Суспільство як цілісна система

Загальна теорія та історія соціології

ТЕМА 6

124 Суспільство і природа

129 Системний підхід до суспільства в соціології

136 Джерела та характер суспільного розвитку

Суспільство і природа

Перш ніж дати визначення суспільства, варто розмежувати такі гранично широкі поняття, як «природа» і «суспільство», з'ясувати співвідношення між ними, відстежити спроби розв'язання цієї проблеми в історії соціологічної думки.

У попередніх темах ішлося насамперед про суспільство та місце й роль людини в ньому, про розвиток соціології як самостійної науки. Наголошувалося, що саме завдяки розумінню суспільства як якісно нового об'єкта наукового дослідження і стає можливим виникнення соціології, її утвердження у незалежному науковому статусі.

На початку виникнення соціології необхідно було чітко окреслити її специфічний предмет, коло досліджуваних явищ. Позитивістсько-натуралістична соціологія середини XIX ст. ще намагалася «вбудувати» соціологію у традиційну схему наук, розглядаючи суспільство як продовження і вищий продукт природи і вимагаючи застосування природничо-наукових методів дослідження до аналізу соціальних процесів. У цих намірах засновники соціології виходили з переконань, що людина і суспільство походженням із природи і на них поширюється дія природних закономірностей. Це дало змогу трактувати соціологію як справжню науку, але водночас суттєво звужувало потенціал та обмежувало поле досліду.

Класична соціологія рішуче відокремлює соціальну реальність від природної, спираючись на відмінний від наведеного вище принципу суспільної та людської винятковості й навіть, як зауважує сучасний американський соціолог С.Клауснер,перервності еволюції між людиною та іншими біологічними істотами. Коріння цього другого принципу сягають ще соціологізму Е.Дюркгаймаз його занадто жорстким визначенням предмета соціології як унікальної соціальної реальності, що суттєво відрізняється від усіх інших її різновидів. Це, з одного боку, дозволило підняти соціологію на якісно вищий рівень і зосередити увагу дослідників на специфіці соціального й людського начал, наголосити на неможливості зведення соціального до біологічного, що в майбутньому спричиняє бурхливий розвиток «розуміючої», гуманістичної соціології. Але, з другого боку, такий принцип прямо чи опосередковано вимагає виключення біологічних і фізичних чинників при поясненні соціальних явищ і побудові соціологічних концепцій, розмежування соціокуль­турного та фізичного середовищ. Як наслідок, останнє стає дедалі менш суттєвим і потрібним для пояснення нових соціальних фактів. У самій же соціології пріоритет здобувають такі її напрями, які досліджують структуру й динаміку соціального прогресу, механізми саморозвитку соціальних систем; при цьому ціна такого поступу, його залежність від стану біофізичного середовища або довкілля до уваги зазвичай не беруться.

Представники сучасної американської соціології В.Каттонта Р.Дан-леп акцентують, що у XX ст. сформувалася так звана парадигма людської винятковості, або глибоко антропоцентричний (тобто скеро-ваний виключно на людину), надміру оптимістичний та антиекологічний підхід до вивчення суспільних явищ. Його суть полягає у трактуванні людських суспільств як таких, що нібито не підлягають екологічним обмеженням і залежностям, і формулюється він у таких положеннях:

1) люди суттєво відрізняються від усіх живих істот, над якими вони домінують;

2) людина — господар своєї долі, вона обирає цілі й може робити все, аби їх досягти;

3) соціальні й культурні чинники (включно з технологіями} є головними причинами людської діяльності;

4) соціокультурне середовище є визначальним, тоді як біофізичним середовищем можна знехтувати;

5) соціальний і технологічний поступ може тривати нескінченно, роблячи врешті всі соціальні проблеми такими, що їх можна вирішити і розв'язати за допомогою науки і техніки, нових технологій.

