Процеси мислення.

Щоб зрозуміти певний об’єкт, треба знати факти, що його характеризують. Перехід від фактів до розкриття їх сутності, до узагальнюючих висновків відбувається за допомогою розумових і практичних дій.

Розумові дії — це дії з об’єктами, відображеними в образах, уявленнях і поняттях про них. Ці дії відбуваються подумки за допомогою мовлення. Перш ніж діяти з предметами (розбирати їх, складати, щось будувати з них), людина робить це подумки, не вступаючи в контакт із цими предметами і не змінюючи будову самого об’єкта. При цьому залежно від того, які образи відіграють провідну роль, розумові дії бувають сенсорними, перцептивними, уявними, мислення. Дії мислення (наприклад, при розв’язуванні арифметичних задач) формуються на основі зовнішніх практичних дій. Дослідження процесу їх формування (П. Гальперін, Н. Тализіна) показали, що спочатку дії відбуваються, спираючись на сприймання матеріальних предметів або їх зображення (дитина практично оцінює кількість). Далі вони

здійснюються у плані голосного мовлення без спирання на предмети чи їх зображення. Нарешті, дії виконуються подумки за допомогою внутрішнього мовлення, тобто стають внутрішніми діями мислення.

Далі вони автоматизуються, узагальнюються, згортаються.

Розумові дії, як і практичні, різноманітні; вони пов’язані з конкретним матеріалом.

У розумових діях можна виокремити їх основні складові, або процеси — розумові операції: порівняння, аналіз, синтез, абстрагування, узагальнення, класифікація, систематизація.

Порівняння— важлива розумова операція. За її допомогою пізнаються схожі та відмітні ознаки і властивості об’єктів. Операції порівняння різняться за складністю залежно від завдання чи змісту порівнюваних об’єктів. Порівнянню належить важлива роль у розкритті істотних ознак предметів.

“Усе у світі ми пізнаємо через порівняння, і якщо б нам спіткався якийсь новий предмет, якого ми не могли ні з чим порівняти, ні від чого відрізнити (якби такий предмет був можливий), то ми про цей предмет не склали б жодної думки і не могли б сказати про нього жодного слова”, — вважав К. Ушинський [14].

Аналіз і синтез. Аналіз у мисленні є продовженням того аналізу, що відбувається в чуттєвому відображенні об’єктивної дійсності. Це уявне розчленування об’єктів свідомості, виокремлення в них частин, боків, аспектів, елементів, ознак і властивостей.

Об’єктом аналізу можуть бути будь-які предмети та їх властивості.

Починається аналіз у практичних діях і завершується уявним розумовим аналізом. Аналіз необхідний для розуміння сутності будь-якого предмета, але сам його не забезпечує.

Розуміння потребує не лише аналізу, а й синтезу. Аналіз і синтез — це протилежні й водночас нерозривно взаємопов’язані процеси.

Синтез — це уявне поєднання окремих частин, боків, аспектів, елементів, ознак і властивостей об’єктів в єдине, якісно нове ціле.

Синтез, як і аналіз, спочатку виникає у практичній діяльності, а потім стає дією мислення. Синтезувати можна елементи, думки, образи, уявлення. Аналіз і синтез — основні розумові операції, що в єдності забезпечують повне та глибоке пізнання дійсності.

Абстрагування і узагальнення. Розумовий аналіз переходить в абстрагування (“абстрагувати” від лат. abstragere — відволікати, відвертати), тобто уявне відокремлення одних ознак і властивостей предметів від інших і від самих предметів, яким вони властиві.

Виокремлені у процесі абстрагування ознаки предмета розуміються незалежно від інших його ознак і стають самостійним об’єктом мислення. Так, спостерігаючи переміщення у просторі різних за характером об’єктів — машини, людини, птаха, хмаринок, небесних тіл, людина виокремлює рух як спільну для них властивість і осмислює його як самостійну категорію.

Застосування операції абстрагування в пізнавальній діяльності дає можливість глибше й повніше відображати найскладніші явища об’єктивної дійсності. Високим рівнем абстрагованості характеризується, зокрема, наукове теоретичне мислення. Воно відіграє провідну роль в утворенні понять, які є засадовими для будь-якого знання. Абстрагування готує грунт для глибоких узагальнень. Операція узагальнення виявляється в уявному об’єднанні предметів, явищ у групи за істотними ознаками, виокремленими у процесі абстрагування.

