Ставлення до традиції в добу античності й у середніх віках. “Естетика тотожності” і “новаторство у слові”.

Другий – епоха Відродження, бароко і особливо класицизму, коли переважала поетика жанра в першу чергу в жанрових категоріях осмислювались і попередній і сучасний етапи розвитку літератури (наприклад, “Мистецтво поетичне” Н. Буало).

Перший – це епоха древніх і середньовічних літератур, що розвивалися у межах поетики слова, оскільки саме слово було домінантою, яка визначала інші теоретико-літературні категорії.

З кінця XVIII ст. у Європі (і на Сході) риторичні постулати витісняються із літературної теорії.

Визнано, що в літературі давнини і в середньовічній літературі існує підкорення сталому канону, культ старих зразків, обов’язковий набір тем, сюжетів, образів, типів героїв та ін. Торжество принципів наслідування й уподібнення, недовір’я до оригінальної творчості. Це так звана “естетика тотожності”, яка орієнтує читача на впізнавння і пізнавання чогось уже знайомого.

Однак новаторство було, але не в темах, а саме в слові, в поетиці слова. Зі своєрідністю риторичних фігур і прикрас, незвичайністю словесного вираження певного традиційного мотиву пов’язувались достоїнства твору й міра авторської оригінальності. Література залежала від канону, проте сам канон визначав особливий механізм оновлення, заснований на поетиці слова.

1. Відмінності структури класичних і середньовічних жанрів,