ПИТАННЯ2. КРИЗА РАДЯНСЬКОЇ ВИПРАНО-ТРУДОВОЇ СИСТЕМИ ВИКОНАННЯ ПОКАРАНЬ ТА СПРОБИ ЇЇ РЕФОРМУВАННЯ ПІД ЧАС „ПЕРЕБУДОВИ”.

 

У 1985 р. з'являється новий вид виправно-трудових колоній-поселень. Відповідно до Указу Президії Верховної Ради СРСР від 2 квітня 1985 р. в колонії-поселення спрямовувались також особи, засуджені вперше за деякі умисні злочини.

Таким чином, до початку 90-х років склалося три види колоній-поселень:

· для засуджених, переведених в порядку заохочення з виправно-трудових колоній, що охороняються;

· для вперше засуджених за злочини, вчинені по необережності;

· для вперше засуджених за нетяжкі умисні злочини.

В 70- 80-ті роки ХХ ст. різко скоротилося число засуджених, направлених у тюрму по вироку суду. І, навпаки, значно зросла частка осіб, направлених для подальшого відбування покарання у тюрму за злісні порушення режиму в колоніях. Таким чином, тюрми практично не мали самостійного значення, перетворюючись на додаток системи відбування позбавлення волі.

Виходячи з вимог педагогічної доцільності, в 1985 році законодавець визнав за загальне правило залишення досягших повноліття засуджених у ВТК до досягнення ними двадцятирічного віку. У дорослі ВТК могли переводитися лише засуджені, не «встали на шлях виправлення.

У 1989 році Головне управління ВТУ було реорганізовано в Головне управління виправних справ (ГУВС) із частковими структурними змінами. Зокрема було організоване управління режиму і спецробіт. Перебудовчі процеси кінця вісімдесятих років дозволили подивитись на багато речей по-новому. У тому числі і на кримінально-виконавчу систему, яка була створена на принципах суворого централізму та адміністративно-командного управління і не могла в повній мірі забезпечити покладені на неї функції. До проголошення незалежності пенітенціарна система України, як і усіх інших республік колишнього СРСР, функціонувала відповідно до законодавчих та нормативних вимог, встановлених Кримінальним кодексом СРСР та його підзаконними актами. На рубежі 1989-1990 років назріла об’єктивна необхідність перегляду виправно-трудової політики, що проводилась, глибокого аналізу стану справ, визначенню відповідності поставленої мети і задач реальним можливостям и результатам. Кризові явища в місцях позбавлення волі, загострення оперативної обстановки, яке супроводжувалось зростанням злочинності, захватами заложників, груповими непокорами засуджених адміністрації, привели до висновку про те, що в сфері виконання кримінальних покарань необхідні докорінні зміни. Старі, традиційні методи управління місцями позбавлення волі, які базувались на підтриманні жорсткого режиму відбування покарань, все менше сприяли затвердженню законності та правопорядку в установах. Зростання негативних тенденцій в установах виконання покарань мало інше, більш глибоке коріння. У той час у суспільстві набирали силу демократичні процеси, йшло співставлення поглядів у найширшому спектрі політичних і соціальних питань. Всі жили у відчутті великих змін. Звичайно ці настрої та атмосфера повністю передавались мешканцям місць позбавлення волі.

Розвиток установ і органів, виконуючих інші покарання і заходи кримінально-правової дії, в 70— 80-е роки головним чином визначався становленням нових кримінально-правових інститутів — умовного засудження і умовного звільнення з обов'язковим залученням до праці.

Практично в такому вигляді в'язнична система проіснувала до здобуття Україною незалежності. До виправно-трудового законо­давства вносилися численні зміни, спрямовані на демократизацію системи ВТУ, але концептуальні основи її діяльності залишилися без змін. Досвід кінця 1980-х років виявив неможливість пере­бування в'язничної системи як повноправного суб'єкта ринкових відносин, що фактично призвело до створення вакууму: появилися певні демократичні ідеї, які повинні були втілюватися в життя за допомогою старих методів роботи у військовій по суті організації виправних установ.

Об'єктивні зміни в радянському суспільстві не могли не впливати на в'язницю. Офіційними цілями в'язниці залишилися

виправлення і перевиховання засуджених, але фактично звелися до тримання засуджених протягом певного строку в УВП задля унеможливлення скоєння нових злочинів. Праця засуджених у тому вигляді, в якому вона існувала на попередніх етапах, утра­тила в умовах вільного ринку свій сенс. Тому головною функцією в'язничної системи стала ізоляція засуджених

У роки перебудови було про декларовано, що основними напрямами розвитку пенітенціарної системи знову мали стати її гуманізація та демократизація. Однак першим реальним кроком до гуманізації існуючої на той час каральної політики в УРСР стала розроблена МВС республіки і затверджена Постановою РМ УРСР Концепція реформування кримінально-виконавчої системи УРСР (11 липня 1991 p.). Вона пропонувала реформу кримінально-виконавчої системи республіки з урахуванням міжнародного досвіду й актів про права людини, принципів законності, гуманізму, демократизму, справедливості, диференціації та індивідуалізації виховного впливу на засуджених.