Узагальнення — це продовження і поглиблення синтезуючої діяльності мозку за допомогою слова. Слово виконує узагальнюючу функцію, спираючись на знакову природу відображуваних ним істотних властивостей і відносин, що присутні в об’єктах.

Узагальнення виокремлених ознак предметів та явищ дає можливість групувати об’єкти за видовими, родовими та іншими ознаками. Така операція називається класифікацією.Класифікаціяздійснюється з метою виокремлення та подальшого об’єднання об’єктів на основі спільних істотних ознак. Класифікація сприяє впорядкуванню знань і глибшому розумінню їх змістової структури.

Щоб здійснити класифікацію, треба чітко визначити її мету, виокремити ознаки об’єктів, що підлягають класифікації, порівняти об’єкти за особливими ознаками, визначити загальні основи класифікації, згрупувати об’єкти за певним принципом. Упорядковування знань на підставі гранично широких спільних ознак груп об’єктів називається систематизацією.

Систематизація забезпечує виокремлення та подальше об’єднання не окремих об’єктів, як це спостерігається при класифікації, а їх груп і класів.

Отже, процес розуміння предметів та явищ об’єктивної дійсності, утворення наукових понять про них складний і багатоплановий. Він потребує вивчення фактів, їх порівняння, аналізу та синтезу, абстрагування, узагальнення, класифікації, систематизації їх істотних ознак і характеристик. Загальним механізмом операційної діяльності мислення є аналітико-синтетична робота великих півкуль головного мозку.

4. Форми мислення

Результати процесу мислення (думки) існують у формі суджень, міркувань, умовиводів і понять.

Дані, отримані у процесі мислення, фіксуються в поняттях.

Поняття – це форма мислення, в якій відображається суть предметів і явищ реального світу в їх істотних, необхідних ознаках і відношеннях.

Поняття— це форма мислення, за допомогою якої пізнається сутність предметів та явищ дійсності в їх істотних зв’язках і відносинах, узагальнюються їх істотні ознаки.

Істотними є такі ознаки, які належать об’єктам за будь-яких умов, виражають їх природу, сутність, відрізняють ці об’єкти від інших, тобто це властивості, без яких об’єкти не можуть існувати. Так, істотна ознака плодів полягає в тому, що вони містять насіння, яке є засобом розмноження (а форма, колір, вигляд плодів не є істотними ознаками).

Поняття виникають на грунті чуттєвого досвіду. Він є передумовою формування змістових понять. Поняття відбивають світ глибше, повніше, ніж уявлення.

Поняття завжди існує й виявляється у слові, через яке повідомляється іншим людям. За допомогою мови утворюються системи понять, з яких складаються різні галузі наук.

Поняття і слово становлять єдність, але не тотожність. Слово не утворює поняття, воно є лише знаряддям утворення поняття. Поняття — елемент думки, слово — елемент мови. Немає поняття без слова, але не кожне слово є поняттям. Наприклад: “вечоріє”, “так” — це слова, але не поняття.

Іноді поняття виражається кількома словами. Наприклад, поняття “єдність організму та середовища” виражене словосполученням.

Одні й ті самі поняття в різних мовах передаються різними словами. Кожне поняття характеризується обсягом і змістом.

Обсяг поняття — це відображене в ньому коло об’єктів, а зміст поняття — це відображена в ньому сукупність істотних ознак об’єктів.

Поняття з більшим обсягом називаються родовими (“меблі”, “рослини”) стосовно понять з меншим обсягом ознак (“стіл”, “дерево”), які в цьому разі є видовими. Це відносний розподіл. Поняття, що мають найширший обсяг, називаються категоріями (“рух”, “кількість”, “якість”, “простір”, “час”).

Поняття поділяються на загальні та одиничні. Поняття, що відбивають істотні ознаки одиничних об’єктів, називаються одиничними (“країна”, “місто”, “письменник”, “вчений”), а цілих класів предметів — загальними (“елемент”, “зброя”).

Розрізняють поняття конкретні та абстрактні. У конкретних поняттях відбиваються певні предмети, явища та зв’язки між ними (наприклад, “меблі”, “рослини”, “тварини”). В абстрактних поняттях відображаються істотні ознаки та властивості відокремлено від самих об’єктів (“вага”, “мужність”, “хоробрість”, “добро”, “зло” тощо). Поділ понять на абстрактні та конкретні є відносним, оскільки абстракція наявна в утворенні кожного поняття.

