Соціологічні концепції аналізу знання.

Види знань та їхня характеристика.

Взаємозв’язок понять „знання” та „досвід”.

Суть та особливості трактування категорії „знання”.

Розділ 4. Знання як основний компонент освіти

4.1. Суть та особливості трактування категорії „знання”

Найбільш повне розуміння та інтерпретації категорії „знання” знаходимо у філософській традиції. Сьогодні „знання” у філософському контексті розглядають як:

Ø цілісну і систематизовану сукупність наукових понять про закономірності природи, суспільства та мислення, накопичені людством у процесі активної перетворюючої виробничої діяльності і спрямовані на дальше пізнання та зміну об’єктивного світу.

Ø відображення дійсності в свідомості людини, категорію, що розкриває істотний момент зв’язку пізнання і практичної дії, перевірений практикою результат пізнання.

Ø результат досягнення дійсності, сукупність інформації про різні області реальності; когнітивну основу людської діяльності.

Ø проведений суспільно-історичною практикою і засвідчений логікою результат процесу пізнання дійсності у формі уявлень, понять, суджень, теорій.

Загалом знання можна визначити як правильне відображення у свідомості людини явищ матеріального та духовного світу, зокрема, багатоманітних явищ суспільного життя. Знання містяться не тільки у наукових відомостях, а й у моральних, правових, світоглядних уявленнях.

Отже, у філософському розумінні знання розглядають, насамперед як сукупність результатів пізнавальної діяльності, що виражаються в поняттях, судженнях, теоріях і т.п. Знання є відображенням дійсності в свідомості людини внаслідок суспільно-історичної практики і результату пізнання.

Педагогіка вивчає цю категорію як сукупність відомостей, набутих у процесі навчання. Окрім того, педагогічне трактування знання зосереджує основну увагу на таких аспектах:

Ø у педагогіці ще з часів Я.Коменського знання вважають одним із найважливіших елементів структури процесу навчання. Вони визначають головною його мету і зміст: метою навчання є здобуття знань з різних наук та вироблення умінь розв’язувати задачі, виконувати дії з використанням наявних знань. Однак у педагогіці знання мають зовсім інші функції, ніж у науці в цілому. У педагогіці знання є: – найважливіший і вихідний елемент змісту навчання, цілісна та систематизована сукупність наукових понять та відомостей, основний фундамент людської культури, на базі якого реалізується будь-яка діяльність людей;

Ø у дидактиці ж знання – це: 1) те, що повинен засвоїти учень (зміст освіти) – адекватне відображення дійсності; 2) засвоєне, прийняте особою: знання в психолого-педагогічному розумінні являє собою адекватно відображене (закарбоване) в мовній формі пам’яттю людини пізнаваної дійсності, в т. ч. і способів діяльності.

Окрім того, у педагогіці знання – особлива форма духовного засвоєння результатів пізнання, процесу відображення дійсності, яка характеризується усвідомленням їхньої істинності.

Найбільш універсальне та загальне визначення поняття „знання” дано В.Гінецинським. Згідно з його поглядами, знання - це спосіб існування сутності речі (об’єкта) поза самою цією річчю. Воно характеризується певною мірою обґрунтованості, виражає епістемічну готовність суб’єкта продемонструвати те, як цей елемент знання пов’язаний з іншими елементами пізнання. Зазначаючи, що в дидактиці знання: 1) характеризують одну з цілей навчання; 2) визначають засіб педагогічного впливу; 3) розкривають зміст педагогічного процесу; 4) означають матеріал, у якому виконується педагогічний задум, В.І. Гінецинський визначає їх як “інваріант деякого різноманіття”. І далі – „об’єктивація знання як ідеального продукту можлива лише через упорядкування предметних різноманіть, що є носіями цих знань”.

Отже, у педагогічному трактуванні категорію „знання” розглядають як компонент та найважливіший структурний елемент процесу навчання, як відображення в свідомості людини дійсності в процесі навчання; як особливу форму духовного засвоєння результатів пізнання. Воно є складовою змісту освіти, а це – і система знань про природу, суспільство, людське мислення, практичні вміння і навички, і способи діяльності, і досвід творчої діяльності, і світоглядні, моральні, естетичні ідеї.

Дещо інакше тлумачать категорію „знання” у психології: воно стає результатом будь-яких мислительних дій. Залежно від виду мислення, знання може мати різну форму. В образному мисленні – це нові образи, наглядні моделі предметів і явищ дійсності, в логічному мисленні – це нові поняття. Щодо наглядно-дійового мислення, то знання набуває як образної, так і понятійної форми, внаслідок того, який вид мислення поєднано з наглядно-дійовим.

У психології знання – це також система понять про предмети і явища, засвоєні внаслідок сприйняття, аналітико-синтетичного мислення, запам’ятовування та практичної діяльності. На думку Ж.Піаже, знання – це результат структурування реальності, а не просто її копія. Тоді розвиток інтелекту – це не просто накопичення емпіричних асоціацій, а процес конструкції, яка здійснюється об’єктом.

