Соціологічні пояснення девіантної поведінки

20!

найхарактернішою її властивістю як єдиного цілого. Це справедливо для будь-яких систем - і для досить простих, елементарних, і для максимально складних з відомих нам систем - соціальних.

Саме поняття «емерджентних властивостей» було сформульовано Т.Парсонсом (1937) у його аналізі соціальних систем. При цьому він мав на увазі три пов'язаних між собою умови. По-перше, соціальні системи мають структуру, яка виникає не сама собою, а саме з процесів соціальної взаємодії. По-друге, ці емерджентні властивості не можуть бути редуковані (зведені) до простої суми біологічних чи психологічних характеристик соціальних діячів: наприклад, особливості тієї чи іншої культури неможливо пояснити, співвідносячи її з біологічними якостями людей - носіїв цієї культури. По-третс, значення будь-якої соціальної дії неможливо зрозуміти ізольовано від соціального контексту тієї соціальної системи, у межах якої вона виявляється.

Мабуть, найбільш скрупульозно і детально розглядає проблеми соціальної взаємодії Питирим Сорокін, присвячуючи їм значну частину першого тому своєї «Системи соціології». Давайте спробуємо слідом за класиком російської й американської соціології розібратися з елементарними поняттями цього найважливішого соціального процесу, що зв'язує безліч розрізнених людей у єдине ціле - суспільство і, більше того, перетворюючи чисто біологічних особин у людей - тобто в розумні, мислячі й, головне, соціальні істоти.

Точно так само, як у свій час Конт, Сорокін твердо упевнений, що окремо узятий індивід не може розглядатися як елементарна «соціальна клітина» чи найпростіше соціальне явище: «...індивід як індивід - ніяким чином не може вважатися мікрокосмом соціального макрокосму. Не може тому, що з індивіда можна отримати тііьки індивіда і не можна отримати ні того, що носить назву «суспільство», ні того, що називається «суспільними явищами»... Для останніх потрібні не один, а багато індивідів, щонайменше два».

Однак щоб два і більш індивіди складали щось єдине ціле, що могло б розглядатися як суспільство (чи його елемент), однієї тільки наявності їх недостатньо. Необхідно також, щоб вони вступали у взаємодію між собою, тобто обмінювалися якимись діями і відповідними реакціями на ці дії. Що ж таке взаємодія з погляду соціолога? Визначення, яке дає Сорокін цьому поняттю, досить велике і претендує на те, щоб осягти майже неосяжне, тобто всі можливі варіанти: «Явище взаємодії людей дано тоді, коли: а) психічні переживання чи Ь) зовнішні акти, або с) або те й інше

Одного (одних) людей представляють функцію існування і стану (психічного і фізичного) іншого чи інших індивідів».

Це визначення, мабуть, дійсно універсальне, тому шо містить у собі і випадки безпосередніх, прямих контактів людей між собою, і варіанти опосередкованої взаємодії. У цьому неважко переконатися, розглянувши найрізноманітніші приклади, що зустрічаються в повсякденному житті кожного з нас. Якщо хтось (випадково чи навмисно) наступив Вам на ногу в переповненому автобусі (зовнішній акт), і це викликало у Вас обурення (психічне переживання) і обурений вигук (зовнішній акт), то це означає, що між вами відбулася взаємодія. Якщо Ви є щирим шанувальником творчості Майкла Джексона, то кожна поява його на екрані телевізора в черговому кліпі (а запис цього кліпу, імовірно, зажадала від співака зробити чимало зовнішніх актів і відчути безліч психічних переживань) викликає у Вас бурю емоцій (психічні переживання), а можливо, Ви підхопитеся з дивана і почнете підспівувати і «підтанцьовувати» (роблячи тим самим зовнішні акти). При цьому ми маємо справу вже не з прямою, а з опосередкованою взаємодією: Майкл Джексон, зрозуміло, не може спостерігати вашу реакцію на запис його пісні і танцю, однак навряд чи приходиться сумніватися, що саме на такий відгук мільйонів своїх шанувальників він і ■розраховував, плануючи і здійснюючи свої фізичні дії (зовнішні акти). Так що тут ми теж маємо справу з взаємодією.

Чиновники податкового відомства, що розробляють новий фіскальний проект, депутати Верховної Ради, які обговорюють цей проект, вносячи у нього виправлення, а потім голосуючи за прийняття відповідного закону, Президент, що підписує указ про введення нового закону в дію, безліч підприємців і споживачів, на чиї доходи вплине цей закон, - усі вони знаходяться в складно переплетеному процесі взаємодії один з одним, а головне - з нами. Безперечно, що тут має місце дуже серйозний вплив і зовнішніх актів, і психічних переживань одних людей на психічні переживання і зовнішні акти інших людей, хоча в більшості випадків вони можуть ■бачити один одного, у кращому випадку на екрані телевізора.

Важливо відзначити такий момент. Взаємодія завжди ^;викликає якісь фізичні зміни в нашому біологічному організмі. Ми можемо сприймати дотиком рукостискання; щоки «спалахують» при погляді на кохану людину (судини під шкірою розширюються і відчувають приплив крові); досвідчений боєць при наближенні до нього небезпечного супротивника може зберігати «кам'яний» вираз ■Обличчя, однак у кров його уже впорскується адреналін, готуючи м'язи до блискавичної атаки; слухаючи аудиозапис улюбленого Вами популярного співака, Ви відчуваєте емоційне збудження тощо.

Які ж основні умови виникнення будь-якої соціальної взаємодії? П.Сорокін вводить у розгляд і піддає розгорнутому аналізу три таких умови (чи, як він іменує їх, «елемента»):

1) наявність двох чи більш індивідів, що обумовлюють
поведінку і переживання один одного;

2) здійснення ними якихось дій, що впливають на взаємні
переживання і вчинки;

3) наявність провідників, що передають ці впливи і впливи
індивідів один на одного.

Ми, у свою чергу, могли б додати сюди і четверту умову, про яку Сорокін не згадує:

4) наявність загальної основи для контактів, зіткнення.

А тепер давайте спробуємо трохи детальніше розглянути кожне з них.

1. Зрозуміло, що в порожньому просторі (або ж у просторі,
заповненому тільки лише рослинами і тваринами) не може виникнути
ніякої соціальної взаємодії. Навряд чи може воно відбутися і там, де
знаходиться всього один людський індивід. Відносини Робінзона з
його папугою і козою не можна визнати патернами (зразками)
соціальної взаємодії. У той самий час і самого по собі факту наявності
двох і більш індивідів ще недостатньо для того, щоб між ними
виникла взаємодія. Ці індивіди повинні володіти здатністю і
бажанням впливати один на одного і відреагувати на такий вплив.
Серед десяти базових потреб пото заріеп$, що виділяє у своїй
класифікації П.Сорокін, щонайменше п'ять тісно зв'язані з
прагненням будь-якої людини до контактів з іншими людьми, і поза
такими контактами задоволення їхній просте неможливо.

Щоправда, слід зазначити, що більшість цих потреб аж ніяк не вроджені; вони самі виникають у ході взаємодії. Однак питання про те, що саме з них - потреби чи процес взаємодії - виступає, у кінцевому рахунку, причиною, а що наслідком, має стільки ж шансів на відповідь, як і запитання про первинність курки чи яйця.

2. Як було задано в наведеному на початку цього розділу
визначенні, взаємодія виникає лише тоді, коли щонайменше один із
двох індивідів впливає на іншого, іншими словами, здійснює якийсь
вчинок, дію, акт, спрямований на іншого. Справді, можна (хоча і з
працею) уявити собі яку завгодно велику кількість людей, зібраних на
одній території в межах безпосередньої досяжності (видимості і
чутності) один одного, але які при цьому зовсім не звертають один на
одного ніякої уваги, зайняті винятково собою і своїми внутрішніми
переживаннями. І в цьому випадку ми навряд чи можемо сказати, що
між ними виникає взаємодія.

3. Ми не будемо настільки ж детально класифікувати найрізноманітніші типи і види актів, як це робить П.Сорокін. Звернемо більш пильну увагу на таку з введених ним умов виникнення взаємодії - наявність особливих провідників, що передають подразнюючий вплив від одних учасників взаємодії до інших. Ця умова досить тісно пов'язана з тим, що передана в ході взаємодії інформація завжди відбита на якихось матеріальних носіях.

Строго говорячи, поза матеріальними носіями інформація взагалі існувати не може. Навіть на самому глибинному і неусвідомлюваному - генетичному - рівні інформація записана на матеріальних носіях - у молекулах ДНК. Елементарна інформація, якою обмінюються між собою тварини, також передається за допомогою матеріальних носіїв. Розпущений хвіст павича-самця сприймається самкою за допомогою сприйняття органами зору світлових хвиль. Сигнали тривоги (попередження про потенційну небезпеку) передаються і сприймаються членами зграї (будь-якої -будь то грачина чи вовча) за допомогою звукових хвиль; те ж саме стосується закличного співу солов'я-самця, сприймається самкою за допомогою коливань повітря. Мурахи спілкуються між собою, виділяючи своїми залозами порції певних пахучих речовин: особливі органи нюху комах сприймають молекули тієї чи іншої речовини як запах, розшифровуючи інформацію, що міститься в ньому. Словом, у всіх випадках інформація передається і приймається за допомогою певних матеріальних носіїв. Однак ці природні матеріальні носії вкрай недовговічні, більшість з них існують лише протягом періоду передачі-прийому, після чого зникають назавжди. їх необхідно кожного разу створювати заново.

Найістотнішою відмінністю людської (а отже - соціальної) взаємодії від спілкування між собою тварин є наявність так званої другої сигнальної системи. Це властива лише людині система умовно-рефлекторних зв'язків, що формуються під впливом мовних сигналів, тобто навіть не самого безпосереднього подразника -звукового чи світлового, а його символічного словесного позначення. Звичайно, ці сполучення звукових чи світлових хвиль теж передаються за допомогою недовговічних матеріальних носіїв, однак, на відміну від одномоментної інформації, що передається тваринами, інформація, виражена в символах, може бути зафіксована (і згодом, з часом, відтворена, сприйнята, розшифрована і використана) на таких матеріальних носіях, що зберігаються протягом невизначеного тривалого часу - на камені, дереві, папері, кіно- і магнітній стрічці, магнітному диску. Вони, на відміну від природних носіїв, що існують У природі в готовому вигляді, виробляються людьми, є штучними. Інформація ж на них запам'ятовується в знаково-символічній формі

шляхом зміни певних фізичних параметрів самих носіїв. Саме в цьому і полягає фундаментальна основа виникнення і розвитку соціальної пам'яті. Сама ж друга сигнальна система, будучи базою виникнення узагальнено-абстрактного мислення, може розвитися лише в ході специфічно соціальної взаємодії.

Так чи інакше, якщо немає яких-небудь провідників, що виступають носіями матеріальної інформації, ні про яку взаємодію не може бути і мови. Однак коли провідники в наявності, перешкодою для здійснення взаємодії не будуть ні простір, ні час. Ви можете подзвонити в Лос-Анджелес приятелю, який знаходиться на іншому кінці земної кулі (провідник - телефонний кабель), чи написати йому листа (провідник - папір і засоби поштової доставки) і в такий спосіб вступити у взаємодію з ним. Більше того, ви взаємодієте з засновником соціології Опостом Контом (якого вже півтори сотні років немає в живих), читаючи його книги. Подивіться, який довгий ланцюг взаємодій пролягає між вами, скільки соціальних суб'єктів у нього включено (редактори, перекладачі, видавці, книгопродавці, бібліотекарі) - вони адже теж виступають провідниками цієї взаємодії. Таким чином, при наявності провідників «фактично ні простір, ні час не є перешкодою для взаємодії людей».

Ми вже відзначали вище, що соціологія, на відміну від таких наукових дисциплін, як, наприклад, чи психологія соціальна психологія, вивчає не тільки пряму і безпосередню взаємодію, що протікає в ході безпосередніх контактів між індивідами. Об'єктом її дослідження виступають усі види соціальних взаємодій. Ви вступаєте у взаємодію з безліччю знайомих і незнайомих вам людей, коли виступаєте на радіо, направляєте статті в журнал чи газету, чи, будучи посадовою особою досить високого рівня, ставите свій підпис під документом, що торкається життя досить великого числа громадян. І у всіх цих випадках неможливо обійтися без матеріальних носіїв інформації, а також тих чи інших провідників, що передають цю інформацію.

4. Вище ми визнали за необхідне доповнити запропонований П.Сорокін перелік умов виникнення соціальної взаємодії ще одним -тим, що назвали наявністю загальної основи для контактів між соціальними суб'єктами. У найбільш загальному випадку це означає, що скільки-небудь ефективна взаємодія може виникнути лише тоді, коли обидві сторони говорять на одній мові. Мова йде не тільки про єдину лінгвістичну базу спілкування, але й про приблизно однакове розуміння норм, правил, принципів, якими керується партнер по взаємодії. У противному випадку взаємодія може або залишитися нездійсненою, або привести до результату, часом прямо протилежному тому, якого очікують обидві сторони.

Нарешті, найбільш загальний підхід до розгляду сутності соціальної взаємодії, мабуть, вимагає класифікувати їх, тобто скласти визначену типологію взаємодій. Як відомо, складання будь-якої типології виробляється на основі вибору визначеного критерію -системоутворюючої ознаки. П. Сорокін виділяє три головних ознаки, які дають можливість розробити відповідно три різних типології соціальних взаємодій. Коротко ознайомимося з ними.

1) Залежно від кількості і якості індивідів, що беруть участь у процесі взаємодії. Якщо говорити про кількість, то тут можуть виникнути лише три варіанти взаємодій: (а) відбуваються між двома одиночними індивідами; (Ь) між одиночним індивідом і групою; (с) між двома групами. Кожний з цих типів має власну специфіку й істотно відрізняється за своїм характером від інших, як указує Сорокін, «навіть при передумові якісної однорідності індивідів».

Що стосується якості, те насамперед він вказує на необхідність враховувати однорідність чи різнорідність суб'єктів, що вступають у взаємодію. Критеріїв однорідності чи різнорідності можна виділити безліч, навряд чи можливо піддати обліку навіть скільки-небудь повну їх сукупність. Тому Сорокін приводить перелік найбільш важливих, серед яких, на його думку, варто виділяти приналежність:

«Подібність чи відмінність взаємодіючих індивідів в одному з цих відносин має величезне значення для характеру взаємодії».

2) Залежно від характеру актів (дій), чинених взаємодіючими суб'єктами. Тут також неможливо або надзвичайно важко охопити весь спектр варіантів; сам Сорокін перелічує деякі з них,найбільш важливі. Ми просто назвемо ці варіанти, а

зацікавлений читач може більш докладно ознайомитися з ними в першоджерелі.

1. Залежно від здійснення і нездійснення (помірності і
терпіння).

2. Взаємодія однобічна і двостороння.

3. Взаємодія тривала і тимчасова.

4. Взаємодія антагоністична і солідаристична.

5. Взаємодія шаблонна і нешаблонна.

6. Взаємодія свідома і несвідома.

7. Взаємодія інтелектуальна, чуттево-емоційна і вольова.

3) І, нарешті, складається типологія взаємодій залежно від провідників. Тут Сорокін виділяє: а) форми взаємодії залежно від природи провідників (звукова, світло-кольорова, рухливо-мімічна, предметно-символічна, за допомогою хімічних реагентів, механічна, теплова, електрична); Ь) взаємодія безпосередня й опосередкована.

Крім того, у першому томі «Системи соціології» є посилання і на інші способи класифікацій, розроблені іншими соціологами.

Зазначимо, що якби виникла нагальна потреба зробити більш глибокий аналіз якихось реальних систем взаємодії, те це можна було б проробити в матричній формі, накладаючи одну на одну різні основи класифікації й описуючи будь-яку конкретну соціальну взаємодію за групою ознак. Приклад такої матриці, що комбінує різні типи взаємодій, наведений у таблиці:

при цьому аналітичний опис оудь-якої конкретної взаємодії займе не одну, а кілька осередків. Скажемо, конфлікт між чоловіком і дружиною буде описаний у першому стовпчику - «між індивідами» (якщо, звичайно, у нього не утягнена вся рідня з боку чоловіка чи дружини), за рядками: а, Ь, с, й, є' тощо. Повнота аналізу зажадає розширення матриці від двовимірної до багатовимірної - з урахуванням характеру використовуваних сторонами дій, а також провідників взаємодії.

5.1.2. Трактування соціальної взаємодії у соціологічних теоріях

Через те, що поняття соціальної взаємодії є центральним у соціології, виник цілий ряд соціологічних теорій, що розробляють і трактують різноманітні її проблеми й аспекти на двох основних рівнях дослідження - мікрорівні і макрорівні. На мікрорівні вивчаються процеси спілкування між індивідами, які знаходяться в прямому і безпосередньому контакті; така взаємодія протікає, головним чином, у межах малих груп. Що стосується макрорівня соціальної взаємодії, та ця взаємодія великих соціальних груп і структур; тут інтерес дослідників охоплює, насамперед, соціальні інститути. У цьому параграфі ми коротко розглянемо лише деякі з ■ найбільш розповсюджених теорій і їх «відгалужень».