Утім, сучасний стан суспільства, людини та середовища їхнього розвитку доводять, що не можна ані ототожнювати поняття «природа» і «суспільство», «природне» і «соціальне», ані абсолютно їх розривати, протиставляти. Свою неспроможність виявили і повний відрив людини та суспільства від своїх природних основ, і абсолютизація місця й ролі біологічного на шкоду соціальному. У виникненні такого переконання велику роль відіграють очевидна деградація навколишнього світу; зростаючий дефіцит природних ресурсів, занепокоєність населення планети станом довкілля, численні екологічні аварії та катастрофи на зразок Чорнобильської, поява соціальних конфліктів на екологічному ґрунті тощо. Численні громадські організації екологічного напряму вже давно називають факти, які засвідчують наближення глобальної екологічної кризи (далі — ГЕК). Серед них найвідоміший Римський клуб, створений ще 1968 року італійським економістом і громадським діячем А.Печчеї з метою досліджень причин виникнення і шляхів вирішення екологічних проблем. З часу заснування Римського клубу для нього було підготовано понад 20 доповідей, найвідомішою з яких стала доповідь групи Д.Мідоуза1972 р. Саме в цій доповіді містився шокуючий для
світу вирок: людська цивілізація має невдовзі загинути внаслідок досягнення нею межі зростання, яка зумовлена вичерпаністю мінеральних
ресурсів і земель, придатних для сільськогосподарської діяльності, а
також забрудненням довкілля.Найяскравіші прояви та ілюстрації ГЕК подані нижче:

• шалено високі темпи використання енергії та вичерпанних природних ресурсів, з яких вона видобувається (якщо в доіндустріальному

• суспільстві для створення продуктів, що містили 100 калорій, людина

• витрачала лише 1 калорію, то сьогодні з цією метою при вирощуванні фруктів вона витрачає від 50 до 1 тис. калорій, при виробництві яловичини — 3,5 тис. кал., при вирощуванні овочів у теплицях — відповідно 50 тис. кал. Споживання традиційних корисних копалин підійшло до межі їх розвіданих запасів, а використання покладів найрідкісніших металів — цинку, хрому, міді, магнію, молібдену тощо — протягом XX ст. зросло у 2—8 тис. разів. їхній видобуток вимагає колосальних витрат енергії і супроводжується руйнуванням гігантських мас породи: так, для виготовлення однієї десятиграмової золотої обручки сьогодні використовується біля 3 тон природних компо-нентів);

• неекономне використання енергії (лише 20% спалюваного бензину приводить у рух колеса автомобіля, тоді як решта^губиться при роботі двигуна; лише 10% електроенергії йде на розігрівання спіралі у жарівці, а решта працює на глобальне потепління тощо);

• різке скорочення площі земель, придатних для ведення сільського господарства (за останні ЗО років придатні для використання землі в розрахунку на душу населення скоротилися вдвічі);

• збільшення рівня вуглецю в атмосфері, що призводить до утворення так званого парникового ефекту, потепління клімату і врешті-решт до глобальних змін погоди з її зростаючою непередбачуваністю (про-тягом тих самих ЗО років рівень вуглецю в атмосфері зріс більш як на 20%);

• знищення й зникнення багатьох видів живих істот (щодня в світі щезає майже 20 видів таких істот — птахів, комах, звірів, рослин, риб — і ці цифри на початку XXI ст. можуть зрости до 50 на день);

• збільшення неліквідних відходів і сміття, яке важко піддається переробці та утилізації (нині 99% матеріалів, які використовуються для виготовлення споживчих товарів, перетворюється на відходи за проміжок часу менший, ніж 6 тижнів після їх продажу; водночас не існує безпечних технологій їх переробки або видів мікроорганізмів, які б розкладали ці відходи швидко, перетворюючи їх на нешкідливі органічні складники) тощо.

Всі ці та інші негативні явища поволі підводять людську цивілізацію
до тієї межі, переступивши через яку виникає загроза самому її існуванню
разом з існуванням людини. Безперечно, наведені міркування не мають суто алярмічного або вкрай песимістичного характеру. В одній з останніх доповідей Римському клубові ідеться про те, що розвинені країни шукають і знаходять досить ефективні вирішення екологічних проблем. Запровадження якісно нових технологій дає змогу, за розрахунками авторів доповіді Е.фон Вайцзек-кера, А. та X. Ловінсів, жити вдвічі заможніше, витрачаючи лише половину ресурсів (так званий Фактор-4).