Судження— це форма уявного відображення об’єктивної дійсності, яка полягає в тому, що людина стверджує наявність або відсутність ознак, властивостей чи відносин у певних об’єктах. Наприклад: “Сума внутрішніх кутів трикутника дорівнює 180 градусам”; “Ця квітка — блакитна”; “Це вагомий доказ”.

Характерна властивість судження полягає в тому, що воно існує, виявляється й формується в реченні. Проте судження та речення не тотожні.

Судження — це акт мислення, що відображує зв’язки, відносини речей, а речення — це граматичне сполучення слів, що виявляє й фіксує це відображення. Кожне судження виражається в реченні, але не кожне речення є судженням. Речення, які виражають запитання, вигуки, сполучники, прийменники, не є судженнями (“Агов!”, “Ану!”, “Хто це?”). Таким чином, між судженнями та реченнями існує складний зв’язок.

Кожне судження містить суб’єкт і предикат. Суб’єктом є предмет судження, про який ідеться і який відображується у свідомості людини.

Предикат — це відображення відносин, ознак, властивостей, які людина стверджує. Наприклад: “Усі метали при нагріванні розширюються” (“усі метали” — це суб’єкт, а “при нагріванні розширюються” — предикат). Стверджуючи одне, ми заперечуємо інше. Так, кажучи “Кит — не риба”, ми маємо на увазі, що кит не належить до риб, але стверджуємо, що він належить до іншої категорії живих істот.

Судження є істинним, якщо воно правильно відображує відносини, що існують в об’єктивній дійсності. Істинність судження перевіряється практикою. Судження бувають одиничними (“Київ — столиця України”), частковими (“Деякі метали легші, ніж вода”), загальними (“Усі люди смертні”). Це прості судження. Судження, що складаються з кількох простих суджень, називаються складними (“У рівнобічному трикутнику всі сторони і кути однакові”). Залежно від того, стверджується чи заперечується наявність певних ознак і відносин в об’єктах, розрізняють судження ствердні та заперечні.

Істинність знань або суджень можна з’ясувати шляхом розкриття підстав, на яких вони грунтуються, порівнюючи їх з іншими судженнями, тобто розмірковуючи.

Міркування— це низка взаємопов’язаних суджень, спрямованих на те, щоб з’ясувати істинність якоїсь думки, довести її або заперечити.

Прикладом міркування є доведення теореми. У процесі міркування людина з одних суджень виводить нові шляхом умовиводів.

Умовиводом називається така форма мислення, в якій з одного або кількох суджень виводиться нове.

В умовиводах через уже наявні знання здобуваються нові. Розрізняють умовиводи індуктивні, дедуктивні та за аналогією.

Індуктивний умовивід — це судження, в якому на основі конкретного, часткового робиться узагальнення. Наприклад: “Срібло, залізо, мідь — метали; срібло, залізо, мідь при нагріванні розширюються; отже, метали при нагріванні розширюються”.

Дедуктивний умовивід — це судження, в якому на основі загального здобуваються знання про часткове, конкретне. Наприклад: “Усі метали при нагріванні розширюються; срібло — метал; отже, срібло при нагріванні розширюється”.

Умовивід за аналогією грунтується на схожості окремих істотних ознак об’єктів і на основі цього робиться висновок про можливу схожість цих об’єктів за іншими ознаками.

Умовиводи широко використовують у науковій та практичній діяльності, зокрема в навчально-виховній роботі з дітьми.

Хід проведення (заняття № 19)

І. Організація студентів.

ІІ. Мотивація навчальної діяльності:

- Яку тему ми почали вивчати на попередньому занятті?

- Навіщо нам знання даної теми даного предмету?

ІІІ. Оголошення теми, мети, плану лекції.

ІV. Опитування.

а) Фронтальне опитування:

- Що таке мислення?

- Які види мислення вам відомі?

- Які операції мислення виділяють?

- Перечисліть форми мислення.

б) Індивідуальне опитування

Розкрийте питання «Мислення, його функції та фізіологічні основи»

Розкрийте питання «Види мислення та їх взаємозв’язок.»

Перечисліть процеси мислення та розкрийте їх суть.

Назвіть форми мислення та їх суть.

V. Узагальнення повтореного матеріалу:

- Отже, мислення – це… Воно має наступні функції… види… операції… Та виражається в таких формах…

VІ. Пояснення матеріалу.

VІІ. Підсумок.

1. Проблемні ситуації, рішення мислительних задач.

Мислення — це процес руху думки від невідомого до відомого.