Однією з найбільш відомих і ґрунтовно розроблених теорій, Що описують соціальну взаємодію, вважається теорія обміну. Взагалі

сама концептуалізація соціальної взаємодії, соціальної структури і соціального порядку з погляду обміну відносинами має давню історію в антропології, хоча лише порівняно недавно була прийнята на озброєння соціологами. Інтелектуальні основи ідеї обміну беруть початок ще до класичної політекономії, основоположники якої Бентам, Сміт і ін. вважали, що основним рушійним фактором діяльності будь-якої людської істоти необхідно вважати прагнення до корисності й одержання вигоди. Наприкінці XIX - початку XX ст. у багатьох роботах з соціальної антропології указувалося на важливу роль обмінних угод у житті первісних племен.

Одна з вихідних передумов, на яких базується теорія обміну, - це припущення, що в соціальній поведінці людини закладений деякий раціональний початок, що спонукує її поводитися з розрахунком і постійно прагнути до отримання найрізноманітніших «вигод» - товарів, грошей, послуг, престижу, поваги, схвалення, успіху, дружби, любові тощо. На початку 60-х рр. XX ст. американський соціолог Джордж Хоманс прийшов до висновку, що такі поняття, що утвердилися в соціології, як «статус», «роль», «конформізм», «влада» тощо варто пояснювати не дією макросоціальних структур, як це прийнято у функціоналізмі, а з погляду тих соціальних відносин, які породжують їх. Суть же цих відносин, як вважає Хоманс, полягає в прагненні людей до отримання вигод і винагород, а також в обміні цими вигодами і винагородами.

Виходячи з цього, Хоманс досліджує соціальну взаємодію в термінах обміну діями між «Діячем» і «Іншим», припускаючи, що в подібній взаємодії кожна зі сторін буде прагнути витягти максимум вигоди і мінімізувати свої витрати. До числа найважливіших з очікуваних винагород він відносить, зокрема, соціальне схвалення. Виникаюча в ході обміну діями взаємна винагорода стає повторюваною і регулярною і поступово переростає у відносини між людьми, що базуються на взаємних очікуваннях. У такій ситуації порушення очікувань з боку одного з учасників спричиняє фрустрацію і, як наслідок, - виникнення агресивної реакції; при цьому сам прояв агресивності стає деякою мірою отриманням задоволення.

Ці ідеї розвивав інший американський соціолог, Пітер Блау, який стверджував, що практично «усі контакти між людьми базуються на схемі еквівалента давання і повернення (£шп§ апо геіигпіп§ іпе е^иІVа1епсе)». Зрозуміло, ці висновки були запозичені з ідей ринкової економіки, а також біхевіористської психології. Взагалі теорії обміну вбачають подібність між соціальними взаємодіями й економічними чи ринковими угодами, здійснюваними в надії, що зроблені послуги будуть так чи інакше повернуті.

Таким чином, базова парадигма теорії обміну виявляє собою Шаоичну (двохособову) модель взаємодії. Повторюємо, що акцент дрицьому робиться на взаємному обміні, хоча основа взаємодії все рівнозалишається розрахунковою і плюс до цього містить у собі деяку частку довіри чи обопільно поділюваних моральних принципів.

Такий підхід майже неминуче зіштовхується з цілим рядом ісритичних зауважень. Суть цих зауважень зводиться до такого. 1) Психологічні передумови цього підходу занадто спрощені і роблять надмірний акцент на егоїстичних, розважливих елементах індивідуальності. 2) Теорія обміну, по суті, обмежена в розвитку, оскільки не може перейти від двохособистісного рівня взаємодії до соціальної поведінки більш великого масштабу: як тільки ми переходимо від діади до більш широкої безлічі, ситуація здобуває значної невизначеності і складності. 3) Вона не в змозі пояснити багатьох соціальних процесів, таких, наприклад, як панування узагальнених цінностей, які неможливо витягти з парадигми діадичного обміну. 4) Нарешті, деякі критики стверджують, що теорія обміну - це просто «елегантна концептуалізація соціологічної тривіальності».

З огляду на це послідовники Хоманса (Блау, Емерсон) намагалися виявляти більшу гнучкість для подолання того розриву між мікро- і макрорівнями, який створювала теорія обміну. Зокрема, Пітер Блау пропонував проводити дослідження соціальної взаємодії на шляхах синтезу принципів соціального обміну з поняттями таких макросоціологічних концепцій, як структурний функціоналізм і

; теорія Конфлікту.

Однієї з модифікацій теорії обміну є виникла в 80-х рр. XX

V ст. теорія раціонального вибору. Це відносно формальний підхід, у

'■ якому стверджується, що соціальне життя в принципі може бути

; 'Пояснене як результат «раціональних» виборів соціальних факторів.

«Виявляючись перед обличчям декількох можливих варіантів дії,

люди звичайно роблять те, що, за їх переконанням, повинно з певним

ступенем імовірності привести їх до найкращого результату в цілому.

Ця оманлива проста пропозиція резюмує теорію раціонального

вибору». Для цієї форми теоретизування характерне прагнення до

застосування технічно строгих моделей соціальної поведінки, які

прагнуть витягати чіткі висновки з відносно невеликої кількості

споконвічних теоретичних припущень про «раціональну поведінку».

Іншою впливовою теорією, що ставить своєю метою дати пояснювальний опис соціальної взаємодії, є символічний інтеракционізм. Цей теоретико-методологічний напрям зосереджується на аналізі соціальних взаємодій переважно в їх символічному змісті. Послідовники цього підходу стверджують:

будь-які дії людей є проявом соціальної поведінки, заснованої на комунікації; комунікація ж стає можливою завдяки тому, що люди надають однакові значення даному символу. При цьому особлива увага приділяється аналізу мови як головного символічного посередника взаємодії. Взаємодія, таким чином, розглядається як «безупинний діалог між людьми, у процесі якого вони спостерігають, осмислюють наміри один одного і реагують на них». Саме поняття символічного інтеракционізму було введено ще в 1937 р. американським соціологом Г.Блумером, який резюмував основні принципи цього підходу з позицій трьох припущень:

а) людські істоти роблять свої вчинки у відношенні тих чи інших об'єктів на основі тих значень, які вони цим об'єктам додають;

Ь) ці значення виникають із соціальної взаємодії;

с) будь-яка соціальна дія виникає з пристосування одна до одної індивідуальних ліній поведінки.

Одним із соціологів, яких вважають основоположниками концепції символічного інтеракционізму, був Джордж Герберт Мід (Н.Смелзер взагалі вважає його автором цієї теорії). Мід майже все своє життя був професором філософії в Чикагському університеті, ніколи не вважаючи себе ніким, крім як філософом, і дійсно проводив досить складні дослідження з філософії. Проте, його вплив на американську філософію залишився дуже поверхневим, а ось його вплив на американську соціологію і соціальну психологію виявився величезним. Робота, яка найбільшою мірою забезпечила його вплив, до його смерті не публікувалася. Це був цикл лекцій, зібраний його послідовниками в книгу, яку вони назвали «Розум, самість і суспільство». У цій праці Мід дуже докладно аналізує, яким чином соціальні процеси створюють людську самість (усвідомлення ним самого себе і свого особливого місця в суспільстві), підкреслюючи, що зрозуміти людину поза розумінням її в соціальному контексті неможливо- Ключовим поняттям у соціальній філософії Міда виступає роль (яку ми обговорювали в попередній частині), і праці Міда з цього предмета стали основою для того, що пізніше було названо в американській соціології «рольовою теорією». Вплив Міда залишився дуже сильним і донині, і його звичайно оцінюють як одну із самих впливових фігур у тій школі соціології і соціальної психології, яку сьогодні називають символічним інтеракционізмом.

Аргументація Міда полягала в тому, що різниця між людиною і будь-якою іншою діяльною істотою включає дві такі відмінності. 1) Усі види діяльних істот, включаючи й людину, наділені мозком, але тільки людина володіє розумом. 2) Всі інші види, включаючи і людину, мають тіла, однак лише людина має відчуття своєї власної виняткової і неповторної особистості. У першій

_„.-- двох відмінностей мозки є певними психологічними сутностями §0ягі//£$), органами, які складаються з матеріальних речовин, шо володіють певними властивостями і представлені тим, що в часи Міда ібуло названо центральною нервовою системою. Однак, на відміну від тих дослідників мозку, які розглядали його як сугубо біологічну субстанцію, Мід писав: «Абсурдно дивитися на розум (тігиі) тільки з яозицій індивідуального людського організму». Тому «ми повинні оцінювати розум... як на такий, що виникає І розвивається в рамках соціального процесу». Людські форми пізнання характеризуються процесом, у ході якого соціальний розум наділяє біологічний мозок можливостями пізнання навколишнього світу в зовсім особливих формах; «Суб'єктивний досвід індивіда повинен бути поставлений у певні відносини з природними соціобіологічними діями мозку для того, щоб зробити взагалі можливу прийнятну оцінку; і це може бути зроблено тільки в тому випадку, якщо визнається соціальна природа розуму». Таким чином, розум припускає наявність, щонайменше «двох мозків». Розум може поповнювати мозок інформацією тією (і до тієї) мірою, у який індивід інкорпорує у свої дії з точки зору інших людей.

Однак мідівський аналіз - це щось більше, ніж просто спроба рефлексії шляхом постановки себе на місце іншого. Друга з зазначених вище відмінностей - відмінність між тілом і особистістю. Що дозволяє фізичному тілу стати соціальною особистістю? Тільки можливість взаємодії з іншими соціальними особистостями. Оскільки «особистості можуть існувати тільки у певних відносинах з іншими особистостями», якості розуму можуть існувати лише в тих випадках, холи жест «робить однаковий вплив і на індивіда, що робить його, і на того індивіда, якому він адресований». Тому жоден індивід не може мати чисто рефлексивний інтелект - тобто не може вважатися таким, що має розум - без взаємодії з іншим індивідом, що також володіє розумом. Причому цей інший уже повинен бути особистістю ще до того, як наша особистість може вступити з ним у комунікацію. Таким чином, людське пізнання відрізняється від будь-якого іншого типу пізнання, оскільки воно вимагає, щоб ми відфільтровували наші ■думки через той спосіб, яким, на нашу думку, можна ефективно Довести їх до розуміння інших людських істот.

Соціальне життя залежить від нашої здатності уявляти самих себе в інших соціальних ролях, і це прийняття ролі іншого залежить від нашої здатності до внутрішньої розмови із самим собою. Мід уявляв собі суспільство як обмін жестами, що містить у собі використання символів. Таким чином, символічний інтеракционізм -Це, по суті справи, вивчення відносин суспільства до самого себе як 'ДО процесу символічних комунікацій між соціальними діячами. Цей

погляд вніс важливий вклад в аналіз таких соціологічних понять, як роль, соціалізація, комунікація і дія. Він виявився досить ефективним при розробці соціології девіації для розуміння кар'єри, а також при вивченні кримінальної поведінки. Інтеракционістський підхід дав також теоретичну базу для інших, більш пізніх соціологічних концепцій, зокрема, таких, як теорії навішування ярликів, а також соціальних стереотипів. Він, зокрема, довів свою цінність у медичній соціології для вивчення взаємодії лікар - пацієнт і ролі хворого. У той час як Мід підкреслював свій соціальний об'єктивізм (суспільство володіє власним об'єктивним існуванням, а не просто відображає суб'єктивну свідомість діячів, що входять у його склад), сучасний символічний інтеракционізм прагне розглядати суспільство як систему, що виникає з безлічі різних справ, зроблених соціальними діячами.

Справді, якоюсь мірою символічне навантаження несуть практично всі навколишні нас предмети, явища і вчинки людей. І, лише зрозумівши, що саме вони символізують для нашого партнера по взаємодії (реального, потенційного чи уявлюваного), ми зможемо цю взаємодію здійснити. Практично будь-яка дія, яку ми здійснюємо, пов'язана з осмисленням не тільки вчинків, але й можливих намірів партнера, здатністю «влізти в його шкіру». Мід називав таке осмислення «прийняттям на себе ролі іншого». Це означає, що, наприклад, дитина не тільки навчається розпізнавати в когось певний атитюд і розуміти його значення, але що вона навчається сама приймати його для себе. Дуже важливою частиною цього процесу навчання є гра. Кожен, звичайно, спостерігав дітей, які грають у своїх батьків, у старших братів і сестер, а пізніше - у війну, ковбоїв, індіанців. Така гра важлива не тільки для тих конкретних ролей, які вона охоплює, але й для навчання дитини будь-якої ролі. Тому не має значення, що дана конкретна дитина ніколи не грає в ковбоїв чи індіанців. Але при програванні ролі в першу чергу розучується узагальнений патерн поведінки. «.Справа не в тому, щоб стати індіанцем, а швидше в тому, щоб навчитися, як грати ролі».

Крім цієї загальної навчальної функції «програвання ролей», той самий процес може також передавати соціальні значення «для реальності». Те, як українські діти будуть у своїх іграх зображати ролі міліціонерів і шахраїв, буде сильно залежати від того, що ця роль означає в їх безпосередньому соціальному досвіді. Для дитини з інтелігентної забезпеченої сім'ї міліціонер - це фігура, наділена авторитетом, упевненістю, готовністю до захисту рядових громадян, до якого можна звернутися у випадку лиха. Для дитини з маргінальної сім'ї та ж роль, цілком імовірно, буде мати на увазі ворожість і небезпеку, швидше погрозу, ніж довіру, когось такого, від

руГО якнайшвидше потрібно тікати, ніж звертатися до нього. Ми Ідокемо також припускати, що в іграх американських дітей ролі щдіанців і ковбоїв будуть мати різні значення в білому пригороді чи в індійській резервації.

: Таким чином, соціалізація протікає в безупинній взаємодії з

іншими. Але не всі інші, з ким має справу дитина, однаково важливі в Жьому процесі. Деякі з них явно володіють для неї «центральною» ^важливістю. Для більшості дітей це батьки, а також у тому чи іншому ступені - брати і сестри. У деяких випадках ця група доповнюється такими фігурами, як дідусь і бабуся, близькі друзі батьків і друзі по іграх. Є й інші люди, що залишаються на задньому плані і чиє місце в процесі соціалізації може бути найкраще описане як фоновий вплив. Це усі види випадкових контактів - від листоноші до сусіда, якого бачать тільки від випадку до випадку. Якщо розглядати соціалізацію як різновид драматичного спектаклю, то його можна описати з погляду античного грецького театру, де деякі з учасників виступають як головні герої п'єси (протагоністи), у той час як інші функціонують як хор.

Головних героїв у драмі соціалізації Мід називає значущими іншими. Це люди, з якими дитина взаємодіє найчастіше, з якими вона має важливі емоційні зв'язки і чиї атитюди і ролі є вирішальними у її становищі. Очевидно, в тому, що відбувається з дитиною, дуже важливо, хто саме є цими значущими іншими. Під цим ми маємо на увазі не тільки їх індивідуальні особливості і примхи, але також їх місце розташування в структурі більш великого суспільства. На ранніх фазах соціалізації, які б атитюди і ролі не приймалися дитиною, вони приймаються саме від значущих інших. Вони в дуже реальному розумінні і є соціальним світом дитини. Однак, у міру того, як протікає соціалізація, дитина починає розуміти, що ці конкретні атитюди і ролі співвідносяться з набагато більш загальною реальністю. Дитина починає, наприклад, розуміти, що не тільки його мати сердиться на нього, коли він замочився, але ця сердитість розділяється кожним з інших значущих дорослих, котрих вона знає, і в дійсності - світом дорослих у цілому. Саме в цей момент дитина починає співвідноситися не тільки з конкретними значущими іншими, але й з узагальненим іншим (ще одне поняття Міда), який представляє суспільство у всьому його обсязі. Цю ступінь неважко побачити з погляду мови. У більш ранній фазі дитина як би говорить собі (у багатьох випадках вона реально робить це): «Мама не хоче, Щоб я замочився». Після відкриття узагальненого іншого це стає приблизно таким ствердженням: «Цього робити не можна». Конкретні атитюди стають тепер універсальними. Специфічні команди і заборони індивідуальних інших стають узагальненими

нормами. Ця ступінь носить дуже вирішальний характер у процесі соціалізації.

На думку деяких соціологів, символічний інтеракционізм дає більш реалістичне уявлення про механізми соціальної взаємодії, ніж теорія обміну. Однак він концентрує свою увагу на суб'єктивних уявленнях взаємодіючих індивідів, кожний з яких, по суті, унікальний і неповторний. Тому на його основі досить важко зробити узагальнення, які можна було б застосувати до найрізноманітніших життєвих ситуацій.

