Педагогічні умови використання методів виховання.

Генетико-моделюючий метод виховання.

Методи самовиховання.

1. Методи, прийоми і засоби виховання

Поняття «метод» (грец. metodos — шлях досліджен­ня, пізнання) означає спосіб теоретичного і практичного освоєння дійсності, а їх сукупність позначається понят­тям «методологія». Виховання як специфічний вид діяль­ності та наукова галузь охоплює відповідну сукупність методів.

Методи виховання — шляхи і способи діяльності вихователів і ви­хованців з метою досягнення виховних цілей.

Першовідкривачем методів виховання вважають ні­мецького педагога Йогана-Фрідріха Гербарта (1776—1841), який вважав, що філософія визначає мету виховання, а психологія — шляхи до цієї мети.

Метод виховання поділяють на окремі елементи — при­йоми виховання, які використовують для підвищення ви­ховної ефективності методів.

Прийом виховання — складова частина методу, що визначає шля­хи реалізації вимог методів виховання.

Методи і прийоми виховання є своєрідними інструмен­тами в діяльності вихователя. Їх дієвість залежить від ви­користання виховних засобів.

Засоби виховання — надбання матеріальної та духов­ної культури (художня, наукова література, радіо, те­лебачення, Інтернет, предмети образотворчого, театрального, кіномистецтва тощо), форми і види виховної ро­боти (збори, бесіди, конференції, гуртки, ігри, спортив­на діяльність), які задіюють під час використання пев­ного методу. Дієвість методів виховання залежить і від того, наскільки у виховному процесі задіяна праця мо­лодої людини над собою, природа, надбання національ­ної культури (казки, легенди, колискові пісні, обряди, звичаї та ін.).

Основним критерієм оцінювання виховного методу є відповідність його виховним цілям і завданням. У педаго­гічній науці існує кілька класифікацій виховних методів. Найчастіше при цьому беруть за основу систему виховних впливів, за допомогою яких відбувається формування осо­бистості.

Однією з найпоширеніших є класифікація методів ро­сійського вченого-педагога Віталія Сластьоніна, згідно з якою розрізняють такі групи методів:

1. Методи формування свідомості особистості: бесі­ди, лекції, методи дискусії, переконання, навіювання, при­клад.

2. Методи організації діяльності, спілкування, фор­мування позитивного досвіду суспільної поведінки: педа­гогічна вимога, громадська думка, довір'я, привчання, тре­нування, створення виховних ситуацій, прогнозування.

3. Методи стимулювання діяльності і поведінки: гра, змагання, заохочення, покарання.

4. Методи самовиховання: самопізнання, самооцінювання, саморегуляція.

Використання їх забезпечує формування в учнів прак­тичних умінь і навичок самовиховання як найвищої фор­ми виховання і подальшого самовдосконалення. Вони вра­ховують демократичні засади виховання, необхідність ак­тивної участі дітей у виховному процесі.

2. Методи формування свідомості особистості

У демократичному суспільстві, в якому взаємини між людьми ґрунтуються передусім на засадах гуманізму, пов­ноцінна діяльність кожної особистості може бути ефек­тивною, якщо вона спирається на свідомість і переконан­ня. Тому група методів, спрямована на формування цих якостей, є визначальною.

Часто у важливих життєвих ситуаціях учням бракує чіткості переконань, єдності слова і діла, громадської ак­тивності, які заступають користолюбство, хворобливе прагнення розваг несформованістю естетичних смаків. Це означає, що завчене ними ще не стало належно осмисле­ним, не трансформувалося в основні чинники життя. Такі риси виявляються і в досить розвинених інтелектуально дітей, які теоретично обґрунтовують усе правильно. То­му педагог покликаний створити умови для усвідомле­ного осмислення й застосування знань у повсякденному житті.

Вплив на свідомість — це вплив на розум і почуття людини з метою формування позитивних якостей і подо­лання негативних. Основним його засобом є слово вчите­ля, яке має благодійно впливати на розвиток особистості. Проте слово вчителя не повинно бути жорстоким, гру­бим, холодним. На думку В. Сухомлинського, «слово — найтонший дотик до серця: він може стати і ніжною за­пашною квіткою, і живою водою, що повертає віру в доб­ро, і гострим ножем, і розжареним залізом, і брудом. Сло­во обертається найнесподіванішими вчинками навіть то­ді, коли його немає, а є мовчання. Там, де потрібне гостре, пряме, чесне слово, іноді ми бачимо ганебне мовчання. Це найогидніший вчинок — зрада. Буває й навпаки: зра­дою стає слово, яке повинно берегти таємницю. Мудре і добре слово дає радість, нерозумне і зле, необдумане і не­тактовне — приносить біду. Словом можна вбити й ожи­вити, поранити і вилікувати, посіяти тривогу й безнадію і одухотворити, розсіяти сумнів і засмутити, викликати по­смішку і сльози, породити віру в людину і заронити неві­ру, надихнути на працю і скувати сили душі...».

