духівництво. Організатором і керівником визвольної боротьби було козацтво. Саме козацький ідеал виступив генератором соціальної активності селян і міщан.
Визвольна війна українського народу 1648 – 1654 рр. пройшла три основних етапи.
Перший етап охоплює 1648 р. У цей час повстання вибухнуло по всій Україні і переросло у Визвольну війні. Створена з численних повстанських загонів народна армія, яку очолив Б.Хмельницький, здобула ряд блискучих перемог. Вона завдала поразки польським військам у битвах при Жовтих водах 5-6 травня 1648 р. (Жовті води – нині місто й невеличка річка в Дніпропетровській області.), 16 травня 1648 р. під Корсунем та 11-13 вересня під Пилявцями (тепер с. Пилява в Хмельницькій області).
Підсумком першого етапу Визвольної війни стало визволення більшої частини українських земель від іноземного поневолення. На звільненій території почала складатися нова військово-адміністративна і політична система, формувалась Українська козацька держава. Стара польсько-шляхетська адміністративна система ліквідувалась.
Адміністративний устрій в Україні складався на зразок устрою Запорозької Січі. Територія поділялася на полки та сотні на чолі з полковниками і сотниками. В містах і селах адміністративні функції виконували отамани.
Головою і правителем України був гетьман. Він очолював уряд і державну адміністрацію, був головнокомандуючим, скликав ради, відав фінансами, керував зовнішньою політикою, мав право видавати загальнообов’язкові для всіх нормативні акти – універсали.
Своєрідним гарантом успішної розбудови української держави стала національна армія. Вона сформувалася і зросла на організаційних принципах Запорозької Січі.
Створювалась принципово нова податкова система із різноманітними ставками податків, завдяки чому козацька держава мала бездефіцитний бюджет не зважаючи на те, що йшла війна.
В Україні почала формуватися дипломатична служба, активно проводилась зовнішня політика. У квітні 1648 р. Б. Хмельницький уклав воєнний союз з кримським ханом. Це дало йому можливість забезпечити свій тил з півдня від татар і посилити повстанські загони кіннотою. Після перемоги під Корсунем Б. Хмельницький 8 червня 1648 р. надіслав листа до російського царя, в якому повідомляв про успіхи козаків і звертався до Москви з проханням допомогти у антипольській боротьбі. Гетьманський уряд намагався також зав’язати стосунки та налагодити мирні відносини з Туреччиною, Молдовою, Валахією, Семиграддям (Трансільванією), Венецією та іншими державами.
Другий етап Визвольної війни охоплює 1649 – 1651 рр. Навесні 1649 р. в наступ пішли поляки. Двадцятип’ятитисячна польська армія на чолі з королем Яном Казимиром йшла з Волині, а через Галичину рухалося п’ятнадцятитисячне військо під командування Яреми Вишневецького. Богдан Хмельницький і його союзник хан Іслам-Гірей обложили Вишневецького у фортеці Збараж. Коли на допомогу Вишневецькому поспішив польський король, Хмельницький раптовим маневром напав на армію Яна Казимира під Зборовом і оточив її. Шляхетське військо опинилося у катастрофічному становищі – назрівала подвійна поразка Речі Посполитої – під Зборовом і під Збаражем.
Проте у вирішальний момент, підкуплений поляками, кримський хан зрадив Хмельницького. Він відвів своє військо і поставив перед Хмельницьким вимогу укласти угоду з польським королем. Така поведінка хана пояснювалася його політикою, спрямованою на взаємоослаблення Польщі та України. Тому перемога України у протистоянні з Річчю Посполитою, становлення та зміцнення української державності зовсім не приваблювали татар.