Коротко згадаємо ще дві впливові соціологічні концепції взаємодії. Перша з них - етнометодологія. Цей теоретичний напрям намагається взяти на озброєння методи дослідження, що застосовують антропологи й етнографи для вивчення примітивних культур і громад, зробивши їх соціологічно універсальними. Базове припущення тут полягає в тому, що правила, які регулюють контакти між людьми, звичайно приймаються ними на віру, у готовому вигляді. Таким чином, етнометодологія ставить своєю метою дослідження того, яким чином люди («члени») конструюють свій світ. її предметом виступають приховані, неусвідомлювані механізми соціальної комунікації між людьми. При цьому усі форми соціальної комунікації зводяться значною мірою до мовної комунікації, до повсякденних розмов. Один з етнометодологічних методів дослідження ілюструють експерименти їх основоположника Гарольда Гарфінкеля по зруйнуванню стереотипів повсякденного життя. Гарфінкель просив своїх студентів, прийшовши додому, поводитися так, ніби вони були квартирантами. Реакції батьків і родичів носили драматичний характер, спочатку здивований, потім - навіть ворожий. За Гарфінкелем, це ілюструє, наскільки ретельно, навіть делікатно сконструйований соціальний порядок повсякденного життя. В інших дослідженнях (наприклад, поведінка присяжних засідателів) він вивчав, як люди конструюють свій порядок у різних ситуаціях, цілком вважаючи, що саме так повинно бути. Дж.Тернер у такий спосіб сформулював програмне положення етнометодології: «Риси раціональності поведінки повинні бути виявлені в самій поведінці».

Автор ще однієї концепції соціальної взаємодії, Ервін Гоффман назвав її керуванням враженнями. Основний інтерес його досліджень був пов'язаний з елементами швидкоплинних зустрічей, можливостями, закладеними в моментальних зіткненнях, тобто із соціологією повсякденного життя. Для того щоб вивчити і зрозуміти порядок таких зустрічей, Гофман використовував драму як аналогію для постановки соціальних зустрічей, тому його концепцію називають іноді драматургічним підходом. Основна ідея його полягає в тому, що в процесі взаємодії люди звичайно грають один перед

Іодним своєрідні «шоу», режисируючи враження про себе, які сприймаються іншими. Соціальні ролі, таким чином, аналогічні театральним ролям. Таким чином, люди проектують власні іміджі, причому звичайно такими способами, які щонайкраще служать їх власним цілям. Регулювання взаємодій між людьми грунтується на вираженні вигідних для них символічних значень, і вони нерідко самі створюють ситуації, у яких, як вони вважають, можуть зробити найбільше сприятливе враження на інших.

5.1.3. Соціальна взаємодія як інтегруючий фактор утворення малих груп

Групи знаходяться в сфері уваги соціологів ще з початку нинішнього століття. Інтерес цей цілком пояснюється: це найбільш численні об'єднання людей, вони зустрічаються всюди і легко доступні для спостереженням. Хоча, зрозуміло, необхідно обмовитися. Взагалі кажучи, поняття «соціальна група» відноситься, у принципі, до будь-яких спільностей людей, у тому числі, і досить великих. Найбільш загальне визначення соціальних груп звучить таким чином: «Це колективи індивідів, які взаємодіють між собою і формують соціальні відносини». Іншими словами, під соціальною групою розуміють будь-яку сукупність індивідів, які об'єднані спільними інтересами і, у силу цього, взаємодіють між собою. Соціологічний словник виділяє такі зовнішні відмітні риси будь-якої соціальної групи: «1) вона розвивається; 2) для неї характерний певний набір соціальних норм, що регулюють взаємодії; 3) вона має свою рольову структуру».

Однак у цьому параграфі ми будемо вести мову лише про малі групи, тобто про такі групи, члени яких знаходяться між собою в прямому і безпосередньому контакті. Такі групи служать головним об'єктом не стільки для соціологи, скільки для іншої наукової дисципліни - соціальної психології. Соціологічний же інтерес до малої групи обумовлений, в основному, двома моментами: по-перше, саме в групах у найбільше прямій і безпосередній формі виникають і протікають абсолютна більшість процесів взаємодії; по-друге, у Мікросередовищі групи можна знайти безліч найрізноманітніших «моделей» соціальних відносин, які зустрічаються й у макросередовищі, у більш великих об'єднаннях.

Одним з основоположників теорії малих груп був американський соціолог і соціальний психолог Чарльз Хортон Кулі. Він досить широко застосовував у своїх дослідженнях метод Органічної аналогії і розглядав суспільство, соціальні групи й індивідів як єдиний живий організм. Кулі вважав, що зв'язок між Суспільством у цілому і вхідними в його склад малими групами

здійснюється за допомогою певного ідеалу «морального співтовариства» - уявлення, яке домінує в суспільстві щодо найзагальніших питань соціальної зміни і розвитку.

Починаючи з 20-х рр. XX ст., дослідження малих груп стає самостійним напрямом макросоціології і соціальної психології. Інтерес соціологів до малих груп виходив з того, що результати цих досліджень можна екстраполювати на усе більш великі соціальні спільності. Крім того, саме дослідження в рамках первинних малих груп давало досить важливі дані для наукового менеджменту, що бурхливо розвивався. У 1930-х рр. спостерігався помітний ріст інтересу до цих проблем, заснований на трьох різних підходах, що згодом злилися воєдино. Елтон Мейо і його колеги по бізнесі-школі Гарвардського університету вивчали трудові групи в промисловості, що було частиною їх соціологічного підходу до вивчення людських відносин в індустрії; експериментальні психологи, пов'язані з Куртом Левином, виявляли цікавість до груп у ході дослідження відносин лідерства; а Джейкоб Л.Морено став піонером соціометрії -емпіричного дослідження структури взаємодії і комунікації в рамках малих груп. Соціальна психологія малих груп, що виникла в результаті, зайнялася проблемами групової структури і зчеплення, групового лідерства і характером їх впливу на індивідів.

У соціології і соціальній психології існують різні думки з приводу того, які граничні розміри тих соціальних груп, які можна іменувати малими. Деякі автори намагаються вказати кількісні рамки, за межами яких група вже не може вважатися малою, обмежуючи ці рамки чисельністю в 25-30 чоловік. Однак нерідко можна зштовхнутися з випадками, коли групи більших розмірів мають усі властивості малих груп. Тому нам уявляється більш правомірним підхід Р.Мертона, який визначає характеристики малих груп якісним і набагато більш узагальненим чином. Він думає, що малою може вважатися будь-яка соціальна група, що володіє трьома властивостями.

1. Сталість (регулярність) спільного просторово-часового
буття. Зрозуміло, що дотримання цієї умови неминуче призведе до
виникнення багатьох процесів, які ми охарактеризуємо нижче як
групову динаміку: появі якихось керуючих органів (лідерів) і
механізмів управління спільною діяльністю; виникненню загальних
інтересів, циркулювання загальної для всіх інформації і правил
поведінки (групові цінності) тощо.

2. Усвідомлення всіма цими людьми, що регулярно
збираються разом, свого членства у групі (самоідентифікація). Саме
таке усвідомлення веде до більш постійної взаємодії членів групи між
собою і породжує внутрішню солідарність її.

і 3. Визнання за цими людьми приналежності до даної групи з

\боку зовнішнього оточення (ідентифікація). Цей своєрідний «вплив | ззовні» змушує групу зберігати свою цілісність і ще більш підсилює [ ступінь взаємодії між її членами.

ї Спробуйте проаналізувати з таких позицій найрізноманітніші

! скупчення людей: сім'ю, студентську групу, військовий підрозділ, [ навіть чергу в магазині (зокрема, таку, які існували в радянські часи \ роками і куди люди регулярно приходили відзначатися). Ви побачите, І що, незважаючи на всю розмаїтість за величиною, складом, за : виконуваними соціальними функціями, одні з них володіють всім \ набором перерахованих Мертоном властивостей, інші - ні, а тому не ; можуть вважатися малими групами.

і. Як виникають групи? Більшість дослідників сходяться на

: тому, що люди поєднуються в групи насамперед для досягнення спільної, єдиної мети. Однак справа не тільки в цьому. Існують важливі соціально-психологічні мотиви, що спонукують людей збиратися разом. Р.Коллінз, розвиваючи ідеї Дюркгейма, вважає, що ;. саме об'єднання людей, контакти між ними й особливо спільна діяльність для досягнення загальної мети виробляють своєрідну емоційну енергію. Це емоційна енергія, яку вони отримують, наприклад, від участі в суспільних зборах. Саме завдяки цій енергії '. люди можуть робити в оточенні близьких їм людей такі речі, яких не можуть і не будуть робити поодинці. Таке оточення змушує їх відчути себе сильними, тому що вони стають частиною чогось, що набагато сильніше їх як окремо існуючих індивідів. Воно також дає їм можливість відчути свою правоту, тому що, беручи участь у загальній діяльності, вони роблять щось більше, ніж проста активність з переслідування власних егоїстичних інтересів. З цих причин люди, діючи в групі, здатні на набагато більшу напругу, ніж звичайно, коли вони самотні.

У найбільш загальній формі ми спостерігаємо це під час спортивних змагань. Спортсмени, що грають у складі зіграної команди, і атлет-єдиноборець, якого спонукає велика і співчуваюча юрба, іноді роблять таке, що виходить за межі того, що вони самі звичайно вважають за можливе. Такого ж роду почуття спрацьовують і 8 дуже небезпечних ситуаціях, на зразок військових боїв. Звичайний рівень мужності людей може бути не дуже високий, особливо коли вони самі по собі. Але під час бойових дій війська часто стоять разом під дуже щільним вогнем і йдуть майже на вірну смерть; мужність триває доти, поки група тримається разом і почуває, шо кожний піддається такій же небезпеці.

Тому енергія і моральна сила зібраної воєдино групи і дуже могутня, і потенційно дуже небезпечна. Саме такі групові ситуації

І 219

приводять індивідів до найвищих рівнів альтруїзму. Вони стають здатні на героїчні дії й особисту самопожертву. Вони здатні стати мучениками, особливо якщо це може бути зроблене на людях і з вираженням сильної підтримки. У той самий час некерована група (юрба) легко втрачає почуття самовладання. Моральна енергія може швидко стати фанатичною і повернена у багато різних напрямів. Із збуджених зібраних мас народжуються хрестові походи і відбуваються революції. Групи менших розмірів звичайно бувають менш збудливі, однак вони також мають ефект підйому енергетичного рівня людей, що входять у них.

На які різновиди і типи можна підрозділяти малі групи? Залежно від мети дослідження може існувати не одна, а кілька типологій. Так, якщо нас буде цікавити ступінь глибини міжособистісних відносин членів групи, ступінь емоційної близькості між ними, ми будемо підрозділяти групи на формальні і неформальні. Перші з них - це різновиду формальної організації, яка володіє такими основними особливостями: «Вона раціональна, тобто в основі її лежить принцип доцільності, свідомого руху до відомої мети; вона принципово безособова, тобто розрахована на абстрактних індивідів, між якими встановлюються ідеальні відносини за складеною програмою». Така група, як правило, створюється якоюсь соціальною системою більш високого рівня, що задає і функції, і структуру її. Авторитет лідера, його статус у такій групі визначається не стільки його особистими якостями, скільки посадою, також отримуваною «зверху», ззовні.

Що стосується неформальної групи, то вона утвориться як результат особистісної, емоційної схильності один до одного її членів; формується спонтанно (мимовільно), з ініціативи складових її індивідів. І, оскільки в діяльності малих груп досить чітко виявляються всі ознаки організацій, неформальні групи можуть так само підрозділятися на позаформальні (що складаються в рамках формальних груп) і соціально-психологічні (виникаючі де завгодно). Ми не будемо тут докладно розглядати їх особливості, оскільки зробили це в попередньому розділі.

Важливим видом типології є поділ малих груп на первинні і вторинні. Необхідно з самого початку підкреслити відносність такого поділу. Первинна група - це мала група, що відрізняється більш (іноді навіть - найбільше) високою частотою і щільністю контактів між її членами. Для кожного з членів такої групи всі інші її члени виступають у якості «головних героїв драми соціалізації». Це люди, з якими він «взаємодіє найчастіше, з якими він має важливі емоційні зв'язки, і чиї атитюди і ролі є вирішальними в його становищі». Якщо

'згадати термінологію символічного інтеракционізму, то саме таких людей Дж.Г.Мід називав «значущими іншими».

Первинна група найчастіше є складовою частиною іншої малої групи, що у цьому випадку виступає вторинною стосовно першої. Якщо ми розглянемо як приклад студентську (академічну) групу, то вона може вважатися первинною стосовно курсу (потоку), що поєднує кілька груп.

Щоправда, тут необхідно обмовитися, що визнати курс як малу групу, нехай навіть і вторинну, можна лише в тому випадку, якщо його життєдіяльність характеризується всіма перерахованими вище ознаками Р.Мертона (наприклад, усі студенти курсу кілька разів на тиждень збираються разом на потокових лекціях). Однак усередині академічної групи завжди знайдуться невеликі групки студентів, яких відрізняє більша ступінь близькості, що певним чином відособлює їх від всіх інших: вони не розлучаються і під час перерв, разом проводять вільний час тощо. Можна сказати, що характерні риси первинної малої групи такі: нечисленний склад, просторова близькість, тривалість існування, єдність мети, добровільність вступу в групу і неформальний контроль за поведінкою членів. Ч.Кулі, вводячи в науковий обіг саме поняття первинної групи, підкреслював, що вони характеризуються інтимним, віч-на-віч (Гасе-іо-Гасе) контактом і співробітництвом.

Деякі вторинні групи, наприклад, профспілки, можна описувати як асоціації, у яких, принаймні, деякі їх члени взаємодіють між собою, є єдина, поділювана всіма членами нормативна система і якийсь загальний сенс корпоративного існування, що розділяється усіма членами.

Соціальні функції, виконувані в суспільстві малими групами, величезні, переоцінити їх неможливо. Досить згадати, що сім'я, яку ще Конт називав осередком суспільства, - це практично завжди мала група, причому первинна до більшості інших груп і організацій, до складу яких вона може входити. Саме сім'я, як буде відзначено нижче, є головним агентом первинної соціалізації, що грає найважливішу роль у становленні людської особистості. Утім, не тільки сім'я, але й безліч інших первинних і вторинних груп, до складу яких ми включені, грають досить важливу роль у нашій біографії, що соціалізує: групи однолітків, дружні компанії, аматорські кружки, спортивні команди - саме через них ми засвоюємо всі традиції, норми і цінності, прийняті в більш широкому співтоваристві наших сучасників і співвітчизників. Не випадково багато дослідників досить упевнено стверджують, що недолік зв'язків первинного типу може обернутися погіршенням особистісних

якостей людини і проявитися у певній неповноцінності і навіть у дєвіантній поведінці.

Дуже часто для індивіда первинна група, до якої він належить, виступає однією з найважливіших референтних груп. Цим терміном позначають ту групу (реальну чи уявну), система цінностей і норм якої виступає для індивіда своєрідним еталоном. Людина завжди - вільно чи мимоволі - співвідносить свої наміри і вчинки з тим, як можуть їх оцінити ті, чиєю думкою вона дорожить, незалежно від того, спостерігають вони за ним реально чи тільки в її уяві. Референтною може бути й та група, до якої індивід належить у даний момент, і та група, членом якої він був колись, і та, до якої він хотів би належати. Персоніфіковані образи людей, що складають референтну групу, утворюють «внутрішню аудиторію», на яку людина й орієнтується у своїх помислах і вчинках.

Досить важливим розділом теорії малих груп є вивчення динамічних процесів, що протікають у ній. Ці дослідження виділилися в особливий напрям у мікросоціології і соціальній психології, що складається з цілого ряду взаємозалежних і взаємодоповнюючих концепцій, що беруть на себе обов'язок описати ті закони, за якими живуть і розвиваються малі групи. Сам термін «групова динаміка» ввів у науковий оборот Курт Левін наприкінці 1930-х рр. Один з основних теоретичних постулатів складався в підкресленні системного характеру групової діяльності: група як єдине ціле є щось більше, ніж проста сума індивідів, що входять до її складу. Крім того, закони, що характеризують явища і процеси, які протікають у малих групах, можуть бути екстрапольовані на опис динаміки більш великих соціальних одиниць.

Важливий внесок у розвиток теорії групової динаміки вніс американський соціальний психолог (румунського походження) Джейкоб Морено. Він найбільш відомий як засновник двох важливих напрямів у дослідженні малої групи; соціодрами (чи психодрами) і соціометрії. Перше з цих понять використовувалося для опису подій (звичайно ігор і ритуалів), які повинні мати конкретне символічне значення для визначених соціальних груп чи суспільства в цілому; це виглядає так, ніби ці події виступали як драма, що спостерігається -можливо через мас-медіа - суспільством. Наприклад, висувалося припущення, що коронація королеви Єлизавети II об'єднала британське суспільство. Подібно цьому, хокейні чи футбольні матчі можуть драматизувати соціальні конфлікти, що в іншому випадку могли вийти назовні іншим способом. Що стосується соціометрії, те це система методів виявлення і кількісного виміру зв'язків між членами групи, що утворюють єдине «групове поле» емоційних і міжособистісних взаємодій.