Мислення починається там, де перед людиною постає щось нове, невідоме і коли вона починає щось аналізувати, порівнювати, узагальнювати. Такі питання виникають в умовах проблемної ситуації.

Проблемна ситуація характеризується наявністю суперечностей між реальним рівнем знань та об’єктивно необхідним для успішного розв’язання завдання.

Процес розв’язання пізнавального завдання починається з формулювання питання, яке треба визначити виходячи з конкретних умов проблемної ситуації.Формулювання питання — перший етап, найскладніший у процесі розв’язання завдань. Важливе значення на цьому етапі має здатність людини бачити нез’ясовані аспекти в тих чи інших предметах та явищах дійсності, її вміння ставити запитання, виокремлювати проблеми, які потребують вирішення. Ця здатність значною мірою залежить від попереднього досвіду людини, проникливості її розуму, вміння бачити незрозуміле там, де іншій людині все здається зрозумілим.

Другий етап розв’язання розумового завдання починається з пошуку шляхів аналізу поставленого запитання та побудови гіпотези.

Висування гіпотез дає людині можливість передбачити напрями розв’язання завдання й можливі результати. Якщо висунуті гіпотези не підтверджуються, їх відкидають, уточнюють умови завдання й саме завдання.

Розв’язання розумового завдання — завершальний етап процесу — може відбуватися по-різному. Іноді людина діє методом спроб і помилок, перевіряючи ефективність висунутих гіпотез. Розв’язання завдання може базуватися також на використанні відомих способів, на застосуванні аналогій за нових умов проблемної ситуації. Розв’язання завдання може відбуватись як творчий процес. У цьому разі воно потребує подолання інертності мислення та побудови нової стратегії розв’язання. Побудова нової стратегії завжди є результатом тривалої попередньої роботи мислення, узагальнення й реконструкції досвіду розв’язання завдань у тій чи іншій царині людської діяльності.

Розв’язати завдання іноді вдається раптово після попередніх напружених, але безрезультатних зусиль, як інсайт. У цьому разі спостерігається інтуїтивне, не до кінця усвідомлене у процесуальному плані знаходження розв’язку. Саме так робили деякі важливі відкриття в науці та техніці відомі вчені й винахідники. На відкриття закону всесвітнього тяжіння І. Ньютона наштовхнула думка про яблуко, що впало йому на голову в момент напруженої зосередженості на проблемі. Аналогічна ситуація спричинила відкриття Архімедом закону виштовхувальної сили рідини, яка діє на занурене в неї тіло.

Важливу роль у стимулюванні розумової діяльності у процесі розв’язання завдань відіграють почуття. Виключно важливе значення мають почуття здивування, допитливості, почуття нового. Почуття породжуються виникненням ідеї, перебігом розв’язування завдання, завершенням роботи та подоланням утруднень, що виникають на шляху до результату. Розв’язання завдання потребує від людини великих вольових зусиль. Від її наполегливості, сили волі та цілеспрямованості залежать ефективність пізнавальної діяльності, загальна культура розумової праці. “Якби той, хто дивується з винахідливості генія, міг поглянути на сам процес цих винаходів, то почав би дивуватися не тільки з розуму, а і з сили волі, пристрасті та наполегливості винахідників”, — зауважував К. Ушинський [14].

Отже, процес розв’язання завдань потребує мобілізації та напруження всіх психічних сил особистості, концентрації її пізнавальної активності.

2. Якості розуму. Індивідуальні особливості мислення.

Розумова діяльність різних людей, підлягаючи загальним психологічним закономірностям, водночас характеризується індивідуальними особливостями. Відмітності в розумовій діяльності виявляються в різноманітних якостях мислення. Індивідуальні відмітності мислення людей зумовлені передусім особливостями їхнього життя, характером діяльності, навчанням. Певний вплив на особливості мислення справляють тип вищої нервової діяльності, співвідношення першої та другої сигнальних систем. Найістотнішими якостями, в яких виявляються індивідуальні відмітності мислення, є самостійність, критичність, гнучкість, глибина, широта, послідовність, швидкість.

Самостійність мислення характеризується вмінням людини ставити нові завдання й розв’язувати їх, не вдаючись до допомоги інших людей. Самостійність мислення грунтується на врахуванні знань і досвіду інших людей, але людина, якій властива ця якість, творчо підходить до пізнання дійсності, знаходить нові, власні шляхи і способи вирішення пізнавальних та інших проблем. Самостійність мислення тісно пов’язана з критичністю.