СОЦІОЛОГІЧНІ КОНЦЕПЦІЇ СОЦІАЛЬНОЇ СТРУКТУРИ

Вивчаючи будь-який об'єкт, ми чи рано пізно (швидше за все

■- з самого початку) звертаємося до питання про те, як він
улаштований, з яких частин і великих фрагментів складається, і які
функції цих окремих елементів, блоків і вузлів у життєдіяльності
системи чи організму в цілому. Такий підхід характерний і для
медиків, ретельно й досконально вивчаючих і кожний з органів
людського тіла, і способи їх взаємозв'язку між собою; і для біологів,
які, знайшовши, що все живе складається з клітин, прагнули знайти
складові частини цих первинних «цеглинок»; і для фізиків, які
наполегливо докопуються до самих глибинних елементів атома і

■щдря. Наполегливе прагнення до дослідження будови, устрою
ЯІкавлячих нас предметів і явищ, видно, с взагалі невід'ємною рисою
процесу пізнання, тому що навіть дитина намагається заглянути
усередину іграшки, яка їй сподобалася, - саме так осягаються ази
навколишнього світу.

* Точно так само діють і люди науки. Згадаємо, що студенти-

иедики починають з вивчення анатомії - науки про будову людського тіла, про те, з яких складених елементів і частин складається це тіло. -Та й будь-яка наукова дисципліна - будь то фізика, хімія, біологія - в якості свого фундаменту містить комплекс інформації про те, з яких елементів, великих і малих частин складається об'єкт її вивчення. ЇГак що будова, структура досліджуваного об'єкта є одним з основних предметів будь-якої науки.

в? Не є виключенням і соціологія. Кожний з великих соціологів

приділяв у своїй творчості чимало уваги проблемі будови суспільства. Правда, підходи їх при цьому дуже розрізнялися. Класична соціологія, головним чином, шукала відповіді на запитання про те, у які великі соціальні групи об'єднуються індивіди, які складають те чи інше суспільство, і які найбільш характерні ознаки, за якими можна занести конкретного індивіда в «списки» конкретної групи. Сучасні соціологи набагато частіше направляють свій уявний оогляд на пошуки «безособових» елементів - статусів, ролей, Функцій, інститутів.

¹ ■'■ В основі будь-якої структури лежить не стільки подібність

людей між собою, скільки їх розходження, нерівність. Причому, якщо ^яти біологічні і навіть психологічні параметри, властиві різним

людям, то ми знайдемо тут набагато менше розмаїтості, ніж у тих випадках, коли ми звертаємося до різних позицій, які вони займають у соціальній структурі.

У соціології склалося досить багато теорій і концепцій, які ставлять у центр своєї уваги вивчення соціальної структури. Більшість з них роблять наголос на детермінучій, визначальній ролі соціальної структури стосовно складових її елементів. Крім того, ці теорії трактують структуру не як навіки застиглу конфігурацію, а підкреслюють її динамічний, змінний згодом характер.

У теоретичній соціології переважають дві основні Моделі соціальної структури - 1) ціннісно-нормативна й 2) категоріальна. Перша з них найбільш чітко представлена школою структурного функціоналізму. Сутність функціонального підходу полягає, по-перше, у виділенні елементів соціальної взаємодії і, по-друге, - у визначенні їх місця і значення (функції) у соціальному зв'язку. Громадське життя функціоналісти розглядають як нескінченну безліч взаємодій між людьми і групами людей та переплетення цих взаємодій. Для того щоб піддати їх аналізу, необхідно знайти в цій надзвичайно рухливій соціальній системі якісь стійкі елементи. Сукупність цих стійких елементів і утворює структуру. Структури не зв'язані однозначно з конкретними індивідами, а утворюють сукупність позицій участі індивідів у системі. Заповнення тих чи інших позицій означає для індивідів, що беруть участь, набуття деякого соціального статусу. При цьому передбачається, що заняття більш відповідальних позицій і виконання відповідних таким позиціям функцій повинне отримувати винагороду з боку системи -насамперед, у виді соціального престижу. Так чи інакше, система повинна забезпечувати розподіл індивідів за різними позиціями структури, де їх діяльність могла би послужити задоволенню як індивідуальних, так і суспільних потреб.

Категоріальні моделі в якості основних компонентів соціальної структури виділяють великі групи людей, об'єднаних подібними соціальними ознаками - класи, соціальні страти, професійні групи. Тут € два основних напрями, що трохи по-різному описують і трактують соціальну структуру. Прихильники марксизму і неомарксизму підкреслюють обумовленість соціальної структури та її особливостей характером пануючого способу виробництва і прагнуть, насамперед, виявити протиріччя в ній. Представники ж різних концепцій технологічного детермінізму головним джерелом змін, що відбуваються в соціальній структурі, вважають технологічні інновації і думають, що технічний прогрес здатний сам по собі вирішити всі протиріччя в структурі.

Нижче буде зроблена спроба більш докладно розглянути в узагальненому виді основні положення згаданих теорій і концепцій, і, крім того, торкнутися проблеми переміщення індивідів і соціальних груп з різних позицій соціальної структури - процесу, що називається в соціології соціальною мобільністю.

4.1. Соціальний інститут як система статусів і ролей

Будь-який складний агрегат складається з якихось елементів, об'єднаних у досить великі блоки, що інтегруються, у свою чергу, в єдине ціле. Так, будь-який біологічний організм являє собою єдину систему органів, кожний з який складається з клітин. Що ж ми могли б прийняти в якості елементарних одиниць суспільства? Здавалося б, що за питання - звичайно ж, людей... Однак звернемо увагу на те, що у своїх взаєминах люди суцільно і поруч ставляться один до одного не просто як до особистостей, засновуючи ці відносини не на своїх симпатіях і антипатіях, особистих емоціях і почуттях, точніше - не на одних тільки емоціях і почуттях. Ми дивимося один на одного, Насамперед - як на начальника (підлеглого), чоловіка (дружину), Студента, викладача, міліціонера тощо. Коли, наприклад, студент закінчує вуз, оточуючі змінюють своє ставлення до нього, у їх Ставленні з'являється щось інше, більш поважне і шанобливе, хоча як особистість він, імовірно, практично не змінився з отриманням диплома. Погодимося, що саме такий погляд людей один на одного й утворює у першому наближенні те, що ми називаємо соціальною структурою. Досить часто нас, у першу чергу, цікавлять не стільки особистісні характеристики тих, з ким ми спілкуємося, скільки те положення, яке вони займають у суспільстві. Незалежно від того, подобаються нам люди чи ні, ми можемо ставитися до одним з них з іговагою, до інших - фамільярно, до третіх - поблажливо чи навіть зі Ййевагою.

. Поняття соціального статусу

Розглядаючи соціальні системи, ми вже говорили, шо існують концепції, згідно з якими люди не можуть розглядатися як елементна база суспільства. Люди, швидше, проживають у цих Системах, подібно мешканцям багатоквартирного будинку, які Уїжджають у квартири, розташовані на різних поверхах його, ^лишають їх. переїжджаючи в інші квартири, розташовані поверхом *Ище чи нижче, чи взагалі - в інші будинки. Взаємне розташування Чих квартир жодним чином не зміниться від того, хто саме займає їх у |*8Ний момент. (Хоча конкретні мешканці в період свого проживання * квартирі, звичайно, можуть надати їй свої індивідуальні риси,

зробивши за своїм смаком ремонт, тримаючи її в порядку чи несправності).

Приблизно так само полягає справа і з соціальними системами. Вони утворюються в результаті упорядкування різних соціальних позицій: одні позиції розташовані в цій системі вище, інші нижче, треті розташовуються приблизно на тому самому рівні. Відповідно ставляться один до одного й люди, які займають ці позиції: до одних вони звертаються як до вищих, до інших - як до нижчих, до третіх - як до рівних. Чим же визначається взаємне розташування цих соціальних позицій? Відповідь на це запитання, по суті справи, міститься в самому перекладі терміна: яіаіии - це латинською - правове положення. Іншими словами, статус людини -це сукупність його прав і обов'язків стосовно інших людей, які володіють іншими статусами. Звернемо увагу на подвійність цього зв'язку: мої права стосовно іншої людини обертаються його обов'язками стосовно мене, і навпаки.

Треба зауважити, що ми безупинно змінюємо свій статус постійно навіть протягом одного дня. Прокинувшись, ми йдемо снідати зі своїми батьками, знаходячись у статусі сина чи дочки; вийшовши на вулицю, ми аж до автобусної зупинки зберігаємо за собою статус пішохода; сівши в автобус, набуваємо статус пасажира; ввійшовши в двері свого інституту, аж до закінчення занять залишаємося в статусі студента... Словом, кожного разу, коли ми опиняємося в складі якоїсь спільноти людей, об'єднаних спільною метою та спільною діяльністю, ми набуваємо певного статусу (точніше, нас наділяють ним оточуючі). Сукупність статусів, що характеризують особистісні і соціальні позиції однієї і тієї ж людини, називаються статусніш набором. Можна вважати, що сполучення усіх властивостей відомою мірою характеризує індивідуальність людини, її неповторне місце в системі суспільних відносин. Однак кожного разу будь-який конкретний статус у будь-якій сфері життєдіяльності й у кожній із спільнот характеризується визначеними правами і визначеними обов'язками. Тому цілком доцільно з цього приводу можна навести слова Н.Смелзера: «Статусом називається позиція людини в суспільстві з визначеними правами й обов'язками».