18 серпня 1649 р. підписано Зборівський договір. Договір формально підтверджував козацькі права і привілеї, а всім учасникам повстання оголошувалась амністія. Відповідно до його умов козацький реєстр збільшувався до 40 тис. чол., але всі, хто не ввійшов до цього розширеного реєстру, поверталися до свого попереднього стану – міщанського чи селянського. Магнатам і шляхті православного та католицького віросповідання поверталися конфісковані раніше володіння. Під козацьке управління на чолі з гетьманом Б. Хмельницьким переходили воєводства Київське, Брацлавське й Чернігівське. Проте території шести козацьких полків (Барського, Зв’ягельського, Любартівського, Миропільського, Остропільського й Подністровського) втрачалися. На козацькій території панування польської шляхти обмежувалось. Влада тут належала гетьманові з резиденцією в м. Чигирині і козацькій старшині. Державні посади в цих воєводствах мали право обіймати лише особи православної віри. Заборонялося мешкати в цій області євреям та єзуїтам. Підрозділам коронного польського війська не дозволялося прибувати сюди і розташовував тись тут на постій. Ряд пунктів стосувалися релігійних проблем. Католицька і православна шляхта зрівнювалася у правах, а православний київський митрополит мав увійти до польського сенату. Питання про церковну унію, церковні права й маєтності мало бути розв’язане на найближчому сеймі.
Зборівська угода не зняла протиріч і суперечностей між Україною та Польщею і боротьба спалахнула з новою силою. У 1651 р. знову першими у наступ пішли поляки на чолі з Яном Казимиром. Вирішальна битва розгорнулася наприкінці червня 1651 р. на Волині під Берестечком. Як на ті часи, чисельність військ суперників була величезною: польська армія налічувала 150 тис. воїнів; українці ж мобілізували 100 тис. війська, яких підтримували 40 тис. татарської кінноти. Битва закінчилася для Хмельницького поразкою. Головною її причиною були дії кримських татар, які, не витримавши артилерійського обстрілу, у вирішальний момент покинули поле бою. Коли ж Хмельницький зробив спробу зупинити відступаючих, то сам опинився в татарському полоні, з якого визволився лише через деякий час.
Поразка під Берестечком була тяжким ударом для українського національно-визвольного руху. 28 вересня 1651 р. було підписано Білоцерківську угоду, за якою влада гетьмана поширювалася лише на Київське воєводство; козацький реєстр скорочувався до 20 тис. чоловік; гетьману заборонялося вступати у зовнішні зносини. Отже, Білоцерківська угода була набагато тяжчою від Зборівської угоди.
Третій етап Визвольної війни обіймає 1652 – 1654 рр. Хмельницький не збирався приймати принизливі умови Білоцерківської угоди. Він збирав сили для нових битв. У травні 1652 р. війська Хмельницького напали на 30-тисячну польську армію, що розмістилася під Батогом на Брацлавщині, і розгромили її. Битва під Батогом була блискучим зразком операції на оточення і винищення військ противника. Сучасники порівнювали її з перемогою карфагенського полководця Ганібала в 216 р. до н. е. над римлянами під Каннами.
Перемога під Батогом викликала величезне піднесення в українському суспільстві. Повстання проти польської шляхти спалахнули по всій Україні. У результаті територія Брацлавського, Київського, Чернігівського та східних районів Подільського воєводств була звільнена від поляків.
У кінці серпня 1653 р. у похід на Україну вирушив польський король Ян Казимир. У вересні 1653 р. українська армія спільно з татарами оточила польське військо під містом Жванцем на Поділлі, але кримський хан, зрадивши козаків, підписав мир з поляками. Богдан Хмельницький був змушений у грудні 1653 р. підписати новий мир з Польщею на засадах Зборівського договору.
Визвольна війна українського народу точилася з перемінним успіхом. Знесилені були обидві сторони. Хмельницький, старшини і народні маси переконувалися, що вибитися власними зусиллями з-під польського панування, маючи лише ненадійного союзника – татар, не вдасться. У цих умовах, шукаючи надійного союзника для боротьби, частина козацтва на чолі з Богданом Хмельницьким вирішує звернутись за допомогою до свого східного сусіда – Росії.
1 жовтня 1653 р. Земський собор у Москві прийняв рішення про прийняття України “під руку царя”. На Україну виїхало посольство на чолі з боярином Бутурліним. 8 січня 1654 р. в місті Переяславі Хмельницький скликав козацьку раду. Внаслідок рішення переяславської ради і переговорів з російськими послами було досягнуто угоди про перехід України під “високу руку” московського царя. Гетьман і старшина склали присягу на вірність російському государю. Посли від імені царя гарантували збереження незалежної Української держави, її прав і вільностей.