Стабільні і кризові процеси

Локально-регіональні і глобальні процеси

Є приклади в історії людства, коли локальні процеси впливали на загальний розвиток світової історії. Наприклад, етнополітичний конфлікт між боснійськими сербами, мусульманами і хорватами, котрий спочатку був внутрішньою справою колишньої Югославії, переріс у політичний процес, котрий став впливати на дестабілізацію ситуації на європейському континенті В той же час типовим прикладом локального процесу, що стосується виключно місцевих громад, є вибори у муніципальні органи влади і управління, або вибори лідера політичної партії, наприклад, НСНУ, ПСПУ і таке інше.

Внутрисистемний політичний процес - це процеси у певному політичному просторі з чітко визначеними правилами гри, де акторами або гравцями є політичні інститути, час і правила гри. Це певні політичні норми і процедури. Такі процеси зазвичай відбуваються перш за все в країнах зі сталими політичними системами незалежно від їх типу: авторитарного, тоталітарного, чи демократичного. Політичний процес відбувається в певних межах і відтворює ролі акторів і функції політичних інститутів. Прикладом таких процесів можуть бути процеси у США протягом останнього століття, або Франції періоду ІІІ Республіки.

Транзитні політичні процеси відбуваються в країнах, що переживають системні трансформації і зміну формату політичної влади, її інститути і головних акторів. Прикладом такого типу процесів є процеси у країнах СНД протягом останніх 15 років і Радянському Союзі з 1917 року.

Стабільні і кризові процеси, як правило, пов’язують із кризовим або стабільним станом суспільства, чи відбувається в суспільстві революція чи зміни мають еволюційний характер, у вигляді поступового реформування. (стиль)

Політичний процес може мати як позитивний ритм, коли відбувається постійне поновлення політичної системи і політичного режиму (режим розвитку і в режимі функціонування). У іншому випадку система перестає бути сприйнятливою до зовнішніх впливів і поступово починає стагнувати. Негативний ритм або режимі занепаду, тобто регресивний розвиток означає руйнування політичної цілісності і можливий розпад не лише політичної системи, а і держави у цілому.(це вже було – повтор; держава – елемент системи)

Політична система і політичний режим знаходяться в постійному русі, коли один стан замінюється іншим. Таким чином створюється ланцюжок конкретних політичних ситуацій, що представляють собою фрагменти безперервного політичного процесу. У місцях зіткнення різноманітних ситуацій розгортаються політичні події, що можуть означати початок нової або кінець колишньої політичної ситуації. Тому в самому загальному вигляді політичний процес є переходом від однієї політичної події до іншої (від виборів до виборів, від конституційного договору до Конституції, від одного політичного рішення до іншого). Конкретно це(?) приймає різноманітні форми: реформи, революції, повстання, бунти, заколоти, путчі, політичні кризи, прямі політичні дії (мітинги, демонстрації, страйки), конфлікти і співробітництво. Тому певною мірою можна вважати, що головною складовою політичного процесу є політична діяльність усіх акторів політики.

Якщо на Заході політична стабільність, а особливо конфлікти та напруження в країні широко висвітлюються і стали основою відповідних політичних концепцій, то в країнах, де панували командно-адміністративні системи й тоталітарні режими, питання стабільності в країні, конфлікти, напруження тощо замовчувалися. Тому-то тут гостро стоять проблеми стабільності та конфліктів і зв'язані зі складними процесами демократизації.

Стабільність - це нормальне функціонування політичної системи, усіх її структур та інститутів, відсутність збоїв у механізмах державної влади, її достатня авторитетність. Стабільність проявляється також і в суворому дотриманні і виконанні законів та інших регулюючих нормативних актів, використаних стосовно мирних, ненасильницьких форм політичної боротьби. Об'єктивною стабілізацією та її складовою частиною є відсутність політичного напруження в суспільстві. Стабільність виступає оцінкою стану політичного життя всередині держави, а також у системі міжнародних відносин.