Права й обов'язки - це завжди дві сторони одного і того ж соціального зв'язку. Ті права, які дає батькам їхній статус щодо своїх дітей, мають своїм зворотним боком не тільки і не стільки обов'язки дітей стосовно батьків, скільки їхній же, батьків, обов'язки стосовно дітей (хоча, у свою чергу, зміст батьківських прав, звичайно, багато в чому визначається й обов'язками дітей).

Відзначимо два важливих моменти, пов'язаних з поняттям соціального статусу. По-перше, сукупність усіх статусів у будь-якому

І^успільстві організована в ієрархічні ряди. Іншими словами, статуси ^находяться в співпідпорядкованості один одному, а отже, співвідношення їх, як правило, виражається в поняттях «вище» -«нижче». Статуси не рівні один одному і відображають нерівність людей. По-друге, поняття статусу завжди відносне. Поняття статусу незастосовне до жодного людини, поки вона знаходиться одна, сама цо собі, поза зв'язком з іншими людьми. Для того щоб це поняття набуло змісту, вимагаються, щонайменше, дві людини, статус однієї з яких неминуче буде відрізнятися від статусу іншої. Так що можна [Сміливо стверджувати, що Робінзон не мав ніякого статусу, поки на острові не з'явився П'ятниця.

Серед безлічі різноманітних статусів, якими володіє одна і та сама людина, можна виділити головний (чи ключовий) - той, що вирішальним чином визначає його соціальні позиції в суспільстві в цілому. Найчастіше цей статус — особливо в сучасних суспільствах -пов'язаний з економічною та професійною діяльністю. Але не тільки. ■У расово-сегрегованому суспільстві, наприклад, головний статус ноже визначатися кольором шкіри. У теократичній державі надзвичайно важливе віросповідання, а також та позиція, яку займає людина в церковній ієрархії. Головний статус звичайно визначає спосіб життя людини, коло її спілкування, престиж в очах оточуючих. Певні статуси ми здобуваємо від народження — та ж сама раса, приналежність до визначеної національної спільноти, нарешті, статус сина чи дочки. Такі статуси називаються приписаними (чи йскриптивними). Саме це поняття - «аскрипція» (чи дослівно -приписування) означає, що певні якості індивідів задані більшою мірою тим становищем, у якому ці індивіди породжені (і над яким вони фактично не мають контролю), ніж їх власними досягненнями. Приписані статуси особливо важливі в традиційних - кастових і станових - суспільствах, де людина народжувалася принцом чи жебраком, тобто могла з появою на світ отримувати приналежність до дуже високої чи дуже низької статусної групи. Отримання іскриптивного статусу - за визначенням - не залежить від самої людини, її бажань та дій.

Слід зазначити, що в загальному випадку аскриптивний статус не збігається з природженим. Природженими, строго Говорячи, можуть вважатися тільки три соціальних статуси: стать, Р*са, національність. Це ситуація, у якій соціальний стан визначається чисто біологічними факторами. Аж до самого останнього часу змінити їх було в принципі неможливо. Однак у *■ язку з останніми успіхами медицини з'ясувалося, шо в результаті серії надзвичайно складних хірургічних операцій виявляється можливим змінити не тільки колір шкіри (і специфічні риси обличчя,

обумовлені расовою приналежністю), але й стать. Так що питання про природженість цих статусів також набуває деякої невизначеності.

Цілим набором статусів володіє будь-яка система споріднення. Причому, тільки частина з них є аскриптивними - ті, що виражають той чи інший ступінь кревного споріднення (батько, мати, син, дочка, брат, племінник тощо). Цілий ряд родинних статусів є такими, що набуваються. Так, одружившись, чоловік набуває не тільки статусу чоловіка власної дружини, але й отримує в родичі всю її кревну рідню.

Взагалі більшу частину статусів зі свого статус ного набору людина, звичайно, завойовує, додаючи до цього якісь зусилля. Для того щоб придбати статус студента, необхідно здати вступні іспити у вуз, а щоб отримати (підтвердити) цей статус, приходиться рік здавати екзаменаційні сесії; досягнення статусу фахівця з вищою освітою вимагає чимало потрудитися над дипломним проектом і підготовкою до державних іспитів. Такі статуси іменуються набутими (або придбаними).

Визнання володіння людиною тим чи іншим статусом (іноді навіть ототожнення її особистості з цим статусом) називається ідентичністю. При цьому незалежно від того, чи отримана ідентичність від народження чи ж досягнута в результаті витрачених зусиль, у будь-якому випадку вона засвоюється індивідом через процес взаємодії з іншими людьми, які оточують її. Саме інші ідентифікують його особливим чином. Тільки якщо ідентичність підтверджена іншими, вона стає реальною для самого індивіда, який вважає, що він володіє нею. Іншими словами ідентичність - це продукт взаємодії ідентифікації і самоідентифікації. Саме інші ідентифікують його особливим чином. Наприклад, сьогодні все частіше (причому, не тільки в спеціальній літературі, але й у широкій пресі) з'являються матеріали про трансвеститів - індивідів, які ідентифікуються як чоловіки, але які б воліли бути жінками (чи навпаки). Вони можуть проробляти будь-яку кількість дій, випробувати усі види хірургічних утручань для того, щоб реконструювати свій організм із погляду бажаної нової ідентичності. Однак сутнісна мета, якої вони прагнуть досягти, полягає в тому, щоб принаймні деякі інші прийняли цю нову ідентичність, тобто ідентифікували їх з цього погляду. Неможливо дуже довго бути чимось чи кимсь тільки для себе. Мова йде про те, що при ідентифікації нашого статусу інші повинні сказати нам, хто ми є, інші повинні підтвердити нашу ідентичність. Хоча, звичайно, є випадки, коли індивіди наполегливо повторюють про свою ідентичність, яку більше ніхто у світі, крім них самих, не визнає за реальну. П. і

Бергери називають таких індивідів «психотиками», вважаючи, що вони «являють собою маргінальні випадки» самоідентифікації.

Варто розрізняти соціальні й особисті статуси однієї і тієї ж самої людини. Особистий статус ~ це позиція, яку займає людина у своєму безпосередньому оточенні, оцінка, яку дають їй родичі, колеги, друзі. Різні люди, що володіють одним і тим самим соціальним статусом, можуть мати різні особисті статуси, і навпаки. Можна було б провести таку відмінність: особистий статус - це доложення, яке людина займає в малій (як правило, первинній) групі, а соціальний - позиція, займана нею у великій соціальній спільноті. Соціальний статус носить значною мірою безособовий характер, тоді як особистий статус підкреслює ваші індивідуальні якості.

Відмінність соціального й особистісного статусу завжди чітко проглядається в ступені авторитету і впливу, яким володіє людина в структурі колективу тієї формальної чи неформальної організації, до якої вона належить. Скажемо, дослідження рейтингу викладачів (що проводяться у вигляді опитування студентів, які виставляють їм оцінки за цілим рядом професійних якостей) вибудовує їх усіх у ранжированому ряду. Цей список очолюють лідери - викладачі, що отримали найвищі оцінки (рейтинг), а замикають аутсайдери - викладачі, оцінені студентами нижче усіх. Іншими словами, одні викладачі мають більш високий статус, а інші -більш низький. Однак мова тут йде винятково про особистий статус, тому що соціальний статус у всіх викладачів, що входять у список рейтингу, звичайно ж, однаковий. І, звичайно ж, особистісний статус можна досягти більшою мірою, ніж соціальний (за винятком, може бути, того особливого статусу, яким ми наділяємо своїх близьких родичів).

І точно так само, як кожний з нас має цілий набір соціальних статусів, наша життєдіяльність характеризується і визначеним комплексом статусів особистих. Це пов'язано з тим, що протягом .еврго життя ми одночасно (точніше, поперемінно) беремо участь у ркитті безлічі малих груп - своїх сімей, компаній друзів, навчальних і Виробничих колективів, спортивних команд. При цьому в кожній з іНих у нас установлюється свій особливий статус - високий, середній ЗД низький.

Ми вже говорили, що соціальні статуси - це щось начебто Дорожніх осередків. Люди, що заповнюють ці осередки, неминуче привносять у них свою індивідуальність. Зрештою, будь-яких прав і будь-яких обов'язків можна дотримуватися з більшим чи меншим Ступенем бажання і сумлінності. Іншими словами, міцність нашого соціального статусу якоюсь мірою нерідко залежить від нашого

особистого статусу. Але й особистий статус у чималому ступені визначається рівнем статусу соціального.

