Євген Чикаленко

Земельна реформа Петра Столипіна та її вплив на Україну.

Посилення національного гніту в Наддніпрянській Україні у 1907 – 1914 рр.

Після революції активно запрацював репресивний апарат. За звинуваченням у «політичних злочинах» за період 1907—1909 рр. було засуджено 26 тис. осіб, з яких 5 тис. винесено смертні вироки. У переповнених тюрмах країни 1909 р. перебувало майже 180 тис. осіб.

Уряд заборонив викладання українською мовою в школах. У школах не дозволялося співати українських пісень, декламувати вірші українською мовою, виконувати національні мелодії.

Були закриті київська, одеська, чернігівська, полтавська, ніжинська та інші «Просвіти».

У 1910 р. вийшов циркуляр міністра внутрішніх справ Петра Столипіна, у якому «інородцям» (до них належали українці та інші народи) заборонялося створювати будь-які товариства, клуби, видавати газети рідною мовою. У цей час державний Комітет у справах друку заборонив вживати у пресі терміни «Україна», «український народ».

Утім, у 1913 р. Дмитро Донцов (член УСДРП) проголосив ідею сепарації, або відділення України від Росії.

селянство все більше втягувалося в бунти, протести, революційні рухи Російської демократичної революції 1905–1907 рр.

Ще в роки революції указом 9 листопада 1906 р. Петро Столипін розпочав серію реформ, що розвивали індивідуальні селянські господарства, руйнували общини, але зберігали общину власність на луки, ліси, річки тощо. Відтепер селянин міг продавати й покупати землю, користуватися дешевим кредитом, переселятися у малозаселені райони Сибіру, Середньої Азії, Північного Кавказу. Реформа посилила розшарування на селі (5 % - богатих, 80 % - бідних)

Також селянам дозволялося переселятися у малозаселені райони Сибіру, , але під час переселення багато селян захворіли і повмирали.

П. Столипін у реформах робив ставку на особисту ініціативу та конкуренцію. Але через його реформи у 1917 р . частка заможних господарств (понад 15 десятин) становила лише 5 % , а відсоток безземельних та малоземельних селян в Україні сягнув близько 80 % .

Дати:

1900 р. – утворення РУП, першої політичної партії Наддніпрянської України.

ДОДАТОК

Поняття та терміни
Монополія - виключне право (виробництва, торгівлі, промислу і т.п.), що належить одній особі, групі осіб (олігополія) чи державі.

Економічна криза – різке погіршення економічного стану країни, що виявляється в значному спаді виробництва, порушенні виробничих зв'язків, що склалися, банкрутстві підприємств, зростанні безробіття, і у результаті — в зниженні життєвого рівня, добробуту населення.

Персоналії:

Чикаленко Євген Харлампійович (1861—1929) — громадський і культурний діяч, видавець, меценат, теоретик сільського господарства.

Народився в с. Перешорах Ананьївського пов. Херсонської губ. (тепер Одеська обл.) в сім’ї урядовця-землевласника. Закінчив приватний пансіон в Одесі і Єлисаветградське реальне училище. З 1881 р. — студент природничого факультету Харківського університету. 1884 р. за участь у студентській організації «Драгоманівська громадка» (під керівництвом В. Мальованого) заарештований і засланий до с. Перешорів під нагляд поліції. З 1894 р. жив в Одесі; у 1897 р. — один із засновників Всеукраїнської організації. Фінансував видання «Російсько-українського словника» за редакцією М. Комарова (1893—1898 рр.), журналу «Киевская старина» тощо. Один із засновників ряду українських культурних установ у Львові («Академічного дому» для студентів-українців з Наддніпрянщини, Літературного фонду допомоги українським письменникам при Науковому товаристві ім. Т. Шевченка, Українських наукових курсів). 1900 р. переїхав до Києва, увійшов до складу київської Cтарої громади; фінансував видання газети РУП «Cелянин» (1903—1905 рр.). З 1904 р. — член Української демократичної партії, з 1905 р. — Української демократично-радикальної партії; у 1907 р. — один із засновників і член Ради Товариства українських поступовців (ТУП). Фінансував видання газет «Громадська думка» (1905—1906 рр.), «Рада» (1906—1914 рр.), творів українських письменників (C. Васильченка, В. Винниченка, М. Коцюбинського, А. Тесленка, І. Франка та ін.). Впродовж 1914—1917 рр. переховувався від поліції в Фінляндії, Петрограді, Москві. З березня 1917 р. — видавець газети «Нова рада»; з квітня 1918 р. — член Української Центральної Ради від Cоюзу українських автономістів-федералістів. Не поділяючи соціалістичного курсу керівництва Української Центральної Ради, залишив Київ і впродовж квітня-грудня 1917 р. жив у с. Перешорах. У січні 1919 р. виїхав до м. Cтаніславова (нині м. Івано-Франківськ); того ж року був інтернований поляками. З 1920 р. жив у м. Відні (Австрія), 1925 р. виїхав до Чехословаччини; обраний головою термінологічної комісії при Українській господарській академії в Подебрадах. Помер у м. Празі після тривалої хвороби.