Створення умов для нормального функціонування громадських інститутів та владних структур незалежно від існуючого режиму є найважливішою функцією політичного керівництва і державного управління. Стабільність стосується всіх сфер політичного та громадського життя. По суті стабільність - інтеграція людей для досягнення певної мети, вирішення тих чи інших проблем на базі розподілу праці та обов'язків. На відміну від традицій, що проголошували вивчення в Україні класової боротьби та суперечностей як джерела соціальних змін, політологи, соціологи Заходу приділяли й приділяють увагу з'ясуванню природи конфліктів(накручено). У країнах Заходу, а згодом і в країнах Сходу політологія передбачає пошуки шляхів згуртування суспільства, окремих соціальних спільностей, груп на основі загальних цінностей та інтересів. Ставиться мета - вивчення еволюційних змін у громадських пріоритетах та поведінці, а не ідеологічне розхитування й вибух громадських емоцій. Існує і ряд концепцій стабільності (концепція соціальної інтеграції - Еміль Дюркгейм, Макс Вебер, Вільфредо Парето і ін., соціальна теорія організації суспільства - Роберт Міхельс, Федеріко Тейлор, Огюст Конт, та ін.). Політична стабільність, на думку політологів Заходу, одна з форм соціальної стабільності, стан і співвідношення соціальних спільностей(Т), груп та політичних сил, спроможних істотно змінити політичну систему у своїх інтересах, тобто забезпечується їх статус-кво, передбачається стан відносної рівноваги, збалансованості соціальних спільностей, груп та політичних інститутів - суб'єктів владних відносин.

Суспільна система та її політичний режим визначають і характер політичної стабільності. В умовах демократичного ладу усі механізми влади спрямовані на досягнення певної рівноваги соціально-політичних інтересів, виходячи з потреб панівних сил. Формується і механізм самоврегулювання, у тому числі політичних відносин. Тут провідною є роль держави, покликаної регулювати всю систему суспільного життя для збереження існуючого ладу. По суті, діє механізм адаптації політичної системи до змін умов функціонування суспільства. Існує і діє сукупність певних інститутів, процесів та відносин, з допомогою яких і забезпечуються найбільш оптимальні умови нормального функціонування політичної системи, що пристосовується до середовища, що змінюється формується здатність справлятися з анархією, ефективно використовувати для зміцнення існуючого ладу досягнення науково - технічного прогресу. Добре налагоджене політичне інформування населення, постійна трансформація політичної системи, збалансованість усіх соціальних політичних сил тощо, - все це забезпечує політичну і суспільну стабільність.

Велике значення має для стабільності і політичної, і державної наявність сильного середнього класу. В умовах демократизації! суспільного життя в Україні тільки почалося формування середнього класу. Підтримуючи конституційні демократичні партії, маргіналізуючи праві та ліві екстремістські групи, середні верстви в якійсь мірі знімають соціальне напруження, зміцнюючи становище в країні, попереджають, упереджують політичні конституціоналісти(?). Важливу роль відіграє забезпечення політичної спадкоємності. Йдеться про спосіб заміни або передачі політичної влади. Демократичне суспільство - відкрита система, здатна відносно безболісно пристосовуватися до змін внутрішнього та зовнішнього середовища. Така стабільність динамічна. Авторитарним та тоталітарним режимам притаманна така стабільність, зорієнтована на формування соціально-однорідного суспільства, де саморегулювання забезпечується репресіями, насиллям, спрямованими на усунення будь-якої існуючої чи потенційної опозиції.

Політичні процеси бувають двох типів зовнішньополітичні та внутрішньо політичні. Організаційна структураполітичного процесу - справжній стрижень політичного процесу, зумовлює ті чи інші обсяги політичної активності населення, впливає на засоби політичної мобілізації громадян, панівні методи управління. Тому зміст політичних процесів суттєво розрізняється в парламентських і унітарних державах (Великобританія), у країнах з напівпрезидентсько - унітарним правлінням (Франція), в президентських системах, що поєднують поділ влади й федералізм (США), в державах з парламентсько-федеральним правлінням (Канада) або інших державних укладах. Зрозуміло, можливості розвитку політичного процесу залежать від спроможності політичної організації суспільства видозмінювати функції своїх ланок, швидко справляться з перемінами в правлячій еліті і зміною лідерів, забезпечувати утворення нових необхідних політичних інститутів, структур тощо. З точки зору публічності, здійснення елітою і виборцями своїх функцій, явного або неявного відправлення державою повноважень та прерогатив, виділяються відкритий та прихований (тіньовий) політичні процеси.