4.1.2. Соціальна роль

У той самий час кожного разу, коли людина займає певну соціальну позицію, її поведінка, імовірно, буде залежати не стільки від того, яке її власне уявлення про те, як необхідно поводити себе людині, яка займає таке становище, скільки від того, чого саме очікують від власника цієї позиції оточуючі її люди, ніж від її індивідуальних особистісних характеристик. Характер поведінки, очікуваний від власника того чи іншого соціального статусу, саме і називається соціальною роллю. Наприклад, конкретний шкільний учитель виконує роль «учителя», яка співвідноситься з певною очікуваною - з боку учнів, шкільного керівництва і батьків -поведінкою, незалежно від його (чи її) особистих почуттів; і завдяки цьому, стає можливим узагальнення професійно-рольової поведінки вчителя незалежно від індивідуальних характеристик тих людей, що займають цю соціальну позицію.

Соціологічна важливість поняття ролі полягає в тому, що вона демонструє нам, яким чином і за допомогою яких механізмів індивідуальна діяльність випробує на собі вплив суспільства і, завдяки цьому, відповідає регулярним установленим зразкам. Виконання нами визначених ролей упорядковує соціальне життя, тому що робить поведінку людей передбачуваною. Нижче ми побачимо, що соціологи використовують ролі як свого роду елементарні структурні одиниці, з яких конструюються соціальні інститути. Наприклад, школа як соціальний інститут може бути піддана аналізу в якості зборів і взаємодії ролей вчителів і учнів, які будуть загальними для всіх шкіл.

У теорії соціальних ролей досить широко представлені два основних підходи. Саме поняття ролі вперше було систематичним чином використано на початку ЗО-х рр. XX ст. Дж.Г.Мідом, попередником теорії символічного інтеракціонізму. Він описував ролі як продукт взаємодії між людьми, яка носить експериментальний і одночасно творчий характер. Мідівська соціальна філософія споконвічно виявляла цікавість до того, яким чином діти освоюються в суспільстві і розвивають свої соціальні сутності («самості») шляхом прийняття ролей, тобто ніби приміряючи на себе у своїй уяві ролі інших - батьків, матерів, учителів, лікарів. Дорослі у своїй поведінці, як передбачалося, теж використовують «приміряння» на себе ролей інших людей для розробки своїх власних ролей. Відповідно до теорії символічного інтеракціонізму, кожна роль містить у собі взаємодію з іншими ролями; наприклад, роль «учителя» неможливо зрозуміти без

'ьолі «учня», і вона може бути визначена тільки як очікувана поведінка наставника в співвіднесенні з очікуваною поведінкою учня. Процес взаємодії означає, що люди, виконуючи свої ролі, завжди перевіряють сформовані в них більш-менш цілісні уявлення щодо ролей інших, і реальні реакції людей, які діють у ролях інших, підкріплюють такі концепції чи ставлять їх під питання. Це, у свою чергу, веде людей до того, щоб підтримувати чи змінювати власну рольову поведінку.

Другий підхід бере свій початок від Р.Лінтона (1936). Згодом цей підхід став складовою частиною функціоналізму — однією з найбільш впливових шкіл сучасної соціології. Функціоналізм розглядає ролі як сутнісно запропоновані і статичні (тобто незмінні) очікування. Ці розпорядження кореняться в культурі суспільства і знаходять своє вираження в соціальних нормах, які і вводять поведінку в русло ролей. Підхід культурних розпоряджень визнає, що ролі можуть часто визначатися в зв'язку з іншими ролями, однак не вважає, що сам процес взаємодії може створювати нові ролі чи модифікувати вже існуючі. Хоча, звичайно, індивіди можуть отримувати інформацію про зміст своїх ролей і про те, наскільки успішне їх виконання, в ході взаємодії з людьми, що виконують інші ролі.

Яким чином соціальне оточення змушує людей правильно виконувати свої ролі? Цьому служить механізм санкцій. Коли той, хто має певний статус, поводиться таким чином, що це розходиться з нашими очікуваннями, ми, зрозуміло, виявляємо тим чи іншим способом своє невдоволення, роздратування, гнів; і навпаки, якщо люди виконують свої ролі як повинно бути, ми виявляємо їм своє схвалення, заохочення. Тим самим соціум направляє людей у русло, бажане для суспільства в цілому, принаймні - для найближчого соціального оточення.

Скільки-небудь ефективне вивчення соціальних ролей при величезній їх розмаїтості в суспільстві вимагає хоча б самої загальної їх класифікації. Така спроба була почата на початку 50-х рр. XX ст. Т.Парсонсом. Він виділив п'ять основних параметрів, за допомогою яких може бути описана будь-яка роль.

■ 1. Рівень емоційності. Здається, кожному ясно, що існують

ролі, у яких очікується максимально беззастережна (і безстороння) поведінка - працівників правоохоронних органів, наприклад. У той $Самий час якщо настільки ж емоційно стримано буде поводитися ваша дружина (чоловік), те, імовірно, ваша реакція на це буде не самою позитивною.

2. Спосіб отримання. Враховуючи, шо роль є поведінка, очікувана від власника визначеного статусу, ми вправі очікувати, що

характер статусу зробить свій вплив і на характер ролі. І справді, малюнки деяких ролей зумовлюються приписаним характером їх статусу; інші ж ролі набуваються разом зі статусом, що набувасться, (звичайно, і ті й інші ролі їхнім власникам приходиться «розучувати», щоб правильно виконувати).

3. Масштаб. Деякі з ролей досить жорстко обмежені
певними аспектами взаємодії. Наприклад, якщо викладач вузу при
оцінці рівня знань студента на іспиті буде виявляти інтерес не тільки
до того, як студент засвоїв пройдений матеріал, але й брати до уваги
ступінь його релігійності чи політичні переконання, те це буде
означати, що він виходить за рамки ролі, а значить виконує її
неправильно. У той самий час, наприклад, рамки відносин між роллю
батька і роллю сина розсунуті набагато ширше, оскільки батька
повинні турбувати найрізноманітніші сторони життя його дітей,

4. Ступінь формалізації. Виконання багатьох ролей значною
мірою формалізовано, тобто носить свідомо безособистісний
характер. Такі практично всі ролі в більшості формальних організацій
- особливо бюрократичних, військових і напіввійськових. Тут
правила поведінки чітко окреслені і гранично знеособлені, а
діапазони імпровізації невеликі (хоча, як показує теорія організацій, і
не виключені цілком). Інша крайність - це слабко окреслені ролі, такі,
як батька чи друга, де діапазон для внесення чисто особистих
моментів набагато ширший. Навряд чи варто очікувати, що інспектор
ДАІ зобов'язаний вникати в усі обставини вашого особистого життя,
які призвели вас до даного конкретного порушення правил
дорожнього руху; якщо ж він буде ставитися до одних порушників з
більшою поблажливістю, ніж до інших, ми оцінимо таке виконання
ролі як некоректне. І навпаки, виконання ролі друга зажадає від вас
набагато більш уважного ставлення до слабких і сильних сторін того,
з ким ви взаємодієте; тут набагато більше значення, ніж у першому
випадку, має особистий статус обох партнерів.

5. Мотивація. Виконання різних ролей зумовлено різними
мотивами. Навряд чи ми будемо очікувати, шо бізнесмен витрачає
свої гроші, час і енергію, керуючись розуміннями процвітання своєї
громади чи збагачення найманих їм працівників; головна його мета -
отримати максимальний прибуток (насамперед - з метою подальшого
вкладення засобів у справу для отримання ще більшого прибутку
тощо). Політик керується у своїх діях розширенням обсягу особистої
влади. Працівники ж органів соціального забезпечення ставлять
своєю метою досягнення благополуччя своїх клієнтів. Усі ці мотиви,
зрозуміло, примхливо переплетені в складній соціальній взаємодії,
десь почасти збігаючись за своєю спрямованістю, десь суперечачи
один одному. Взагалі з усіх критеріїв класифікації ролей критерій

ивації, імовірно, найбільше важко піддається безпосередньому обліку й аналізу.

' Словом, так чи інакше будь-яка соціальна роль є складне,

комплексне сполучення конкретного вираження всіх цих п'яти характеристик. Подальша розробка теорії ролей у соціологічній теорії післявоєнного періоду привела до істотних доповнень у ній. Так, £.Гоффман (1959) увів поняття рольової дистанції. Ним позначається 'ситуація суб'єктивного відокремлення від ролі її виконавця, коли він це може «зжитися» з нею, не почуває себе при виконанні ролі як риба у воді. Так, у «Записних книжках» А.П.Чехова описаний сюжет, у Якому діють університетський професор, який з відразою і нудьгою ставиться до викладання і ночами із захопленням займається переплітанням книг, а також палітурник, великий аматор ученості (таємно ночами займається наукою).

