Види знань та їхня характеристика

Які на сьогоднішній день є підстави для розгляду різних видів знань та їх класифікації? Наприклад, знання може бути охарактеризоване з точки зору двох основних аспектів: онтологічного та гносеологічного.

В онтології знання поділяють на три види:

Ø Мереологічне знання трактує об’єкти через їхню предметність і класифікує їх за множинами, які задані вказівкою на речі. Особливості цього (кваліфікаційно-описового) знання визначають за допомогою процедури сегментації (розбиття множин, які розуміють як ансамбль речей, на підкласи речей-елементів).

Ø Реляційне знання описує об’єкти шляхом введення змінних і здійснює перехід до виділення “чистих” відношень через це виведення. Воно пов’язане з процедурою субституції, яка дає можливість виділити відношення елементів через підготування їх у всі ті множини оточень, де ці елементи трапляються.

Ø Операційне знання подає об’єкти через задання компонентів певних перетворень (операцій) і характеризується використанням процедур перетворення, що визначають встановлення відповідності між множиною вихідних елементів (операндів) і множиною похідних елементів (образів). Перетворення дає можливість встановити закони відповідності (інваріанти), сукупності властивостей, які зберігаються під час здійснення перетворень.

Розрізняють також такі види знань:

Ø факти (декларативні знання);

Ø правила (процедурні знання);

Ø метазнання (знання про знання).

Знання, які не можна описати точно – нечіткі знання, – розглядають у теорії нечітких множин. А ще розрізняють знання донаукові, житейські, художні (як специфічний спосіб естетичного опанування дійсності) та наукові (емпіричні та теоретичні).

Також визначають три види знань:

Ø практичне знання – виникає і функціонує в контексті різних виробничих і політичних практик, його відрізняє повна замученість до відповідної діяльності;

Ø духовно-практичне знання – з’являється не в пізнавальному контексті, це знання про спілкування; культове, релятивне, художнє знання;

Ø теоретизоване знання – виростає з дослідницької діяльності, воно існує у формі ідеології, філософії, теології і науки.

Окрім того, у сучасній науці виокремлюють види знань за:

Ø рівнем пізнання – буденні, емпіричні, теоретичні;

Ø історичною стадійністю – донаукові, наукові, методологічні;

Ø приналежністю – особистісні (суб’єктивні), соціальні (об’єктивні);

Ø простором функціонування – суб’єктні, парадигмальні, транссуб’єктні;

Ø видом відображення – фактологічні, понятійні, рефлексивні;

Ø логічною формою – факт, емпіричне поняття (загальне уявлення), емпіричний закон, думка (теоретичне поняття), модель, теоретичний закон, теорія.

Буденне знання (точніше, ситуації, в яких воно доцільне), зазвичай не передбачає (не потребує) розмежування гностичного образу і об’єкта, що є його витоком. Воно зводиться до констатації явищ і кореляцій між ними, воно суперечливе і непослідовне в тому розумінні, що взаємовиключні моменти в ньому мирно співіснують.

Буденне знання формується у процесі повсякденного досвіду, повсякденного життя людей, безпосередньої практичної діяльності. Воно відрізняється від будь-якого знання, що формується цілеспрямовано, є результатом діяльності людей, котрі спеціально, професійно цим займаються. Так, фольклор, як народна художня діяльність, відрізняється від професійно створюваного мистецтва, народна медицина – від знань отриманих медичною наукою, побутові правові уявлення – від юридичних норм, які формулюють представники правової науки та ін. Для буденного знання, яке називають ще “здоровим глуздом”, характерні свої, відмінні від наукових, засоби пізнання: припущення суперечливості (В.Г. Федотова вважає, що суперечливість – невід’ємна властивість буденного знання), емоційне забарвлення, яке свідчить про явну зацікавленість, особливі способи обґрунтування, що полягають, зокрема, у простому посиланні на авторитет та ін. Буденне знання не відокремлене від оцінення та ставлення людей до об’єкта знання. На відміну від спеціалізованого знання, буденне не потребує для осмислення оволодіння спеціальними пізнавальними засобами, які здобувають у процесі навчання.