Відкритий політичний процес визначається тим, що політичні інтереси і соціальних спільностей, груп і громадян систематично виявляються у виборчих перевагах, програмах політичних партій і рухів, а також в інших формах публічних прихильностей людей до державної влади. При демократії це виражається в безперервних контактах між соціальними спільностями, групами, громадянами та інститутами, структурами влади, обговоренні і оспорюванні окремої та загальної мети і проблем, коректуванні здійснюваного під впливом громадської думки політичного курсу. В умовах тоталітарних режимів висвітлюються інші риси політичної взаємодії суб'єктів та інститутів влади: адміністративна безкрайність центру, всепроникаючий силовий вплив держави на рядових громадян тощо. Якщо ж в демократичних державах відкритість політичного процесу виражається у відкритості для гро­мадськості різних фаз прийняття політичних рішень, коректуванні програм, рекрутстві еліт, а також інших ділянок владної взаємодії громадян, то в тоталітарних режимах відкритість політичного про­цесу ніколи не поширюється на механізми управління й особливо на вироблення стратегічної та тактичної мети правління.

Тіньовий політичний процес базується на публічно неоформлених політичних інститутах та центрах влади, а також на таких владних домаганнях соціальних верств, груп та окремих громадян, що з різних причин не передбачають спрямування до офіційних суб'єктів та об'єктів влади тощо. Центрами влади, до яких апелюють громадяни, виступають заборонені, нелегальні та невизнані суспільством структури (мафіозні клани, діючі на тій чи іншій території). Владно-політичний простір регулюється прий­нятими в таких центрах рішеннями, запропонованими ними засобами та нормами реалізації мети, встановленими правами та свободами діючих суб'єктів. Тіньовий політичний процес може виступати і в альтернативній офіційній політичній формі (паразитування мафіозних структур на державних інститутах влади), і в неальтернативній формі, коли вища влада певних інститутів офіційно не афішується.

В зв’язку з цим політичні процеси найбільш адекватно можна вивчити через діяльність його(?) учасників, знаючи персональну політичну конфігурацію у владних структурах, мотиви політичної поведінки (хто, чому і як прийшов до політичної влади, що саме стоїть за політичною риторикою). При аналізі того або іншого процесу важливими становляться знання ресурси(?) політичних акторів, стратегія поведінки політичних лідерів, психологічні їх особливості. Особливу значущість це має у процесах демократичних переходів, політичної модернізації і політичних конфліктах.

Політична система і політичний режим знаходяться в постійному русі, коли один стан замінюється іншим. Таким чином створюється ланцюжок конкретних політичних ситуацій, що представляють собою фрагменти безперервного політичного процесу. У місцях зіткнення різноманітних ситуацій розгортаються політичні події, що можуть означати початок нової або кінець колишньої політичної ситуації. Тому в самому загальному вигляді політичний процес є перехід від однієї політичної події до іншої (від виборів до виборів, від конституційного договору до Конституції, від одного політичного рішення до іншого). Конкретно це приймає різноманітні форми: реформи, революції, повстання, бунти, заколоти, путчі, політичні кризи, прямі політичні дії (мітинги, демонстрації, страйки), конфлікти і співробітництво. Тому певною мірою можна вважати, що головною складовою політичного процесу є політична діяльність усіх акторів політики.

В зв’язку з цим політичні процеси найбільш адекватно можна вивчити через діяльність його учасників, знаючи персональну політичну конфігурацію у владних структурах, мотиви політичної поведінки (хто, чому і як прийшов до політичної влади, що саме стоїть за політичною риторикою). При аналізі того або іншого процесу важливими становляться знання ресурси політичних акторів, стратегія поведінки політичних лідерів, психологічні їх особливості. Особливу значущість це має у процесах демократичних переходів, політичної модернізації і політичних конфліктах. (повтори, це вже було) (Процес функціонування, розвитку, стагнації?)

2. Політична модернізація як форма політичної зміни

Однієї з актуальних проблем політології й політичної практики в сучасний період є проблема політичного розвитку країн у перехідних умовах, що описується теорією модернізації. Дана теорія являє собою міждисциплінарну систему поглядів, ідей, сукупність різних схем та моделей аналізу, що розкривають динаміку подолання відсталості традиційних суспільств, й що вивчає закономірності трансформації традиційних і перехідних суспільств у сучасні розвинені суспільства(накручено) У зв'язку з тим, що її прибічники дотримуються різноманітних методологічних підходів і вивчають перехідні процеси з різноманітних сторін, сама теорія модернізації не відрізняється монолітністю. Цей плюралізм думок починається вже при визначенні суттєвості модернізації. Е. Роджерс розглядає її як процес, результатом якого є перехід від традиційного образу життя до більш складного, технологічно розвиненого і швидко змінливого. К. Блек розглядає модернізацію як процес, у ході якого різноманітні інститути адаптуються до швидко змінливих функцій, що стимулює зростання впливу людського знання, з ціллю контролю навколишнього середовища..

