Основні історичні типи міжнародного порядку

С.Хоффман виділяє дві основні моделі міжнародного порядку: модель «стану війни»тамодель «ненадійного миру, або порядку, що порушується». Згідно з першою, сутністю міжнародних відносин є війна чи підготовка до неї. В таких умовах загальні норми є хиткими, тимчасовими, підкореними відповідному співпадінню інтересів. Прихильниками такої моделі були Фукідід, Н.Макіавеллі, Т.Гоббс, Ж.-Ж.Руссо, І.Кант, Г.Гегель. Згідно з другою моделлю міжнародні відносини розглядаються як середовище, в якому є сили, що здатні гарантувати мінімум порядку. Такі сили формуються з держав, які об’єднуються на основі спільних інтересів, що ведуть до створення загальних правових норм. Прихильники цієї моделі (Дж.Локк) вважають, що війни є неминучими, тому міжнародний порядок завжди залишається ненадійним, постійно порушується.

За критеріями організації взаємодії міжнародних акторів та цілей, які вони переслідують, дослідники виділяють:

1. Конкурентний порядок, для якого характерним є домінування власних інтересів міжнародних акторів, в той час як необхідність спільного розв'язання загальних проблем виживання, безпеки й розвитку, відходить на другий план. Водночас цей стан не є анархічним, адже діють механізми впорядкування стихійних взаємодій, такі як узгоджені правила суперництва, конкуренції, що закріплені в нормах і принципах міжнародного права. За такого порядку кожен суб’єкт міжнародних відносин здійснює свою діяльність на міжнародній арені, не визнаючи ніякого санкціонованого правом чи мораллю зовнішнього виливу, однак усвідомлює необхідність перешкодити будь-якому з них зібрати сили, які б перевищували сили його супротивників, що об'єднані у коаліцію. З часом поява інституційних засобів підтримання такої рівноваги засвідчує перехід до міжнародного порядку координації.

2. Порядок координації передбачає створення такого балансу сил між інтересами міжнародних акторів, що зумовлений необхідністю спільного розв'язання загальних проблем: стабілізації відносин між учасниками, обмеження конфліктів.

3. Порядок субординації, формування якого свідчить про розвиток міжнародних відносин в напрямі ускладнення управлінських принципів організації міжнародного життя, що базуються на підпорядкування інтересів окремих народних акторів інтересам міжнародного співтовариства.

Порядок субординації також може проявлятися у декількох підвидах. Дослідники зазначають, що за гегемоніального порядку існує беззаперечна перевага одного з міжнародних акторів, на яку не можуть вплинути інші міжнародні актори. Водночас центр-гегемон не прагне поглинути чи зазіхати на суверенітет інших, слабших акторів. Р.Арон позначає такий порядок терміном «мир гегемонії». У сучасній теорії міжнародних відносин прикладом такого порядку визнають сучасний американо-центричний світовий порядок.

Ще одним різновидом є порядок імперський, що формується в рамках гегемоніального та позначає владу однієї сили чи суверенітету над об’єднаними територіями. В рамках цього порядку можуть вестися «імперські війни», які передбачають застосування транснаціональних принципів поведінки однієї зі сторін і переслідується мета або повного знищення ворогів і досягнення єдності вищого рівня, або ж «інфра-імперські війни», які спрямовані на збереження чи розпад певного національного чи імперського політичного утворення.

У біполярній системі діє міжнародний порядок кондомініуму, який характеризується силовою рівновагою двох наддержав, що, взаємодіючи, творять стабільні міжнародні відносини, які в підсумку дають міжнародній системі можливість ефективно функціонувати й розвиватися в умовах змін, зберігаючи при цьому свою структуру.

Існує ще одна типологія міжнародного порядку, що пов’язана із специфікою міжнародної системи:

1. Система після Вестфальської угоди (1648 року підписаний Вестфальський мирний договір, що поклав край Тридцятилітній війні й санкціонував розпад Римської імперії на 355 самостійних держав, закріпивши їх кордони), яка базувалась на двох принципах: балансу сил (політичної рівноваги) та національного суверенітету. Для цього типу порядку притаманний силовий принцип підтримки порядку. Фактором дестабілізації було одностороннє використання сили, а колективне її використання було інструментом підтримки порядку й стабільності.

2. Порядок, що сформований після 1815 р., коли відбувся Віденський конгрес, що закріпив розгром наполеонівської імперії, переділ Європи та колоній. Цей тип порядку характеризується біполярністю, розпадом світу на два воєнно-політичні угруповання: Троїстий Союз та Антанту. Засобом взаємодії в рамках цього порядку було взаємне стримування.

