ВИДАЧА ОСІБ (ЕКСТРАДИЦІЯ) ЯК ВИД МІЖНАРОДНО-ПРАВОВОЇ ДОПОМОГИ.
У зв’язку із змінами, що відбулися за останні роки в суспільному житті нашої держави, пожвавленням міжнародних зв’язків та інтенсифікацією міграційних процесів, стала актуальнішою проблема екстрадиції, її правової регламентації в нормах міжнародного права та їх імплементації та деталізації в нормах кримінального й кримінально-процесуального законодавства України.
Екстрадиція (від лат. Ех – з та traditio – передавання) – видача іноземній державі особи, що порушила закони цієї держави вчинила злочин, тобто передача державою, в якій вона перебуває, державі, громадянами якої вона є, або на території якої вчинила злочин, на її вимогу для притягнення цієї особи до кримінальної відповідальності або для виконання щодо неї вироку, що вступив у законну силу.
Видача була відома ще в далекій давнині. Одні науковці вважають, що видача існувала задовго до утворення самостійних держав, інші пов’язують її появу з розвитком суверенних держав, впливом державних і суспільних інститутів. На теренах України окремі її елементи мали місце ще в період Стародавньої Русі. Однак як самостійний правовий інститут видача почала формуватися лише із середини XVIII століття.
Початок виникнення міжнародного права наука точно не визначила. Полеміка з цього питання триває. Але те, що зародження і розвиток міжнародного права стало наслідком суверенізації держав та потреби у співробітництві між ними особливих заперечень не викликає.
Основним регулятором відносин між державами було право сильного, право війни. Стародавній індійський філософ Каутилья в IV столітті до н.е. писав: “Хто слабкіший за іншого, той повинен укладати з ним мир, хто сильніший – той повинний вести війну”.
За цими ж принципами вирішувалися і питання видачі.
До 1828 року термін “видача” не зустрічається; у цьому значенні вживалося поняття “remitter”. Цей термін “видача” уперше використано у Декреті Франції від 19 лютого 1791 року, яким регламентувалися окремі екстрадиційні процедури.
Свого часу інститут видачі (чи екстрадиції) набув широкого поширення в усьому світі і продовжує розвиватися. Викликано це зростаючими процесами криміналізації в більшості країн, характерними і для України.
Кожній державі внаслідок суверенітету належить право на кримінальну юрисдикцію, що відображається в національних законах держави шляхом установлення кримінальної відповідальності за вчинення злочинів.
Видача є одним із засобів реалізації кримінальної юрисдикції держави, що має право на її здійснення. Обставини для видачі породжує втеча особи, яка вчинила злочин в одній країні, на територію іншої держави з метою уникнення відповідальності і покарання за вчинене. Приховування винного призводить до неодмінного пошуку шляху його кримінального переслідування, яким і є міждержавне співробітництво. Надання притулку втікачеві створює умови для безкарності злочинців, що будуть мати можливість переміщатися в інші країни. Держава, на території якої було вчинено злочин, не зможе реалізувати своє право на кримінальне переслідування обвинуваченого, що істотно ускладнює криміногенну обстановку не тільки в цій країні, але й у державі, яка надала притулок, оскільки і там буде створюватися загроза латентної злочинності й акумулювання в її межах злочинного елемента. Така ситуація змушує держави до взаємних дій щодо видачі обвинувачуваних на погоджених, взаємоприйнятних умовах. Конкуренція держав у здійсненні кримінального переслідування завжди безпосередньо пов’язана з правом притулку і внутрішньодержавною політикою.
Історія становлення інституту видачі найповніше викладена у праці Ф. Елі “De justraction criminale”, а також висвітлена у роботах інших авторів[4].
На розвиток цього інституту і його удосконалювання суттєво вплинули роботи вітчизняних вчених у галузі міжнародного і суміжних з ним галузей права, відомих як “руська група міжнародного союзу криміналістів”, і персонально – засновника правових основ міжнародного співробітництва таміжнародного права Ф.Ф. Мартенса, фахівця у галузі видачі Д.П. Никольського, видатного криміналіста М.С. Таганцева, великого процесуаліста І.І. Фойницького, а також не менш відомих С. Познишева, І.Г. Щегловітова, М.Ф. Владимирського-Буданова й ін.
Дореволюційні напрацювання, що стосуються міжнародного співробітництва, зокрема видачі, практично припинилися у першому десятилітті XX століття. Перервані були і міжнародні зв’язки країни в сфері кримінальної юстиції і надання правової допомоги у кримінальних справах.