Водночас нині в соціології виникає й утверджується такий напрям, як альтернативна соціологія, побудована на новій екологічній парадигмі, що докорінно відрізняється від донедавна домінуючої. У західній соціологічній літературі вона отримала назву «інвайронментальної (від англ. environment — довкілля) соціології». Російський соціолог О.Яницький уявляє протилежність цих двох парадигм таким чином (див. схему).Дедалі більше вчених пропонує запровадити такий розвиток людства, який не руйнує стабільності біосфери та забезпечує її збереження в межах існуючого каналу еволюції. Один з них, академік М.Моїсеєв, запровадив до наукового обігу поняття «коеволюція». Йдеться про таку поведінку людства, таку адаптацію його діяльності до природних процесів у біосфері, котра зберігатиме або сприятиме збереженню й поліпшений теперішнього стану біосфери та унеможливить загрозу її наближення до небезпечної межі біфуркації або катастрофи. М.Моїсеєв зазначає, що для такої коеволюції природи і суспільства принципово не досить подолати ГЕК суто технічними заходами. Слід, на його думку, якісно змінити антропологічне навантаження на біосферу, а отже, перебудувати й саме суспільство. Це не буде управлінням у звичайному сенсі цього слова; у таких надскладних системах, якими є суспільство і біотичні системи, воно не буде достатньо ефективним. Це має бути «напрямний, скеровуючий розвиток», де, звичайно, матимуть місце й зусилля щодо створення і вдосконалення техніки й технологій. Однак головна увага зосереджуватиметься в гуманітарній сфері: як жити далі, як перебудувати суспільство, змінити палітру потреб, визначати максимально припустимі навантаження на біосферу й узгоджувати з ними життєдіяльність людства. Ці питання й будуть основними проблемами і науки, і освіти, і конкретної життєвої практики.

Як бачимо, ці парадигми не обмежуються лише проблематикою відносин природи і суспільства. З них випливає, наприклад, нове бачення соціального устрою і політичних процесів,а це породжує потребу перегляду багатьох фундаментальних основ соціології як науки вцілому.

У недалекому минулому, та й нині, соціологічний аналіз скеровувався передусім на вивчення наслідків втручання людини у природу. Навіть Чорнобильська аварія, найбільша у XX ст., яка мала велетенський безпосередній вплив на життя десятків мільйонів людей, у соціології

отримала своє висвітлення лише у серії емпіричних досліджень соціальних наслідків цієї катастрофи. Тому нині соціологічний аналіз повинен дедалі більше спрямовуватися на ідею цілісної соціобіотехносфери як глобальної суперсистеми, в якій людське суспільство -лише одна зі складових частин системи.

Системний підхід до суспільства в соціології

Наступне питання теми власне й стосується з'ясування суті суспільства як певної системної цілісності з нерозривною єдністю її компонентів.

Перші, переважно інтуїтивні за своїм характером, здогади фо інте-гративну суть суспільства з'являються ще в давньогрецьких мислителів. У працях Платона(427—347 рр. до н. є.) міститься аналіз моделі сус-пільного устрою, здатної позбавити суспільство суперечностей між індивідом і державою, тобто об'єднати їх в одне органічне ціле. Аріс-тотель(384—322 рр. до н. є.) так само зосереджує увагу на державі-полісі, що виникає природно, як і всі живі організми, і складається з людей — істот політичних, соціальних. Для нього держава — це синтез усіх форм спілкування заради досягнення вищого блага; це ідеальна система, яка має свою структуру і функції. Тому доцільним є нагромадження і оформлення знань для оптимального забезпечення розвитку соціальної системи. Звідси й спроби Арістотеляпобудувати спеціальну науку, до завдань якої входить управління державою, або політику. Згодом у філософській та соціологічній думці виокремлюються два основні різновиди системних уявлень про суспільство: системно-механістичний та системно-органістичний.

Системні ідеї, що розвиваються на основі механіцизму, ставлять у центр класичну теорію механізму: поняття механізму -системи. Відповідно до основних ідей механіцизму робота механізму забезпе-чується функціональною спеціалізацією його частин, а також їхньою інтеграцією в єдине ціле. Механізм не має власного джерела розвитку; його внутрішні зміни вносяться ззовні. Системний механізм у соціологіч-ній площині знаходить свій вияв у теоретичній спадщині італійського соціолога Вільфредо Парето(1848—1923), який є автором однієї з перших цілісних концепцій соціальної системи. В її основі — механіс-тичне розуміння суспільства, котре складається із сукупності соціальних атомів-людей. Соціальна система подібна до природної системи, яка збудована з атомів і молекул. Для В.Парето суспільство — це система, що перебуває у стані рівноваги («еквілібріма»; від лат. aequilibris — те, що перебуває у рівновазі), але рівноваги відносної, бо вона постійно порушується і відновлюється. Всі частини соціальної системи тісно взаємопов'язані й механічно виливають одна на одну.