У цей же період розробляються концепції рольового конфлікту. Це поняття досить багатозначне й описує цілий ряд досить типових ситуацій. 1) Це може відбутися в тих випадках, коли індивід виявляє, що він (чи вона) повинен виконувати в один і той самий час дві чи більше ролей, причому кожна з них висуває несумісні з іншими ролями вимоги, що виконуються. Таке нерідко відбувається, наприклад, з тими працюючими жінками, які повинні задовольняти одночасно рольовим очікуванням службовки, дружини і матері, які можуть вступати між собою в конфлікт. 2) Бувають Ситуації, коли особистість визначає малюнок своєї ролі інакше, ніж ті, хто знаходяться в зв'язаних з нею ролях, як це відбувається, наприклад, у тих випадках, коли у вчителя складаються свої власні уявлення про те, як повинна виглядати професійна поведінка педагога, а ці уявлення заперечуються батьками чи місцевими керівниками системи освіти. 3) Може скластися і так, що чиясь роль виявляється на перетинанні уваги двох чи більш статусних груп, чиї вчікування щодо того, як саме повинна виконуватися ця роль, суперечать один одному. У такій ситуації може виявитися, наприклад, майстер, на який спрямовані конфліктуючі очікування з боку менеджерів і з боку робітників.

Ч" Люди з часом виробляють свої способи подолання рольового

•конфлікту. Існує кілька досить розповсюджених способів такого Роду, який узагальнив, наприклад, Р.Мертон. Серед них, наприклад, установлення для себе ступеню важливості різних ролей - для того, Щоб у ситуації конфлікту віддати перевагу тому, що представляється більш важливим; чіткий поділ різних сфер життєдіяльності, де виконуються ролі, між якими можливий конфлікт; нарешті, жарт.

Ще однією проблемою, яка цікавила соціологів в останні Роки, була свобода індивідів у рольовій творчості - покладанні на

себе ролей і їх виконанні. За сучасними уявленнями, вона досить широко варіює - насамперед, у залежності від того, які можливості для імпровізації допускає відповідний їй тип статусу. Можна, наприклад, порівняти виконання соціальної ролі з дією в античному театрі масок. У виставі актору запропоноване проголошення певного тексту, а на обличчя його надіта нерухома маска, яка відповідає характеру персонажа, що виконується. Сьогодні роль цього персонажу виконує один актор, у завтрашній виставі - інший, котрий надягне ту ж маску і буде вимовляти той самий текст. Однак голос, що лунає з ротового прорізу, відбиває індивідуальність актора, рухи -манеру його гри, а, крім того, актор цілком може трохи відступати від дослівного проголошення тексту ролі, хоча і не має права спотворювати його змісту. Словом, будь-яка соціальна роль допускає можливості імпровізації. І, імовірно, певний відбиток на характер цієї імпровізації буде накладати загальна рольова система, якою володіє даний індивід у відповідності зі своїм специфічним статусним набором.

4.1.3. Соціальний інститут

Тепер прийшов час поговорити про термін, що винесений у заголовок даного розділу. Поняття соціального інституту характеризує великомасштабні об'єднання соціальних статусів і ролей, призначені для упорядкування всього громадського життя. Цим поняттям у самому загальному виді позначають стійкий комплекс формальних і неформальних правил, принципів, норм, установок, що регулюють взаємодію людей у визначеній сфері життєдіяльності й організуючих його в систему ролей і статусів. Сукупність таких систем ролей і статусів і утворює, у кінцевому рахунку, Велику Систему, яка називається соціальною системою.

Поняття інституту, так само, як і ролі, має відношення до встановлення деяких загальних для всіх зразків поведінки, однак інститут розглядається як одиниця більш високого порядку спільності, яка інкорпорує в себе безліч ролей, що співвідносяться і пов'язані між собою. Так, школа як соціальний інститут охоплює роль учня, роль учителя, ролі керівників навчального процесу (директора, завуча); крім того, враховуючи, що школа досить тісно пов'язана і з зовнішнім оточенням, школа як інститут пов'язаний з ролями батьків, ролями інспекторів (наприклад, районного управління народної освіти), методистів тощо. Причому ці ролі приблизно однаковим чином «розписані» у кожній зі шкіл, які у своїй сукупності утворюють систему шкільної освіти в даному регіоні чи навіть у суспільстві в цілому.

При цьому, зрозуміло, варто розрізняти соціальний інститут

щ сукупність правил взаємодії від конкретних організацій і

Юціальних груп, що функціонують за цими правилами. Так, поняття

«інститут моногамної сім'ї» означає зовсім не окрему конкретну

■ім'ю, а просто комплекс однакових чи дуже схожих норм, яким

даруються у своїй повсякденній життєдіяльності безліч родин

Моногамного типу. Іншими словами, соціальний інститут не слід

ототожнювати із сукупністю осіб, установ, організацій, наділених

яевними матеріальними засобами здійснюючих певну суспільну

функцію. Успішне здійснення соціальної функції тісно пов'язано з

«Наявністю в рамках відповідного соціального інституту цілісної

системи стандартів поведінки, необхідних для реалізації цієї функції.

Таким чином, зі змістовної сторони соціальний інститут - це не що

іише, як набір доцільно орієнтованих стандартів поведінки

конкретних осіб у типових ситуаціях.

Оскільки правила і норми, що утворять інститути, так чи Інакше відображають різні цінності, які сприймають члени даного суспільства, ми можемо винести своє судження про ступінь його згуртованості, інтегрованості, якщо знаємо, чи всі члени суспільства Підпорядковуються цим правилам і нормам (тобто виконують запропоновані їм ролі) і наскільки строго вони їх дотримуються. Крім того, така інформація дає нам уявлення про те, наскільки глибоко ці норми інтерналізовані в мотиваціях людей. Ми вже згадували вище, що під інтерналізацією мається на увазі процес, у ході якого індивід вивчає і сприймає як обов'язкові для себе особисто соціальні цінності і норми поведінки, які розглядаються як доречні в його чи її соціальній групі чи більш широкому суспільстві. Це відбувається шляхом перетворення цінностей і норм, що задаються ззовні, у глибокі внутрішні переконання.

У теоретичній соціології сформувався цілий напрямок,

в'язаний з вивченням стійких форм організації і регулювання змадського життя, - інституціальна соціологія. Тут досліджується _г лив на соціальну поведінку людей різних соціальних нормативних актів і інститутів. Сама необхідність виникнення інститутів і їх функціонування розглядається як природничоісторична закономірність. З позицій інституціальної соціології, соціальні ^інститути призначені для свідомого регулювання й організації ^Життєдіяльності великих мас людей і постійного відтворення повторюваних і найбільш стійких зразків поведінки, звичок, традицій, ІЦО передаються з покоління в покоління.

. Взагалі кажучи, поняття соціального інституту прийшло в

^оціологію з юридичних наук, де воно позначає комплекс законів і |Фрм, що регулюють соціально-правову діяльність у визначеній сфері

(приміром, інститут власності, інститут спадкування тощо). У той самий час у соціології це поняття придбало значно більш широкий зміст і стало позначати узагалі весь спектр соціально регульованої й організованої поведінки великих соціальних груп.

У суспільному та індивідуальному житті нараховується безліч найрізноманітніших сфер спільної діяльності людей. Навряд чи було б плідним з аналітичної точки зору зв'язувати з кожною з них свій власний окремий соціальний інститут. Доцільніше було б провести своєрідну типологію цих сфер діяльності і вказати, у рамках якого інституту здійснюється її регулювання. Більшість авторів, які аналізують сфери дії і функції соціальних інститутів, прямо пов'язують їх формування з необхідністю регулярного й організованого задоволення певних суспільних потреб. Дійсно, якщо ми хочемо зрозуміти, у чому полягає суть функцій того чи іншого інституту, ми повинні прямо зв'язати їх із задоволенням потреб. Одним з перших указав на цей зв'язок Е.Дюркгейм: «...Запитувати, яка функція поділу праці, це значить досліджувати, якій потребі вона відповідає». Отже, якщо ми хочемо скласти типологію соціальних інститутів, нам необхідно виділити найбільш важливі соціальні

[Ііотреби, у задоволенні яких потребується для свого нормального Ірозвитку будь-яке суспільство, і вказати ті інститути, функцією яких ;Є задоволення цих потреб.

Усі ці соціальні потреби задовольняються, звичайно, не автоматично, не спонтанно, не самі собою. Для цього необхідні спільні, скоординовані зусилля всіх членів суспільства, і ці зусилля здійснюються в межах інститутів. Крім організації спільної діяльності, інститути служать також цілям розподілу різних ресурсів, потреби, у яких відчувають всі інститути для свого нормального .функціонування.

: Спираючись на «соціальний реалізм» і теорію соціальних

фактів Е.Дюркгейма і виходячи з того, що найважливішими соціальними фактами варто вважати соціальні інститути, можна вивести цілий ряд базових соціальних характеристик, якими вони повинні володіти. Коротко розглянемо ці характеристики.