Донаукове (буденне) знання пов’язане з життєвим досвідом окремого індивіда, засноване на повсякденному досвіді. Донаукові знання ґрунтуються на буденній свідомості, є важливою орієнтаційною підставою до повсякденної поведінки людини. Ця форма знання розвивається і збагачується в процесі вдосконалення наукового знання.

Наукове знання є системою знань про закони природи, суспільства, мислення. Воно є основою наукової картини світу і відображає закони його розвитку. Наукове знання - це результат осягнення (пізнання) дійсності і когнітивна основа людської діяльності, соціально зумовлене, має різний ступінь достовірності. Орієнтоване на дослідження закономірностей, так чи інакше пов’язане з теоретичною формою відображення світу. Знання набуває статусу наукового, якщо воно включене в складноопосередковану систему обґрунтувань.

Наукові знання вбирають у себе досвід життєвого пізнання. Характеризуються осмисленням фактів у системі понять певної науки, включаються в склад теорії, що утворює вищий рівень наукового знання. Наукове знання є узагальненням достовірних фактів, за випадковим знаходить необхідне і закономірне, за одиничним і частковим – загальне.

Рівнями наукового знання є теоретичне та емпіричне знання, що відображають глибинні сутності процесів і явищ об’єктивної дійсності. Відмінність їхніх рівнів полягає в тому, що на емпіричному рівні зв’язки процесів і явищ, природи і суспільства розкриваються шляхом аналізу реальних даних, спостереження, опису й експерименту, а теоретичний рівень, маючи загальний і необхідний характер, розкриває внутрішню сутність і зміст процесів і явищ, що пізнаються.

Теоретичне знанняявляє собою систему абстракцій, здатне до розкриття свого предметного змісту у категоріях, закономірних зв’язках, причинно-наслідкових схемах. Воно орієнтоване на розгорнуте пояснення явищ. Теоретичне знання, на відміну від емпіричного, є сферою формування загальних понять, гіпотетичних припущень, ідеалізованих конструкцій, здійснення реальних експериментів і передбачень.

Теоретичне знання тяжіє до засобів логічного висновку і достовірності дедуктивного доказу. Тому в ньому отримання нової інформації здатне втілюватися не тільки шляхом аналізу емпіричних даних, але і без прямого звернення до них, за рахунок можливостей аналітико-дедуктивної діяльності “внутрішнього досвіду”, акумульованого в принципах і аксіомах теоретичних систем.

Емпіричне знання відображає дійсність з позиції її зовнішніх зв’язків і відношень. Воно продукується на початковому етапі пізнавального процесу під час безпосереднього контакту дослідника з реальністю шляхом її прямого вивчення за допомогою спостереження, констатацій, предметних описів, класифікацій, природних показників та експериментів.

Емпіричне знання виступає часто як система думок, точок зору, версій і первинних гіпотез, а зі змістовного боку воно орієнтоване на класифікацію фактів, функціональні зв’язки. Таке знання носить вірогідний характер і потребує для свого впорядкування статистичних методів оброблення. Воно нерозривно пов’язане з теоретичним знанням, є його базисом і основою і надає безпосередню інформацію для наукових теорій, і здійснює живий зв’язок пізнання з діяльністю.

Теоретичне та емпіричне знання тісно пов’язані між собою: наукове знання розвивається від емпіричного до теоретичного, але емпіричне відкриття не містить у собі пояснення фактів, а обмежується їхньою констатацією, тільки на теоретичному рівні можливе узагальнення фактів, розкриття їхніх зв’язків.

Отже, емпіричне та теоретичне розглядають не як полюси, а як послідовні щаблі наукового пізнання, хоча і не позбавлені характерних ознак. Так, особливостями емпіричного знання є те, що воно фіксує переважно явища, а не сутність речей; узагальнює їх за такими ознаками, що недостатньо розкривають внутрішні зв’язки описаних об’єктів. У свою чергу, вихідним пунктом теоретичного виступає ідея, що синтезує понятійну систему емпіричного; на основі цієї ідеї конструюється “нова реальність” – ідеалізований у мисленні предмет. Перехід від емпіричного до теоретичного проходять шляхом моделювання, узагальнення, пояснення, розуміння, аналізу мови науки, гіпотетико-дедуктивного методу.