Суттєвою характеристикою соціальної системи, згідно з В.Парето,є соціальна гетерогенність, тобто неоднорідність, яка визначається первинною нерівністю індивідів-атомів. Кращі з них утворюють еліту, якій підкоряються всі інші; еліта й нееліта становлять відповідно вищий і нижчий прошарки суспільства. Найкращі з представників низів підні-маються вгору і входять до еліти, деякі члени якої деградують і опус-каються донизу в маси: відбувається так звана циркуляція, або колообіг еліт. Якщо ж стара еліта загниває, не поповнюється з низів, то настає спочатку ера застою, потім — ера революцій, що порушує суспільну рівно-вагу. Оновлення правлячої еліти відновлює «еквілібріум». Уведене В.Парето поняття рівноваги системи згодом посідає чільне місце у структурному функціоналізмі й використовується його представниками для розробки механізмів стабільності соціальних систем, забезпечення дієвого соціального контролю і прийняття ефективних управлінських рішень.

Системно-органістичні уявлення про суспільство розвиваються вже згадуваними у темі 2 засновниками соціології О.Контомі Г.Спенсером.Для них суспільний організм — складне ціле, що формується за законами доцільності; його особливістю є наявність саморегулюючих процесів. Суспільний організм, або соціальна система, — це динамічне утворення, що перебуває у постійному розвитку, як і кожний живий організм. Якщо
прихильники системно-механістичних уявлень про суспільство наго-
лошують на стані рівноваги, то представники органіцизму звертають
увагу передовсім на динамічні процеси всередині соціальних систем за
аналогією до фаз розвитку живих організмів від їхнього зародження до
розквіту і наступної загибелі.

Одночасно із системно-механістичними та системно-органістичними типами соціологічного знання наприкінці XIX — на початку XX ст.формується ще один тип системних уявлень про суспільство, який умовно можна назвати гібридним, або синтезованим, бо виникає вік внаслідок злиття основних елементів перших двох типів. Це передусім теза про розвиток суспільства, який відбувається від етапу механічної до етапу органічного руху. Його представниками вважають Ф.Тьонніса й Е.Дюркгайма, основні ідеї яких проаналізовано у темі 3. У Ф.Тьонніса община (або ґемайншафт) протистоїть «механічному» суспільству (або ґезельшафту). В історичному розвитку відбувається таперехід від стану з перевагою відносин зразка «ґемайншафт» до стану зперевагою відносин «ґезельшафт», які мають утворити універсальне суспільство й універсальну державу.

Натомість Е.Дюркгайм описує протилежне співвідношення «органіч-
ного» і «механічного», втіленого у солідарності. Він оголошує саме
суспільство найбільш природним і органічним типом соціальності,
заснованим на зростаючому розподілі праці. Саме розподіл праці — це
той механізм, який у сучасному суспільстві створює міцний соціальний
зв'язок і стає цементуючою силою, перетворюючи суспільство у гармо-
нійну цілісну єдність. Тому механічна солідарність давнього суспільства,
заснована на примусовій силі «колективних уявлень» і суспільних норм,
поступається місцем органічній солідарності сучасного суспільства, яка
забезпечує цілісність і міцність соціальної системи.
Ф.Тьонніс Така відмінність у розумінні понять «органічне» і «механічне» у двох та ЕДюркгайм мислителів існує, очевидно, тому, що вони застосовують їх до різних про суспільство феноменів: Ф.Тьонніс — щодо спільнот і суспільства як великої спіль-ноти, а Е.Дюркгайм — щодо солідарності та її різновидів. Але в обох випадках є прагнення поєднати і порівняти органічне й механічне, що перебувають у діалектичному взаємозв'язку, це й дає можливість вважати обох соціологів представниками третього, синтезованого підходу в системному розгляді суспільства. Очевидно, буде правильним висновок, що ФТьонніс недооцінює сучасне суспільство, в якому наявні, крім механічних, також органічні взаємозв'язки, хоч і не такою мірою, як у спільнотах, а Е.Дюркгайм, навпаки, переоцінює це суспільство, де органічна солідарність є, по-перше, також вимушеною, зумовленою розподілом праці, а по-друге, ця солідарність є радше бажаним, аніж реальним, досить поширеним станом у стосунках між людьми.