1. Інститути сприймаються індивідами як зовнішня
реальність. Іншими словами, інститут для будь-якої окремо узятої
людини являє собою щось зовнішнє, існуюче окремо від реальності
думок, почуттів чи фантазій самого індивіда. У цій характеристиці
інститут має подібність з іншими сутностями зовнішньої реальності -
навіть деревами, столами і телефонами, - кожна з який знаходиться
поза індивідом. Він не може, наприклад, побажати, щоб дерево
зникло. Те ж саме відноситься і до інституту.

2. Інститути сприймаються індивідом як об'єктивна
реальність. Фактично це в трохи іншій формі повторює попередню
характеристику, але не цілком збігається з нею. Щось є об'єктивно
реальним, коли будь-яка людина погодиться з тим, що воно дійсно
існує, причому поза і незалежно від його свідомості і дане йому в
його відчуттях.

3. Інститути мають примусову силу. До деякої міри ця
якість мається на увазі двома попередніми: фундаментальна влада
інституту над індивідом полягає саме в тому, що він існує об'єктивно,
і індивід не може побажати, щоб він зник за його бажанням чи
примхи. Подобається нам це чи ні, добровільно чи проти свого
бажання, усвідомлено чи неусвідомлено, але ми усі змушені
виконувати розпорядження і правила, які складають зміст практично
■кожного із соціальних інститутів, у межах яких протікає наше життя.
У противному випадку можуть наступити негативні санкції.

4. Інститути володіють моральним авторитетом.
Інститути не просто підтримують себе примусовою силою. Вони
проголошують своє право на легітимацію - тобто вони залишають за
собою право не тільки яким-небудь чином покарати порушника, але і
винести йому моральне осудження. Зрозуміло, інститути

розрізняються за ступенем своєї моральної сили. Ці варіації виражаються звичайно в мірі покарання, яка накладається на порушника. Держава в екстремальному випадку може позбавити його життя; сусіди чи товариші по службі можуть оголосити йому бойкот. В обох випадках покарання супроводжується почуттям обуреної справедливості в тих членів суспільства, які причетні до цього.

5. Інститути володіють якістю історичності. Інститути -це не просто факти, але історичні факти; вони мають історію. Майже у всіх випадках, пережитих індивідом, інститут вже існував до того, як він народився, і буде після того, як він помре. Значення, втілені в інституті, акумулювалися протягом довгого часу незліченним числом індивідів, чиї імена й обличчя ніколи вже не будуть витягнуті з минулого.

4.2. Соціальна класифікація

Поняття «клас» у самому загальному виді використовується для позначення певної множини, що складається з елементів, кожний з який володіє, як мінімум, однією загальною для усіх властивістю; саме наявність цієї загальної властивості і дозволяє об'єднати їх усі в єдиний клас. Кожний з цих елементів може виступати як виразник і представник свого класу.

Що стосується терміна класифікація, то, узятий одночасно з визначенням «соціальна», він означає не що інше, як систему великих груп людей, розташованих в ієрархічному (тобто супідрядному) ряду, які утворюють у своїй сукупності суспільство в цілому. Саме поняття «соціальний (чи суспільний) клас» ввели в науковий оборот на початку XIX ст. французькі історики Тьєрі і Гізо, вкладаючи в нього при цьому головним чином політичний зміст, показуючи протилежність інтересів різних суспільних груп і неминучість їх зіткнення. Приблизно в той самий період ряд англійських економістів зробили перші спроби розкрити внутрішню будову класів, їх «анатомію».

Однак по-справжньому активне використання цього терміну в соціології й інших соціальних і політичних науках починається з К.Маркса. І хоча сам Маркс не дає чіткого й однозначного визначення поняття «клас» (як ми побачимо нижче, це зробив В.І.Ленін), приймаючи його як щось саме собою що розуміється і добре усім відоме, аналіз класової структури індустріального капіталізму XIX ст. займає в його працях величезне місце. У своїх роботах поняття класу Маркс використовує, насамперед, в економічному розумінні, хоча маються розбіжності в поглядах на те, що ж вважати вирішальними економічними детермінантами.

4.2.1. Марксистська традиція в класовому аналізі

Маркс робив аналіз класів, головним чином, в аспекті економічної життєдіяльності суспільства, а саме - відносин власності на капітал і засоби виробництва. Він поділяв населення на тих, хто володіє власністю на засоби виробництва, і на ті, хто позбавлений такої власності - на капіталістів і пролетаріат. Правда, при цьому визнавалося існування й інших дуже великих груп, що не знаходили хмісця в цій структурі, таких, як селяни і дрібна буржуазія, однак Маркс був твердо переконаний, що вони являють собою пережитки Докапіталістичної економіки, які будуть стрімко зникати, розмиватися» у міру усе більшого дозрівання капіталістичної ^системи. У марксистській традиції введення поняття «клас» було ^більше, ніж просто способом опису економічного становища різних асоціальних груп, оскільки Маркс розглядав класи не тільки як зручну аналітичну модель, але як цілком матеріальні колективності і реальні соціальні сили, здатні змінювати суспільство.

■і У той самий час, хоча економічний підхід Маркса

Підкреслює, насамперед, об'єктивні фактори, він був також дуже "добре обізнаний і про суб'єктивний вимір, який називав класовою ^відомістю. Дуже часто, стверджував він, існує розбіжність між ійб'єктивними обставинами і суб'єктивним усвідомленням, яке мають люди про своє становище у класовій системі. Досить часто люди можуть помилятися щодо своєї реальної позиції в суспільстві - про такий випадок Маркс говорить як про помилкову свідомість. Однією З найважливіших передумов успішної революції з боку «ксплуатованого класу саме і є зростання класової свідомості, тобто поінформованість людей про те, що вони дійсно є гнобленою групою, З це їхня спільна доля. Безупинне прагнення капіталістів до стягнення (Прибутку веде до експлуатації пролетаріату, і тому, як був ^Переконаний Маркс, - до його безупинної пауперизації. У таких :іумовах робітники повинні розвивати в собі класову свідомість, і ^Пролетаріат повинен рости від буття як клас «у собі» (тобто просто Економічно визначеної категорії, що не володіє самосвідомістю) до становлення в клас «для себе», що складається з робітників із класово Усвідомленим поглядом на світ і готовий вступити в класовий конфлікт із капіталістами.

Макс Вебер, загальний підхід якого до соціології був у багатьох випадках довгостроковою конфронтацією з Марксом, у принципі визнавав правильність марксового поділу населення на класи за ознакою наявності чи відсутності власності на капітал і на Засоби виробництва. Однак він вважав такий поділ занадто грубим, одномірним, спрощеним і пропонував доповнити його градацією

відповідно до економічних розходжень у місткості ринку праці. Клас трактується Вебером як група людей, які володіють однаковими життєвими можливостями. Класова позиція, відповідно до Вебера, детермінує можливість того, що життя індивіда буде випливати визначеним патернам. Це означає, що, внаслідок визначеної спільності доступу до обмежених ресурсів, існує сильна імовірність того, що люди усередині одного класу, мають подібні біографії, поведінку й наміри в розумінні того, чого вони бажають і чого реально досягають у цьому конкретному суспільстві.

Одним із джерел місткості ринку товарів і послуг виступає капітал, а кваліфікація й освіта найманих робітників формують інший ринок - праці, який теж повинен прийматися до уваги при класовому аналізі. Іншими словами, пропонувалося розглядати як критерій класифікації не тільки власність на засоби виробництва, але й власність на робочу силу. Оскільки власники власності на засоби виробництва утворюють клас, ті власники робочої сили, чия кваліфікація виявляється виключною на ринку і які, завдяки цьому, будучи найманими робітниками, отримують високу платню, також конституюються в клас. Таким чином, Вебер виділяв у капіталістичному суспільстві вже не два, як Маркс, а чотири основних класи відповідно до тих позицій, які вони займають на товарному ринку (що визначається розмірами власності на засоби виробництва) і на ринку праці (що визначається рівнем кваліфікації) -див. табл. Позиції ж, займані класом на тому чи іншому ринку, детермінують життєві шанси, отримувані його представниками, тобто можливості, якими володіє індивід для того, щоб претендувати на отримання певної частки вироблених у суспільстві товарів економічного і культурного характеру.

Класовий конфлікт, за Вебером, - це дійсно загальнопоширене явище, але він з найбільшою імовірністю виникає між групами з безпосередньо конфронтуючими інтересами -наприклад, швидше, між робітниками і менеджерами, ніж прямо між робітниками і капіталістами. Вебер відзначав також немаловажне значення інших принципів стратифікації, що відрізнялися від чисто класових, а саме - соціальної репутації чи статусу, а також влади.

Система класів у капіталістичному суспільстві за М.Вебером

,-______________________________ Позиції на Позиції на
Клас
_______________________________ ринку товарів ринку праці

Буржуазія (клас власників капіталу) високі

Професіонали (клас інтелектуалів, адміністраторів і менеджерів)

Дрібна буржуазія (клас дрібних
. . . * . . ^ низькі

підприємців і торговців) _____ ______

Робітничий клас____________________ -______________ низькі

Сучасні підходи до аналізу класової структури часто відкидають марксистське визначення. У просунутих, тобто розвитих суспільствах диверсифікація власності і перевага її акціонерної форми, а також відділення володіння капіталом від менеджменту і контролю над індустрією роблять відсутність концентрованої в одних руках власності на капітал настільки широко розповсюдженим явищем, що це не дає можливості провести чіткого розмежування між групами з різним економічним становищем - наприклад, між менеджерами і фабричними робітниками. Не збулося і пророкування Маркса про пауперизацію (що відзначав ще наприкінці минулого століття Е.Бернштейн).

