Свобода особистості як основа суспільного прогресу.
Свобода– це наявність у людини можливостей для максимального самовиявлення.
У цьому розумінні свобода протистоїть межі, обмеженню. На перший погляд, свобода і є відсутністю опору, спротиву діям людини, відсутністю обмежень.
Свобода– це само визначення духу, свобода волі, здібність діяти у згоді з самим собою і не визначається зовнішніми обставинами.
Свобода особистості – це питання і про свободу волі, і про вибір, і про взаємозв’язок різних компонентів структури особистості (вольового, раціонального, ціннісного).
Свобода тісно пов’язана з проблемою відповідальності. Людина не є тільки чуттєво-природною істотою, а, передусім, істота розумна і моральна.
Три моделі взаємовідносин особистості і суспільства з приводу свободи:
а) адаптація до суспільства,
б) втеча від суспільства,
в) боротьба з суспільством.
Якщо ж це так, то виникає запитання: «У чому ж полягає свобода людини?». Відповідь може бути такою: без необхідність немає свободи, вона є об’єктивною основою свободи. Метафізичний матеріалізм і суб’єктивний ідеалізм розривають цю живу єдність, але визначення необхідності призводять до фаталізму, а абсолютизація свободи – до волюнтаризму. Свобода – це діяльність на ґрунті пізнаної необхідності. Якщо в природі протистоїть випадковість, то у суспільстві протистоїть свобода. Слід зрозуміти, що не закони – ворог свободи, а беззаконня, хаос, соціальна ентропія. Рівною мірою об’єктивні і необхідність, і свобода, але функціональне їх неоднакове. Необхідність відбиває ін варіативне, стале, те, що зберігається, впорядковане. Свобода відбиває наявне, показує, яким є світ; свобода відбиває майбутнє, те, яким повинен бути світ. Отже, розвиток суспільства – це постійний процес переходу необхідності в свободу. Свобода – це вічні муки, напруженість і невдоволеність соціуму своїм становищем; що заперечення даності, непогодження з тим, що утвердилося. Свобода, якщо вона не втілюється у нові форми, стає тотожною необхідністю. Гегель справедливо називав світову історію процесом зростання свободи. Та вона в кожний історичний момент має певні межі, тому вважати людину за Деміурга – значить впадати в небезпечну міфологію титанізму з її спрямованістю на безмежну свободу.
Із свободи не слід робити культ, так само як і з необхідності: як реалії буття свобода і необхідність рівнозначності. Як справедливо зазначив Еріх Фромм, «Свобода принесла людині незалежність і раціональність існування, але водночас ізолювала її, пробудила в ній почуття безсилля і занепокоєння. Ця ізоляція нестерпна, і людина опинилася перед вибором: або позбутися свободи за допомогою нової залежності, нового підкорення, або піднятися до повної реалізації позитивної свободи, яка ґрунтується на неповторності та індивідуальності кожного».
Свобода різноманітна, але сутність її єдина – наявність безлічі можливостей. Завдяки цьому свобода завжди залишається цінністю, а в соціальному плані – умовою і результатом історичного прогресу. Свобода не є лише пасивною санкцією об’єктивного перебігу подій, суб’єктивним усвідомленням необхідності, на чому наполягав споглядальний матеріалізм. так само вона не є лише внутрішнім переживанням, вольовим і моральним феноменом; така позиція характерна здебільшого для стоїцизму та екзистенціалізму. Свобода повинна об’єктуватися в реальній практичній дії. Усвідомлення необхідності – лише пролог до дії. «І лише ризиком, життям підтверджується свобода...», – писав Гегель. Ризик потребує духовного поштовху, тобто усвідомлення реальності, прориву до тенденцій майбутнього в теперішньому. Людина, позбавлена свободи, орієнтується не на реальність, співвідносить дії не з необхідністю, а з ідеологічним контекстом, а тому фетишистська свідомість як спосіб соціального міфотворення була і залишається дійовим засобом пригноблення людини. Пошук власної і соціальної свободи – це насамперед подолання антагоністичних форм відчуження.
Однак тут необхідне застереження. Царство свободи не є статичним, завершеним станом особи і суспільства. Свобода – завжди процес, не лише зовнішніх, а й внутрішніх перетворень. «Історія, – зазначає у зв’язку з цим Мамардашвілі, – є драма свободи, в ній нема жодних гарантій і жодного механізму, який штовхає її. Це драма свободи, де довкола кожної точки – хаос. Без напруги праці, тобто напруги свободи, яка потребує праці, ти з цієї історичної точки падаєш у безодню, яка оточує всі точки, і не де-небудь там, у небі чи під Землею, а тут, на Землі. А тому «царство Боже» – в нас самих, а не де-небудь ще, у зовнішньому просторі чи в майбутній віддаленій епосі...»
Отже, можемо зробити висновок: свобода – це передусім не те, що надано людині (хоч зовсім вилучити цей момент із життя не можна, бо людина початково перебуває в становищі «можливості свободи» внаслідок своєї біологічної не запрограмованості), а те, що людина здобуває своєю думкою, волею та дією.