Теоретична основа концепцій модернізації укладена в ідейній спадщині Дж. Локка, А. Сміта, у працях основоположників “соціології розвитку” Ф. Теніса, М. Вебера, Т. Парсонса, модифікації політичних систем, що розглядали в рамках широкого масштабу переходи від традиційного до сучасного суспільства.(накручено) Багато вчених підходять до теорії модернізації як до альтернативи вчення К. Маркса. Сучасна теорія модернізації спирається на роботи У. Мура, А. Екстайна, К. Гриффина, М. Ліві, С. Эзейштайна(?) , К. Дейча, У. Шрамма, Б. Хиггинса, представників ліберальногонапрямку (Р.. Даль, Г. Алмонд, Л. Пай), теоретиків консервативної орієнтації (С. (Г)Хантінгтон, Х. Лінц). Одним з новітніх підходів дослідження перехідних процесів і трансформації є підхід, сформований у рамках нової парадигминелінійності, що використається при описі катастроф.

Перші теоретичні концепції модернізації виникли в 50-60-і роки ХХ сторіччя паралельно з здійсненням модернізації в країнах Азії, Африки, Латинської Америки, коли пріоритет західних країн в області управління, стандартів споживання, політичної демократії був безперечний і модернізація розумілася як вестернізація, тобто механістичне копіювання західних підвалин в усіх областях життя (у політичній сфері вона припускала відтворення парламентських і політичних інститутів(?), розподіл влади, виборність законодавчих і виконавчих органів влади).

У 70-80-і роки після низки невдалих спроб провести замість модернізації тільки вестернизацію в країнах “третього світу” пріоритетною метою теорії модернізації стало вивчення можливостей зміни соціальних, економічних, політичних структур, що могли б проводитися і поза західною демократичною моделлю, а самий факт існування традиційних інститутів і цінностей учені перестали сприймати в якості вад для модернізації. Тому при розробці можливих моделей модернізації, зберігаючи універсальні критерії і цілі майбутнього розвитку, головний акцент почали робити на національних формах їхньої реалізації.

Однією з основних концепцій стала теорія, запропонована в есе Сеймуром Липсетом “Економічний розвиток і демократія” у книзі “Політична людина” (1960). У цій книзі успіхи демократії безпосередньо зв'язуються з соціально-економічним розвитком і рівнем модернізації. Для підтвердження цієї тези він класифікував європейські держави, англомовні країни Північної Америки як стабільні демократичні, нестабільні демократичні і диктаторські режими; країни Латинської Америки були охарактеризовані як демократичні, нестабільні диктаторські і стабільні диктаторські режими. Він порівнював ці країни за 15 параметрами, встановивши кореляції між рівнем економічного розвитку і стабільністю, а також розвиненістю демократії. Деякі з цих показників наведені в таблиці 1. Вона дозволяє побачити пряму залежність між більш високим рівнем соціо – економічного розвитку стабільної демократії і більш низьким в авторитарних режимах. Ці порівняння дозволили йому зробити висновок про більш високу імовірність затвердження демократії в економічно більш розвиненій країні.[2]

Безумовно, подібні заміри мають загальний характер, бо кількість телефонів, рівень сільського населення і тому подібне дозволяють мати деяку картину про рівень технологічного і соціо – економічного розвитку. Основним недоліком даного підходу є лінійний погляд на кореляції економічного розвитку і демократії (є телефони є демократія; немає телефонів - немає демократії.

Крім того, С. Ліпсет вбачав взаємозалежність між економічним розвитком і класовою боротьбою, стверджуючи, що певний рівень розвитку країни творить середній клас, який намагається не бути втягнутим у різноманітні конфлікти і самим своїм існуванням створює умови для стабільного розвитку суспільства.[3]

Транзитивний підхід. Недоліки концепції С. Ліпсета намагався подолати Д. Растоу в роботі “Переходи до демократії'-1970 («Transitions to democracy»). Цей підхід отримав назву транзитивного. Основне питання, на яке намагається отримати відповідь Д. Растоу - це чинники, що зміцнюють стабільність демократії або навпаки, призводить до того, що демократія починає займати перше місце.[4] (накручено) Використовуючи функціональний підхід(так який?) і дослідивши історію Туреччини і Швеції, він виділив наступні стадії демократизації:

1) становлення національної спільності або національної єдності, коли більшість населення, що проживає на даній території, заявляє про свою політичну ідентичність - “ми - британці”,” ми - французи”;

2) період невиразної (inconclusive) політичної боротьби, що розгортається між новими елітними групами і старими, що прагнуть зберегти своє статус-кво. Ця боротьба найчастіше приймає характер “палких родинних свар”. Тому демократія завжди народжується в конфліктах і насильстві.