Проте, говорити про повне відмовлення від марксистських підходів до класового аналізу суспільства було б передчасно. Переконлива логіка, чіткий внутрішній зв'язок різних розділів усієї марксової теорії змушує деяких соціологів знову і знову звертатися до марксистської методології, на якій, наприклад, у значній мірі засновані розглянуті нижче підходи до класового аналізу Е.Райта і його колег.

4.2.2. Немарксистські підходи до визначення класів

У різних соціологічних школах - наприклад, американської й

англійський — класові теорії розвивалися в трохи різних напрямах.

Післявоєнні американські соціологи взагалі розглядали своє

суспільство як безкласове. Це відбувалося почасти внаслідок того, що

'Вони вважали, начебто вже не існує різких перепадів у розподілі

"Матеріальної винагороди (яку вони розташовували по ранжирі уздовж

/безперервного континууму), почасти - через їхню переконаність, що

4*ндивідів У сучасному суспільстві можна цілком правомірно

розподіляти в класи за безліччю критеріїв і факторів, не пов'язаних з економічно визначеним класом, таких, як рід занять, релігія, освіта, етнічна приналежність. Вони приймали, швидше, точку зору Вебера щодо статусу і розробляли багатомірний підхід, який трактував соціальний статус і престиж як незалежні фактори, які послабляли чи навіть витісняли економічно детермінований клас. Більшість ієрархічних схем професійних шкал, використовуваних у дослідженні нерівності, просто припускали, що професії можуть, швидше, бути ранжовані за принципом «краще» чи «гірше», ніж за іншими, - що відповідають доходу і престижу, які отримують їх власники.

Британські соціологи в цей період спочатку приймали в якості вирішальної детермінанти класу поділ праці і визначали основний принцип класового поділу як границю між фізичною і нефізичною працею. Це, як тоді уявлялося, повинно було відповідати основним розбіжностям в економічних і соціальних умовах життя. Такий поділ був навіть прийнятий в якості офіційно-статистичного і за підсумками перепису 1951 р. сформував основу Британського Генерального Регістра класифікації соціоекономічних груп (5ЕС -5осіо-Есопотіс Огоирв). Ці соціоекономічні групи містять у собі людей, чиї життєві стилі (чи способи життя) подібні у відношенні соціальної, культурної поведінки, і люди розміщуються в 5ЕО, насамперед, на основі їх професійних занять і професійного статусу. Число статусів спочатку складало тринадцять, а до 1961 р. збільшилося до сімнадцяти. Існує стиснута версія шести соціоекономічних класів, які описуються як; 1) професіонали; 2) роботодавці і менеджери; 3) клерки - проміжні і молодші працівники нефізичної праці; 4) кваліфіковані працівники фізичної праці і самостійні (самонаймані) непрофесіонали; 5) напівкваліфіковані працівники фізичної праці й обслуговуючий персонал; 6) некваліфіковані працівники фізичної праці.

Таке розмежування носило значною мірою штучний характер, і в теоретичному класовому аналізі соціологи рідко використовують цю класифікацію; однак не можна не визнати, що вона, у кінцевому рахунку, виникає з веберівського зауваження про життєві шанси. Так чи інакше цей розподіл не є широко уживаним у соціології, оскільки в розвитих суспільствах економічні і соціальні умови багатьох видів інтелектуальної праці (у всякому разі, більш низького рівня) стають усе більш подібними до тих, у яких працюють і живуть працівники фізичної праці; не існус і значних відмінностей між тими, хто знаходиться у підніжжі та на вершині сходів занять фізичної праці. Тепер клас визначається, швидше, за критеріями ринкових і трудових ситуацій. Ринкова ситуація відноситься до матеріальної винагороди і життєвих шансів (таких, як оплата

"роботодавцем додаткових пільг, страховок і інших матеріальних благ), безпеки і можливостям службового просування. Трудова ситуація має відношення до характеру розв'язуваних трудових завдань, технології виробництва і структурі соціальних відносин у системі контролю у фірмі. Передбачається наявність погодженості між цими факторами в тому розумінні, що ринкова винагорода і трудові умови прогресуючим чином поліпшуються в міру сходження по класовій ієрархічній градації. Значна увага приділялася процесу, іменованому структуралізацією, у ході якого класи можуть трансформуватися з економічних категорій у соціально значущі групи. Фактори, що детермінують структуралізацію, містять у собі, зокрема, проживання в порівняно однорідних за складом монокласових громадах, низькі показники соціальної мобільності, які утримують людей в межах одного класу, і спільність життєвих стилів, що ведуть до перетворення класів у ідентифіцибельні групи. Відмінність класів може доповнюватися варіаціями в розділюваних соціальних цінностях і в політичній ідентифікації.

Додаток цього загальноприйнятого визначення, яке тепер уже досить близько грунтується на веберівському підході до класу, не завжди легко здійснюється на практиці. Критерії в принципі враховують розмаїтість класів, заснована на різних рівнях винагород, різних типах трудових ситуацій і різних їх комбінацій. І, тим не менш, точна ідентифікація декількох основних класів - це сьогодні справа, швидше, інтерпретації, ніж самоочевидного й об'єктивно детермінованого буття. Тепер загальноприйнятою соціологічною моделлю класової структури в деяких країнах (наприклад, у Великобританії) є поділ населення на три класи - робітничий, проміжний і вищий. Працівники фізичної праці відносяться до робітничого класу; працівників нефізичної праці низького рівня, таких, як клерки і нижчі техніки, відносять до проміжного класу; а менеджерів, адміністраторів і професіоналів - до вищого. Деякі соціологи поміщають у робітничого клас і канцелярських працівників, але це не загальноприйнятий погляд. У той самий час, як ми бачимо, у цю схему знову не уписуються великі капіталісти, а також дрібні і середні підприємці.

Що стосується американської соціології, то її в питанні про класову структуру характеризує значна розмаїтість поглядів і напрямів. Укрупнено можна було б виділити два основних підходи -немарксистський і марксистський (чи напрями, близькі до них), інтерес до яких у 70-80-і рр. XX ст. у США помітно зріс. Для немарксистського напряму характерне виділення в класовій структурі просто «вищих» і «нижчих» класів. Якщо бути більш точним, то традиційний поділ дотримується чотиричленної структури:

Вищий клас (ІЛррег Сіазв), відрізняється найбільш високими розмірами добробуту і влади.

Середній клас (МісІШе Сіакз), який утворюється дуже строкатим конгломератом соціальних груп - від підприємців середньої руки до середньооплачуваних інженерів і клерків.

Робітничий клас (\¥огкіп§ Сіазз), який поєднує працівників фізичної праці.

Нижчий клас (Ііпсіегсіазк), який включає в себе, як правило, представників етнічних меншин, а також жінок, зайнятих на самих низькооплачуваних, найменш безпечних і найменш привабливих робочих місцях.

У той самий час більшість соціологів чітко усвідомлюють, що такого великомасштабного розподілу для більш поглибленого аналізу класової структури явно недостатньо. Вони намагаються знайти більш тонку градацію класового поділу сучасної Америки. Так, Р.Ротмен у своїй монографії «Нерівність і стратифікація в Сполучених Штатах» поступає досить прямолінійно: він просто виділяє верстви усередині середнього класу, приєднуючи їх до трьох інших класів із указівкою зразкової частки кожного з них у загальному обсязі населення (див. табл.).

Потім він детально розглядає кожний з названих класів, їх склад, особливості життєвого стилю і політичної поведінки. В основу ж визначення соціальної ієрархії Ротмен, як і більшість західних соціологів, кладе розмір доходу. Те, шо він називає класом «підприємців» містить у собі міську і сільську дрібну буржуазію. Не обходить Ротмен і питання про характер розподілу: згідно з наведеними ним даними, 0,5% відсотка населення володіють 20,4% активів, тоді як 40% американців володіють менш, ніж 3% загального багатства, яке знаходиться в руках приватних осіб. Відзначимо, що, роблячи свою класифікацію, автор не розділяє соціальну структуру і структуру зайнятості населення: так, до складу робітничого класу, крім індустріальних і сільськогосподарських робітників, включені працівники сфери послуг - одна з найбільш численних професійних категорій у сучасній Америці.

