Виховання як провідний чинник інтелектуального розвитку особистості

Стратегічне завдання виховання — забезпечити всебічний гармонійний розвиток особистості, що передбачає формування в неї певних якостей відповідно до вимог морального, розумового, трудового, фізичного й естетичного виховання, забезпечуючи при цьому інтегративні зв'язки і гармонію.

Розумове виховання передбачає розв'язання таких завдань: а) набуття знань, умінь і навичок; б) розвиток інтелектуальних здібностей особистості; в) формування наукового світогляду; г) оволодіння методами пізнавальної діяльності.

Традиційно серед цих завдань перше місце посідають завдання набуття знань, умінь і навичок. Проте це не зовсім так. Знання, які людина набуває у процесі навчання в освітньо-виховних закладах і шляхом самоосвіти, мають здатність «випадати», забуватися. Дослідження вчених показали, що з усієї суми знань, які передбачені для засвоєння в загальноосвітній школі впродовж 11—12 років, врешті-решт надбанням випускника залишається лише незначна її частина. Але цей факт не є фатальним. Одним із головних багатств людини є розвинений інтелект. І не лите окремої людини, але й суспільства загалом. Тому закономірно, що важливим завданням навчання є забезпечення розвитку в людини інтелектуальних здібностей.

Зосередження уваги суспільства лише на процесі накопичення великої кількості знань та умінь — небезпечна помилка. Головним недоліком усього попереднього періоду історичного розвитку є саєнтистська парадигма пріоритетності знань і упослідженість до виховання. Вихід з такого становища — це зміна пріоритетів. Виховання, педагогіка в цілому, мають стати абсолютною домінантою, а освіта, знання, наука, політика та всі галузі людської діяльності мають бути підпорядковані вихованню. Тоді виховання розв'яже величезне за значимістю і труднощами завдання — допомагати людині в становленні свідомості щодо служіння вищим цілям і обов'язку перед людством.

Виходячи з цієї закономірності, у процесі навчання треба передусім забезпечити передумови для примноження основного багатства людини — її інтелектуальних можливостей і високої душевної культури. Дихотомія розуму і душі, гармонія інтелекту і чуттєвості — єдино можливий шлях поступального розвитку людства.

1. Становлення та розвиток сім’ї як суспільного інституту.

2. Традиційні шляхи сімейного виховання в Україні як педагогічна система.

1. Становлення та розвиток сім’ї як суспільного інституту.

Головною структурною одиницею суспільства, що закладає основи ціннісно-мотиваційної сфери особистості, формує її характер, прийнято вважати сім’ю. Сім’я – це найменша клітина нашого суспільства, в якій як у фокусі, відображається все життя нашої країни (В.О.Сухомлинський). Вона пов’язана кровними і родинними відносинами і об’єднає подружжя, дітей і батьків, що включає одночасно два, три, а іноді і чотири покоління: тато, мама, бабуся і дідусь, внуки і правнуки. Шлюб двох людей не є ще сім’єю, вона появляється і зміцнюється з народженням дітей.

Сім’я є першоосновою духовного, економічного та соціального розвитку суспільства, його природнім і найбільш стійким елементом. Ця істина підтверджується усім ходом розвитку людської цивілізації. В сім’ї найповніше зберігаються першоознаки давніх етносів та відображаються усі етапи історичного розвитку кожного народу. Разом з тим вона не є чимось абсолютно сталим, незмінним. Сім’я акумулює в собі всі найважливіші ознаки суспільних процесів, економічного та культурного розвитку і одночасно ніби випромінює їх у суспільство та взаємодіє з ним.(В.П.Кравець).

Первісне суспільство не знало ніякої соціальної регламентації сімейних зв’язків. В первісній орді панували безладні статеві відносини, не існувало шлюбу і сім’ї. Разом з тим в суспільстві зароджуються соціальні норми для регулювання статевого спілкування всередині роду, приборкання біологічного інстинкту, зоологічного індивідуалізму ( В.П. Кравець).Шлях людства до сім’ї в сучасному традиційному баченні був довгим і залежав від культури, традицій, виробничих відносин членів суспільства.