У марксистській соціологічній концепції суспільство також трак­тується як живий організм, який перебуває у постійному русі й розвитку, її суттю є акцент на залежності та обумовленості всіх соціальних підсистем (політичної, духовної тощо) від економічної підсистеми, яка ґрунтується на матеріальному виробництві та певних формах власності.

Структурний функціоналізм, творчо використовуючи ідеї О.Конта, Г.Спенсера, Е.Дюркгаймата інших класиків соціології, суттєво розширює системні уявлення про суспільство. У центрі уваги перебуває загальна система дії, однією з підсистем якої є соціальна система. Сус-пільство і є цією соціальною системою, володіючи найвищим рівнем самодостатності щодо середовищ, котрі її оточують. Згідно з Т.Парсон-сом,будь-яка соціальна система має дві основні осі-орієнтації: перша вісь — «зовнішнє — внутрішнє», тобто орієнтація системи або на довкілля, або на власні проблеми. Друга вісь — «інструментальне — консуматорне», або орієнтація системи на теперішні чи довготривалі потенційні потреби й цілі. Тому чотирма основними функціональними категоріями соціальної системи є функції інтеграції (внутрішнє), відтворення (теперішнє), адаптації (зовнішнє) та ціледосягання (довготермінове).

Ці функції соціальної системи забезпечуються відповідними під-системами: адаптації — економічною, ціледосягнення — політичною, інтеграції — підсистемою правових інститутів і звичаїв, відтворення — підсистемою вірувань, моралі та органів соціалізації включно з інсти-тутами освіти і виховання.

Таким чином, системні соціологічні уявлення про суспільство мають довгу історію розвитку і широкий спектр течій та напрямів. Це зумовлено надзвичайною складністю суспільства як соціальної системи, його різноманітністю та багатогранністю, необхідністю врахування історич-них етапів розвитку тощо. З огляду на це дамо загальне визначення суспільства з погляду соціології. У широкому значенні цього слова суспільство — це сукупність усіх способів взаємодії та форм об'єднання людей, в якій знаходить прояв їхня взаємозалежність одне від одного і які склалися історично. У вужчому сенсі суспільство є структурно або генетично визначеним типом спілкування людей, що постав як певна історична цілість або система.

Найхарактернішими ознаками суспільства є:

• спільність території, на якій живуть люди, котрі взаємодіють і

спілкуються між собою;

• цілісність і сталість суспільства як певного єдиного цілого;

• автономність і самодостатність, самовідтворення, саморегуляція і саморозвиток;

• здатність підтримувати і відтворювати високу інтенсивність внутрішніх зв'язків;

• певний рівень розвитку культури з усталеною системою норм і цінностей, які лежать в основі соціальних зв'язків між людьми.

Отже, ці суттєві ознаки і характеристики суспільства, що їх називають більшість українських і зарубіжних соціологів, дають змогу трактувати його насамперед як систему. Соціальна система — це цілісне утворення, основним елементом якого є люди, їхні зв'язки, взаємодії і взаємини. Суспільство складається з безлічі індивідів, але не становить собою простої суми чи сукупності людей, це не сумарна, а цілісна система з якостями, яких немає у жодного зі складових її елементів окремо. Залежно від різноманітних підходів до розуміння суспільства як певної системи розрізняють і спроби розгляду його структури. В українській філософсько-соціологічній літературі найпоширенішим є системний підхід із виокремленням трьох рівнів аналізу: в ньому макро- і мікрорівні доповнюються мезорівнем, або середньою ланкою. Таке бачення рівнів дослідження, як слушно зазначає С.Устич, дещо відрізняється від прийнятого у західних системних дослідженнях, які спираються на традиційно-кібернетичний підхід з його макро- і мікрорівнями. Як ми вже зазначали у темі 4, сучасна західна теоретична соціологія власне і побудована на засадах макро- та мікрорівневих інтерпретацій соціуму коли в першому випадку наголос ставиться на організацію і функціо-нування суспільства як єдиного цілого (макрорівень), а в другому — на дослідження й тлумачення дій індивіда (мікрорівень). Співвідношення Уведення особливої, проміжної ланки — мезорівня — дозволяє соціо-макро-, мезо- логам скерувати науковий пошук насамперед на соціальні спільноти, які та мікрорівнів нині стають центральною категорією соціології. І це не випадково. Сучас-ний етап розвитку суспільства засвідчує однобічність і недостатність, й також практичну неспроможність дослідження суспільних явищ або суто глобально-універсального, або суто індивідуалістського характеру. У розвинутих промислових країнах однією з нових проблем стає криза держави як втілення й уособлення суспільства на макрорівні; триває і загострюється також криза індивідуалізму, який разом зі збільшенням особистої свободи людини породжує зростання її відчуженості та самотності, почуттів ізольованості й непотрібності у холодному і ворожому до неї соціальному просторі. Все це спонукає сучасних західних дослідників дедалі частіше звертатися до мезорівня, а саме соціальних спільнот. Один із провідних соціологів США Нейл Смелзерз огляду на це зазначає, що західна соціологія від Ф.Тьоннісаі до наших днів була введена в оману уявленнями про незначущість і вторинність спільнот порівняно зі складними, раціональними та цілеспрямованими організа-ціями макрорівня. Або, інакше, — сучасна людина однаково незатишно почувається і у величезних макроструктурах, і в мушлі самотності; їй бракує порівняно невеликих за розмірами, надійних і органічних спіль-нот, де б вона почувалася невимушено і захищено.