Таблиця

Структура сучасного американського суспільства за Р.Ротменом

Клас Питома вага (%) у населення США

_________ вищий__________________________ Г-2________________

_____ виший середній________________________ 5-Ю_______________

На цей же момент звертає увагу й інший американський соціолог - Чарльз Андерсон. Він підкреслює, що ріст чисельності зайнятих у сервісному секторі відбиває зміни, що відбуваються в структурі зайнятості, але аж ніяк не в соціальній композиції суспільства, У цілому ряді своїх робіт Ч.Андерсон висуває тезу про виникнення «нового робітничого класу». Традиційного робітничого клас, на думку автора, представлений, головним чином, «синіми комірцями» і складає 40-45% головів сімейств у сукупній робочій силі країни. На додаток до нього «нового робітничого клас» складається з найманих службовців («білих комірців»), причому основу його утворять учені, інженери і техніки, втягнуті у виробництво; крім того, Андерсон відносить сюди працівників освіти й охорони здоров'я, а також більшість управлінських, торгових і офісних працівників. Автор представляє розгорнуту характеристику класової структури США на початку 70-х рр. XX ст. (див. табл.).

Незважаючи на деяку суперечливість пропонованих категорій, автор дає досить переконливу і, на думку багатьох дослідників, близьку до дійсності картину класової будівлі американського суспільства.

Серед американських соціологів, що спираються на марксистське розуміння класу, варто виділити роботи Едварда Райта. У своїй монографії «Класова структура і визначення доходу» він дідкреслюе, що ігнорувати суспільні відносини виробництва означає ЛІдкидати одну з фундаментальних причин нерівності при капіталізмі.

Райт справедливо вказує на теоретичні і практичні складності, що виникають при виявленні класової приналежності найманих робітників з числа «білих комірців» - менеджерів, фахівців різного рівня, техніків. У зв'язку з цим він висуває нове положення про «суперечливі локації усередині класових відносин». До таких «локацій» Райт відносить: менеджерів і супервайзерів (розташовуються між буржуазією і робітничим класом), «напівавтономних службовців» (між робітничим класом і дрібною буржуазією), а також дрібних наймачів робочої сили (між буржуазією і дрібною буржуазією). Сама ж дрібна буржуазія як клас - це швидше релікт простого товарного виробництва, ніж продукт капіталізму.

Підсумкові результати аналізу проведеної Е.Райтом та його колегами аналізу класової структури США такі: самий численний клас суспільства - робітничий: робітники разом з тими, хто займає суперечливі, але близькі до них локації, складають від 50 до 60% населення. У той самий час Райт указує на одну немаловажну деталь: більшість нинішніх робітників складають жінки і представники етнічних меншостей (тіпогіНех).

Останнім часом західних соціологів усе більше займає проблема вивчення статевого складу різних класів. Так, критика традиційного підходу до класового аналізу полягає, зокрема, у тому, що він концентрує свою увагу на чоловіках і ігнорує жінок. Приміром, у Великобританії жінки складали на початку 80-х рр.

^ХХ ст. близько 43 відсотків усієї зайнятої робочої сили. Жінки, що Працюють у сфері нефізичної праці, сьогодні зосереджені в значній лірі в невеликій групі занять, в основному, в обмеженому колі професій, а також на канцелярських і торгових посадах, а в сфері фізичної праці - на некваліфікованих фабричних роботах (наприклад, збирання). їхні професійні заняття мають тенденцію відокремлюватися від чоловічих - певні посади і спеціальності взагалі в широкому масштабі резервуються саме для жінок. Вони мають також більш низький у порівнянні з чоловіками рівень ринкової винагороди. Якби участь жінок у всіх сферах зайнятості була рівномірною, ігнорування статевого поділу не могло б уплинути яа спосіб, яким вивчається класова структура. Але оскільки це не так, у соціологів, які досліджують професійну зайнятість, маючи на увазі тільки чи головним чином чоловіків, можуть скластися перекручені уявлення про форму класової структури, оскільки, ігноруючи жінок, вони випускають з розгляду значні верстви в загальній структурі зайнятості.

Взагалі теоретичні і практичні результати трактування чоловіка як центральної фігури в класовому аналізі є предметом широкого обговорення в соціології. Однієї з центральних проблем тут € перетворення сім'ї в одиницю аналізу в емпіричних дослідженнях .класу, і це порушує питання про передачу і закріплення сформованої матеріальної і культурної нерівності в наступних поколіннях (при вивченні, наприклад, соціальної мобільності). Правда, для того щоб приписати сім'ї певну класову позицію, необхідно обумовлено визначити класові позиції всіх членів сім'ї на основі роду занять одного з членів - чоловіка /батька, який розглядається як глава домогосподарства і головний годувальник. Практика емпіричних досліджень показує, що в більшості випадків виконання цієї умови *тає проблематичною. Якщо, наприклад, чоловіку і дружині ііфиписуються, виходячи з їх індивідуальних професійних занять, різні класові позиції, то класова позиція сім'ї не може вважатися -чітко обкресленою. Крім того, способи життя тих сімей, де заробіток (доходи) приносять двоє, можуть істотно відрізнятися від інших, лриналежних тому ж класу, де заробляє лише один. Плюс до цього, Деякі фінансисти вважають, що в класовій теорії несправедливо 'ігнорується виконання жінкою неоплачуваної роботи в будинку, оскільки ця домашня робота підтримує сили членів сім'ї на оплачуваній роботі, крім цього, вони зайняті ще і репродукуванням наступного покоління зайнятих.

4.2.3. Класифікація чи стратифікація?

Термін «стратифікація» ще порівняно недавно розглядався в радянській соціологічній науці як символ «загниваючого впливу Заходу». У своєму прагненні до утвердження й підтримки міфу про безупинний рух до соціальної однорідності соціалістичного суспільства ідеологи від науки пильно викорінювали будь-які натяки про те, що нерівність людей, по суті справи, вічна, а тим більше -будь-яку думку про те, що ця нерівність може служити джерелом постійного саморозвитку суспільства (хоча взагалі така ж думка цілком відповідає принципам діалектики). Усякі припущення про стратифікованість радянського суспільства, про наявність у ньому «верхів» і «низів», «еліти» і «дна» жорстоко припинялися (тим більше, що і сама ця термінологія була не «нашою», а «буржуазною»).

Іншими словами, радянська суспільна наука при описі соціальної структури застосовувала винятково принцип класифікації, відкидаючи стратифікаційний підхід і повідомляючи його псевдонауковим.

Тим часом обидва цих підходи жодним чином не можуть виключати один одний. Це просто дві вимірювальні лінійки з різними масштабами. Поняття «клас», зручне і доречне при макропідході, виявляється явно недостатнім, коли ми спробуємо розглянути цікавлячу нас структуру більш детально. Крім того, для вироблення системного підходу одного лише економічного виміру, який пропонує нам марксистський класовий підхід, явно недостатньо. Тому і теоретичні, і практичні політичного й адміністративного характеру потреби змушують нас шукати інші методики виміру соціальної структури.

Тут і відкриваються ті можливості, які як з аналітичної, так і з практичної точки зору надає вимір стратифікації. «Страта» (зігаіа) у перекладі з латині означає не що інше, як «шар», «прошарок». А що являють собою виділені тим же Ротменом усередині середнього класу проміжні групи - «вищий середній», «підприємницький» і «нижчий середній» класи? їх можна було б назвати «субкласами», а точніше -різними ієрархічно організованими прошарками або верствами того самого середнього класу. Те ж саме ми могли б сказати про «суперечливі локації внутрішньокласових відносин» Е.Райта. Таким чином, стратифікаційний вимір - це не що інше, як досить тонке градуювання верств або шарів усередині класу, що дозволяє провести більш глибокий деталізований аналіз соціальної структури.

Однак це тільки один з аспектів поняття стратифікації. Іншим є той підхід, початок якому поклав М.Вебер. Ми вже говорили вище про запропоновану ним модель класової диференціації суспільства.

с він висував і інші принципи визначення соціальної нерівності.

|Іо-перше, тип стратифікації, заснований на статусі. Статус

відноситься просто до ступеня соціальної оцінки, якої удостоюється

індивід чи група. Немає потреби говорити, що дуже часто між

і^татусом і класом існує тісний зв'язок. Але цей зв'язок не є

Необхідний чи універсальний. Так, бувають випадки, коли люди

■іаймають високу позицію в класовій системі, але не набувають

Іфорівнянного статусу. Простим прикладом тому може служити

І^агатий вискочка, який прагне ввійти до складу аристократичного

'Суспільства. І навпаки, можуть бути люди чи групи з високим

'Статусом, які у класовій системі займають порівняно низькі позиції.

Шрикладом тому можуть бути військові в багатьох суспільствах.

І Тісно пов'язано зі статусом веберівське поняття стану як страти.