3) вирішальна фаза або власне перехід, під час якого партії домовляються про компроміс і адаптацію демократичних правил гри до місцевих умов, які влаштовують всіх учасників договору; тому країна ніколи не приходить до демократії в “несвідомому стані”;

4) друга фаза (habituation) власне перехід, під час якого демократичні правила перетворюються в звичку і повсякденну практику, а нова генерація еліт вже не уявляє собі ситуацію інакше. Саме в цьому випадку можна вважати, що демократія затвердилася і має міцні позиції у суспільстві.

Дана концепція пояснює перехід до демократії через історико-політичний процес, ядром якого завжди був соціальний конфлікт. Тому демократія є завжди продукт людської ініціативи. Із-за свого необхідності вивчення конфліктів в умовах створення інститутів демократії і еліт, як головних акторів демократичних перетворень, проблеми політичної модернізації і демократизації отримали подальший розвиток у роботах Г. О'Донелла[5], С. Майуоринга[6], Й. Шайна[7], Х. Лінца , А. Степана.

Представники даного підходу виділяють дві основні стадії в процесі демократизації:

а) стадія власне переходу від авторитарного правління або стадія створення попередніх розумів (?) для політичної лібералізації;

б) стадія консолідаціїліберальної демократії. Саме на цій стадії може відбуватися піднесення і падіння демократії, як стратегічної моделі розвитку. Тому головною її проблемою є “прийти до демократії, не допустивши, щоб тебе вбили ті, у кого в руках рушниця, або вморили голодом ті, хто контролює виробничі ресурси.”[8]

Будучи продуктивним у деяких позиціях, даний підхід не міг пояснити розвиток демократії в економічно менш розвинених країнах, стабільність диктатур в економічно більш розвинених країнах із-за своєї однолінійної залежності. І не враховував соціокультурного плюралізму і цивілізаційних відмінностей.

У якості альтернативної теорії виникла теорія залежності (Андре Гундер Франк, Дос Сантос, Фернандо Кордозо, Гільєрмо О'Доннелл, Шамри Амін). В рамках цієї теорії підкреслювалося, що сучасний світ під гаслами модернізації проникає у всі куточки земної кулі, консервуючи де це можливо відсталість і залежність від транснаціональних корпорацій розвинених країн світу. В політиці це призводить до встановлення не стабільних демократичних, а реакційних і нестабільних диктаторських режимів.

Модернізація є перехід від традиційного суспільства до сучасного і є сучасною формою політичної зміни. Цей глобальний процес включає в себе наступні зміни:

1) Зміна домінуючої форми суспільної праці (це припускає перехід від аграрної праці до індустріальної);

2) Диференціація раніше слабко диференційованого суспільства на окремі спеціалізовані і відносно автономні, ті. що володіють власною логікою розвитку, сектори або сфери (економічну, політичну, правову, культурну);

3) Формування автономного суверенного індивіда, особистості як основного суб'єкта суспільства .

У різних регіонах світу ці процеси набувають своєрідних соціокультурних, національних і цивілізаційних особливостей. Більш за все ці особливості виявляються у формуванні особистості: на Сході особистість складається в рамках будь-якої корпорації (громади, земляцтва, касти, розширеної родини і таке інше), в той же час на Заході індивід розвивається на основі лібералізму.

Історично модернізація займає тривалий відрізок часу, починаючи з ХУІ століття і до наших днів. За глибиною впливу на соціум цей процес порівнюють тільки з неолітичною революцією, котрий охоплює практичні всі сфери життєдіяльності суспільства, кожній з яких набуває своєї внутрішньої логіки розвитку(накручено). Тому можна говорити про модернізаційні зміни в кожній з них окремо.