Сьогодні існує кілька форм шлюбно–сімейних відносин: моногамна, полігамна і поліандрична. У більшості країн закон визнає тільки моногамну сім’ю – спільне проживання одного чоловіка та жінки і ведення ними господарства. Полігамні шлюби – це шлюбно-сімейні відносини між чоловіком та кількома жінками. Основна причина таких відносин - це природна більшість жінок в суспільстві. Поліандрія – співжиття кількох чоловіків з однією жінкою. Трапляється як пережиток у племенах або з причини порушення кількості чоловіків та жінок.

Сім’ї відрізняються між собою за такими ознаками:

- за кількістю дітей;

- за складом;

- за структурою; за типом лідерства в сім’ї;

- за сімейним укладом;

- по однорідності соціального складу;

- за сімейним стажем;

- за якістю відносин і атмосферою в сім’ї;

- за типом споживацької поведінки;

- за особливими умовами сімейного життя тощо. ( В.П.Кравець, В.Г.Постовий).

Характеризуючи взаємодію сім’ї і суспільства, це можна відобразити у вигляді таких відносин: економічних, правових, моральних, педагогічних, психологічних, естетичних.

«З глибини віків до нас доходять мудрість минулих епох і скарби народного виховання. Традиції родинного виховання складалися упродовж багатьох століть і зміцнювалися в ході історичного розвитку людства. З давніх-давен українці розглядали сім’ю і рід як святиню, а виховання дітей – як святий обов’язок батьків : завдяки вихованню в родині народ продовжував себе в своїх дітях, генерував свій національний дух, характер, менталітет, традиційну родинно – побутову культуру» (М.Г.Стельмахович).

В українських родинах дітей завжди вчили, що людина невіддільна від свого роду, нації. Головним охоронцем ладу в родинах та суспільних взаєминах був звичай. Він зобов’язував кожного члена роду досконало вивчати і знати свій родовід до сьомого коліна та пов’язані з ними життєві успіхи (героїка роду, перекази історій тощо). Повага і любов до свого роду, рідної сім’ї, землі, національних звичаїв і традицій починалася з поцінування писемних пам’яток, переказів, предметів побуту, сімейних реліквій, портретів та іншої інформації про життя предків.

Дбаючи про майбутнє дітей, батьки усвідомлювали, що передумовою успішного виховання є духовний зв’язок між поколіннями. Тому а родинному середовищі формувалися такі якості як повага до старших, милосердя, доброта, щирість.

Вихованням дітей у сім’ї опікувалася в основному мати. Вона стояла на сторожі доброї, лагідної, світлої атмосфери в домі. Тому ідеал людини, характер моралі, спосіб життя українців підпорядковані нормам, що є типовими для жінки. Звідси й генетичні риси національного характеру: сердечність, доброта, щирість, гостинність, працьовитість тощо.

Дотримуючись норм народної педагогіки, батьки самі розвивали в собі доброчинні цінності, власними вчинками формували те . що хотіли бачити в своїх дітях (наприклад, приказки).

В основі традиційного родинного виховання лежить спільна трудова діяльність батьків та дітей. Дівчаток залучали до праці по господарству, а хлопців - до ролі годувальника, захисника сім’ї. Батьки прищеплювали дитині не тільки трудові навички, а й любов до праці, виховували свідоме ставлення до неї, культуру праці, нетерпимість до неробства, ледарства, байдикування.

Родинна педагогіка звертає увагу на виховання в дітей прагнення жити й творити за законами краси. Українці зростали в красивому природному середовищі і намагалися через ремесла зберегти це і переносили предмети матеріальної культури, формували народний фольклор та інші види мистецтв. Все це виховувало у підростаючого покоління високі естетичні ідеали, потяг до прекрасного, любов до отчого дому, родини, природи, свого краю. Це свідчить про те, що за багатовікову історії наш народ створив високий рівень статусу родини з її непорушним авторитетом, любов’ю до дітей і відданість обов’язку їх виховання.