^Стан (це слово, звичайно, уживається тут не в розумінні власності, а

|;*к приклад - коли люди говорять про буржуазію як про третій стан у

|йаси Французької революції) розуміється Вебером як соціальна група,

Щ якій індивід породжений і в який він залишається під впливом

ріесноти, яку Вебер називає кодексом честі. Звідси випливає, що

^Потрапити в систему станів значно важче, ніж висунутися в класовій

Ійістемі. В останній головним механізмом мобільності є придбання

рїжономічних засобів. У становій системі цього, звичайно,

Недостатньо; можна купити безліч речей, але не можна купити факт

р&вого народження - неважливо, скільки в тебе грошей. Строго

:1х)ворячи, при досконалій системі станів нікому неможливо

висунутися, хоча, порушивши положення кодексу честі, деякі люди

^можуть опуститися нижче. В той самий час у реальному житті

^можливості входження в станову систему існують, і однією з

%айбільш важливих є вступ у шлюб. Вступивши в шлюб з тим, з ким

Ргреба, можна як би виправити факт свого народження.

І» Крім того, згідно з Вебером, існує стратифікація, що

^базується на владі. І це знову ж може бути пов'язане чи не пов'язане і

Н класом, і зі статусом. Влада визначається Вебером досить просто -

іїйс здатність здійснювати свої наміри в суспільстві навіть всупереч

^>пору інших. В обговорюваній стратифікації, заснованій на владі,

^Вебер також використовує такі поняття, як «політичний клас» чи

^партія». Інші соціологи воліють користатися поняттям еліти. Яке би

'поняття не використовувалося, цілком ясно, що всі суспільства

¹Сгратифіковані не тільки з погляду доступу людей до обмежених

'ресурсів і статусу, але також і до влади. Деякі групи в цьому

відношенні більш могутні, ніж інші. Тому ми можемо говорити ще

';^! про один тип веберівської стратифікації - політичний.

' Ще одне ключове поняття стратифікації (особливо в

⁴американських дослідженнях) - це стиль життя. Це поняття,

вперше уведене Вебером, відноситься до загальної культури чи до способу життя різних груп у суспільстві. Деякі американські соціологи наголошували на стилі життя замість економічних факторів, і думали за допомогою цього забезпечити недвозначно немарксистський спосіб дослідження стратифікації. Це особливо справедливо стосовно досліджень стратифікації в Америці, які стимулювала робота Ллойда Уорнера. У 30-40-і рр. XX ст. Л.Уорнер провів детальне польове дослідження соціальної структури громади Ньюберипорт у штаті Массачусетс (виходячи із звичайного правила анонімності при польових роботах, Уорнер назвав цю громаду «Янки сіті»). При цьому в якості основної типологічної ознаки він узяв репутацію, точніше те, як визначали чиюсь класову приналежність його сусіди і земляки.

Дослідження Уорнера цікаво також тим, що це одна з деяких робіт, де показане розходження домінуючих духовних цінностей у представників різних страт - зокрема, моральних. Уорнер розділив громаду, яку він вивчав, на шістьох класів: спочатку на три - вищий, середній і нижчий, а потім кожний з них ще на два - вищий і нижчий. Таким чином, він одержав шість страт, проранжируваних від вищої-вищої (що бере свос походження від старих родин Нової Англії) до нижчої-нижчої (щось подібно люмпенів, розташованих на соціальній драбині нижче пролетаріату). Проводячи своє дослідження, Уорнер намагався виявити той особливий стиль життя, загальний для більшості членів кожної страти, причому, ті його сторони, які були б не занадто прямо пов'язані з очевидними відмінностями в доступі до економічних ресурсів. Наприклад, він проводив різницю між вищезгаданими вищою-вищою і нижчою-вищою стратами, що полягало в більш пізньому виході другої на цей соціальний рівень. У деяких випадках індивіди з нижчої-вишої страти мали набагато більше грошей, ніж люди вищої-вищої страти, і, проте, вони лізли зі шкіри геть, намагаючись хоч у чомусь перевершити стиль життя останніх. Найкращий прикметник, яким можна було б описати стиль життя вищої-вищої страти, - «спокійний». Це, на думку Уорнера, досить різко відрізнялося від стилю життя вищого-середнього класу (з якого, до речі, лише недавно вийшли більшість представників нижчого-вищого класу). У вищому-середньому класі, з яких би позицій їх ні оцінювати, результати чиїх би то не було економічних прагнень відображаються явно, відкрито, іноді навіть з деякою часткою агресивності. Навпаки, стиль життя вищого класу диктує, щоб багатство не виставлялося напоказ, було, наскільки це можливо, сховано. Відповідно до цього, існують також відмінності в етосі кожної зі страт. Скажемо простіше: загальну характеристику етосу середнього класу можна було б виразити словом натиск. Однак ті

Цінності, які у середньому класі розглядаються як нормальні здорові даибіції, вищим класом оцінюються як деяка непристойна Напористість і вульгарність.

Подібні відмінності в етосі існують і нижче по соціальній рікалі. Так, Уорнер показав, що розмежувальна лінія між тим, що він називав вищою-нижчою і нижчою-нижчою стратами, носить, йасамперед, моральний характер. Вища-нижча страта (швидше за все, та страта, яку марксистські соціологи назвали б робітничим класом) відна, у деяких випадках, можливо, настільки ж бідна, як і члени втрати, розташовані нижче неї, однак її представники надихаються стосом важкої роботи, дисципліни, енергії й амбітності. Навпаки, індивіди нижчої-нижчої страти («дно» - якщо не люмпени, те дуже близько до них) цілком позбавлені таких чеснот. Там переважаючим етосом виступає хвилинна насолода і презирство до тих винагород, до (исих прагнуть люди в інших стратах. У якомусь відношенні виникає воістину курйозна подібність між найвищою і найнижчою стратами в уорнеровській схемі - у розумінні етосу презирства до амбіційних )гстремлінь. Що стосується пануючого етосу середнього класу, то він, відповідно до аналізу Уорнера, домінує в більшій частині його класової системи. Проходячи зверху вниз, етос середнього класу поширюється від нижчого-вищого класу до вищого-нижчого. У цих ртратах більшість індивідів переповнені обов'язком сумлінного Прагнення до поліпшення своєї економічної ситуації. Що ж Стосується людей на двох крайніх полюсах системи - на самому рерху і на самому дні, то вони споглядають усю цю кипучу активність ІЗ сардонічною відчуженістю.

^ Нарешті, не можна не згадати точку зору ще однієї зі шкіл,

ще недавно однієї з найбільш відомих і популярних у сучасній Іеоретичній соціології. Мова йде про структурно-функціоналістську Юсолу (головним чином - в американській соціології), яка розробила (Ніасний підхід до вирішення проблеми стратифікації. Він був дійсно іуже впливовим протягом якогось періоду часу, хоча, імовірно, варто вказати, що в останні роки цей вплив почав занепадати. Які би іфитерії для детермінації положення в стратифікаційній схемі ні використовувалися (а соціологи цієї школи випробували на собі, ¹ насамперед, вплив Вебера), акцент тут робився на тому, що історична ♦гісія стратифікації полягає в підтримці функціонування суспільства ЦШяхом забезпечення мотивації і винагород членів суспільства. Для убезпечення нормальної життєдіяльності суспільства необхідно, щоб У ньому виконувалися визначені завдання. Щоб виконувати їх, люди ІЮвинні бути мотивовані на це і витрачати зусилля на виконання цих ³*вдань. Найкращим інструментом мотивації служать винагороди, що Привласнюються за успішне виконання цих завдань. Іншими словами,

стратифікація функціонує як своєрідна система батога і пряника. Це виглядає так, ніби суспільство говорило людям: «Робіть те, чого від вас очікують, і ви збережете чи підвищите свій ранг із певними привілеями. Якщо ви відмовитеся від виконання того, чого від вас очікують, то або ви не утримаєте свого статусу, або вас викинуть з нього». Зрозуміло, що на відміну від марксистського акценту на класовій боротьбі тут робиться наголос на інтеграції і стабільності суспільства.

У принципі, при вивченні стратифікації в залежності від тих цілей, що ставить перед собою дослідник, можлива досить широка сваволя при виборі критеріїв стратифікаційного простору.

4.3. Соціальна мобільність

Соціальна структура будь-якого суспільства, якою би моделлю її ні описувати - ціннісно-нормативного чи категоріальною -не є чимось на віки відлитим у форму, нерухомим і непорушним. Навпаки, вона знаходиться в процесі безупинної зміни. Ці зміни, що відбуваються в соціальній структурі, їхній напрямок, темпи і характер є найважливішою частиною загального процесу соціальних змін.

Будь-який з членів суспільства, займаючи визначену статусну позицію, повинен виявляти певну активність, вести якусь діяльність, обумовлену відповідною соціальною роллю. Інакше він просто не зуміє зберегти за собою даного статусу, тому що бездіяльність чи неправильна (з погляду оточуючих людей, пов'язаних з цим статусом) діяльність призведуть до його втрати. І навпаки, раціональні енергійні і цілеспрямовані дії можуть призвести до нових досягнень, а ці нові досягнення тим чи іншим способом - підвищити його статус. Так чи інакше, людина не залишається на одному рівні статусу протягом усього життя; рано чи пізно їй передбачається змінити його, перейшовши на нову статусну позицію. Такі процеси, що відбуваються в будь-якім суспільстві безупинно й охоплюють практично всіх його членів, описуються в соціології поняттям соціальної мобіяьності.