У радянський період великі наукові дослідження у галузі видачі, за незначним винятком, не проводилися. Міжнародному праву, як регулятору правовідносин, присвячені роботи: І.І. Карпеца, І.П. Блищенко, Л.М. Галенської, С.В. Черніченко, Г.В. Ігнатенко, Л. Оппенгейма, Р. Валєєва, A.C. Пиголкіна, P.A. Мюллерсона, A.M. Талалаева, Г. Тункіна й ін.
Різка активізація наукових досліджень у сфері міжнародної кримінальної юстиції відбулася наприкінці другого тисячоріччя (І.І. Лукашук, A.B. Наумов, B.K. Звірбуль, Ю.А. Решетов, В.П. Панов, В.С. Овчинский, С.Х. Нафієв, А.Л. Васин, П.М. Бірюков, А.П. Мовчан, В.В. Милінчук, Є.В. Карасєва й ін.). Щодо видачі автори, насамперед, звертали увагу на визначення цього інституту права.
Питання про природу і місце видачі у системі права є дискусійним. Теоретики досі не визначилися, до якої галузі права відносити видачу: до кримінального, кримінально-процесуального чи вона є предметом адміністративної діяльності виконавчої влади. Не вгасає полеміка і щодо питання визначення поняття видачі.
КПК УРСР (України) 1960 р. також не містив визначення видачі і не передбачав зв’язаних з нею процедур. Регулювання взаємодії з іноземними державами було прерогативою міжнародних договорів. Спеціальної норми про видачу нині чинний КПК України так і не містить. Відсутнє й саме поняття “видача”.
Питанням екстрадиції присвячені деякі норми проекту КПК України.
У цілому позитивним у проекті КПК України є закріплення регламентації провадження у кримінальних справах пов’язаного з міжнародними відносинами, і зокрема, видачі й передачі осіб, які вчинили злочин. Разом з тим, проект не містить поняття “видача” і лише відтворює конституційний принцип про невидачу своїх громадян іноземним державам, а також про видачу іноземців та осіб без громадянства у відповідності із міжнародним договором України.
Інститут видачі почав формуватися задовго до появи держави, але з виникненням суверенної держави він став засобом реалізації її кримінальної політики та радикальним засобом протидії злочинності на національному і міжнародному рівнях. Видача зачіпає багато проблем, пов’язаних з суверенітетом, владою, політикою, правом, особистістю, суспільними, державними і особистими правовідносинами. Екстрадиційна діяльність пов’язана з рядом інших інститутів права, що безпосередньо стосуються прав особистості. Серед них – інститути кримінального, кримінально-процесуального, міжнародного, державного права, притулку, громадянства, держави, суверенітету, міждержавного співробітництва й ін. В основу видачі повинна бути покладена неупередженість правосуддя і дотримання прав особистості.
Різкій критиці піддавав видачу відомий італієць Ч. Беккарія, що жив у Франції у X столітті. Він вважав видачу слабкістю держави, не здатної захистити навіть власних громадян, і критикував владу за недосконалість суспільного устрою і відсутність прагнень та конкретних дій для безпеки всіх мешканців на землі[5].
Юридичний елемент з питань видачі не знаходив визнання в доктринах міжнародного права й у XIX столітті. Ще Пуффендорф не вважав видачу обвинувачених обов’язком держав. Він стверджував, що лише продовження вчинення злочинів біженцем у державі, що надала притулок, породжує юридичне обґрунтування його видачі.
Актом міжнародної ввічливості вважав видачу Ф.М. Мартене. Ідею про видачу на основі договору підтримував Оппенгейм, але лише для країн з однаковим рівнем розвитку державності.
Однак їхні опоненти були єдині в тому, що видача не є обов’язком держави і за всіх умов тільки міжнародний договір створює неминучість виконання прийнятих добровільно взаємних зобов’язань.
Така позиція видається логічною й обґрунтованою. На практиці видачу визначають погоджені державами умови. При цьому держави вільні приймати будь-які прийнятні умови чи керуватися загальними універсальними принципами міжнародного права.
Аналіз міжнародних договорів різних періодів свідчить, що вони не містили норм, що безпосередньо регулюють процесуальне положення видаваних і виданих осіб, їх повноваження і способи реалізації ними прав на кожному етапі видачі. Деякі договори містили лише окремі норми такого характеру. Не знайшли відображення ці проблеми й у міжнародних договорах України.