Якщо спробувати коротко перелічити ті динамічні процеси, цю протікають у будь-якій малій групі від її народження до смерті, то можна резюмувати такі основні явища. Практично протягом усього життя групи не припиняється групова інтеграція - процес перетворення групи в єдине ціле на основі взаємного пристосування, адаптації членів групи один до одного. З найперших днів спільного існування починається структурування - формування внутрішньої структури, з виділенням лідерів і інших статусних позицій і, відповідно, вироблюванням малюнка ролей, що відповідають цим статусам.

Лідер, який може фокусувати на собі увагу групи, що може виражати ту ідею, якою володіє аудиторія в цілому, сам при цьому наповняється особливою енергією. Якщо група достатньо збуджена, лідер надихається більше, ніж звичайна особистість. Він (чи вона) може стати харизматичним, обраним, героєм. Енергія, що продукує цю трансформацію, виходить не від лідера. Це енергія групи, нарощена шляхом проходження через юрбу, що зібралася, і послана у фокус лідером, який говорить їм і для них. Лідер - це канал для колективної енергії, і те, що екзальтує його чи її, знаходиться вище індивідів, у масі. Але секрет влади лідера над групою - у ній самій. Саме аудиторія створює пророка; саме рух створює лідера.

Одночасно розвивається система норм і цінностей, характерних для даної групи; іноді це супроводжується виробленням особливих ритуалів, якими супроводжуються спільні дії, спільне проводження часу. Для того щоб підтримувати дотримання цих норм і цінностей, на членів групи здійснюється груповий тиск. Він здійснюється за допомогою різноманітних групових санкцій, як позитивних, так і негативних. Крайніми формами негативних санкцій, застосовуваних до тих, хто не розділяє цінностей і не виконує норм (аутсайдерам), можуть бути бойкот чи навіть остракізм (вигнання).

Чому люди взагалі схильні до заповідей моралі? Насамперед, унаслідок того, шо цього вимагає група. Але також і тому, що індивіди хочуть належати до неї. Людям важко уникнути деяких моральних почуттів чи інших внаслідок того, що майже кожний приєднаний до якоїсь соціальної групи. Оскільки вони хочуть належати до групи, вони автоматично приєднують себе до її моралі. Саме соціальні зв'язки продукують ці спонтанні почуття того, що розглядається як правильне і що - неправильне. Якою б не була і група, якщо люди хочуть належати до неї, вони повинні почувати якийсь тип морального зобов'язання.

5.2. Соціалізація та інституціалізація

5.2.1. Соціалізація як процес інтеграції

Найважливішим видом соціальної взаємодії, у ході якої відбувається формування будь-якої людини як повноправного і повноцінного члена суспільства, є соціалізація. Соціологи використовують цей термін для опису процесу, у ході якого і за допомогою якого люди навчаються пристосовуватися до соціальних норм, тобто процесу, що робить можливим продовження суспільства і передачу його культури з покоління в покоління. Цей процес концептуалізується двома шляхами. (1) Соціалізацію можна розуміти як інтерпалізацію соціальних норм: соціальні норми стають обов'язковими для індивіда в тому розумінні, шо вони, швидше, установлюються ним самим для себе, ніж нав'язуються йому засобами зовнішньої регуляції і є, таким чином, частиною власної індивідуальності особистості. Завдяки цьому індивід відчуває внутрішню потребу в пристосуванні до навколишнього його соціального середовища. (2) Соціалізацію можна уявити як сутнісний елемент соціальної взаємодії на основі припущення про те, що люди бажають підвищити ціну свого власного само-іміджу, домагаючись схвалення і підвищення статусу в очах інших; у цьому випадку індивіди соціалізуються тією мірою, у якій вони направляють свої дії відповідно до очікувань інших.

Соціалізацію прийнято поділяти на три стадії: на первинній стадії (соціалізація дитини) головним агентом соціалізації виступає сім'я; вторинна стадія охоплює період отримання формальної освіти; і третя стадія - це соціалізація дорослої людини, коли соціальні фактори входять у ролі, до яких первинна і вторинна соціалізації не можуть підготувати їх повною мірою (наприклад, становлення найманого робітника, чоловіка, дружини, батька). Прилучення індивідуального інтелекту до соціального відбувається в процесі соціалізації і є важливою її частиною.

Чим вищий рівень «соціального» розвитку того чи іншого виду живого організму, тим більшу роль в індивідуальному розвитку відіграє соціалізація, У прогресивно зростаючому ступені це відноситься вже до суспільних тварин, у яких переважна частина поведінкових актів носить наслідувальний характер. Залишившись в ізоляції, особина суспільного виду - чи то бджола, мураха чи птах -просто приречена на загибель, Розумовий же (а інтелектуальний особливо) розвиток, що є своєрідною вершиною вищої нервової діяльності, практично цілком залежить від процесу навчання, тобто цілеспрямованого і систематичного отримання інформації із соціального середовища.

У період первинної (дитячої) соціалізації можливості Ьридбання інформації із соціальної пам'яті ще багато в чому (Йзначаються можливостями і параметрами біологічного інтелекту: Іисістю «сенсорних датчиків», часом реакції, концентрацією уваги, пам'яттю. Однак чим більше віддаляється людина від моменту свого (вродження, тим меншу роль у цьому процесі відіграє біологічний Інстинкт і тим більшого значення набувають фактори соціального йорядку.

: Світ дитини із самої її появи на світ населений іншими

Людьми. Причому, незабаром він стає здатним відрізняти їх один від Одного, і деякі з них набувають для його життя пануючого значення. З самого початку дитина взаємодіє не тільки зі своїм власним тілом і зі фізичним оточенням, але й з іншими людськими істотами. Біографія індивіда з моменту його народження - це історія його відносин з іншими.

Більше того, несоціальні компоненти досвіду дитини

^опосередковуються і модифікуються іншими, тобто його соціальним

досвідом. Почуття голоду в його шлунку може бути подолане тільки

■ш допомогою дій, чинених іншими. Протягом більшої частини цього

періоду існування фізичний комфорт чи дискомфорт його

Викликається діями чи помилками інших. Цей об'єкт із приємно

гладкою поверхнею був кимсь вкладений у кулачок дитини. І якщо

його вимочив дощ, то це тому, що хтось залишив його коляску на

'повітрі неприкритою. У такій ситуації соціальний досвід, оскільки він

> може відрізнятися від інших елементів у досвіді дитини, ще не

і '< виявляє собою особливу, ізольовану категорію. Майже кожен елемент

'< у світі дитини містить у собі інші людські істоти. Його досвід

спілкування з іншими має вирішальне значення для всього досвіду,

'ото набувається, у цілому. Саме інші створюють патерни, через які

^і:кею пізнається світ. І саме через ці патерни організм установлює

стабільні зв'язки з зовнішнім світом - не тільки зі світом соціальним,

^;але і так само - з фізичним оточенням. Але ті ж самі патерни також

пронизують і організм; тобто вони втручаються в процес

функціонування організму. Саме інші насаджують у ньому патерни,

за якими задовольняється голод дитини. Найбільш очевидна

ілюстрація цьому - режим прийому їжі. Якщо дитина харчується

тільки у встановлений час, її організм змушений пристосовуватися до

Цього патерну. У ході формування цього пристосування міняється

^:'функціонування її організму. У кінцевому рахунку дитина не просто

починає харчуватися у визначений час, але й голод її просипається до

Цього ж часу. Суспільство не тільки насаджує свої патерни поведінки

Дитини, але й, по суті, проникає усередину, щоб організувати

Функціонування його шлунка. Такі ж спостереження можна було б

проробити за фізіологічними виділеннями, сном і іншими фізіологічними процесами, ендемічними для організму.

Практика годування дітей - цей найбільш елементарний рівень первинної соціалізації - може бути розглянута як важливий приклад придбання ними соціального досвіду, де серйозним фактором виявляються не тільки індивідуальні особливості матері, але й соціальна група, до якої належить сім'я. У цій практиці, звичайно можлива велика кількість варіацій - годування дитини за регулярним розкладом у протиставленні з так званим годуванням за бажанням, годування грудьми в протиставленні пляшковому годуванню, різні терміни відібрання від грудей і так далі. Тут існують не тільки великі розбіжності між суспільствами, але і між різними класами в рамках того самого суспільства. Наприклад, в Америці пляшкове вигодовування було уперше введене матерями із середніх класів. Потім це досить швидко поширилося на інші класи. Тому соціальний статус батьків дитини цілком в буквальному значенні вирішує, чи буде їй надана, коли вона захоче їсти, материнська грудь чи пляшка.

Відмінності між суспільствами в цій області воістину чудові. У сім'ях середніх класів у західному суспільстві до того, як експерти з цих питань поширили різні уявлення щодо годування за бажанням, існував жорсткий, майже індустріальний режим годування за розкладом. Дитину годували у певні години і тільки в ці години. У проміжках йому дозволяли плакати. Для виправдання такої практики приводилися різноманітні докази - чи з погляду практичності, чи посилаючись на той внесок, що вона вносить у підтримку здоров'я дитини. Протилежну картину ми можемо спостерігати в практиці годування в народності гусайї в Кенії.

Тут, коли мати працює, вона носить дитину на собі прив'язаною до спини чи до іншої частини тіла. Як тільки дитина починає плакати, вона негайно отримує груди. Загальне правило таке, що дитині не можна плакати більше п'яти хвилин до того, як її погодують. Для західних суспільств такий режим вигодовування дійсно виглядає дуже «ліберальним».

Величезний вплив суспільства навіть на сферу фізіологічного функціонування організму дитини можна було б відстежити й у такій сфері виховання, як відмінності між різними суспільствами в практиці привчання маленьких дітей до користування туалетом. (Іноді такий вплив виявляється зайво нав'язливим, досить згадати рекламу типу: ««Ліберо» - кращий друг малят!»). Тож, зрозуміло, соціальний фактор виявляється вирішальним при формуванні інтелекту починаючого члена суспільства.

Типова соціальна ситуація «нерівність можливостей -керівний старт» виявляється уже в перші роки життя дитини. В одних '.сім'ях вихованням і розвитком інтелекту дитини займаються ледве чи ще з моменту її народження, в інших же не займаються взагалі. До приходу в школу чи дитячий садок - тобто до початку етапу вторинної соціалізації - діти вже досить помітно відрізняються за рівнем свого розвитку, умінню читати і писати, за своїм літературним і загальнокультурним багажем, за мотивацією до сприйняття нової інформації.

Зрозуміло, що в сім'ї професійного інтелектуала діти проходять істотно іншу соціалізацію, ніж у сім'ях батьків більш низького інтелектуального рівня. Нам уявляється, що вплив цих факторів «соціальної мережі», у яку включена особистість, що формується, вплив її найближчого соціального оточення значно сильніше тих ЗО відсотків, що відводить у формуванні інтелекту навколишньому середовищу Г.Айзенк (якщо таке порівняння взагалі доступне кількісній оцінці). Необхідно підкреслити: не слід змішувати розумові здібності й інтелект: перші дійсно чималою гмірою зумовлені генетично, другий, безумовно, виробляється. Можна було б перелічити величезне число видатних особистостей, які отримали детермінуючий інтелектуальний старт саме з умов свого дитинства - від батьків і того кола друзів сім'ї, що відігравали найважливішу роль агентів первинної соціалізації. «У всіх вирішальних випадках, коли дитинство і юність генія відомі, виявляється, що так чи інакше його оточувало середовище, яке оптимально сприяло розвитку його генія, почасти тому, що геній саме його зумів вибрати, знайти, створити, почасти тому, що геніальна дитина народилася (і виховувався!) у сім'ї з визначеною соціальною наступністю. Випадки таких сімей багатьом добре відома: юність Моцарта, Баха описана багаторазово».

Може бути, до числа найбільш переконливих свідчень на користь соціального походження індивідуального інтелекту (навіть у його найбільш загальному - психологічному - розумінні) можна віднести результати спостережень за так званими дітьми-мауглі. Саме так - за іменем кіплінгівського героя - називають дітей, що з тих чи інших причин виявилися з дитячого віку позбавлені людського суспільства і виховані тваринами. Інша назва цього феномену -«феральні люди». При цьому існує думка, що в ході індивідуального психічного дозрівання існує деякий критичний період - у віці приблизно від 7 до 9 років, - переваливши за який, діти-мауглі (якщо вони до цього не були повернуті до людей) можуть остаточно втратити можливість віднайти людський розум і назавжди залишаються тваринами.

Один з найвідоміших випадків такого чину, що згадуються часто - вигодовування і виховання вовками двох індійських дівчинок (названих пізніше Амалою і Камалою). Молодша з дівчинок, Амала, незабаром після повернення до людей померла, а старша прожила серед людей ще десять років. Спостерігачі зазначали, що, незважаючи на деяку адаптацію до оточуючих соціальних, людських умов, її поведінка величезною мірою нагадувала поведінку вовка (легкість пересування на чотирьох кінцівках при утрудненості прямоходіння, відраза до одягу, хлебтання води замість пиття, відмінно розвинутий нюх, навіть виття в повний місяць). Весь словниковий запас, засвоєний нею за цей період, складав приблизно сорок слів. Іншими словами, людський розум у цієї дівчинки так і не сформувався - не тільки на рівні інтелекту, але навіть на рівні елементарного здорового глузду. Можливо, праві ті психологи, які стверджують, що вік приблизно в 7-9 років являє собою деякий критичний поріг. До цього віку дитина засвоює до 50% (!) того обсягу інформації, який їй потрібно засвоїти протягом усього її життя.

Схожі висновки можна було б зробити з так званого «феномену Кас пара Хаузера» {по імені юнака, що виховувався практично в повній ізоляції від інших людей), Щоправда, судячи з описів цього випадку в літературі, Каспар Хаузер досить швидко адаптувався до культурних цінностей свого часу.

Чому ж не удалася первинна соціалізація Камали? Як нам здається, вона усе-таки відбулася, але ще до повернення в людське суспільство. Активно спілкуючись з «родичами» по вовчій зграї, дівчинка по досягненні «критичного віку» придбала досить завершену (а тому стійку) психіку вовка. Саме тому і виявилася неможливою ресоціалізація: соціальні вимоги нового оточення виявилися не в змозі витиснути занадто поведінкові й адаптивні стереотипи тварини, що міцно закріпилися в психіці, які не мали практично нічого спільного з нормами і цінностями людського суспільства взагалі. На відміну від цього, свідомість дитини до моменту повноцінного зіткнення з людським суспільством є своєрідною іаЬиіа газа. Можливо, у нього сенсорна депривація (від йергіуаііо - втрата, позбавлення) сприяла зародженню й акумуляції органічної потреби в активній діяльності (у тому числі й пізнавальної), тому і соціалізація таких дітей протікає порівняно швидко.

Значення саме ранніх впливів, що розвивають особистість і інтелект, підкреслюється, зокрема, у роботі Р.Бергинса, який показує, що 20% майбутнього інтелекту набувається до кінця першого року життя, 50% - до чотирьох років, 80% - до 8 років, 92% - до 13 років.

рвдоаіться, що вже в цьому віці можна з досить високою імовірністю
пророчити як сферу, так і «стелю» майбутніх можливих досягнень.
і; В.Ефроімсон звертав увагу також на те, що ситуація в сім'ях і

р оточенні, складаючі основні агенти соціалізації високотворчих дітей і дітей просто потенційно інтелектуальних, імовірно, трохи розрізняється: якщо в сім'ях і оточенні перших складається ситуація незалежності і деякої невизначеності, схильності до ризику, то в інших, що складають більшість, перевага надається стандартам досить рівної поведінки.

Так чи інакше, до моменту завершення первинної соціалізації батьки (і найближче оточення) передають своїм дітям не тільки значний обсяг інформації про світ, у якому тим потрібно жити, але також і норми, цінності і завдання своїх груп і свого соціального класу (у будь-якому випадку - того класу, з яким вони себе ідентифікують).

Зміст, характер і якість вторинної соціалізації, що збігається за часом (і змістом) з періодом отримання формальної освіти, уже визначаються рівнем підготовки педагогів, якістю педагогічних методик, умовами, у яких протікає освітній процес. А на це, у свою чергу, не може не впливати соціальна поведінка, а отже, культурний і матеріальний рівень сім'ї. Від цього рівня залежить, у яку школу піде учитися дитина, які книги й у якому обсязі вона буде читати, яке коло її повсякденного спілкування, чи будуть у неї персональні наставники і репетитори, а сьогодні - і комп'ютер тощо. Нижче ми покажемо, що це досить чітко виявляється у відмінностях психометричного інтелекту дітей, які походять із сімей з різним соціальним статусом.