Основні методи впливу на свідомість особистості — бе­сіда, лекція, дискусія, переконання, навіювання, приклад.

Бесіда

Бесіда — метод виховання та отримання інформації про особис­тість за допомогою безпосереднього словесного спілкування.

Результативність бесіди залежить від чіткості сфор­мульованої мети, продуманості та послідовності запитань залежно від реакції співрозмовника, його індивідуаль­них особливостей. Бесіда потребує щирого тону, переконливої і правдивої інтонації. У процесі учитель пови­нен так спрямовувати її розвиток, щоб всі учні виявили бажання і змогли висловитись, поставити запитання, отримати відповіді на них.

Одна з передумов ефективності бесіди — психологіч­ний контакт із співбесідником. У процесі бесіди слід вра­ховувати, що інформація може бути суб'єктивною і вима­гає доповнень, уточнень, перевірки за допомогою інших методів.

Бесіда — діалогічна взаємодія, яка припускає реаліза­цію інформативної (передача і прийом інформації), регу­лятивно-комунікативної (вплив на поведінку учасників спілкування), афективно-комунікативної (вираження та передача емоцій і переживань) функцій спілкування.

Але часто педагоги невиправдано зосереджуються ли­ше на інформативній функції бесіди, організовують спіл­кування за схемою «суб'єкт — об'єкт», тяжіють до моно­логу та моралізування.

Для уникнення цього слід дотримуватися таких вимог:

— обирати актуальну тему бесіди для її учасників;

— учні повинні мати певний обсяг інформації з пропо­нованої проблеми;

— необхідно трансформувати інформаційний матеріал відповідно до особливостей учнів класу;

— конкретизувати основні питання,які будуть стави­тися під час бесіди;

— змоделювати можливі та бажані варіанти відпові­дей на них;

— за необхідністю добирати наочний матеріал та спів­відносити його з інформаційним наповненням бесіди;

— використовувати для повідомлення інформації у формі монологу не більше 50% часу, відведеного на всю бесіду;

— визначити оптимальні прийоми активізації уваги учасників на початковому етапі бесіди (обговорення ситу­ації з життя, проблемне запитання, відеофрагмент тощо);

— продумати оптимальні прийоми підведення підсум­ків бесіди залежно від її змісту та особливостей учнів (ро­льова гра, формулювання правил тощо);

— добирати доцільні прийоми для створення в учнів необхідного емоційного фону під час бесіди (логічні акцен­ти, паузи, різноманітні варіанти інтонування під час по­дання інформації, музичні заставки).

Бесіда як виховний метод поділяється на види: фрон­тальна (групова, колективна) й індивідуальна.

Фронтальна (групова, колективна) бесіда. Найчасті­ше її проводять із класом на будь-яку тему: політичну, моральну, правову, статеву, естетичну та ін. Головне — спонукати учнів до оцінювання подій, вчинків, явищ сус­пільного життя, сформувавши у них відповідне ставлен­ня до них. Визначальними в бесіді є факти (вчинки окре­мих осіб чи колективні дії, будь-яке явище, моральне пра­вило, узагальнений літературний персонаж і т. ін.). Форма їх подання повинна підштовхувати учня до роздумів, по­шуку, відповідних висновків і переконань.

Особливий такт, аргументованість з боку організатора бесіди потрібні в ситуаціях, які передбачають переконан­ня учнів у помилковості їх поглядів, неправильності по­ведінки. Тому педагог, володіючи різними прийомами, має обирати найоптимальніші, орієнтуючись на ефективність бесіди. Наприклад, ним може бути розгляд вчинку учня на прикладі відомого всім випадку, який раніше був пра­вильно оцінений колективом. Психологи стверджують, що учні критичніше оцінюють чиїсь дії та вчинки, ніж влас­ні. Використання під час бесіди аналогій і співставлень позитивно впливає на них.

Інколи учні, порушуючи дисципліну, правила поведін­ки, не вбачають у цьому нічого поганого. Іншим здається, що вони роблять це «на зло» педагогу. В такому разі зосе­реджують увагу на конкретному порушенні правил пове­дінки, на помилкових переконаннях, що спричинили цей вчинок, порівнюючи із моральними принципами, значен­ня яких не викликає в учнів сумніву. Аргументація, що така поведінка і риси характеру не відповідають нормам права і моралі, здебільшого дають очікуваний ефект.