У 1990-1991 роках цілий ряд нормативних актів, спрямованих на гуманізацію виконання покарання, прийнято МВС України за узгодженням із Генеральною прокуратурою України, у т.ч. 20 грудня 1991 року змінені і переоголошені "Правила внутрішнього розпорядку виправно-трудових установ" (засудженим дозволено носіння короткої зачіски, сорочок цивільного зразка, скасовані нагрудні знаки, розширений асортимент дозволених до придбання і збереження продуктів харчування і предметів споживання, у т.ч. наручних годинників, спортивних костюмів та ін.). 2 вересня 1991 року Головне управління виправних справ перейменовано в Головне управління по виконанню покарань МВС України, а УВС-ВВС УВС областей у Управління (відділи) по виконанню покарань. При цьому штатна структура залишилася без змін.

Список додаткової навчально-методичної літератури:

1. Білас І.Г. Репресивно-каральна система в Україні. 1917-1953: Суспільно-політичний та історико-правовий аналіз: У 2 кн. – К.: Либідь - Військо України, 1994. – Кн.1. – 432с.

2. Білас І.Г. Репресивно-каральна система в Україні. 1917-1953: Суспільно-політичний та історико-правовий аналіз: У 2 кн. – К.: Либідь - Військо України, 1994. – Кн.2. – 686с.

3. Борьба с преступностью в Украинской ССР (1917-1967): В 2 т. – К., 1966. – Т.1.: 1917-1925гг. – 831с.

4. Борьба с преступностью в Украинской ССР (1917-1967): В 2 т. – К., 1967. – Т.2.: 1926-1967гг. – 952с.

5. Винниченко І.І. Україна 1920-1980-х: депортаціі, заслання, вислання. – К.: Рада, 1994. – 126с.

6. Внутренние войска Советской республики (1917-1922): Документы и материалы. – М.: Юридическая литература, 1972. – 246с.

7. ВЧК-ГПУ: Документы и материалы / Под ред. Ю.Г.Фельштинского.– М.: Гуманитарная литература, 1995. – 272с.

8. Дорошенко И.А. История органов и войск государственной безопасности СССР. – М., 1960. – Ч.2. (1921-1932рр.). – 292с.

9. Земсков В.Н.. ГУЛАГ (историко-социологический аспект) // Социологические исследования. 1991, N.6 С.10-27; 1991, N.7. С.3-16.

10. Зубков А.И., Калинин Ю.И., Сысоев В.Д. Пенитенциарные учреждения в системе Министерства юстиции России. История и современность. – М.: Издательство НОРМА, 1998. – 176с.

11. История государства и права Украинской ССР. В 3-х т. - К.: Наук, думка, 1987.

12. История милиции Украинской ССР. В документах и материалах / Под ред. П.П.Михайленко. – К., 1969. – Т.1. – 883с.

13. История советских органов государственной безопасности / Под ред. В.М.Чебрикова. – М.: Высшая школа КГБ, 1977. – 639с.

14. История советской милиции: В 2 т. – М.: Академия МВД СССР, 1977. – Т.1. – 346с.

15. История советской милиции: В 2 т. – М.: Академия МВД СССР, 1977. – Т.2. – 338с.

16. Кравченко Ю.Ф. Міліція України. – К.: Генеза, 1999. – 432с.

17. Кульчицький B.C. та ін. Історія держави і права України: Навч. посібник. - Львів: Світ, 1996. - 294 с.

18. Лубянка: ВЧК-ОГПУ-НКВД-НКГБ-МГБ-МВД-КГБ: Справочник / Под общей ред. А.Н.Яковлева. – М.: МФД, 1997. – 352с.

19. Лунеев В.В. Преступность ХХ века: Мировые, региональные и российские тенденции. – М.: Норма, 1997. – 525с.

20. Лунеев В.В. Преступность в СССР: Основные тенденции и закономерности // Советское государство и право. – 1991. – №8. – С.90-97.

21. Малик Я., Вол Б., Чуприна В. Історія Української державності. - Львів, 1995.

22. Михайленко П.П. Из истории милиции Советской Украины. – К., 1965. – 399с.

23. Михайленко П.П., Кондратьєв Я.Ю. Історія міліції України у документах і матеріалах: В 3 т. - К.: Генеза, 1999. – Т.3.

24. Уголовно-исполнительное право России. Учебник для юридических вузов и факультетов. Под ред. А.И. Зубкова. – М.: Издательская группа НОРМА-ИНФРА*М, 1999. – 614с.

25. Фролов Ю.А. Организационно-правовые преобразования системы учреждений и органов, исполняющих наказание, в Украинской ССР. – К., 1984. – 100с.

26. Хрестоматія з історії держави і права України / В.Д.Гончаренко, А.Й.Рогожин, О.Д.Святоцький. – К.: Ін-Юре, 1997. – 450с.

27. Хрестоматія з історії пенітенціарної системи України / Упор. Г.О.Радов, І.І.Резнік. – К.: ВД «Говард Пресс», 1998. – Т.2.

28. Чисніков В.М. Секретарі, наркоми, міністри внутрішніх справ України. – К.: Українська академія внутрішніх справ. – 23с.

29. Шаповал Ю.І. Україна 20-50-х років: сторінки ненаписаної історії. – К.: Наукова думка, 1993. – 351с.

30. Шаповал Ю., Пристайко В., Золотарьов В. ЧК-ГПУ-НКВД в Україні: Особи, факти, документи. – К.: Абрис, 1997. – 608с.

31. Шевченко А.Є. Становлення і розвиток української міліції // Схід. – 1998.– №4(21). – C.56-61.

32. Юридический словарь / Под ред. С.Н.Братусь. – М.: Госюриздат, 1953. – 782с.

33. Юридичний словник-довідник / Під ред. Ю.С.Шемшученка. – К.: Феміна, 1996.– 696с.