Вимушені констатувати, що багатовіковий поділ кримінального і кримінально-процесуального права на самостійні галузі внаслідок відмінностей їх функціонального призначення і механізму дії на сучасному етапі вітчизняні спеціалісти у галузі кримінально-матеріального права ігнорують.
Заперечуючи проти поглинання кримінального процесу в сфері кримінальної юстиції кримінальним правом, вважаємо, що прийняття цієї доктринальної ідеї в Україні зробить негативний вплив на всю правову систему країни і, перешкоджатиме розвитку внутрішньодержавного права, призведе до поступової заміни національного законодавства іноземним. У кримінальній юстиції порушення суверенних прав держави може поставити країну в повну залежність від інших держав з більш розвиненим законодавством. У сфері міжнародних відносин кримінальна юстиція буде підконтрольним утворенням, не здатним захищати інтереси української держави і її громадян. Такий висновок базується на аналізі світової та української договірної практики з питань екстрадиції та надання правової допомоги в кримінальній сфері.
Разом з тим більшість авторів визнають видачу як процесуальну діяльність, змістом якої є сукупність загальних і спеціально створених кримінально-процесуальних процедур. Якщо навіть погодитися з тим, що видача – інститут кримінального права, то її реалізація й у цьому випадку вимагає виконання процесуальних дій і неодмінної процесуальної регламентації взаємодії з іншими країнами, а це відноситься тільки до кримінального процесу.
Враховуючи світову і вітчизняну практику, видається, що видача як процесуальна діяльність знаходиться у сфері дії кримінально-процесуального права, оскільки правовідносини щодо екстрадиції виникають у ході здійснення державою кримінального переслідування шляхом реалізації національного кримінального права під час розслідування злочинів, які підпадають під юрисдикцію цієї держави. Правила видачі є регулятивним механізмом процесу взаємодії самих держав на основі погоджених ними правил, але їх дія має встановлені договором межі.
Видача – це процедура, відповідно до якої держава, під чиєю юрисдикцією перебуває особа, переслідувана через вчинення нею злочину, запитує і одержує її з країни, де ця особа переховується, з метою притягнення до кримінальної відповідальності чи виконання покарання.
До джерел, що регулюють екстрадиційне право,варто віднести:
— міжнародні конвенції і договори України, що передбачають можливість видачі осіб, які вчинили злочини, відповідно з порядком і на умовах, визначених сторонами домовленості;
— національне законодавство України, яке в односторонньому порядку визначає загальні правила екстрадиції і повноважну установу чи посадову особу, що вирішують питання, пов’язані з видачею.
Поряд з цим застосовується міжнародна ввічливість, відповідно до якої задоволення клопотання про видачу виступає актом добровільного рішення однієї держави щодо іншої, у тому числі в розрахунку на взаємне надання такого роду правової допомоги.
Отже, запит про видачу особи (екстрадицію) направляється за умови, якщо за законом України хоча б за один із злочинів, у зв’язку з якими запитується видача, передбачено покарання у виді позбавлення волі на максимальний строк не менше одного року або особу засуджено до покарання у виді позбавлення волі і невідбутий строк становить не менше чотирьох місяців.
Запит компетентного органу іноземної держави про видачу особи може розглядатися лише у разі дотримання вимог, передбачених ч.1 ст. 573 КПК України.
Запити про тимчасову видачу і транзитне перевезення особи направляються та розглядаються у такому самому порядку, як і запити про видачу особи (екстрадицію). При розгляді запитів компетентних органів іноземних держав про транзитне перевезення екстрадиційній перевірці підлягають лише обставини, передбачені ч. 1 та ч.2 ст. 589 КПК України.
Центральний орган України має право відмовити в направленні запиту до іноземної держави, якщо існують передбачені КПК України або міжнародним договором України обставини, які можуть перешкоджати видачі. Він також має право відмовити компетентному органу України у зверненні до іноземної держави, якщо видача буде явно невиправданою з огляду на співвідношення тяжкості вчиненого особою кримінального правопорушення та ймовірних витрат, необхідних для екстрадиції.
Центральними органами України щодо видачі особи (екстрадиції), якщо інше не передбачено міжнародним договором України, є відповідно Генеральна прокуратура України та Міністерство юстиції України.
Генеральна прокуратура України є центральним органом України щодо видачі (екстрадиції) підозрюваних, обвинувачених у кримінальних провадженнях під час досудового розслідування.