Саме в школі починається справжнє формування інтелекту, тобто прилучення його до світу наукових систематизованих знань. Однак школа переслідує не тільки цю мету. Однією з головних функцій етапу вторинної соціалізації є загальна підготовка індивіда до майбутньої життєдіяльності в соціальних інститутах, які діють у рамках формальних організацій. Один із критиків сучасної системи освіти Івен Ілліч навіть назвав школу «універсальною церквою». У силу цих причин школа, крім формування у своїх вихованців стійкого комплексу певних знань, завжди ставить перед собою завдання прищеплювання пануючих у даному суспільстві в даний історичний період ідеологічних і моральних цінностей.

Як стверджують П. і Б.Бергери, «існує ідеологія освіти, що має глибокі корені в історії західної цивілізації, яка говорить про те, яким повинен бути цей досвід». Передбачається, що освіта передає уміння й основи знань, у яких потребується індивід, щоб процвітати в Цьому світі. Передбачається також (і в класичній традиції західної освіти це більш важливо), що освіта покликана сформувати характер і

розвинути розум - зовсім незалежно від критеріїв успіху в тому чи іншому конкретному суспільстві. Незважаючи на велику розмаїтість національних освітніх систем, вони, по суті, організовані за єдиним принципом: «Освітня кар'єра індивіда в цілому структурована в такий спосіб: знання «упаковується» в курси, кожна з одиниць додається до інших одиниць, загальна сума яких є специфічними освітніми завданнями (завершення того чи іншого навчального плану, отримання того чи іншого ступеня), які індивід припускає досягти».

Зрозуміло, що ефективність впливу процесу освіти на формування індивідуального інтелекту багато в чому залежить від характеру соціальних взаємодій, що протікають у стінах класної кімнати. На початку 1970-х рр. цілий ряд англійських соціологів провели дослідження соціальних взаємодій і цінностей (нерідко, швидше таких, що малися на увазі, ніж усвідомлюваних формально), які складають соціальну систему класної кімнати в школі. Оскільки ці дослідження носили обмежений (часто єдиною школою) і, головним чином, описовий характер, узагальнення, які можна було б зробити з приводу відкриттів таких досліджень, обмежені навкруги таких проблем: 1) прихованим навчальним планом і контролем за учнями як частиною соціальної системи школи; 2) існуванням чітко виражених учнівських субкультур - тих, що приймають шкільні цінності, і тих, що тією чи іншою мірою розходяться з ними; (3) ці підрозділи в контингенті учнів випробують на собі вплив соціальної організації школи (наприклад, сегрегації на потоки «здатних» і «менш здатних», стереотипуванням і навішуванням ярликів як з боку вчителів, так і з боку самих учнів тощо); 4) надзвичайно складним характером соціальної взаємодії між вчителями й учнями, заснованому на асиметричному розподілі влади, що іноді зустрічає опір з боку учнів. Тому реальні успіхи тих, яких навчаються, є продуктом не тільки їх інтелектуального рівня й уроджених здібностей, але також складних соціальних процесів, що протікають у школі.

Н.Кедді, вивчаючи сформовану в англійських школах практику розподілу учнів по паралельних класах з урахуванням їх здібностей, пов'язує оцінку здібностей учня, яка формує основу такого поділу, із критеріями, використовуваними вчителями для оцінки знання, отримуваного в класній кімнаті. Вона припускає, що ті знання, які вважає необхідними і «вірними» сама школа, досить абстрактні і можуть бути представлені в загальних формах. При цьому вчителі оцінюють саме ці придбані на шкільній лаві знання вище конкретних знань учнів, засвоюваних ними безпосередньо з власного досвіду. Кандидати в групи з високими здібностями з більшим задоволенням засвоюють насамперед те, що визначається

Кітелями як «придатне» знання й утримуються від вираження
Ьдовіри, коли воно не збігається з їх власним досвідом. Після
Шйподілу по паралельних класах ті, хто визнаний більш здатними,
Ьримують більш вільний доступ до знань, оцінювані більш високо,
Ш відміну від тих, хто атестується як менш здатні. Слід зазначити, що
|пи цьому, імовірно, виробляється й оцінка досягнутого учнем рівня
Інтелектуального розвитку, що, таким чином, виробляється в межах
Цінуючих у суспільстві ціннісно-нормативних уявлень.
р' Практично всі школи й інші організації, що функціонують у

Іамках освітніх інститутів, мають формальний навчальний план, який ^соплює ті області академічного знання, які, як очікується, будуть засвоюватися учнями - наприклад, математика, фізика, біологія. 0днак, крім цього академічного і точно викладеного плану, існує ряд йіяностей, атитюдів чи принципів, що передаються учням вчителями і неявному вигляді. Думають, що цей прихований навчальний план ІЬкликаний підтримувати соціальний контроль у школі і суспільстві. Не відбувається шляхом привчання людей пристосовуватися до влади ї підкорятися їй, навчаючи їх сприймати соціальну нерівність як Йриродний стан і забезпечуючи, таким чином, культурне відтворення в даному суспільстві.

Звичайно, усе це накладає свій відбиток на формування інтелекту. Нерідко можна спостерігати, що учні творчі і незалежні відносно слабко встигають у школі, у той час як процвітають ті, хто мають такі якості, як пунктуальність, дисципліну, покору і Старанність,

Так чи інакше, рівень і якість освіти (тут ми ще не розділяємо формальних і неформальних, професійних і непрофесійних аспектів, а говоримо про освіту взагалі - як про цілеспрямоване і систематичне надбання нових знань, умінь і йавичок) виступає найважливішим фактором формування індивідуального інтелекту.

¹ Нарешті, у третій період - соціалізації дорослої людини -

розвиток індивідуального інтелекту і можливості його «підживлення» від інтелекту соціального, а також всіх інших здібностей особистості вже майже цілком визначаються її соціальним статусом (і у свою чергу впливають на рівень цього статусу). Є такі види інформації, Доступ до яких жорстко обмежений просто формалізованими інституціальними вимогами (наприклад, документи, що складають політичну чи військову таємницю). На шляху до отримання інших видів інформації, що зовні зовсім відкриті і не засекречені, може стати фільтр відсутності спеціальної підготовки, що дозволяє засвоїти Цю інформацію: тут може позначитися, наприклад, незнання іноземної мови. Взагалі проблеми взаємодії індивідуальних інтелектів

із соціальними (ми виходимо з того, що в будь-якому суспільстві існує не одна, а досить багато підсистем соціального інтелекту -відповідно до характеру соціальної структури, кількістю і рівнями складаючих суспільство соціальних підсистем) можуть утворити цілий напрям у структурній соціології, який можна було б назвати інформаційною справедливістю.

Істотно важливе запитання, пов'язане з формуванням інтелекту: яким чином удається деяким людям іноді висувати творчі ідеї? Дещо з цього приводу нам відомо із соціологічного вивчення діяльності творчих мислителів у науці, філософії, літературі й інших областях. Творчі особистості як правило знаходяться в складі соціальних мереж, що забезпечує їм досить постійний контакт (взаємодію) з іншими творчими особистостями. Деякі частини цих мереж нерідко з'єднують воєдино вчителів і учнів, причому, і ті, і інші процвітають у творчості. Аристотель був учнем Платона; Вітггенштейн - учнем Бертрана Рассела. Лауреати Нобелівської премії нерідко є учнями інших Нобелівських лауреатів. Однак для того щоб стати творчою особистістю, не можна просто імітувати свого вчителя; так чинять послідовники, але не іноватори. Мережа розподіляє культурний капітал, але цього ще недостатньо.

Знамениті вчителі звичайно мають досить багато учнів, однак лише деякі з них самі стають відомими творчими особистостями. Якщо ми вивчимо мережі, що складаються навколо творців-вчителів, ми знайдемо додатковий матеріал для міркування. Так, Р.Коллінз стверджує, що ці люди, як правило, «...знаходяться в контакті з іншими особистостями, що для того щоб стати творчими індивідами, не можуть просто імітувати свого вчителя; учнівські контакти мають місце через /крізь/ покоління. Цей другий аспект мережі поєднує воєдино особистостей, що належать до того самого покоління. Це, як правило, гурток іноваторів, група «младотурків», що збираються разом, і виробляють ідеї для повалення старих ідей».

Ці творчі групи виявляються у всіх сферах інтелектуальної діяльності і в усі періоди історії. В античні часи Сократ, що був учителем Платона, мав велике оточення молодих послідовників, багато з яких, як і Платон (що мав своїм учнем Аристотеля), створили собі репутації мислителів. Ми можемо згадати також, що Огюст Конт був протягом семи років особистим секретарем А.Сен-Симона, і хоча їх союз розпався аж ніяк не мирним шляхом, ніхто не може заперечувати величезного впливу, що зробив великий утопіст на формування головних ідей основоположника соціології. У минулому сторіччі ми могли б звернути свою увагу на групу в інституті Нільса Бора в Копенгагені в 1920-х рр., що зробила революцію в атомній

Узиці- Чи на команду Кріка й Уотсона в лабораторії Кавендиша, яка тобила в 1950-х рр. відкриття ДНК.

і Ще один досить важливий момент. Взаємини між

учасниками цих творчих мереж звичайно носять шагальний характер. Гворчі люди, як правило, мають суперників. Крік і Уотсон успішно виграли гонку за відкриття ДНК проти вже знаменитого лауреата Ліяуса Полінга з Каліфорнійського технологічного інституту, а також ще однієї лабораторії в Лондоні з приблизно такими ж результатами. Норман Сторер, посилаючись на дослідження, проведені в Мічиганському університеті Дональдом Пельцем, указує, що «...якість наукової праці (за оцінкою його колег і керівників), очевидно, підвищується, коли він часто спілкується як з колегою, що розділяє його орієнтації й інтереси, так і з колегою, що помітно відрізняється від нього в науковому відношенні». Нарощування наукових знань с колективною, кумулятивною справою. Тому на наукову продуктивність величезний вплив робить ефективність комунікацій усередині науки як єдиного інтелектуального простору.

Щоправда, потрібно пам'ятати, що придбання культурного капіталу зовсім не означає завершення творчого процесу. Необхідно ще проробити досить велику внутрішню роботу з рекомбінації цього культурного капіталу на досить високому рівні. Це означає, що необхідно виступити з утвердженнями, які мали би зміст для дуже великої мережі людей, що цікавляться такого ж роду проблемами. Творче мислення включає у себе, таким чином, знаходження способів комбінування роздільних частин культурного капіталу в єдине ціле.

Для нас тут центральною ланкою є те, що вся ця робота, так само як і окремі її етапи не можуть відбуватися поза соціальною взаємодією. Успішна творча робота не оглядається на старі розмови, відкіля почерпнуті інгредієнти культурного капіталу; вона дивиться вперед, на нові «розмовні мережі», які формуються як результат згаданої вище рекомбінації. Ось чому творчий індивід має потребу у всіх цих розмовних мережах. Йому необхідно знайти однодумців, що намагаються спростувати старі ідеї, створити гурток, де обговорюються проблеми переднього фронту науки, у якій він працює. Або ж вести внутрішні (інтерналізовані) дискусії. Творець -це хтось, хто створює групові альянси або наяву, або усередині власного розуму.

Слід зазначити, що багато чого зі сказаного відкоситься не тільки до наукової, творчої, але й до будь-якої професійної діяльності, Що значною мірою складає «стрижневу основу» соціалізації дорослої людини. Мова йде про те, що наше соціальне буття завжди включене в рамки визначених соціальних мереж. Це поняття - соціальна мережа - склалося в таких теоріях середнього рівня, як соціологія

сім'ї й урбаністична соціологія для опису тієї системи особистісних зв'язків, у які включений кожен індивід. Англійський соціолог Е.Ботт, наприклад, показував, що відносини між чоловіком і дружиною досить істотно залежать від взаємопереплетеності мереж споріднення, до складу яких вони входять. Багато дослідників починали спроби складання «карт» з відображенням соціальних мереж, які складаються усередині громад і організацій, для того щоб розкрити їх соціальну структуру і канали комунікацій. У мікросоціології для цієї мети проводяться соціометричні обстеження колективів з наступним складанням соціограм, на яких графічно викреслюються лінії притягань і відштовхувань між членами групи; «вузли» таких мереж досить чітко виявляють лідерів і аутсайдерів.

Які механізми здійснюваного в процесі соціалізації засвоєння індивідом соціальних норм і культурних цінностей того суспільства, до якого він належить? Один з основоположників сучасної теорії соціалізації французький соціолог Габріель Тард поклав у її основу принцип наслідування. Типовим соціальним відношенням, яке виявляється практично на всіх рівнях взаємодії, є відношення «учитель - учень». Ключове поняття при описі процесу навчання індивідів своїм соціальним ролям - «імітація». Так, у процесі первинної соціалізації величезне значення мають ігри, у ході яких діти як би «приміряють» на себе майбутні ролі, імітуючи поведінку дорослих, що спостерігається ними.

Толкотт Парсонс, у роботах якого міститься розгорнута соціологічна теорія інтеграції індивіда в соціальну систему, вважав, що індивід усмоктує в себе загальні цінності в процесі спілкування із «значущими іншими», тобто з тими людьми, що виступають для нього представниками його референтної групи. Іншими словами, ступінь і ефективність «соціального навчання» залежить від характеру і сили прихильності індивіда до цього «значущого іншого». В результаті необхідність наслідування загальнозначущим нормам і загальноприйнятим зразкам поведінки стає його внутрішньою потребою, частиною Його мотиваційної структури.

Основним агентом первинної соціалізації, що закладає фундамент цієї мотиваційної структури, Парсонс вважав сім'ю: саме тут найбільш сильні й емоційно значимі зв'язки індивіда з «значущими іншими». Справді, емпіричні дослідження досить переконливо показують залежність конформістської чи, навпаки, девіантної поведінки від характеру ранньої соціалізації. Серед тих, чия первинна соціалізація проходила в умовах неблагополучних ~ конфліктних чи неповних - сім'ях, частка індивідів з девіантною поведінкою значно вища.

Срім підходу Парсонса, у соціології існують і інші досить Ьторитетні концепції, що описують процеси і механізми соціалізації, керед авторів цих теорій досить багато психологів і соціальних Психологів; і це зрозуміло, оскільки соціалізація тісно пов'язана з Сформуванням людської особистості та її мотиваційної сфери, а крім ір?го, вона значною мірою пов'язана з безпосередніми прямими їісрнтактами між людьми. Так, 3. Фрейд будує свою теорію розвитку [особистості, виходячи з базового конфлікту між біологічними спонуканнями і нормами культури, і тому розглядас соціалізацію як [процес приборкання біологічних спонукань. Ж.Піаже досліджує соціалізацію як когнітивний розвиток чи процес навчання мисленню.

Одним з найважливіших механізмів соціалізації, можна навіть сказати, ядром її виступає інтерналізація - процес, у ході якого індивід вивчає і сприймає в якості обов'язкових для себе «зовнішні» соціальні цінності і норми, переводячи їх на «внутрішній» рівень. Під цим ми маємо на увазі, що соціальний світ з безліччю своїх значень стає частиною власної свідомості дитини. Те, що колись випробувалося як щось, що знаходиться поза, може тепер так само переживатися усередині неї самої. У складному процесі взаємності і відображення установлюється визначена симетрія між внутрішнім світом індивіда і зовнішнім соціальним світом, у рамках якого він проходить соціалізацію. Той феномен, що ми називаємо свідомістю, ілюструє це найбільш ясно. Свідомість, крім усього іншого, - це сутнісна інтерналізація (чи, швидше, інтерналізована присутність) моральних розпоряджень і заборон, шо колись приходили ззовні. Це починається, коли в ході соціалізації «значущий інший» говорить: «Роби це» чи «Не роби цього». В міру того, як протікає соціалізація, дитина поступово ідентифікує себе з цими встановленнями моралі. Ідентифікуючи з ними, вона інтерналізує їх. Десь на цьому шляху вона сама сказала самій собі: «Роби це» чи «Не роби цього» - може бути, у тій же манері, що і мати якась чи інша значуща особистість уперше вимовили це їй. Потім ці встановлення почали безмовно усмоктуватися в її власний розум. Голоси інших стали внутрішніми голосами. І, нарешті, це стало говорити їй її власна свідомість.

5.2.2. Інституціалізація

Отже, у ході соціалізації індивіди засвоюють різні норми, якими їм приходиться безупинно керуватися у своїй взаємодії з іншими людьми. Ми говорили в попередньому розділі про те, що сукупність таких норм, які регулюють соціальні відносини і безпосереднє спілкування в тій чи іншій сфері життєдіяльності. Утворює той чи інший соціальний інститут. Можна було б послатися на таке авторитетне і «енциклопедичне» визначення цього поняття:

«Соціальні інститути звичайно сприймаються як фокусні крапки соціальних організацій, загальні для всіх суспільств і такі, шо маюц справу з базовими універсальними проблемами упорядкованого соціального життя. Акцент робиться на трьох базових аспектах інститутів. По-перше, на патернах поведінки, регульованих інститутами («інституціалізованих»), що мають справу з якимись вічними, базовими проблемами будь-якого суспільства. По-друге, інститути містять у собі регуляцію поведінки індивідів у суспільстві відповідно до якихось визначених, тривалих й організованих патернів. Нарешті, ці патерни містять у собі визначене нормативне упорядкування і регуляцію; тобто регуляція підтримується нормами і санкціями, що легітимізуються цими нормами».