Розвиваючи далі ці міркування у книжці «Проблеми соціології» (1997), Н.Смелзерпочинає вживати поняття «мезорівень» і докладніше описує суть і завдання макро-, мезо- та мікросоціологічного аналізів соціальної дійсності.

Мікросоціологічний рівень, на його думку, включає соціологічну версію
соціальної психології, або дослідження особи, орієнтованої на зовнішній
соціальний світ, а також взаємодію між людьми. Він містить також
вивчення малих груп (на зразок сім'ї), що взаємодіють між собою на
особистісному щаблі. Макросоціологічний рівень, навпаки, має справу з
дослідженнями суспільства в цілому, його основних інститутів, а також
таких соціальних процесів, як соціальна інтеграція, соціальна солідар-
ність та культурна ідентичність людей, які утворюють це суспільство.

Поняття «мезо-соціологія» формується у західній соціологічній думці,

як зазначає Н.Смелзер,набагато пізніше, у 90-х роках XX ст. Н.Смелзерописує створення американськими соціологами групи, котру вони назвали «МЕЗО» і яку створили, переконавшись у недостатності макро-і мікропідходів, що домінували у США аж до кінця 1980-х років. їхня головна теза — це визнання того факту, що «середній рівень» становить вирішальну ланку між психологічним (індивідуальним, особистісним) та соціальним (надіндивідуальним), між взаємодіючими особами та великими соціальними структурами. Вони зосереджують увагу на мезорівневих феноменах — групових, спільнісних, формально-організа-ційних, деяких інституціональних. Ядром досліджень на цьому рівні є соціальні групи і спільноти, через які індивід будує своє щоденне життя і свої стосунки з усім суспільством.

Як бачимо, історичний досвід ще і ще раз переконує нас, що концепції суспільного розвитку, які формувалися у межах української соціологічної думки з її наголосом на спільнотах-громадах, через які індивід входить у суспільство і з'єднується з ним, мають рацію.

Виходячи з цих міркувань можна зробити висновки, що суспільство
як система структурно складається із людства в цілому (макро-
рівень), соціальних спільнот з утвореними ними соціальними інсти-
тутами (мезорівень), індивідів (мікрорівень). Можливі й інші спроби розгляду структури суспільства, де її складовими вважаються економічна, соціальна, політична і культурна підсис-теми, кожна з яких впливає на інші, зазнаючи зворотнього впливу.

Деякі російські соціологи до соціальних процесів і явищ, якіскладають суспільство, зараховують соціальні дії та взаємодії, зв'язки та соціальні відносини, соціальні цінності й норми тощо.

Названі підходи можна поєднати, якщо дотримуватися таких процедур:

· схематично уявити соціальну систему як пласку піраміду, елементи якої функціонують на трьох рівнях: макро-, мезо- та мікрорівні;

· наповнити цю піраміду об'ємністю, додавши чотири бічні сторони відповідно до підсистем або сфер: економічну, соціальну, політичну та культурну;

· пронизати цю багатовимірну піраміду прямими та навскісними стрілками, які позначають соціальні взаємодії, взаємозв'язки та соціальні відносини між людьми, людьми та спільнотами, людьми та суспільством у цілому, суспільством та спільнотами, спільнотами та соціальними інститутами тощо (див. схему).