Залежно від істинності, знання є хибне (помилкове), правильне, неправильне. Той факт, що істинне знання завжди існує на фоні як протилежність до хибного і, навпаки (якщо людина знає щось як істинне, вона одночасно знає і його заперечення – хибне), потребує врахування змістовних і формальних умов істинності. Змістовні умови істинності пов’язані з адекватністю співвідношення гностичного образу з реальним чи уявлюваним предметним існуванням, формальне – з логічною правильністю мислення. Істинність знання є продуктом соціальної практики, а не продуктом встановлення спеціального відношення між ідеями та об’єктами.

Знання виконують три основні функції:

1. онтологічну (створення, уявлення, в т. ч. теоретичне, про оточуючий світ),

2. орієнтаційну (напрям і спосіб цілеспрямованої діяльності),

3. оціночну (норми ціннісного відношення, систему ідеалів суспільства.

У сучасних умовах трансформаційного суспільства великого значення набувають соціально-економічні знання населення. Практика наукового визначення соціально-економічного знання, спричиняє певні труднощі методологічного порядку. З огляду на це, Є.Суїменко визначає три підходи до визначення предмета, сутності та змісту соціально-економічних понять – асиміляційний, інверсійний і інтеґративний.

Асиміляційний підхід полягає у спробі науковців механічно приєднати до соціології економіку як одну із сфер соціальної діяльності людини із суто ілюстративною метою або у спробу економістів прилучити науку до розв’язання своїх проблем. Якщо з одного боку існує економіка, а з іншого – соціологія, зовсім не обов’язково, що їхня взаємодія призведе до чогось путнього.

Інверсійний підхід до визначення соціально-економічних понять – доволі симптоматичне явище у тому розумінні, що розвиток „чистої” економічної науки в останні роки дедалі більше й дедалі частіше наражається на своєму шляху на такі проблеми, розв’язання яких традиційним економічним шляхом (за допомогою економічних технологій) стає вже неможливим і потребує залучення знань зі сфери інших суспільних наук, і передусім соціології. Маємо на увазі „вторгнення” у предметне поле економічної науки тих соціальних феноменів, пізнати які засобами лише самої цієї науки неможливо й які потребують знань інших наук – соціології, соціальної психології, соціальної педагогіки тощо.

Водночас „переклад економічних абстракцій” соціологічною мовою або не завжди можливий, або виглядає чимось штучним і тому далеко не завжди „спрацьовує”. Отже, інверсійний підхід відрізняється від асиміляційного вичленовуванням із предметного поля економіки належних йому соціальних явищ, де інверсія є логічно виправданою. У цьому полягає його спроможність і цілком закономірна однобічність.

Системно-інтегративний підхід вигідно відрізняється від двох попередніх тим, що з’ясування природи та специфіки соціально-економічних явищ відбувається не в автономній сфері господарського життя, та не за межами глибинних внутрішніх засад людської особистості, а в самих цих засадах.

У процесі інтеграції виникає нова якість, що є однією з найважливіших ознак інтегрованого знання. Цей процес супроводжується перетворенням різноманітних характеристик знання, як якісних, так і кількісних. Якість характеризує предмет чи явище як такий, що відрізняється від інших. Кількість – відношення якісно однорідних речей чи однорідних частин речі до усієї речі. У випадку кількісного аналізу знань розглядають відношення якісно однорідних елементів знань. Властивість відображає спосіб прояву якостей предмета щодо інших, з якими він вступає у взаємодію.

Існують різні форми взаємозв’язків між різними видами знань:

Ø взаємодія знань – спільне різнонаукове відображення теоретичних і практичних об’єктів у знаннях;

Ø взаємовплив знань – коректування одних галузей знань за рахунок відомостей з інших галузей;

Ø взаємозв’язки знань – відношення знань для різнобічного відображення об’єктів реальної дійсності;

Ø взаємопроникнення знань – перенесення знань одних наук в інші з метою різнобічного відображення об’єкта.

Взаємодія різних видів знань веде до всебічного вивчення усіх сфер людської життєдіяльності та суспільства загалом. І.Козловська зазначає, що процеси інтеграції та диференціації взаємно доповнюють один одного та дають можливість у процесі структурування знань визначити роль і значущість компонентів у їхньому взаємозв’язку (див. табл. 4.1.).

Таблиця 4.1

Інтеграція та диференціація знань (порівняльний аналіз)