Економічна модернізація - це підвищення продуктивності праці в сільському господарстві, індустріалізація, розвиток транспорту і комунікацій, створення національного відтворювального господарського комплексу, розширення долі у світовому господарстві. Ці зміни відбуваються на основі затвердження принципів і структур ринкової економіки, зростання впливу наукових досягнень на розвиток технологій.

Соціальна модернізація- це зростання соціальної мобільності, диференціація соціальних груп, урбанізація і зменшення питомої ваги сільського населення, зростання “третього прошарку”, буржуазії, промислового пролетаріату. На певному етапі розвитку починає відбуватися порівняльне зближення прибутків різноманітних груп. Відбувається становлення системи медичного обслуговування і соціального забезпечення.

Соціокультура модернізація - радикальна трансформація традиційних цінностей. Особистість звільнюється від традиційних громадсько-корпоративних структур. У поведінці особистості домінантами стають настанова на персональний успіх, готовність до змін і гнучкість. Це супроводжується на певному етапі обмеженням впливу релігії на духовне життя і секуляризацією в цілому суспільного життя.

Механізм модернізації визначається цивілізаційними чинниками і залежить від спроможності того або іншого суспільства до саморозвитку і соціальної організації суспільства, що модернізується. У відповідності з цими чинниками виділяють наступні модернізаційнімакромоделі:

· Стихійна модернізація ,що має органічний характер;

· Неорганічна, ' навздогінна”. модернізація ,

Стихійна модернізація була притаманна країнам Заходу в періоди пізнього середньовіччя і постсередньовіччя. Для неї були характерні поступове і мимовільне накопичування передумов у різних інших сферах суспільного життя, що потім призводили до якісних зрушень. Майже істотним чинником їхньої результативності були певні свідомі зусилля елітних груп і, у першу чергу, держави. У будь-якому випадку, ефективність цих(яких?) змін залежала від того, наскільки органічними вони були. Економічні модернізація здійснювалася через реалізацію оптимальної лінії розвитку, коли зрушення в одному господарському .

Інституціонально модернізація тягнула за собою адаптацію традиційних соціальних інститутів (батьківщина, громада, церква, каста і таке інше) до сучасних мінливих функцій, що у свою чергу призводять до трансформації самих інститутів (еволюція середньовічного парламенту, поява нових соціально-політичних організацій замість громад і земляцтв).

Основними формами соціальної організації суспільств, що модернізуються, стали наступні:

Капіталізм: у ХІХ - столітті перетворився у найбільш адекватну форму модернізації по трьох параметрах і тривалий час мала локальний характеру просторі, розташувавшись в основному на Заході.

Разом з тим просуваючись у інші регіони Латинської Америки і Арабського Сходу як засіб виробництва, капіталізм не створив модернізованого суспільства ані в соціальному, ані в культурному відношеннях. У ХХ столітті ця організація модернізації трансформувалася в держави добробуту, для яких притаманні “неприбутковий держсектор” і розгалужена “соціальна інфраструктура”.

Експансія капіталізму і зміцнення міждержавних економічних зв'язків у ХХ столітті породили ще одну форму модернізації - неотрадиціоналістську. Основою її є не особистість (індивід), а колективна спільнота (плем'я, рід, громада , корпорація і таке інше) До цієї форми можна віднести такі держави як Саудівська Аравія, Марокко.

Третя форма модернізації –соціалістична - виникає в жовтні 1917 р. і поступово поширюється протягом декількох десятиліть, охоплюючи Східну Європу і “третій світ”. В її основі повна тотожність держави і суспільства.

Процес модернізації має певні фази:

1) усвідомлення мети;

2) консолідаціямодернізаторськи налаштованої еліти;

3) період трансформації;

4) інтеграція суспільства на новій основі.

За технологічним критерієм виділяють раньоіндустріальну, пізньоіндустріальну і постіндустріальну фази (остання характерна у своїй початковій стадії для розвинених країн світу).

Періодизація модернізації визначається нерівномірністю її розгортання в часі і просторі. До першого ешелону відносяться країни Заходу (Англія, континентальна Західна Європа, США, переселенські колонії Австралії і Канади), що розрізняються термінами і моделями розгортання модернізації, але об'єднані геополітичною і історико-культурною єдністю., що формує ідентичний тип індустріального суспільства. Основними рисами цього ешелону були - органічний характер модернізації, її тривалість і поступовістьХУІ століття, а то і раніше); відносна синхронність у формуванні і прояві різноманітних елементів буржуазного суспільства.