Отже, відповіді на запитання, що собою становить суспільство, чому

і яким чином воно створюється, що і чому об'єднує людей, є різноманітними, але певний консенсус тут поступово досягається. Його суть полягає у тлумаченні суспільства як цілісної системи, такого соціального утворення, яке наділене інтегральною системною якістю, що не зводиться до характеристик окремих людей чи їх простої суми. Тим часом слід застерегти від абсолютизації першості й вищості суспільства над людьми, які до нього входять. Надмірне наголошування на тому, що суспільство — це самостійна субстанція, первинна щодо індивідів; що внаслідок своїх інтегральних властивостей соціальна система набуває самостійності, — все це зміщує органічну єдність у бік макроструктур і макроутворень, що було властиво ще для Е.Дюркгайма.

Додамо також, що ситуація постмодерну не відкидає ідеї системності суспільства, але надає їй нового, розширеного змісту. На переламі XX і XXI ст. системність суспільства розглядається в єдності найрізноманітніших його вимірів. Якщо раніше у трактуванні суспільства виходили передусім із чітко фіксованих структурних компонентів, їх взаємодії і взаємозв'язку, виконуваних ними функцій тощо, то нині на перший план поволі висуваються такі його складники, котрі раніше залишалися на узбіччі наукової уваги, але без яких годі уявити собі сучасне (чи постсучасне) суспільство. Це й ускладнення соціальних структур зі зростанням ролі нетрадиційних соціальних груп (марґіналів, осіб нетрадиційної сексуальної орієнтації, різноманітних соціальних меншин загалом), і зростання соціальних впливів нових соціальних рухів (наприклад, ісламського фундаменталізму), й ускладнення соціальних зв'язків, зростаюче переважання в них індивідуалістичнихмотивів. Щодо останнього — слід зауважити окремо: вважається, що XX ст. продемонструвало поступове вивищення індивідуального над соціальним, суспільнісним. Однак останні декади цього століття показали й нову, парадоксальну тенденцію в цьому плані, а саме зростання ваги і значення для Ком'юнітаризм особи так званих ком'юнітаристських начал. Тобто досягнення максимально можливої індивідуальної свободи людини призвело не до її усамітнення, а до зростання прагнення «бути зі своїми, серед своїх»; поєднувати свої зусилля там, де централізована держава набрала забагато повноважень або, навпаки, нічого не робить. Змінюються акценти і в розумінні найменшої, але водночас найважливішої складової суспільної системи, власне людини) дослідників дедалі більше цікавлять такі сторони її єства, як ірраціональне, позасвідоме, тілесне.

Джерела та характер суспільного розвитку

Складнішим є питання про рушійні сили розвитку суспільства, тобторозгляд соціальних систем у динамічному ракурсі. Оскільки суспільствостановить надзвичайно складне соціальне утворення, цілісну систему йпобудоване на різноманітних соціальних зв'язках, відносинах івзаємодіях, це неминуче призводить до його змін. Соціальні зміни стосуються всіх складових суспільства і зумовлюють набуття ним новоїякості. В історії соціологічної думки важко знайти концепцію, яка бзаперечувала зміни суспільного життя, а відтак і розвиток суспільства.

Навіть структурний функціоналізм Т.Парсонса, якого частозвинувачують у позаісторичному підході до суспільства та в розглядіостаннього передусім у статиці й рівновазі, має в собі поняття«соціальних змін». Ці зміни відбуваються переважно у межах збереженняпевної соціальної системи, але Т.Парсонс визнає і наявність якіснихперетворень, здатних докорінно змінити суспільство в цілому. Інша річ,що для структурного функціоналізму у викладі Т.Парсонса ці якіснізміни, що призводять до порушення стану рівноваги й стабільності соціальної системи, є явищем небажаним і анормальним.

Отже, соціологи майже одностайні у визнанні поступального розвитку суспільства як соціальної системи. Проте уявлення про рушії соціального поступу існують найрізноманітніші, що залежить відзагального розуміння суспільства.

Загалом в історії соціології можна знайти такі вирішення проблемиспонукальних чинників соціального розвитку:

• пошуки екзогенних (зовнішніх) або ендогенних (внутрішніх) чинники;