Cтворив цикл популярних брошур «Розмови про сільське господарство» (1897), зокрема «Чорний пар та плодозміна», «Як впорядкувати хазяйство в полі» та ін. Залишив щоденник (1917—1919, вид. 1931) і спогади (1925—1926).

Сергій Єфремов,

Єфремов Сергій Олександрович (1876—1939) — політичний діяч, публіцист, літературний критик та літературознавець Походив з сім'ї священика Закінчив Київський університет, з середини 90-х років займався літературною ДІЯЛЬНІСТЮ Належав до ліберального крила українського руху, був одним із лідерів ТУП, пізніше — головою УПСФ, заступником Голови Центральної Ради, редактором газети «Нова Рада», генеральним секретарем з міжнаціональних питань Ідеолог і теоретик національного руху. Співробітничав з Українським Національним Союзом, проте був противником антигетьманського повстання. Під час Директори' працював в Українській Академії наук. У радянські часи — на науковій роботі, був обраний академіком, а згодом віце-президентом ВУАН. 2 липня 1929 р. заарештований і в березні 1930 р. засуджений у «справі СВУ» (як нібито один з її керівників) до 10 років тюремного ув'язнення Помер в одному з таборів ГУЛАГу 10 березня 1939 р

Симон Петлюра,

Петлюра Симон Васильович— (10 (23).05.1879, м. Полтава — 25.05.1926, м. Париж, Франція) — визначний український громадсько-політичнийв і державний діяч, публіцист.

Після закінчення бурси у 1895—1901 рр. навчався у Полтавській духовній семінарії. Був виключений за вияв революційно-національних настроїв. З 1900 р. — член Революційної Української Партії (у 1905 р. реорганізована в Українську соціал-демократичну робітничу партію). Під загрозою арешту восени 1902 р. виїхав на Кубань, де працював учителем, архівістом (упорядковував документи Кубанського козацтва), був членом Чорноморської Вільної Громади РУП у Катеринодарі. На початку 1906 р. редагував у Петербурзі партійний орган «Вільна Україна». З липня 1906 р. — секретар київського щоденника «Рада», а від літа 1907 до 1908 рр. — співредактор легального соціал-демократичного часопису «Слово». З 1912 р. — редактор російськомовного журналу «Украинская Жизнь» у Москві. У роки Першої світової війни — працівник Союзу земств і міст, голова Українського військового комітету Західного фронту у Мінську.

З березня 1917 р. — член Української Центральної Ради, з травня — голова Українського генерального військового Комітету, з червня — генеральний секретар військових справ (у грудні 1917 р., не погоджуючись із просоціалістичною орієнтацією голови Генерального секретаріату уряду В. Винниченка, пішов у відставку). У січні — лютому 1918 сформував Гайдамацький Кіш Слобідської України і взяв активну участь у придушенні більшовицького повстання в Києві. З листопада 1918 р. — Головний Отаман Армії Української Народної Республіки. У лютому 1919 р. вийшов із УСДРП і став головою Директорії УНР. На чолі об’єднаних українських збройних сил 30.08.1919 здобув Київ. 5.12.1919 виїхав до Варшави для організації воєнно-політичного союзу із Польщею проти більшовицької Росії. За його ініціативи український і польський уряди підписали у квітні 1920 р. Варшавський договір.

З листопада 1920 р. керував роботою екзильного уряду УНР у Польщі. У грудні 1923 виїхав до Австрії, згодом — до Угорщини, Швейцарії. У жовтні 1924 р. оселився в Парижі, де організував видання тижневика «Тризуб» і продовжував виконувати обов’язки голови Директорії УНР і Головного Отамана Війська УНР. Підступно вбитий більшовицьким агентом С. Шварцбартом. Похований на кладовищі Монпарнас у Парижі.