У країнах іншого ешелону модернізації аналогічні завдання вирішувалися принципово інакше, що визначалося не тільки іншими тимчасовими параметрами, але і значно меншою органічністю. Це був зв'язаний у першу чергу, з тим, що вони зазнавали на собі вплив країн першого ешелону. Цей з одному боку скорочує час модернізації і дозволяє використати досягнення більш розвинених країн. Але з іншого боку, загострює проблему взаємної адаптації традиційних цінностей і цінностей сучасного індустріального суспільства протягом короткого часу (від чотирьох до одного генерацій).

Серед суспільств запізнілої модернізації виділяється другий ешелон (Росія, деякі південні і східно - європейські держави, а також Японія, що здійснює модернізацію на незалежній національній основі). Відповідно із світсистемною теорією І. Валлерстайна, всі ці країни утворюють напівпериферію, і тільки Японії поступово вдалося перейти в ядро Центру.

Третій ешелон - це країни Латинської Америки, Африки і більшість країн Азії, що утворюють світову периферію. Особливими її рисами були інтеграція в загальносвітовий процес модернізації через систему колоніалізму, неоколоніалізму і залежності, як сировинного додатку до Центру.

Основні особливості “третинної“ модернізації визначалися наявністю докапіталістичних, патріархальних, общинно-племінних, державно-общинних (“азіатських”) структур. Внутрішні передумови для модернізації були слабкі навіть порівняно з країнами іншого ешелону і тому процес модернізації відбувався як реакція на зовнішні імпульси і набував неорганічного характеру. Саме тому для третинної модернізації характерні очаговість, інверсійність стадій, фрагментарність і залишок перехідних і тупикових структур, аморфність свідомості і діяльності, що визначає високу ймовірність зворотного характеру процесів зміни. На країни третього ешелону модернізації великий вплив мають наростаючі глобальні проблеми: демографічна, екологічна і продовольча кризи. Це значно обмежує можливості модернізаційних процесів. До цього ешелону модернізації відносяться країни Східної і Південно - східної Азії(тигри – периферія?), великі країни Латинської Америки, Індія і низка інших держав.

Складною і визначальною частиною модернізації є політична модернізація або демократизація, що забезпечує стан владних відношень і функції влади в суспільстві:

* Відбувається значне розширення впливу політики в цілому на суспільство, збільшення числа функцій, які виконують політичні інститути: розробка економічних стратегій, постійне контролюванняперерозподілу ресурсів, формування інфраструктур соціального забезпечення і систем соціального захисту;

* Реформування традиційної політичної культури і адекватної їй політичної структури, що змінює модель політичного лідера, утворює три гілки влади (законодавчу, виконавчу і судову, що мають відносну автономією по відношенню один одному);

* Формування політичної демократі ї- пересубординація владних структур, поява системи стримувань і противаг, політичний плюралізм у формі партійних систем, раціоналізація бюрократичних інститутів;

* Розвиток договірних відносин між державою і суспільством: у законодавстві закріплюються не тільки демократичні процедури публічної влади, але і права людини, її право на власність; як результат такого контракту виникає громадянське суспільство (як комплекс різноманітних суспільно-політичних самодіяльних асоціацій - профспілки, творчі об'єднання, конфесії, батьківщина(?) і таке інше) за допомогою яких соціальнодиференційоване суспільство висловлює свої інтереси, формує суспільну думку, впливає на політичні інститути і захищає права особистості .

Так само, як і модернізація в цілому, політична модернізація охоплює тривалий історичний період (наприклад, в Англії боротьба між парламентською і королівської владою тривала п'ять сторіч, встановивши позиції політичної демократії тільки в середині ХХ століття).

Для першого ешелону цей процес відрізнявся тривалістю, поступовістю перетворення добуржуазних політичних і правових інститутів у демократичні, органічнозв'язані з трансформаціями в інших сферах суспільства.