Міністерство юстиції України є центральним органом України щодо видачі (екстрадиції) підсудних, засуджених у кримінальних провадженнях під час судового провадження або виконання вироку.
Центральні органи України щодо видачі особи (екстрадиції) відповідно до КПК України, мають такі повноваження:
1) звертаються до компетентних органів іноземних держав із запитами про видачу особи (екстрадицію), тимчасову видачу або транзитне перевезення;
2) розглядають запити компетентних органів іноземних держав про видачу особи (екстрадицію), тимчасову видачу або транзитне перевезення та приймають рішення щодо них;
3) організовують проведення екстрадиційної перевірки;
4) організовують прийом-передачу осіб, щодо яких прийнято рішення про видачу (екстрадицію), тимчасову видачу чи транзитне перевезення;
5) здійснюють інші повноваження, визначені КПК України або міжнародним договором про видачу особи (екстрадицію).
Особа, стосовно якої розглядається питання про видачу в іноземну державу, має право:
1) знати, у зв’язку з яким кримінальним правопорушенням надійшов запит про її видачу;
2) мати захисника і побачення з ним за умов, що забезпечують конфіденційність спілкування, на присутність захисника під час допитів;
3) у разі затримання - на повідомлення близьких родичів, членів сім’ї чи інших осіб про затримання і місце свого перебування;
4) брати участь у розгляді судом питань, пов’язаних з її триманням під вартою і запитом про її видачу;
5) ознайомлюватися із запитом про видачу або одержати його копію;
6) оскаржувати рішення про тримання під вартою, про задоволення запиту про видачу;
7) висловлювати в судовому засіданні свою думку щодо запиту про видачу;
8) звертатися з проханням про застосування спрощеної процедури видачі.
Згідно зі ст. 581 КПК України особі, стосовно якої розглядається питання про видачу, і яка не володіє державною мовою, забезпечується право робити заяви, заявляти клопотання, виступати в суді мовою, якою вона володіє, користуватися послугами перекладача, а також отримати переклад судового рішення та рішення центрального органу України мовою, якою вона користувалася під час розгляду. Якщо особа, стосовно якої розглядається питання про видачу, є іноземцем і тримається під вартою, то вона має право на зустрічі з представником дипломатичної чи консульської установи своєї держави.
Екстрадиційний арешт застосовується до вирішення питання про видачу особи (екстрадицію) та її фактичної передачі, але не може тривати більше дванадцяти місяців.
У межах цього строку слідчий суддя суду, в межах територіальної юрисдикції якого особа перебуває під вартою, за клопотанням прокурора не рідше одного разу на два місяці перевіряє наявність підстав для подальшого тримання особи під вартою або її звільнення.
За скаргою особи, до якої застосовано екстрадиційний арешт, або її захисника чи законного представника слідчий суддя суду, в межах територіальної юрисдикції якого особа перебуває під вартою, не частіше одного разу на місяць перевіряє наявність підстав для звільнення особи з-під варти.
Звільнення особи з-під екстрадиційного арешту слідчим суддею не перешкоджає повторному його застосуванню з метою фактичної передачі особи іноземній державі на виконання рішення про видачу, якщо інше не передбачено міжнародним договором України.
Центральний орган України невідкладно письмово інформує Управління Верховного Комісара Організації Об’єднаних Націй у справах біженців про кожний випадок застосування тимчасового або екстрадиційного арешту до осіб, зазначених у ч. 2 ст. 589 КПК України.
Екстрадиційна перевірка обставин, що можуть перешкоджати видачі особи, проводиться центральним органом України або за його дорученням чи зверненням прокуратурою Автономної Республіки Крим, області, міст Києва і Севастополя.
Екстрадиційна перевірка здійснюється протягом шістдесяти днів. Цей строк може бути продовжено відповідним центральним органом України.
Матеріали екстрадиційної перевірки разом із висновком щодо такої перевірки надсилаються відповідному центральному органу України.
У видачі особи іноземній державі відмовляється у разі, якщо:
1) особа, стосовно якої надійшов запит про видачу, відповідно до законів України на час прийняття рішення про видачу (екстрадицію) є громадянином України;
2) злочин, за який запитано видачу, не передбачає покарання у виді позбавлення волі за законом України;
3) закінчилися передбачені законом України строки давності притягнення особи до кримінальної відповідальності або виконання вироку за злочин, за який запитано видачу;
4) компетентний орган іноземної держави не надав на вимогу центрального органу України додаткових матеріалів або даних, без яких неможливе прийняття рішення за запитом про видачу (екстрадицію);
5) видача особи (екстрадиція) суперечить зобов’язанням України за міжнародними договорами України;
6) наявні інші підстави, передбачені міжнародним договором України.