Однак як виникають і складаються такі норми? Навряд чи можна погодитися з тим, що вони для кожного з нас вроджені. Якби це було так, усі суспільства були б схожі одне на одне; тим часом вони дуже істотно розрізняються між собою - як у просторі, так і в часі - за пануючими у них звичаями і вдачами.

Взагалі вивчення таких стійких форм організації і регулювання громадського життя - це предмет особливого напряму соціологічної науки, яка називається шституціальною соціологією. Поява інститутів, відповідно до висновків представників цього напряму, виникає відповідно до визначених природничоісторичних закономірностей.

Будь-який інститут виникає не відразу, не одномоментним актом, за чиїмось бажанням чи помахом чиєїсь руки. Становлення і формування інституту в тому вигляді, як ми його спостерігаємо (і беремо участь у його функціонуванні) займає досить тривалий історичний період. Такий процес називається в соціології інституціалізацією. Іншими словами, інституціалізація є процесом, за допомогою якого певні види соціальної практики стають досить регулярними і тривалими, щоб бути описаними як інститути. Які умови і передумови цього процесу?

Найважливішими передумовами інституціалізації формування і становлення нового інституту - є: 1) виникнення певних суспільних потреб у нових видах і типах соціальної практики і відповідних їм соціально-економічних і політичних умов; 2) розвиток необхідних організаційних структур і пов'язаних з ними норм і правил поведінки; 3) інтерналізація індивідами нових соціальних норм і цінностей, формування на цій основі нових систем потреб особистості, ціннісних орієнтацій і очікувань (а отже, уявлень про малюнки нових ролей - своїх і тих, що співвідносяться з ними). Завершенням цього процесу інституціалізації є новий вид суспільної практики, що складається. Завдяки цьому, у кінцевому рахунку,

мується новий набір ролей, а також формальних і неформальних риіецій для реалізації соціального контролю за відповідними типами [рведінки. Таким чином, інституціалізація є процесом, за допомогою кого соціальна практика стає досить регулярною і тривалою, щоб |уги описаною як інститут.

Так, Ф.Енгельс у своїй праці «Походження сім'ї, приватної власності і держави» досить докладно і переконливо показує процес формування інституту моногамної сім'ї. Справа в тому, що цей Інститут, який включає в себе досить складну систему кровно-родинних і придбаних статусів і ролей, існував не завжди. Аж до ірникнення інституту приватної власності в ньому просто не було Необхідності, оскільки суспільні й індивідуальні потреби в сфері (рдюбно-сімейних відносин, а також ведення примітивного комуністичного домашнього господарства цілком задовольнялися Правилами і нормами (по-своєму досить складними) групової і парної сім'ї. Однак аграрна революція і як наслідок поява додаткового Продукту веде до появи приватної власності і відповідних їй виробничих відносин, заснованих на абсолютно інших принципах, нормах і правилах.

Ті норми і правила, що застаріли, засновані на материнському праві, визначали принципово інші правила взаємодії р сфері розпорядження майном. «За звичаєм тодішнього суспільства чоловік був... власником нового джерела їжі - худоби, а згодом і нового знаряддя праці - рабів. Але за звичаєм того ж суспільства його діти не могли його успадковувати... Діти померлого чоловіка належали не до його роду, а до роду своєї матері... Мірою того, як багатства росли, вони, з одного боку, давали чоловіку більш впливове становище в сім'ї, ніж дружині, і, з іншого боку, породжували Прагнення використовувати це зміцніле становище для того щоб ^Мінити традиційний порядок спадкування на користь дітей. Але це це могло мати місця, поки походження велося відповідно до Материнського права. Тому останнє повинно було бути скасоване, і воно було скасовано».

■« Таким чином, економічні умови, що змінилися, призводять

До породження потреб у нових правилах регулювання шлюбно-сімейних відносин: виникнення приватної власності призводить до (.виникнення інституту моногамної сім'ї, яка «заснована на пануванні Чоловіка з чітко вираженою метою народження дітей, походження ;Яких від визначеного батька не підлягає сумніву, а ця безперечність походження необхідна тому, що діти згодом як прямі спадкоємці повинні вступити у володіння батьківським майном».

У більшості випадків інститути не залишаються незмінними і стійкими протягом тривалих історичних періодів. Так, на більш пізніх

етапах розвитку традиційного суспільства саме до сім'ї переходять від громади функції базової господарської одиниці як у сільськогосподарському, так і в ремісничому виробництві, і це спричиняє виникнення нових статусів і ролей в інституті моногамної сім"ї. В індустріальному суспільстві ці функції ідуть від сім'ї до фабрики (чи фірми), що знову означає видозміну інституту.

5.2.3. Соціальний характер

Одним з важливих наслідків соціалізації особистості варто вважати формування соціального характеру. Для того щоб пояснити сутність цього поняття, необхідні деякі попередні зауваження. Більшість з нас, навіть не знаючи психології, добре знають, що двох абсолютно подібних один на одного людей знайти неможливо, кожна людина з живучих нині і проживаючих колись, унікальна і неповторна. Чим це визначається? Навіть якщо ми проведемо типологію порівняно невеликого кількості природжених фізичних і психічних якостей (таких, скажемо, як схильність до тих чи інших захворювань, колір очей, волосся, тип темпераменту і нервових реакцій), елементарний математичний підрахунок усіх можливих варіантів їх сполучень дасть дуже велику величину.

Але коли ми приєднаємо до цього набору ще різні типи тих умов, у яких протікає первинна соціалізація, то ця кількість сполучень може досягти астрономічних розмірів. Але ж кожний з таких варіантів і дає нам те, що ми іменуємо індивідуальним характером. Цим поняттям у психології іменують сукупність стійких індивідуальних особливостей особистості, які складаються і виявляються в діяльності і спілкуванні, що обумовлює типові для неї способи поведінки.

У світлі обговорюваної проблеми в наведеному визначенні для нас особливо важливе визнання того моменту, що характер складається в процесі спілкування. А спілкування - один з різновидів соціальної взаємодії. Таким чином, індивідуальний характер є не що інше, як продукт соціальної взаємодії. Крім того, саме в контактах з іншими людьми індивідуальний характер виявляється найбільшою мірою.

Однак хотілося б нагадати те, що ми не раз повторювали: соціологія - генералізуюча наука, вона займається стандартизованими, повторюваними явищами, намагаючись виявити узагальнені типи соціальної поведінки, що не випливають з унікальних, неповторних обставин. Тому навряд чи варто віднести вивчення індивідуального характеру, умов і причин його формування до числа тих проблем, що цікавлять соціологію.

ш: Можна глянути на проблему характеру під трохи іншим

Гкутом зору. Давно помічено, що існує чимала подібність у загальній і лінії поведінки (у будь-якому випадку, зовнішніх його проявів) у різних людей, що належать до однієї і тієї ж національності. В уявленнях більшості з нас італійці, наприклад, темпераментні, відрізняються швидкістю мови і застосовують рясну жестикуляцію; шведи чи фіни - флегматичні, небагатослівні; японці - усмішливі і ввічливі тощо. Це не означає, звичайно, що кожний з італійців, шведів чи японців не має свого індивідуального характеру - імовірно, існує чимало флегматичних італійців, темпераментних шведів, похмурих, непривітних японців. Мова йде про те, що статистична більшість представників зазначених національностей, імовірно, будуть поводитися саме так, як описано вище, тобто їх поведінка відповідає сформованим у нас очікуванням. Тому ми вправі говорити про типові прояви того чи іншого національного характеру. Справді, поряд з унікальністю життєвих умов, процес соціалізації кожного з нас випробує на собі певний тиск соціального оточення, пов'язаний з пануванням традицій, звичаїв, ритуалів, у яких виявляються особливості національної культури того суспільства, у якому ми живемо. До такого висновку приходили багато етнографічних досліджень, які виявили, що різні люди, що живуть в одному суспільстві і виховуються в умовах однієї і тієї ж культури, мають деяку суму однакових рис своєї поведінки.

Таким чином, у поведінці кожного з нас тією чи іншою мірою виявляються риси як індивідуальної, неповторної особистості, так і національного характеру, загальні для всіх людей, що розділяють прихильність традиціям, звичаям і вдачам того народу, до якого ми належимо. Але і це ще не все.

Давайте задумаємося: а якою мірою виявляються в нашому національному характері риси наших віддалених предків, скажемо, українських селян, що жили чотириста-п'ятсот років тому? І чи можна вважати, що корені національного характеру сучасного норвежця беруть свій початок з буйної удачі вікінгів? Якщо ми задали таке запитання, виходить, упритул наблизилися до осмислення того, що називається соціальним характером.

Початок вивченню цього феномена поклали сучасні соціальні психологи. полемізуючи з надзвичайно натуралістичним фрейдистським тлумаченням джерел індивідуального характеру. Певною мірою висновки цих досліджень продовжували ідеї етнографічних досліджень, оскільки пов'язували особливості людського характеру із соціокультурними умовами формування індивідів і своєрідністю їх способу життя. Еріх Фромм прямо визначав соціальний характер як «ядро структури характеру, властиве

більшості членів визначеної культури, у той час як індивідуальний характер - це те, чим люди, які належать до однієї культури, відрізняються одне від одного». Для нормального функціонування будь-якого суспільства, вважає він, більшість його членів повинні мати такий тип характеру, що спонукував би їх діяти так, як це необхідно для даного суспільства. Нормальне ж функціонування соціуму можливо лише за умови, що зовнішня сила заміняється внутрішнім спонуканням.

Своєрідним вододілом, що позначає перехід від одного типу соціального характеру до іншого, служить для Фромма перехід суспільства до «класичного» капіталізму. По суті, він найбільше детально описував ринковий характер - той, що € найбільш типовим для сучасного йому індустріального суспільства. Панування ринкових відносин, за Фроммом, визначає той факт, що і будь-яка людська істота виступає товаром на «ринку особистостей». Метою ринкового характеру є цілковита адаптація, прагнення залишатися потрібним для інших при будь-яких умовах, що складаються на ринку особистостей. Особистості з ринковим характером у певному розумінні не мають навіть власного «я», тому що їх «я» постійно повинно змінюватися відповідно до принципу: «я такий, який я вам потрібний». Сутність маркетингу-орієнтації індивіда Фромм описує в такий спосіб: «Людина ідентифікує себе не із собою чи своїми силами, а з тим, що інші думають про неї. Вона залежить від того, як інші бачать і оцінюють її. Це змушує її грати ту роль, у якій вона один раз уже домоглася успіху. Престиж, становище, успіх заміняють справжнє почуття ідентичності. У них людина починає бачити свою суть. Оскільки люди бачать себе як товар, то й інших вони сприймають як товар. Вони не уявляють себе самих, але тільки частину, яку вони продають. Люди розрізняються тільки кількісно -чи мають вони більше чи менше успіху».

При такому характері переважає розумове маніпулятивне мислення. Фромм, фактично повторюючи аргументацію Маркса, називає ринковий характер також відчуженим, тому що люди, які володіють таким характером, відчужені і від природи, і від своєї праці, і від самих себе. У той самий час соціальному характеру робітника в ринковому суспільстві властиві пунктуальність, дисципліна, готовність до спільної праці. А ось соціальний характер селянина, вважає Фромм, як правило, відрізняється індивідуалізмом, наполегливістю, слабким відчуттям віянь часу (консерватизмом) і завзятим протистоянням усім спробам змінити його.

Проте, незважаючи на спроби удатися до соціальних факторів, фроммівське трактування багато в чому залишається в психологічних рамках, не занадто виходячи за їх межі. Істотно далі в

І*ому розумінні просунулася концепція соціального характеру, розроблена американським соціологом Девідом Рисменом. Він Доставив перед собою завдання виявити взаємозв'язок між Економічним розвитком суспільства і соціальними змінами, що відбуваються в ньому. З іншого боку, він, подібно до Фромма, надавав великого значення вивченню соціального характеру і тих змін, що у ньому відбуваються. Він вважав, що це необхідно для |К)зуміння як суспільства в цілому, так і окремих його елементів. При ііьому він прагнув показати особливу важливість дитячих років у Процесі формування характеру.

Своє дослідження Рисмен, природно, починає з визначення самого поняття «соціальний характер». Це не просто частина особистості, що включає в себе темперамент, різні здібності, таланти та інші атрибути психіки. Це, швидше, та частина характеру, яка формується в процесі життєдіяльності, що протікає у визначених соціальних умовах, і є свого роду «установкою», з якою людина підходить до світу і до людей. Саме сполучення слів «соціальний характер» повинно підкреслити соціальну детермінацію характеру будь-якого індивіда (а також тієї чи іншої спільноти чи групи), а крім того, потреба суспільства у визначеному характері більшості його членів: «Для того щоб будь-яке суспільство могло нормально функціонувати, його члени повинні мати такий характер, що спонукував би їх діяти саме так, як вони повинні діяти як члени даного суспільства..., еони повинні хотіти робити те, що є для них об'єктивною необхідністю. Зовнішня сила замінюється внутрішнім ■спонуканням і особливою людською енергією, що каналізується в риси характеру».

Намагаючись установити взаємозв'язок між різними історичними епохами і типами характеру людей, що жили в ці епохи, ;він виділяє три головних історичних періоди: 1) «високого потенціалу : приросту населення» (наприклад, середні століття); 2) «перехідного росту населення» (наприклад, Ренесанс - Реформація); 3) «початкового спаду населення» (наприклад, сучасні індустріально розвиті суспільства). Кожному з цих трьох періодів відповідають три типи соціального характеру: «орієнтований-на-традицію», «орієнтований-на-себе» і «орієнтований-на-іншого». Кожний з цих типів соціального характеру визначає особливий спосіб конформності більшості індивідів, які складають дане суспільство.

Д.Рисмен описує умови, у яких формується оріснтований-на-традицію соціальний характер, таким чином: «...конформність індивідів значною мірою пояснюється відносинами влади, що існують між різними статевими і віковими групами, кланами, кастами, професіями тощо - відносинами, що існують століттями...

Культура щохвилини контролює поведінку, і хоча правила не настільки складні, щоб молодь не могла їх засвоїти в період інтенсивної соціалізації, ретельно розроблений строгий етикет, регулюючий відносини в дуже впливовій сфері родинних взаємозв'язків. Крім економічних завдань..., культура створює ритуал, установлює визначений порядок і релігію, щоб усіх зайняти й орієнтувати».

Правила взаємодії будь-якого індивіда з всіма іншими членами своєї і суміжної груп досить чітко визначені і регламентовані. Майбутнє його, життєва кар'єра також ясна, і сам він при звичайних, неекстремальних умовах може зробити на неї досить слабкий вплив. Суть всього, що відбувається в таких суспільствах, виражається в тому, що розвиток соціальних змін там уповільнений. Дуже висока залежність будь-якого індивіда від сім'ї, клану й інших типів родинних організацій. Практично всі члени суспільства живуть і взаємодіють у рамках жорсткої системи цінностей.

Суспільство, яке виникло в західній історії в період Ренесансу і Реформації і починає зникати, за ствердженням Рисмена, тільки зараз, характеризується цілим рядом принципово інших специфічних рис: «Таке суспільство характеризується зростаючою особистою мобільністю, швидким нагромадженням капіталу... і майже постійною експансією: інтенсивним розширенням виробництва товарів і людей і екстенсивною експансією при освоєнні земель, колонізації й імперіалізмі. Оскільки це суспільство надає усі великі можливості для вибору й ініціативи, необхідні для того, щоб справитися з виникаючими проблемами, то йому потрібні такі типи характеру, які можуть обходитися в соціальному житті без строгої орієнтації-на-традицїю. Це орієнтовані-на-себе типи».

Іншими словами, у такому суспільстві виникає безліч ситуацій, що не можуть бути передбачені і включені в традиційний кодекс поведінки, тому громадське життя для свого нормального функціонування вимагає принципово іншого типу конформності. Послаблення сили впливу традиції викликається і поглибленням поділу праці і зміною принципів стратифікації суспільства. Тому у своєму прагненні процвітати члени суспільства повинні мати набагато більшу гнучкість і пристосованість до постійно змінних вимог навколишньої соціального середовища, що відбуваються.

Поняття «орієнтація-на-себе» досить багатозначне. Воно означає, зокрема, що в ході своїх соціальних взаємодій людина найчастіше орієнтується на свої власні цілі (хоча саме ця орієнтація досить часто змушує її рахуватися і з бажаннями своїх соціальних партнерів). Крім того, якщо члени традиційних суспільств могли в критичних ситуаціях значною мірою опиратися на підтримку свого

наНУ. сім'ї, то тепер людина в набагато більшому ступені змушена додіватися на саму себе. Зрозуміло, що така ситуація значною мірою Пряяє розвитку індивідуалізму.