Педагог має заздалегідь бути готовий до того, що під час бесіди учні захищатимуть свої помилкові погляди і переконання. Намагаючись зберегти з ними психологіч­ний контакт, дбаючи про їх довіру до себе, він ніби пого­джується з дітьми, намагається прийняти їх точку зору, але, з'ясувавши її слабкість і суперечливість, спростовує помилкові судження. У такому разі розмова відбувається за такою логічною схемою: «Я з вами можу погодитись, але як пояснити...», «Припускаємо, що ви праві, але як бути, коли..,». При цьому продумують запитання, які мо­жуть вивести учнів на суперечливі судження, пошуки від­повідей на них. При цьому бажано, щоб учні не могли спростувати аргументи педагога, переконуючись у помил­ковості своїх поглядів і переконань. Для уникнення цього вчитель повинен мати достатньо інформації про учасників бесіди: їх характери, поведінку, смаки, звички, цін­нісні орієнтації.

Бесіду розподіляють на етапи:

1. Обґрунтування теми. На цьому етапі учитель оби­рає тему, яка повинна бути життєво важливою, не наду­маною, з'ясовує позиції учасників (в чому вони співпра­цюють, в чому розходяться), актуалізує увагу учнів з ме­тою підготовки їх до розмови. Надзвичайно важливим є формулювання запитань, які спонукали б до розмови.

2. Діалог з дітьми. Учитель спрямовує розмову в пра-вильному напрямі, сприяє вільному вираженню учнями своїх думок. При цьому важливо залучити учнів до оці­нювання подій, вчинків, явищ життя і на цій основі фор­мувати у них ставлення до дійсності, до своїх прав і обо­в'язків.

3. Підсумки бесіди. Учитель узагальнює всі висловлю­вання, формує на їх основі раціональне вирішення обго­ворюваної проблеми. Разом з учнями формулює конкрет­ну програму подальших дій.

Індивідуальна бесіда. Проводять її в екстремальних ситуаціях (за наявності локальних конфліктів, порушен­ня дисципліни), здебільшого конфіденційно. Вона пред'яв­ляє особливі вимоги до педагога, який повинен так орга­нізувати її, щоб психічно учень був відкритим до бесіди, здатним на відвертість, не тільки усвідомлювати зміст мо­ральних сентенцій, які доводитимуть до його свідомості, а й сприймати їх. Важливо, щоб він відчув під час бесіди готовність педагога допомогти йому, усвідомив, що зу­силля вчителя спрямовані в русло його інтересів, і він знає, як йому допомогти.

Хід її слід заздалегідь продумати, спиратися на кон­кретні переконливі приклади. Не можна починати бесі-' ду з моралізування, іронії і сарказму, пригнічення, пе­ресторог, критики, до чого часто вдаються недосвідчені педагоги.

Моралізування. Полягає в тому, що учня інформують про те, як треба поводити себе з точки зору високої мора­лі, з позиції зразка, при цьому використовують-звороти:

«Ти повинен так робити...» чи «Ти не повинен так роби­ти». Такі звернення викликають у дитини почуття прови­ни і бажання захиститися.

Іронія і сарказм. Найчастіше вчителі вдаються до них, будучи нездатними стримати своє критичне ставлення до поведінки дитини. Це не посилює довіри і симпатії учня, бо ніхто не бажає бути об'єктом глузування.

Пригнічення. Відбувається внаслідок перепинення ди­тини, частої суперечки з нею, повчального тону, створен­ня враження власної всемогутності..

Перестороги. Полягають у погрозах («Якщо ти не зро­биш так, то...», «Тобі краще зробити так, інакше...»), які, навіть адекватно відбиваючи наслідки певної поведінки уч­ня, сприймаються ним як акт агресивності вчителя.

Передусім потрібно з'ясувати причини вчинку, що ви­кликав занепокоєння, а потім правильно визначити ха­рактер педагогічного впливу.

Вимоги до педагога-учасника індивідуальної бесіди: не слід намагатися говорити лише самому; потрібно дбати про тактовність своєї поведінки, власних слів, стримувати себе навіть тоді, коли виникне непереборне бажання перервати розповідь учня; особливе значення має увага до співрозмов-. ника, спокійне реагування на. його спірні висловлювання;стежити за основною думкою співбесідника, намагання зро­зуміти хід думок, логіку його аргументів.