Особа, якій надано статус біженця, статус особи, яка потребує додаткового захисту, або їй надано тимчасовий захист в Україні, не може бути видана державі, біженцем з якої вона визнана, а також іноземній державі, де її здоров’ю, життю або свободі загрожує небезпека за ознаками раси, віросповідання (релігії), національності, громадянства (підданства), приналежності до певної соціальної групи або політичних переконань, крім випадків, передбачених міжнародним договором України.
У разі відмови у видачі з мотивів громадянства та наявності статусу біженця або з інших підстав, що не виключають здійснення кримінального провадження, за клопотанням компетентного органу іноземної держави Генеральна прокуратура України доручає здійснення досудового розслідування стосовно цієї особи в порядку, передбаченому КПК України.
Після вивчення матеріалів екстрадиційної перевірки згідно ст. 590 КПК України, центральний орган України приймає рішення про видачу особи (екстрадицію) або відмову у видачі (екстрадиції) іноземній державі. Рішення виноситься керівником центрального органу України або уповноваженою ним особою.
Про своє рішення центральний орган України повідомляє компетентний орган іноземної держави, а також особу, щодо якої воно прийнято.
У разі прийняття рішення про видачу (екстрадицію) такій особі вручається його копія. Якщо впродовж десяти днів зазначене рішення не оскаржено до суду, організовується фактична видача цієї особи компетентним органам іноземної держави.
Рішення про видачу особи (екстрадицію) не може бути прийнято, якщо така особа подала заяву про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи скористалася відповідно до законодавства правом на оскарження рішення щодо зазначених статусів, до остаточного розгляду заяви, у порядку, встановленому законодавством України. Інформація про подання особою зазначених заяв або оскарження відповідних рішень не надається іноземній державі, що надіслала запит.
Рішення про видачу особи (екстрадицію) може бути оскаржено особою, стосовно якої воно прийняте, її захисником чи законним представником до слідчого судді, в межах територіальної юрисдикції якого така особа тримається під вартою. Якщо до особи застосовано запобіжний захід, не пов’язаний із триманням під вартою, скарга на рішення про видачу такої особи (екстрадицію) може бути подана до слідчого судді, в межах територіальної юрисдикції якого розташований відповідний центральний орган України.
Якщо скаргу на рішення про видачу подає особа, яка перебуває під вартою, уповноважена службова особа місця ув’язнення негайно надсилає скаргу до слідчого судді і повідомляє про це прокуратуру Автономної Республіки Крим, області, міст Києва і Севастополя.
Розгляд скарги здійснюється слідчим суддею протягом п’яти днів з дня її надходження до суду. Судовий розгляд проводиться за участю прокурора, який проводив екстрадиційну перевірку, особи, щодо якої прийнято рішення про видачу, її захисника чи законного представника, якщо він бере участь у провадженні.
При розгляді скарги слідчий суддя не досліджує питання про винуватість та не перевіряє законність процесуальних рішень, прийнятих компетентними органами іноземної держави у справі стосовно особи, щодо якої надійшов запит про видачу (екстрадицію).
За результатами розгляду слідчий суддя виносить ухвалу, якою:
1) залишає скаргу без задоволення;
2) задовольняє скаргу і скасовує рішення про видачу (екстрадицію).
Ухвала слідчого судді може бути оскаржена в апеляційному порядку прокурором, особою, щодо якої прийнято рішення, її захисником чи законним представником. Подання апеляційної скарги на ухвалу слідчого судді зупиняє набрання нею законної сили та її виконання.
Ухвала суду апеляційної інстанції може бути оскаржена в касаційному порядку лише прокурором з мотивів неправильного застосування судом норм міжнародних договорів України, якщо скасування рішення про видачу (екстрадицію) перешкоджає подальшому провадженню щодо особи, видача якої запитувалася іноземною державою.
