Внутрішньополітичне становище СРСР після смерті І.Сталіна

План.

Лекція № 10.

Тема 13. Україна в умовах десталінізації 1953-1964 р.р.

Мета: Схарактеризувати умови десталінізації в Україні, з’ясувати історичне значення ХХ з’їзду КПРС щодо реабілітаційних процесів в УРСР та демократизації суспільно-політичного життя в Радянському Союзі, продемонструвати суперечливість „Хрущовських реформ часів „відлиги”.

1. Внутрішньополітичне становище СРСР після смерті І.Сталіна .

2. ХХ з’їзд КПРС і Україна. Процес десталінізації.

3. Особливості соціально політичного та економічного життя на прикінці 50-х початку 60-х р.р.

Література.

1. Баран В.К. Україна після Сталіна. Нариси історії: 1953-1985 – Львів, 1992.

2. Історія України / За заг. Редакцією В.А.Смолій, - К., 1997.

3. Історія України / за заг. Редакцією Б.Д.Лановика, - К., 2001.

4. Субтельний О. Україна. Історія – К., 1992.

Завершення періоду відбудови з його «надзвичайними заходами» не спричинило змін у системі управління державою і народним господарством.

У жовтні 1952 р. відбувся XIX з'їзд партії, останній з'їзд, на якому був присутній Й. Сталін. З'їзд затвердив директиви п'ятирічного плану розвитку СРСР на 1951-1955 рр. Пріоритетними, як і раніше, залишалися питання нарощування потужностей важкої промисловості.

XVII з'їзд Компартії України у вересні 1952 р., продублювавши проекти документів з'їзду КПРС, не вніс жодної значущої пропозиції.

Партійне керівництво України, очолюване Л. Мельниковим, без найменших вагань підтримувало політичну лінію центру і його практичну діяльність.

Але невдовзі після з'їзду в країні почалися великі зміни, які примусили переоцінити особу Сталіна. 5 березня 1953 р. було оголошено про його смерть. Почалася активна боротьба за владу, в яку було втягнуте й керівництво УРСР.

Україна, її проблеми стали об'єктом торгу московської та київської номенклатури. Один із реальних претендентів на роль нового диктатора — Л. Берія, який очолював органи держбезпеки СРСР, звинуватив Л. Мельникова в русифікації вищої школи республіки і дискримінації місцевих кадрів в західноукраїнських областях. Інспірований Л. Берією пленум ЦК КПУ увільнив Л. Мельникова від обов'язків першого секретаря і призначив на цю посаду О. Кириченка — першого українця за всю історію Компартії України. Подібні зміни відбулися у Литві й Латвії.

Л. Берія був одним із найжорстокіших сталінських сатрапів і його було неможливо запідозрити у симпатіях до національних радянських республік. Просто в боротьбі за владу він зробив ставку на підтримку керівництва союзних республік, зокрема України, яка мала величезний економічний і людський потенціал. А для цього її керівництву необхідно було пообіцяти певні поступки. Призначення О. Кириченка на найвищу в республіці посаду повинно було означати, що після приходу Л. Берії до влади національні кадри в Україні будуть всіляко заохочуватися центральною владою.

Однак цей розрахунок не виправдався. Підтримки в Україні Л. Берія не дістав. А генерал Т. Строкач, колишній начальник Українського штабу партизанського руху, передав матеріали про його змовницькі наміри, які він випадково одержав, М. Хрущову. На початку липня 1953 р. на пленумі ЦК КПРС Л. Берію і його прибічників звинуватили в антипартійних і антидержавних діях, позбавили всіх посад, заарештували. Спецсуд засудив його до найвищої міри покарання - розстрілу. Вирок був швидко виконаний.

Перемога колишнього першого секретаря ЦК КПУ М. Хрущова у боротьбі за владу в Москві стала можливою і завдяки підтримці українського керівництва. В свою чергу, прихід М. Хрущова до влади сприяв підвищенню впливовості республіки в складі СРСР, зростанню питомої ваги вихідців з України на різних керівних посадах.

Розгром змови Берії супроводжувався численними заявами представників партійного керівництва СРСР про необхідність «дальшого поліпшення роботи партійних, державних і громадських організацій», «розвитку соціалістичної демократії», «зміцнення радянської законності», «поліпшення політико-виховної роботи партії в масах», «поліпшення ролі партії як керівної і спрямовуючої сили суспільства». Зокрема, йшлося про «усунення неправильних трактувань ролі особи в історії, проявів її культу». Почалася реабілітація репресованих у 30-ті роки відомих партійних, радянських і військових діячів, зокрема С. Косіора, В. Чубаря, П. Постишева та ін. Ім'я Сталіна все рідше згадувалося у позитивному плані на сторінках періодичної преси; з таборів ГУЛАГу до України стали повертатися ті, хто свого часу був репресований за так звану контрреволюційну агітацію і пропаганду — сумнозвісна стаття 58 Карного кодексу.

Зупинила оберти сталінська машина репресій. Розпочаті ще за життя «вождя народів» справи (наприклад, «справа лікарів» чи «боротьба з космополітизмом») припинялися, у суспільстві все голосніше лунали голоси рішучого осуду кривавого сталінського терору.

Важливі зміни сталися в діяльності правоохоронних органів. Вже 1953 р. ліквідуються воєнні трибунали військ МВС та особлива нарада МВС, яка мала право застосовувати в адміністративному порядку як міру покарання висилку, заслання чи ув'язнення.Водночас вносяться зміни до Кримінально-процесуального кодексу, які вводили в дію більш гуманний характер судочинства у справах про шкідництво, терор та диверсії.

1954 р. утворюється комісія Президії ЦК КПРС з вивчення матеріалів щодо масових репресій другої половини 30-х років. Така ж комісія утворюється й в Україні. Важливу роль у зміцненні законності відіграло введення в УРСР 1955 р. прокурорського нагляду за дотриманням законності. Органи прокуратури дістали право перегляду сфальсифікованих «трійками» справ.

Безкраїми просторами сталінського ГУЛАГу прокотилася хвиля повстань в'язнів, переважну більшість яких очолили українці, репресовані за участь в УПА. Одним з найбільших таких повстань став виступ в Норильську.

То були перші кроки на шляху десталінізації суспільства. Були дещо розширені права союзних та автономних республік в економічному і культурному житті. У відання республіки центр передав ряд підприємств колишнього союзного підпорядкування. В Україні створюються союзно-республіканські міністерства чорної металургії, вугільної, паперової і деревообробної, текстильної, легкої промисловості, вищої освіти, зв'язку, республіканські міністерства автомобільного транспорту, юстиції. Уряду УРСР надаються додаткові права у плануванні виробництва й розподілу продукції промисловості, кооперації, колгоспів і радгоспів. Питома вага республіканської промисловості в Україні зросла з 36% у 1953 р. до 76% у 1956 р. Були дещо розширені можливості у плануванні, бюджетні права УРСР. Однак ця тенденція національно-державного будівництва не набула розвитку і не мала належного законодавчого закріплення. Загалом центр, як і раніше, тримав управління Україною в своїх руках. Вказівка будь-якого союзного відомства була законом для уряду УРСР.