Для країн іншого(?) і третього ешелонів модернізації затвердження політичної демократії було визначальним у результативності системних перетворень, що не були органічними і поступальними. Тому в країнах цього ешелону зростає вплив політичного чинника, тобто роль владних структур, еліт в організації модернізації стає визначальною. Це породило феномен “авторитаризму розвитку” (або модернізації), що був притаманний і для країн першого ешелону, але в значно менших масштабах, і більш відомий як бонапартизм. В іншому ешелоні “авторитаризм модернізації” виявився в Росії до 1917 р., у Японії епохи Мейдзі, у Туреччині за часів Ататюрка. В країнах третього ешелону до 80-х рр.ХХ століття авторитаризм перетворився в норму політичної еволюції (винятком стали лише Індія, Малайзія, Коста – Рика), і навіть сприяв модернізації (Мексика, “дракони” Східної Азії ). Підстави для цього кожна країна малі свої: олігархічна модернізація (Гватемала, Сальвадор, Нікарагуа), авторитаризм на основі обмеженого консенсусу (Чилі, Туреччина, Іран), авторитаризм на основі широкого консенсусу (Таїланд, Південна Корея).[9] Однак далеко не завжди авторитаризм суміщається з модернізацією і тоді відбувається консервація традиційних структур і згортання радикальних змін. (більшість африканських і деякі латиноамериканські держави).

3. Демократизація як складова політичного процесу

Процес політичної демократизації має деяку циклічність, відзначену С. Ганті нгтоном,,[10] що дозволило виділити деяку закономірність у проведенні демократичних реформ і визначити їхню результативність у формі “прилив '- відлив” або 'рух - повернення”. Ця теза певною мірою спірна, але учений спирається у своїй книзі на величезний емпіричний матеріал, зібраний у різноманітних регіонах світу .

Таб. 2

«хвилі» демократизації[11]

Вільні Період Країни
Перша тривала хвиля 1828-1926 США, Італія, Франція, Аргентина, Британські домініони
Перша зворотна хвиля 1922-1942 Італія, Німеччина, Аргентина
Друга короткочасна хвиля 1943-1962 Західна Німеччина, Італія, Японія, Індія, Ізраїль
Друга зворотна хвиля 1958-1975 Бразилія, Аргентина, Чилі
Третя хвиля 1974 - по наші дні(?) (на початок 90-х рр.) Португалія, Іспанія, деякі країни Латинської Америки, Азії , Африки, Східної Європи

 

Під час першої хвилі демократизації були затверджені основні типи і моделі демократичних інститутів, що згодом будуть відновлюватися(?) на різних континентах і в різні періоди часу

Перша “зворотна” хвиля охопила в першу чергу ті країни, у яких спроби затвердження демократичних принципів вже були напередодні Першої світової війни. Вона почала демонструвати пастки політичної модернізації, де однією з самих серйозних поряд з автаркією, популізмом, мілітаризацією суспільства, виявився тоталітаризм (як лівий, так і правий), який мав підтримку широких прошарків населення.

Друга хвиля демократизації, незважаючи на свою нетривалість, затвердила принципи і інститути політичної демократії в Західній Німеччині, Італії, Австрії, Японії і Кореї , а також низці інших держав, де демократичні режими виявилися хиткими і нестабільними (Аргентина, Перу). Крім того, західнийколоніалізм у 50-60-і роки ХХ століття породив нові форми демократичних режимів, що відрізнялися популізмом і еклектичністю.

Друга зворотня хвиля, незважаючи на свою нетривалість, була достатньо інтенсивною (так за даними С.Гантінгтона, кожний третій з 32 нових демократичних режимів став авторитарним) і охопила деякі країни Латинської Америки, де в результаті військових переворотів були зміщені законно обрані легітимні громадянські уряди (Чилі, Перу, Уругвай) і створені бюрократичні авторитарні режими.

Третя хвиля демократизації почалася в 1974 р. падінням диктаторського режиму в Португалії і тривала практично до кінця 90-х років ХХ століття, охопивши найбільше число регіонів, у порівнянні з попередніми періодами, і торкнувшись режимів, здебільшого тих(?), що не мали попереднього досвіду демократизації. (див. 3).

Основними причинами цієї хвилі, на думку С. Гантінгтона, були:

1) загострення проблем легітимності авторитарних режимів у зв'язку з розповсюдженням за допомогою засобів масової інформації демократичних цінностей;

2) економічне зростання, що змінило життєві стандарти і освітній рівень, що постійно підвищувався;

3) зміна стратегічного курсу з боку католицької церкви, що перейшла на позицію критики існуючих авторитарних режимів.

4) зміна спрямування зовнішньої політики провідних держав світу , що проголосили похід у захист прав людини;

5) зростаюча роль мас медіа, не без допомоги яких виявився “ефект демонстрації”.

Але основною подією цієї хвилі був колапскомуністичної системи, розвал останньої імперії і утворення численних національних держав на території колишнього Радянського Союзу.

 

Третя “хвиля” демократизації[12]