Після прийняття рішення про видачу особи (екстрадицію) центральний орган України керуючись ст. 592 КПК України може відстрочити фактичну передачу особи до іноземної держави у разі, якщо:
1) особа, щодо якої прийнято рішення про видачу (екстрадицію), притягається до кримінальної відповідальності або відбуває покарання у виді позбавлення чи обмеження волі за інший злочин на території України - до закінчення досудового розслідування або судового провадження, відбуття покарання чи звільнення від покарання з будь-яких законних підстав;
2) особа, щодо якої надійшов запит про видачу, тяжко хворіє і за станом здоров’я не може бути видана без шкоди її здоров’ю - до її видужання.
Після прийняття рішення про відстрочку передачі прокуратура Автономної Республіки Крим, області, міст Києва і Севастополя за дорученням (зверненням) центрального органу України здійснює нагляд за процесом відбування особою покарання або контролює хід її лікування.
У разі відсутності підстав для відстрочення фактичної передачі особи, передбачених частиною першою цієї статті, прокуратура Автономної Республіки Крим, області, міст Києва і Севастополя забезпечує застосування екстрадиційного арешту в порядку, встановленому цим Кодексом.
Якщо в період відстрочення настали обставини, які можуть перешкоджати видачі особи, центральний орган України має право переглянути своє рішення про видачу (екстрадицію).
З метою фактичної передачі особи, щодо якої прийнято рішення про видачу (екстрадицію), центральний орган України після набрання чинності цим рішенням надає відповідні доручення (направляє звернення) компетентним органам України.
Передача особи має бути здійснена протягом п’ятнадцяти днів з дати, встановленої для її передачі. Цей строк може бути продовжено центральним органом України до тридцяти днів, після чого особа підлягає звільненню з-під варти.
Якщо компетентний орган іноземної держави з незалежних від нього обставин не може прийняти таку особу, центральний орган України встановлює нову дату передачі у строки, передбачені частиною другою цієї статті.
Під час фактичної передачі особи компетентний орган іноземної держави інформується про строк перебування її під вартою в Україні.
Доставлення до установ системи виконання покарань особи, щодо якої компетентним органом іноземної держави прийнято рішення про видачу в Україну, забезпечують компетентні органи України за дорученням (зверненням) центрального органу України.
ВИСНОВКИ
1. Міжнародне співробітництво під час кримінального провадження полягає у вжитті необхідних заходів з метою надання міжнародної правової допомоги шляхом вручення документів, виконання окремих процесуальних дій, видачі осіб, які вчинили кримінальне правопорушення, тимчасової передачі осіб, перейняття кримінального переслідування, передачі засуджених осіб та виконання вироків. Міжнародним договором України можуть бути передбачені інші, ніж у КПК України, форми співробітництва під час кримінального провадження.
2. Міжнародна правова допомога - проведення компетентними органами однієї держави процесуальних дій, виконання яких необхідне для досудового розслідування, судового розгляду або для виконання вироку, ухваленого судом іншої держави або міжнародною судовою установою.
3. Згідно зі ст. 576 КПК України видана в Україну особа може бути притягнута до кримінальної відповідальності або щодо неї може бути виконано вирок суду лише за ті злочини, за які здійснена видача (екстрадиція).
4. Центральний орган України має право відмовити в направленні запиту до іноземної держави, якщо існують передбачені КПК України або міжнародним договором України обставини, які можуть перешкоджати видачі. Він також має право відмовити компетентному органу України у зверненні до іноземної держави, якщо видача буде явно невиправданою з огляду на співвідношення тяжкості вчиненого особою кримінального правопорушення та ймовірних витрат, необхідних для екстрадиції.
5. Передача особи має бути здійснена протягом п’ятнадцяти днів з дати, встановленої для її передачі. Цей строк може бути продовжено центральним органом України до тридцяти днів, після чого особа підлягає звільненню з-під варти.
[1] Юридична енциклопедія: В 6 т. / Редкол.: Ю.С.Шемшученко (голова редкол.) та ін. – К.: Видавництво “Українська енциклопедія” імені М.П.Бажана, 1998. – Т.5: П-С. – 2003. – 736с. (С.36.)
[2] Российская юридическая энциклопедия. – М.: Издательский Дом ИНФРА-М, 1999. – С.756.
[3] Див.: Милинчук В.В. Институт взаимной правовой помощи по уголовным делам. Действующая практика и перспективы развития. – М.: ООО Издательство “Юрлитинформ”, 2001. – 352с.
[4] Див., напр.: Никольский Д.О. О выдаче преступников по началам международного права. – СПб. – С.42.
[5] Беккария Ч. О преступлениях и наказаниях. – Изд. 5-е. – М., 1995. – С.212-214.