3. Порядок, що формується після Другої світової війни – міжнародний порядок, який характеризується оформленням розколу світу на дві системи: західну та радянську, виникають воєнні та економічні блоки (НАТО, Організація Варшавського договору, ЄС). Взаємодії між акторами регулюються поєднанням силових методів і свідомих правових засобів у регулюванні конфліктів.

4. Процес формування нової системи і нового порядку (багатополярність).

Дослідники стверджують про необхідність врахування певної циклічності у формуванні міжнародного порядку та зміни структури міжнародної системи, при визначенні їх особливостей та типів. О.Бетлер, наприклад, зазначає, що однополярний світ у XXI столітті заміниться багатополярним, який згодом трансформується у біполярність, що може перейти в однополярність.

Інші вчені наводять низку ознак, за якими можна буде характеризувати майбутній міжнародний порядок. Останній може бути оформленим (закріпленим у міжнародно-правових актах) чи неоформленим (триматися лише на згоді основних учасників міжнародного процесу). Майбутній міжнародний порядок може бути авторитарним, олігархічним чи демократичним. Авторитарний (імперський) міжнародний порядок ґрунтується на керівній ролі однієї наддержави, що визначає жорстку ієрархію структури міжнародної системи. Олігархічність порядку визначається домінуванням невеликої групи високорозвинутих держав у жорстко ієрархізованій багатополюсній міжнародній системі, а демократичність передбачає управління світом інститутами міжнародних регулюючих органів (міжнародними урядовими чи неурядовими організаціями) в неієрархізованій багатополюсній міжнародній системі.

У.Джонс та С.Розен, беручи до уваги різноманітні варіанти світових стратегій, виділили три основні групи пропозиції щодо світового розвитку та майбутнього міжнародного порядку:

1. Максималістські пропозиції, які пропонують ідеї світового федеративного уряду, який зберігає суверенітет національних урядів у одних сферах та обмежує його в інших. Ці пропозиції націлені на знищення націоналізму, верховної влади держав і трансформацію національної психології. Критики цих пропозицій вважають їх важкоздійсненними варіантами моделювання «американського світу».

2. Мінімалістські пропозиції дослідників, які вважають, що об’єктивною основою прагнень до світового порядку є необхідність централізації світової влади задля попередження війни. Централізація влади необхідна лише для втілення ідеї всезагальної безпеки, яку можливо досягнути через обмеження свободи дій держав, що готуються до війни, завдяки ембарго та іншим санкціям, включаючи можливість застосування військової сили. Критики таких пропозицій вважають, що світовий порядок повинен базуватися на всезагальних цінностях, які визнаються всіма державами, а не нав’я­зу­ватися шляхом тиску.

3. Реформістські проекти, автори яких пропагують ідею зростаючої ролі ООН як центру міжнародного планування. Ці дослідники виділяють п’ять основних проблем, вирішення яких сіл перенести на глобальний рівень: екологія, розрив рівнів життя, безробіття, урбанізація та голод у світі.

Таким чином, запропоновані стратегії засвідчують, що вибір майбутнього розвитку може лежати між світовим порядком, який базується на поступовому зникненні державних суверенітетів, і світовим урядом, однак сьогоденні дослідження та реальні тенденції засвідчують нереальність таких перспектив у найближчі десятиліття. Передусім мова йде про системність всіх цих пропозицій світового порядку, апологети кожного з яких наводять свої аргументи стосовно майбутнього розвитку світового співтовариства. Ми погоджуємося з позицією А.Кустарєва, який вважає, що світове співтовариство є простором, у якому співіснують конкуренція і кооперація, де конфлікти можуть закінчуватися як перемогою однієї із сторін, так і компромісом, а уніфікація йде паралельно з диференціацією тощо. Цим різноманітним проявам життя відповідають і різноманітні бачення людських відносин, соціальних дій та протидій, різні інститути та уявлення про порядок, що виникає у результаті. Комбінація цих уявлень ніколи не буде оптимальною, що спонукає до подальших наукових пошуків і спроб реального їх втілення у життя.

Висновки.Проблема формування нового світового порядку та його особливості займає одне з чільних місць у теорії міжнародних відносин. Міжнародний порядок визначається взаємодією акторів у рамках міждержавних політичних процесів, часто зумовлюється структурою міжнародної системи. Ця взаємодія зумовлена способом організації і регулювання міжнародного життя, сукупним співвідношенням державних і недержавних акторів (суб’єктів), які прагнуть з метою реалізації своїх інтересів та підкорення спільновиробленим нормам, цінностям та інститутам впливати на глобальну міжнародну систему чи її регіональні підсистеми.