ї\ На досить високих рівнях індустріального розвитку

,атеріальні ресурси суспільства стають досить значними і до того ж використовуються набагато більш ефективно. В усе більшої кількості (гюдей з'являється матеріальний статок і усе більший час для Ірзвілля. Вони живуть у набагато більш благополучному, Ііандартизованому і бюрократизованому світі. Індустрія рбслуговування, що розвивається й удосконалюється, стає усе більш ірироко доступною і сприяє процвітанню не тільки вищих верств суспільства, але і всіх його членів. Освіта, дозвілля, сфера обслуговування відчувають на собі усе більш сильний вплив засобів расової комунікації.

^ У зв'язку з цим в усе більшої кількості людей виникає

Потреба в більш «соціалізованій» поведінці. Відбуваються також іміни й у виховній практиці дітей навіть у сім'ї. Як стверджує Рисмен, «...група рівних (група, що поєднує людей одного віку і класу) стає для дитини набагато більш важливою, а батьки змушують її відчувати провину не стільки за порушення моральних стандартів, скільки за невміння бути популярною і встановлювати контакти з іншими дітьми. Крім того, тиск школи і групи рівних підсилюється і стає постійним завдяки засобам масової інформації, кіно, радіо... У цих умовах і виникають типи характеру, які ми будемо називати орієнтованими-на-ітиого».

Іншими словами, мова йде про те, що все частіше джерелом

орієнтації для членів суспільства стають не стільки близькі родичі,

скільки взагалі сучасники - і ті, котрих він знає особисто, і ті, з якими

він знайомий через засоби масової інформації. У таких суспільствах

усе більшого значення набуває вплив моди. На відміну від

орієнтованого-на-себе соціального характеру - відносно незалежного,

прагнучого не відстати в життєвій гонці від інших - соціальний

,ї?характер, орієнтований-на-іншого, намагається, швидше, відповідати

^певному стандарту, обумовленому знеособленими засобами масової

^комунікації, причому, не тільки в зовнішніх деталях, але у

^внутрішнім сприйнятті світу.

-' Утім, не слід забувати про те застереження, що Рисмен

особливо робить наприкінці першого розділу своєї «Самотньої Н^;юрби»: «типи характеру і суспільства, з якими ми маємо справу в цій ^книзі, є типами, вони не існують у реальності; це конструкції, 'Створені на основі добору визначених історичних проблем з метою їх ^Дослідження».

5.3. Відхиляюча поведінка і соціальний контроль

5.3.1. Девіація як тип соціальної поведінки

Саме слово «девіація» - це пряма україномовна «калька» пізньолатинської йеуіаію, тобто відхилення. Заглянувши в енциклопедичні словники загального характеру, ми знайдемо, що цей термін є загальноприйнятим насамперед у таких науках, як фізика і біологія. В соціологію він прийшов порівняно недавно і використовується головним чином для позначення різних типів поведінки, які відхиляються від нормальної. Таким чином, перш ніж розглянути різні проблеми девіантної поведінки, нам, імовірно, потрібно розібратися з тим, яку ж поведінку слід вважати нормальною.

У Стародавньому Римі «нормою» називали висок, за допомогою якого муляри вивіряють вертикальність стіни. По суті, саме таке значення це слово зберегло й у сучасній мові при використанні в більшості контекстів: деякий вимірювальний інструмент, що застосовується для оцінки «правильності» того чи іншого явища, відповідності його якомусь заздалегідь заданому зразку. У трохи іншому (хоча й близькому) розумінні поняття «нормальний» використовують у математиці і статистиці. Так, поняття «нормальний вектор» застосовується до вектора, перпендикулярному до площини - той самий висок. У статистиці важливе місце займає вивчення властивостей так званого «нормального розподілу», який певною мірою складає базис теорії ймовірностей. Цей розподіл відображає залежність частоти прояву варіацій (змін) якоїсь ознаки від конкретних його значень,

В соціології одне із значень поняття «нормальний» - той, що зустрічається частіше інших, і має найбільшу імовірність появи. Звичайно, таке пояснення носить трохи спрощений характер. У дійсності усе набагато складніше. Соціальна норма - це не обов'язково реальна поведінка, а нормативна поведінка - це не просто зразок, що найчастіше зустрічається. Оскільки це поняття відноситься, головним чином, до соціальних експектацій (очікувань) «правильної» чи «належної» поведінки, норми мають на увазі наявність якоїсь законності, несуть у собі відтінок згоди і розпорядження, тобто вимогу виконати що-небудь чи, навпаки, заборону, яка накладається на якусь дію.

Девіантна, тобто поведінка, що відхиляється від норм, охоплює величезний спектр людських учинків. Залежно від амплітуди відхилення, а також від характеру норм, що порушуються, можна виділити три ступені її. 1) Незначні відступи від норм морині й етикету, ми будемо називати таку поведінку власне девіантною. 2)

■зрушення норм права, але не настільки значні, щоб за них наставала Еимінальна відповідальність, називаються в соціології ^яінквентною поведінкою. 3) Серйозні порушення норм карного ірава, іменовані злочинами, можна було б назвати кримінальною Іоведінкою. Нижче ми трохи докладніше зупинимося на двох останніх.

г Поняття «делінквентна поведінка» охоплює досить широкий

Яіектр порушень правових І соціальних норм. А в кримінології він визначається як типово молодіжне (юнацьке) правопорушення, що йсазує на досить високий рівень підлягаючих судовому чи ідміністративному переслідуванню правопорушень, здійснюваних молодими людьми (частіше чоловічої статі) у віці між 12 і 20 роками. Ми вважаємо, що делінквентна поведінка в цілому охоплює їільш широкий спектр учинків, ніж ті, що прямо переслідуються йисоном. Так, багато різних форм поведінки можуть зазнавати юціального осуду чи заперечення, навіть якщо поведінка не є яіецифічно протиправною - очевидні приклади такого роду являють Х)бою нецензурна лайка, підтримка «поганої компанії», звичка не ('являтися в обумовлений час і безпробудне пияцтво. Девіантні Дослідження досить часто містять у собі велику розмаїтість типів говедінки від зловживання наркотиками до футбольного хуліганства і Навіть занять чаклунством і магією, як поведінки, на яку наклеєний Ірлик девіантної і навіть делінквентної. Соціологія девіації, таким 4ином, бере в якості об'єкту вивчення більш широкі, більш неоднорідні категорії поведінки, ніж традиційна кримінологія.

На думку англійських соціологів, наприклад, типовими правопорушеннями, які здійснюють більш юні члени суспільства, є їлодійство, поломки і проникнення в чуже житло, у той час як у вікових групах старше 17 років вже більшою мірою поширені їлочини, пов'язані з насильством. Більшість соціологічних теорій юнацької злочинності намагаються пояснити ці злочини, Користуючись результатами вивчення організації міських банд, кримінальних субкультур і обмеженості тих можливостей, які надає ' суспільство для працюючих хлопців і соціальних груп, підданих ' Деприваціям. Наприклад, широко відома в теоретичній соціології :, *їиказька школа аналізувала юнацьку злочинність з погляду локальних (місцевих) сусідських відносин і тієї ролі, яку в соціалізації молодих поколінь відіграють групи однолітків. У деяких районах великих міст молоді виростають в оточенні злочинних зграй, і самі починають переймати і розділяти цінності правопорушників. Незабаром вони вступають на шлях дрібного злодійства, дрібних *ктів вандалізму і тому подібного. Це усе більше й більше втягує їх у культуру правопорушень, і поступово вони, переходячи до усе більш

серйозних правопорушень, стають повноцінними злочинцями. І1рц цьому деякі соціологи іноді розглядали молодіжні правопорушення як вираження протесту й опозиції пануючим цінностям і соціальній нерівності.

Особливо варто було б зупинитися на кримінальній поведінці. Один із загальноприйнятих поглядів на злочин полягає в тому, шо злочинці - це просто погані люди; єдиний спосіб ставлення до них полягає в тому, щоб їх карати. І чим менш пробачним представляється нам злочин, тим сильніше ми повинні зломити його. Такий підхід утримувався протягом багатьох століть, зберігається він і сьогодні. Лихо тільки в тому, що він реально ніколи не працював. У Європі протягом 1600-х і 1700-х рр. покарання були настільки жорстокими, наскільки може дозволити уява. Людей вішали за крадіжку шматка хліба; іншим випалювали клеймо чи відрізали вуха. Але жорстокі покарання не спрацьовували: злочини продовжували утримуватися на високих рівнях протягом сотень років, незважаючи на повішення і каліцтва.

У Саудівській Аравії й інших мусульманських країнах злодійство і сьогодні карається відрубуванням руки, а багато інших правопорушень - смертю. Страти приводяться у виконання привселюдно, на них нерідко потрібна присутність усієї громади. Але результати - ті ж, що й у середньовічній Європі. У цих сільських мусульманських громадах, наприклад, дуже високий показник убивств. Причому, значна частина насильств у цих суспільствах навіть не попадає в статистику убивств, оскільки санкціонується загальноприйнятим звичаєм. Багато хто з жертв - це жінки, що убиваються своїми чоловіками, братами чи батьками за такий злочин, як «адюльтер», що підпадає під прямий вплив традиційної моралі, коли правопорушенням може стати навіть безневинна розмова з чоловіком поза сім'єю. Насильницьке покарання за злочин у цих громадах відповідає авторитарній соціальній структурі із сильними внутрішньообщинними зв'язками і ритуальними бар'єрами між групами.

Таким чином, покарання злочинів настільки насильницьки, наскільки можливо, - це в дійсності, швидше, політична позиція, чи, по суті, та ж сама, моральна філософія, яка оголошує, що покарання правопорушників повинне бути жорстоким чи навіть злісним. Прихильники такої позиції, безсумнівно, вважають її раціональною, але така раціональність має під собою нераціональну підставу. Вони не піклуються про те, щоб ретельно вивчити дані про те, які реальні наслідки тягнуть за собою жорстокі стримуючі засоби, вони вже заздалегідь упевнені, що їх політика правильна. Таке почуття відомої

правоти можна розглядати, швидше, як ознака партійної позиції в деякому різновиді політичного консерватизму.

Навряд чи яка інша область соціальних досліджень притягувала до себе увагу такої величезної кількості соціологів, як вивчення типології, причин і мотивів соціальних факторів, а також вивчення девіантної поведінки. У той самий час сама ця численність думок, теорій, концепцій говорить про невизначеність, суперечливість навіть із приводу простих визначень, що саме можна вважати відхиляючою поведінкою. Таке неминуче вже через те, що самі комплекси соціальних норм, порушення яких і складає сутність девіантної поведінки, помітно відрізняються в різних суспільствах, і дослідникам, кожний з який € членом свого суспільства, буває досить важко прийти до згоди.

Н.Смелзер у своєму підручнику проводить короткий огляд найрізноманітніших теорій пояснення девіантності поведінка - від біологічних, що пояснюють відхилення генетично придбаними якостями психіки, до радикально-криміногенних, які трактують девіацію як продукт протидії окремих соціальних шарів пануючим нормам капіталістичного суспільства. Типологія цих теорій зведена в нього в єдину таблицю. Ми не будемо торкатися тут фізіологічних і психоаналітичних пояснень, а звернемося до деяких найбільш авторитетних соціологічних концепцій.

Однією з таких концепцій є теорія навішування ярликів. У соціології девіації «теорія навішування ярликів девіантної поведінки» часто використовується як рівнозначна «теорії соцієтальної реакції» на девіацію; обидва формулювання указують на той факт, що соціологічні пояснення трактують його не як продукт індивідуальної психології чи генетичної спадковості, а як наслідок впливу соціальної структури і соціального контролю.

Ця теорія заснована, власне кажучи, на двох положеннях. Перше полягає в тому, що девіантним іменується не просте порушення норми, а фактично будь-яка поведінка, яка з успіхом визначається як така, якщо на неї може бути навішаний ярлик, що відносить її до категорії девіантних. Девіація міститься не стільки в самій дії, скільки в реакції інших на цю дію. Друге положення стверджує, що навішування ярликів продукує чи поширює девіацію. Відповідь девіанта на соціальну реакцію призводить до повторної . девіації, завдяки якій девіант приходить до прийняття само-іміджу чи визначення як людини, яка перманентно укладена в рамки Девіантності своєї ролі. Особливість підходу тут полягає в тому, що вона привертає увагу до девіації як до результату соціальних

обвинувачень і прояву контролю з боку суспільства за учинками своїх членів.

Якщо юний правопорушник заарештований за обвинуваченням у злочині, це може зробити вирішальний вплив на його подальшу життєву кар'єру. Це відбувається різними шляхами. Одні з впливів можуть носити психологічний характер: ті, хто раніш більш-менш розглядав себе такими ж, як і всі інші, починають вважати себе чимось іншим. Тепер на них наклеєний ярлик злочинця, юного правопорушника; можна сказати, що за допомогою цього ярлика вони вже потрапили в мережу злочинних організацій. Кожен крок уздовж цього шляху зміцнює почуття, що вони стали кимсь іншими, не такими нормальними, як колись. Вони знайшли кримінальну ідентичність. Іноді такий процес називають також стигматизацією. Стигма - це соціальна ознака, що дискредитує індивіда чи навіть цілу групу. Бувають стигми тіла (дефект чи каліцтво), індивідуального характеру (гомосексуальність) і соціальних колективностей (раса чи плем'я). Іншими словами, девіація - це свого роду клеймо, яке соціальні групи, що володіють владою, ставлять на поведінку інших, менш захищених груп.

Американський соціолог Р.Коллінз досить переконливо показує соціальну ситуацію, що складається під сильним впливом «навішуванням ярликів»: «Передбачається, що всі люди порушують закон. Але тільки деякі з них потрапляються, обвинувачуються, заліплюються ярликами... і тому стають повноцінними злочинцями. Якщо злочинці, що проходять через суди і в'язниці, з таким великим ступенем імовірності виявляються бідняками, чорними, або будь-яким іншим способом підходять під чиїсь ідеї «соціально небажаних», «соціально депривованих», то це внаслідок того, що вони являють собою типи людей, які з найбільшим ступенем імовірності можуть виявитися арештованими, засудженими. Компанія хлопців, що крадуть статую з коледжу чи ґвалтують на вечірці дівчину з університетського жіночого клубу, відбуваються простою доганою, тому що на такі вчинки навішаний ярлик «витівки коледжу». Бідний чорний юнак, що здійснює такі ж вчинки, відправляється в суд для неповнолітніх і починає кар'єру серйозного злочинця».

Той же Коллінз показує у своїй книзі і більш радикальні соціологічні пояснення існування злочинності в суспільстві. Він стверджує, що нерідко злочинців створює не просто поліція своїми діями, а сам закон. Як приклад він наводить деякі види так званих «злочинів без жертв». У більшості злочинів мається чітко визначена жертва. Однак існує обмежена кількість злочинів, у яких немає жертв і які відносять іноді до «службових» злочинів. Вони містять у собі,

окрема, зловживання наркотиками, азартні ігри і проституцію. Про ці злочини «потерпілі», як правило, не повідомляють у правоохоронні органи, оскільки вигоду зі злочину витягають (чи прагнуть витягти) обидві його сторони: жертва сама охоче йде назустріч злочинцю. Він наводить такий досить очевидний приклад: продаж і придбання наркотиків не були злочином доти, поки не були прийняті закони, що перетворює придбання їх приватною особою в правопорушення. Суспільство ж, в особі державних органів, просто звело їх у ранг злочину, видавши відповідні закони. Сьогодні, як не парадоксально, у збереженні такого становища найбільше зацікавлені виробники наркотиків, оскільки їх легалізація зробить недоступними їх гігантські прибутки.

Не менш радикальні висновки роблять ті соціологи, що

спираються на теорію соціальної солідарності, розроблену

Дюркгеймом. Вони стверджують, що девіація взагалі і злочинність

зокрема необхідні; вони несуть на собі особливе функціональне

навантаження, оскільки об'єктивно сприяють посиленню соціальної

інтеграції. Ця інтеграція виникає з більшого чи меншого ступеня

єдності, з якою «нормальна» частину суспільства засуджує девізнтні

вчинки тих своїх членів, що порушують загальноприйняті норми.

Почуття єднання підсилюється за допомогою загальноприйнятих

ритуалів осуду (саме таким ритуальним характером відрізняється

практично будь-яке судове засідання). Навіть суспільство, що

складається зі святих, знайде, з чого створити злочин - з будь-якого

скільки-небудь помітного зменшення святості в порівнянні з іншими.

Інакше кажучи, святі теж будуть мати свої головні, особливо

і священні правила, і ті, хто не дотримується їх настільки ж ретельно,

і як інші, будуть відбиратися для відправлення ритуалу покарання, яке

І служить для того, щоб драматизувати ситуацію і ще вище підняти

' значущість правил.