Визначають три значущих відтінки слова „знання”:

Ø суб’єктивний – знання як приналежність, властивість того, хто знає що-небудь;

Ø результативно-підсумковий – знання як результат навчання, досвіду;

Ø відчужено-об’єктивний – знання як звістка, лист, мотив.

Також розрізняють три аспекти вивчення категорії “знання”:

Ø володіння будь-якими відомостями, поінформованість у будь-якій сфері;

Ø сукупність відомостей;

Ø усвідомлення дійсності загалом і в її окремих частинах.

Знання формується трьома основними способами: інтелектуально - як наукова дисципліна; організаційно – як корпоративна структура; культурно – як спільнота вчених, які поділяють певні вихідні положення (про предмет дослідження, сукупність методів, методологію вивчення предмета тощо).

4.2. Взаємозв’язок понять „знання” та „досвід”

Традиційно проблема пізнавального соціального досвіду на науковому рівні вирішувалася лише в межах філософії, зокрема, гносеологією. Соціальний досвід можна визначити як сукупність практично набутих соціальними суб’єктами (індивідами, соціальними групами, класами, різними суспільствами) у процесі їхньої історичної взаємодії знань, умінь, навичок, звичок, звичаїв, норм, традицій тощо.

Знання є складовою соціального досвіду. Особливості взаємозв’язку знання та соціального досвіду полягають у такому:

1. Соціальний досвід є практично-духовний, чим відрізняється від знання, оскільки є продуктом безпосередньої соціально-практичної, а знання – гносеологічної діяльності. Тому духовне освоєння світу в знанні є завжди опосередкованим практично-духовним його освоєнням у досвіді.

2. Досвід і знання (тобто ставлення до світу із знанням та з відповідним досвідом спілкування) різняться між собою рівнем відображення об’єктивної дійсності. Одне й те саме суспільно набуте різними соціальними суб’єктами, наприклад, окремими людьми, знання може бути засвоєне на різному рівні, що позначається на характері їхнього власного ставлення до світу.

3. Для оцінення досвіду і знання використовують різні критерії. Якщо знання можна розглядати як достатнє чи недостатнє або як істинне чи хибне (помилкове, у такому разі воно вже не знання, а лише його ілюзія), то досвід оцінюється як свій або чужий, позитивний чи негативний, практичний, історичний тощо.

4. Досвід, на відміну від знання, не є рефлективним, тому не може бути зверненим сам на себе. Скажімо, знання може бути і про саме знання (знанням знання), але в досвіді цього не буває, він просто виражається у своєму функціонуванні через розвиток практичних здібностей, тобто здібностей взагалі щось робити.

5. Для знання предмет знання існує в ідеальній формі, для досвіду – в реальній. Досвід не можна розглядати як щось абстрактне, або ідеальне, а знання завжди є таким.

6. На відміну від знання досвід є несистематичним, непослідовним, не потребує доказовості і обґрунтованості. Він потребує перевірки не на істинність, а лише на практичну ефективність.

7. Знання структурується на емпіричне та теоретичне, а досвід може структуруватися лише за родом діяльності взагалі.

8. Знання структурується на чуттєвий та раціональний рівні відображення дійсності, а досвід не має такої форми, хоча чуттєве й раціональне ставлення до світу притаманне людині.

9. Досвід ніколи не буває абстрактним, на відміну від вираженого в поняттях знання. Коли досвід виражається в поняттях, то перестає бути досвідом і перетворюється в знання.

10. Хоча досвід становить практичну, об’єктивну (з точки зору гносеології) основу знання і завжди опосередковує процес пізнання, проте історична об’єктивність досвіду є соціальною ознакою його суб’єктивності. Через це фактично для знання він суб’єктивний не тільки за формою, а й за змістом.

Таким чином, знання є немовби надбудовою досвіду і перебуває в постійній відносній незалежності від нього.

П.Бергер і Т.Лукман, зазначають, що соціальних досвід розподіляється і засвоюється відповідно до індивідуальних можливостей і здібностей індивіда та його соціальної позиції. Первинна соціалізація завершується тоді, коли в свідомості індивіда виникає образ „генералізованого іншого” (Дж.Мід), тобто коли виникає взаємозв’язок між об’єктивними і суб’єктивними реальностями.

Особливе місце у праці П.Бергера і Т.Лукмана „Соціальне конструювання реальності” відведено аналізу соціального запасу знання. Соціальний запас знання передається з покоління у покоління та доступний для індивіда у повсякденному житті. Індивід живе у повсякденному світі, маючи специфічні системи знань. Крім того, він знає, що інші поділяють щонайменше частину цього знання, і що вони знають, що індивід це знає. Тому на взаємодію індивіда з іншими індивідами у повсякденному житті постійно здійснює вплив спільна причетність до доступного їм соціального запасу знання.