[ Ще одна ідея Дюркгейма послужила відправною крапкою

"для створення впливової соціологічної теорії девіації. Це ідея аномії. Цим поняттям, як ми пам'ятаємо, описується соціальна ситуація, яка характеризується занепадом норм, що керують соціальною взаємодією. Дюркгейм стверджує, що досить часто девіації (до яких він відносить, зокрема, самогубства) відбуваються унаслідок відсутності чітких соціальних норм. У цьому випадку «загальний стан дезорганізації, чи аномії, збільшується тим, що пристрасті менш за все здатні підкорятися дисципліні саме в той момент, коли це найбільш потрібно».

Спираючись на цю ідею, Роберт Мертон розробив свою аномічну концепцію девіації. Він стверджував, що базовою причиною будь-якої девіації є розрив між інституціальними культурними цілями

і доступністю соціально схвалюваних засобів для досягнення цих цілей. Серед безлічі елементів соціальної структури Р.Мертон виділяє два особливо, на його думку, важливих. Перший - це визначені культурою даного суспільства наміри й інтереси, що виступають у якості «законних» цілей — прийнятних для всього суспільства чи ж окремих його верств, соціально схвалюваних ними (і тому інакше іменованих інституціальними). Другий елемент визначає, регулює соціально схвалювані засоби (способи досягнення цих цілей) і контролює їх застосування. «Моя головна гіпотеза, - стверджує він, -саме в тому і полягає, що відхиляюча поведінка з соціологічної точки зору, може бути розглянута як симптом неузгодженості між культурно запропонованими прагненнями і соціально структурованими засобами їх реалізації».

Відповідно до цієї гіпотези Р.Мертон розглядає п'ять типів пристосування людей до соціально і культурно заданих цілей і засобів. Для наочності він розміщує їх у схематичну таблицю, де символ «+» означає «прийняття», «—» - «заперечення», а «н—» -«заперечення пануючих цінностей і заміна їх новими» (див. табл.).

Конформність.Це поняття ми вже розглядали вище. Конформність являє собою, по суті, єдиний тип поведінки, що не є девіантною. Від ступеня поширеності його в суспільстві залежить соціальний порядок - стабільність і стійкість соціального розвитку. Більше того, при самій орієнтації маси людей на загальноприйняті культурні цінності ми можемо говорити про велику масу людей як про єдине суспільство. Оскільки основною темою нашого розгляду є девіація, то цей тип, при якому вона нульова, навряд чи буде представляти для нас подальший інтерес.

Інновація.Така форма пристосування виникає внаслідок того, що індивід прийняв для себе загальновизнані культурні цінності

як життєві цілі, розділяє їх. Однак він не вважає ті засоби досягнення цих цілей, які для нього доступні, ефективними, що дозволяють досягти успіху (у всякому разі, настільки швидко і повно, як йому вважається бажаним).

Мова йде не тільки про відверто кримінальні прояви поведінки, коли прагнення до збагачення (цілком інституціальна мета) змушує когось застосовувати відмичку чи пістолет. Цей вид девіації, імовірно, досить широко розповсюджений у суспільствах, де динамічно розвивається економіка, де зміни соціальних норм просто не встигають за стрімко мінливою економічною кон'юнктурою. Тим більше, що в сфері підприємництва кордони між законним і незаконним, моральним і аморальним часом бувають дуже розмиті. «Вимушене приватне, а нерідко й публічне захоплення «хитрими, розумними й успішними» людьми є продуктом культури, у якій «священна» ціль фактично оголошує священними і засоби». Мертон у своїй праці проводить аналіз протиріч такого роду в різних соціальних верствах.

Так, він вважає, що більшість благопристойних, законослухняних громадян все-таки обходить час від часу закон, якщо упевнені, що це залишиться невідомим чи хоча б важко доказовим. «Вивчення 1700 представників середнього класу показало, що в число здійснивших зареєстровані злочини увійшли і «цілком шановні» члени суспільства. 99% опитаних підтвердили, що зробили як мінімум одне із сорока дев'яти порушень карного законодавства штату Нью-Йорк, кожне з який було достатнє серйозним для того, щоб отримати термін ув'язнення не менше одного року».

В той самий час можна було б пригадати досить багато ситуацій, коли в якості девіантних варто було б розглядати і чиїсь дії, об'єктивно спрямовані на досягнення навіть не особистого, а суспільного блага, однак при цьому ті, хто їх здійснює, застосовують недозволені засоби. Згадаємо епізод з відомого й улюбленого глядачами фільму «Місце зустрічі змінити не можна», коли міліціонер Жеглов для доказу здійсненого злочину йде, по суті, на не зовсім гарний вчинок стосовно кишенькового злодія. Такі (і куди більш волаючі) випадки дрібних і не зовсім необразливих порушень не тільки службового, але і відверто протизаконного характеру, імовірно, не так вже і рідкі в повсякденній діяльності стражів порядку.

Ритуалізм. Цей тип поведінки, що відхиляється, як визначає Мертон, «припускає залишення чи заниження занадто високих культурних цілей великого грошового успіху і швидку соціальну мобільність там, де ці устремління можуть бути задоволені». Іншими словами, у тих випадках, коли зміст мети і можливості її досягнення

для даного соціального фактору заходять у суперечність, він віддає перевагу безумовному дотриманню інституціальних норм і відмовляється від мети.

Це позиція надмірно обережної людини, що характеризується, по-перше, прагненням будь-що уникнути небезпеки піддатися негативним соціальним санкціям, по-друге, бажанням уникнути небезпек, розчарувань і невдач, а по-третє, сильною прихильністю рутинному розпорядку і сформованим інституціальним нормам. Таким чином, цей тип девіації в чомусь протилежний інновації з її схильністю до ризику і готовністю обійти соціальні норми в тих випадках, коли вони стають перешкодою на шляху до бажаної мети. Важко сказати, який з цих двох типів розповсюджений у більшому ступені, однак, з огляду на те, що вони як би врівноважують один одного («симетричні»), можна припускати що вони поширені приблизно однаково часто. Хоча така гіпотеза, звичайно, має потребу в емпіричній перевірці.

Ритуалізм, як вважає Мертон, багато в чому є продуктом соціалізації в умовах нижніх шарів середнього класу. Умови виховання тут створюють структуру характеру, максимально наближену до ритуалізму. Його можна було б назвати «надмірним конформізмом». Нерідко такий тип поведінки закріплюється в умовах бюрократизації громадського життя. Відомо, що «класичний» бюрократ нерідко схильний забувати про мету в ім'я обов'язкового дотримання процедури, форми, букви запропонованих регламентів.

Ретритизм. Цей тип девіації можна було б охарактеризувати як прагнення до втечі від дійсності, неприйняття свого соціального світу. Члени суспільства, що володіють такою орієнтацією, не сприймають ні пануючих у свідомості більшості соціальних цілей, ні соціально схвалюваних засобів їх досягнення. Це люди «не від світу цього» - пустельники, мрійники, поети. Чисто статистично число таких індивідів не може бути велике в будь-якому суспільстві, воно просто не в змозі вмістити в себе досить багато таких «дивних» людей.

У традиційних суспільствах, в епоху панування релігійних вірувань, певна кількість чоловіків і жінок по щирому переконанню віддалялися від світу в монастирі (не будемо говорити про тих, хто робив це за примусом чи через жорстоку необхідність). Приймаючи постриг, вони добровільно покладали на себе обітницю безшлюбності, відмовлялися від володіння власністю і безлічі інших мирських благ. Така поведінка викликала повагу в мирян, однак не могло стати прикладом для масового наслідування, інакше саме суспільство просто припинило б своє існування. Добровільний відхід у ченці чи черниці й у ту епоху був не нормою, а відхиленням від неї.

У наші дні теж можна спостерігати прояв ретритизму як щодо масового явища. В другій половині XX ст. в Америці, а потім і в Європі зародився рух «хіпі», у якому дуже чітко були виражені риси ретритизму. Молоді люди з різних соціальних шарів - від самих вищих до самих нижчих - проголошували головною метою свого життя заперечення насильства, любов, байдужність до індивідуального матеріального благополуччя. Вони відкидали норми інституту приватної власності і моногамної сім'ї, живучи комунами. Більшість «хіпі» не дотримувалися навіть норм особистої гігієни, переставали голитися і стригтися, удягалися майже в лахміття і всім своїм виглядом різко виділялися серед оточуючих. Незважаючи на неагресивне, навіть лагідне відношення до світу, проповіді загальної любові і ненасильства, суспільство ставилося до них досить вороже. Поступово цей рух «розсмоктався», абсолютна більшість повернулася до нормального життя, залишивши пам'ять про себе лише в нечисленних комунах «хіпі», що живуть в Індії.

Заколот. Цей тип девіації найбільш широко розповсюджений у суспільствах, що знаходяться в стані глибокої кризи, на грані соціальних переломів. Такі відхилення навряд чи можна віднести до форм «індивідуального пристосування до суспільства» у повному розумінні цього слова, оскільки заколот (чи бунт), на відміну, скажемо, від руху «хіпі», є, швидше, активне відмовлення від пристосування до діючих норм соціального життя. Заколот, за визначенням Мертона, «є перехідною реакцію, що виражається в прагненні інституціалізувати у всьому суспільстві, включаючи і тих його членів, що не розділяють заколотну орієнтацію, нові цілі і нові способи поведінки. Заколот прагне змінити існуючі культурну і соціальну структури, а не пристосуватися до них».

Яку питому вагу займають серед усіх типів поведінки його заколотні форми? У більшості суспільств, що знаходяться на стадії стабільного розвитку, заколотна поведінка, як нам здається, зустрічається не дуже часто. Будучи свого роду «симетричним відображенням» ретритизму, тобто знаходячись на протилежному кінці шкали за своїми характерологічними ознаками, воно повинно мати і приблизно таку ж частоту проявів. В епохи соціальних потрясінь і реформ цей тип поведінки здобуває відносно масових обрисів. Однак триває це недовго. У випадку успіху реформ (а відповідно, при встановленні нових соціальних і культурних норм, становленні нових інститутів) їх прихильники, що були колись дисидентами, перестають бути девіантами, оскільки їх поведінка тепер стає «нормальною». У випадку ж неуспіху соціальних перетворень більшість членів суспільства, що примкнули спочатку до

рухів прихильників цих перетворень, повертається до старих соціальних норм, стаючи конформістами.

Може виникнути запитання: у чому полягають найбільш загальні причини існування різних форм девіантної поведінки? Нам уявляється, що з позицій функціоналістської теорії відповідь могла б бути такою. Тут можна провести своєрідну органічну аналогію з «експериментами» природи, у яких при народженні нових особин у всіх видів живих істот відбуваються різноманітні, але нечисленні мутації. При істотних змінах, що виникають у навколишньому середовищі, деякі з видів мутантів виступають свого роду гарантією від повного зникнення даного виду, оскільки мають можливість краще пристосуватися до цих змін, ніж їх нормальні побратими, і дають початок новому напряму розвитку свого виду.

5.3.3. Сутність і форми соціального контролю

Сам термін «соціальний контроль» був введений у науковий обіг французьким соціологом і соціальним психологом Габріелем Тардом. Він розглядав його як найважливіший засіб виправлення кримінальної поведінки і повернення злочинця в «нормальне» суспільство. Надалі Тард розширив розуміння соціального контролю до одного з найважливіших факторів соціалізації. Слід зазначити, що й у роботах цілого ряду західних соціологів проблема соціального контролю розроблялася в тісному зв'язку з вирішенням завдання забезпечення контролю над девіантною поведінкою і особливо -агресивними формами її прояву.

Найбільш розгорнуту теорію соціального контролю розробили американські соціологи Е.Росс і Р.Парк. Росе намагався знайти і вивчити способи досягнення рівноваги між забезпеченням соціальної стабільності, з одного боку, і індивідуальної свободи - з іншого. Він вважав як необхідність насамперед внутрішній етичний і соціальний контроль, заснований на інтерналізації суспільних цінностей. Однак одночасно визнавав і все зростаюче значення зовнішнього політичного контролю, що спирається на цілеспрямоване виховання, релігію, суспільну думку, соціальні і правові санкції. «Здоровий» соціальний порядок, на його думку, більшою мірою залежить від того, який тип особистості розповсюджений у даному суспільстві (маючи на увазі насамперед національний тип - американський, європейський, слов'янський, індуський тощо). Соціальний порядок, за Е.Россом, є продуктом тривалого історичного розвитку і можливий лише на основі загальної поваги до власності (насамперед - приватної).

Роберт Парк, один із засновників чикагської школи, автор «класичної» соціально-екологічної теорії, вважав, що суспільство - це

і є «контроль і згода». Він розумів соціальний контроль як особливий засіб, що забезпечує певне співвідношення між людською природою і соціальними силами. При цьому Парк виділяв три форми соціального контролю: І) елементарні, в основному примусові, санкції; 2) суспільна думка; 3) діяльність соціальних інститутів.

Толкотт Парсонс у своїй праці «Соціальна система» визначав соціальний контроль як процес, за допомогою якого через накладення санкцій нейтралізується девіантна поведінка і тим самим підтримується соціальна стабільність. Він проаналізував три основних методи здійснення соціального контролю. 1) Ізоляція, суть якої полягає в тому, щоб поставити непрохідні перешкоди між девіантом і всім іншим суспільством без яких-небудь спроб виправлення чи перевиховання його. 2) Відокремлення - обмеження контактів девіанта з іншими людьми, але не повну ізоляцію від суспільства; такий підхід допускає виправлення девіантів і їх повернення в суспільство, коли вони будуть готові знову виконувати загальноприйняті норми. 3) Реабілітація, розглядається як процес, у ході якого девіанти можуть підготуватися до повернення до нормального життя і правильного виконання своїх ролей у суспільстві.

У типову систему соціального контролю входять вісім основних компонентів:

1. Індивідуальні дії, які виявляються в ході активної взаємодії
індивіда з навколишнім соціальним середовищем, - це будь-які акти
продуктивного, пізнавального і пристосувального характеру.

2. Соціальна шкала оцінок, від об'єктивного існування якої в
суспільстві залежить реакція навколишнього соціального середовища
на ці дії.

3. Категоризація, що виступає результатом функціонування
соціальної шкали оцінок і віднесення тієї чи іншої індивідуальної дії
до визначеної оцінкової категорії (у найбільш загальному вигляді -
соціальне схвалення чи соціальне осудження).

4. Характер суспільної самосвідомості, від якого, у свою
чергу, залежить категоризація будь-якої індивідуальної дії, - у тому
числі суспільна самооцінка й оцінка соціальною групою ситуації, у
межах якої вона діє (соціальна перцепція).

5. Характер і зміст соціальних дій, які виконують функцію
позитивних чи негативних санкцій, що безпосередньо залежить від
стану суспільної самосвідомості.

6. Індивідуальна шкала оцінок, яка виступає похідною від
внутрішньої системи цінностей, ідеалів, життєвих інтересів і
устремлінь індивіда.

7. Така, що являє собою соціальні наслідки дії в рамках
ссшокатегоризації індивіда (прийняття ролі, самоідентифікація,
тобто ототожнення себе з визначеною категорією осіб), що є
результатом функціонування Індивідуальної шкали оцінок.

8. Характер індивідуальної свідомості, від якого залежить
самокатегоризація індивіда; від нього залежить також і наступні дії
індивіда, що буде реакцією на оцінюючу соціальну дію.

Таким чином, найважливішим інструментом і оперативним засобом здійснення соціального контролю є соціальна санкція, вимоги соціальних ролей. Ми вже говорили вище, що існуюча в суспільстві система соціальних санкцій спрямована на забезпечення належного виконання членами суспільства розпоряджень, зв'язаних з їх соціальними ролями. Будь-який інститут, крім принципів, правил і норм, що регулюють ту чи іншу сферу суспільної життєдіяльності, звичайно містить у собі і ті санкції, що будуть накладатися за невиконання чи порушення цих правил на охоплюваних інститутом індивідів. Деякі соціологи вважають, що суспільства існують завдяки тому, що через інтерналізацію санкцій соціальні фактори контролюють власну поведінку в передбаченні нагороди чи покарання від інших соціальних факторів.

Типологія санкцій залежить від обраного нами системоутворюючої ознаки. Насамперед розрізняють позитивні санкції - заохочення за здійснення дій схвалюваних, бажаних для суспільства чи групи, і негативні санкції - покарання чи осуд за не схвалювані, небажані, не інституціальні дії, за різні девіантні вчинки. Крім того, можна зробити поділ санкцій на форма.іьні, - що накладаються офіційними особами чи органами, спеціально для цього створюваними суспільством, у рамках, зафіксованих у письмових джерелах, і неформальні - схвалення чи осуд, висловлюване (або таке, що проявляється в невербальних формах) неофіційними особами, як правило, найближчим оточенням.

Таким чином, сутність соціального контролю полягає в прагненні суспільства і різних складових його спільнот зміцнювати конформізм своїх членів, культивувати «соціально бажані» форми поведінки, перешкодити девіантній поведінці, а також повернути девіанта в русло дотримання соціальних норм.