Форми організації суспільного буття.

Суспільство є системною сукупністю індивідів, які взаємодіють і перебувають у певних зв’язках та відносинах, забезпечуючи свою життєдіяльність. Суспільне буття має свою структуру, елементами якої виступають соціальні спільноти, соціальні групи, соціальні організації тощо.

Соціальна спільнота - це сукупність людей, які об’єднані стійкими соціальними ознаками та зв’язками, характеризуються спільними потребами, інтересами і цілями, здійснюють скоординовану діяльність. У філософській та соціологічній літературі існують різні характеристики і тлумачення людських спільнот. Але головною їх ознакою є наявність зв’язку, взаємодії між людьми. Важливими ознаками спільноти виступають також фактори духовного порядку. Вони створюють загальне духовне поле спільноти, існують як своєрідний механізм обміну духовними цінностями, знаннями, інформацією.

У суспільстві, як правило, складаються стійкі відносини між соціальними спільнотам. Уособлюючи собою деяку цілісність, спільнота утверджує зв’язки співробітництва (або конфронтації) з представниками інших спільнот. Вона сприяє також утвердженню внутрішньогрупової єдності, солідарності, згуртованості та взаєморозуміння, створює умови для розвитку і самоутвердження індивіда. Це, передусім, відбувається тоді, коли інтереси спільноти співпадають з інтересами індивіда або співзвучні їм.

Соціальні спільноти диференціюються залежно від характеру їх зв’язку з індивідом. Виділяється три групи спільнот. Перша – це спільноти, в яких індивіди об’єднані зовнішніми ознаками (люди, що живуть в один і той же час, наприклад, покоління). Такого роду спільноти абсолютно ніяк не пов’язані з індивідуальними рисами людей, їх поведінкою. Вони називаються номінальними. Другу групу спільнот складають ті, в яких індивіди пов’язані з певною ідентичністю життєдіяльності (наприклад, люди однієї професії). Такі спільноти тотожності індивідів називаються сумативно-екстенсивними. Третя група спільнот – органічна – базується на соціально-вибірковій, соціально-орієнтованій життєдіяльності індивідів. Тут люди не просто ідентично діють і мислять, а в тій чи іншій формі усвідомлюють, відчувають свою співучасть з певною спільнотою, свою належність до неї, соціальну ідентифікацію з нею.

В процесі розвитку людської історії та культури складається також і духовна спільнота між людьми. Вона характеризується через формування почуття “Ми”, через самоусвідомлення групової належності, пов’язана з усвідомленням особливостей, інтересів, цінностей тієї чи іншої групи. Обов’язковими ознаками духовної спільноти є наявність духовного зв’язку між людьми, стійких комунікативних зв’язків і здатності людини до розуміння інших людей.

Важливою структурною одиницею соціальних спільнот є соціальні групи. Група це - об’єднання людей на основі спільних цілей, потреб та інтересів. Група втілює колективну волю до дії, концентрує засоби досягнення поставленої мети. На відміну від окремого індивіда чи особистості група являє собою саме приклад діяльного соціального суб’єкта.

Соціальну групу характеризують такі ознаки: стійка взаємодія, відносно високий ступінь згуртованості, однорідність складу (наявність особливостей, властивих усім індивідам, що входять до групи, входження у ширші групи зі статусом їх структурних утворень тощо).

Прикладом соціальної єдності людської спільноти загалом і важливим суб’єктом суспільного розвитку є малі, середні та великі соціальні групи. Малі соціальні групи (мікросоціальні спільноти) - це спільноти, які об’єднують незначну кількість людей на основі безпосередніх тісних контактів, стійкого спілкування, певних цінностей і норм поведінки. Головною ознакою малих соціальних груп є наявність безпосередніх контактів та емоційних зв’язків, завдяки чому члени групи володіють розвиненим почуттям належності до неї.

До середніх соціальних груп належать чисельні об’єднання людей (від кількох тисяч до мільйонів). Середні соціальні групи – це спільноти людей, які формуються за стратифікаційною, функціональною, регіональною ознаками. Ці групи утворюють працівники певної галузі виробництва (вчителі, лікарі), жителі конкретного населеного пункту (міста, села).

У суспільстві функціонують також великі соціальні групи, до яких належать суспільні класи, етнічні об’єднання (нації, народності, племена), вікові верстви (молодь, пенсіонери тощо). Головним об’єднувальним чинником їх за відсутності безпосередніх контактних зв’язків, є фундаментальні інтереси, що формуються на основі усвідомлення людьми об’єктивних обставин свого буття.

Одним із найважливіших структурних компонентів соціального цілого виступає соціальна організація. Соціальна організація – це об’єднання людей, яке створюється для виконання чітко окреслених функцій, досягнення певних цілей і відповідно до цього має певний статус і структуру. Організація складається з індивідів або груп, які взаємодіють між собою. Моделі цієї взаємодії можуть бути різними, вони наперед визначені планом чи програмою або ж є неформальними чи спонтанними, міжособистісними у своїй основі.

Виділяється два види соціальної організації – формальна і неформальна. Разом вони акумулюють потенціал соціальної інтеграції, зосереджений у діях людей, визначають міру впорядкування та єдності соціального життя, виступаючи при цьому суттєвим фактором раціоналізації людської діяльності. Формальна організація породжується не спонтанними силами, а являє собою єдність встановлених правил, стандартів, приписів, процедур і програм, які регулюють поведінку членів організації. За цим способом соціальна організація будується як безособистісна структура. Головною ознакою формального є свого роду запрограмованість, попередня визначеність організаційних норм і дій.

Інший спосіб соціального впорядкування являє собою неформальна організація. Вона виникає “спонтанно”, без “санкцій” влади і є наслідком самоорганізації та саморегуляції в суспільстві. Суттєве значення при виникненні неформальної організації мають також особистісні фактори (інтереси, мотиви, життєві цінності), особливості міжособистісного спілкування. Тому неформальну організацію можна характеризувати, по-перше, як вияв процесів самоорганізації, а по-друге, як безпосередню (тобто неопосередковану) спонтанну спільноту людей, побудовану на їх особистому виборі зв’язків і асоціацій між собою. Подібна природа неформальної організації обумовлює те, що вона упорядковує повсякденне життя поза межами формальних організацій або ж доповнює і компенсує кодифіковані зразки поведінки. В рамках неформальної організації функціонують переважно моральні санкції.

Передумовою виникнення неформальних структур, реалізації різнобічної соціальної активності та творчості є автономія й самоцінність особистості. Вільна й суверенна особистість стає головною підставою для формування порядків людського співробітництва і товариськості. Сприятливими для утворення й зміцнення неформальних відносин в організації є також духовна близькість, взаємні симпатії індивідів, дотримання однієї системи цінностей. Як правило, у кожній спільноті є групи людей, яких пов’язує між собою дружба, спільність переконань, спільна віра, готовність до взаємодопомоги. Такі групи виявляються високоефективними як в досягненні важливих цілей, так і у впливові на соціальне оточення.

Функціонування організації в суспільстві супроводжується, як правило, процесами інституалізації. Соціальний інститут – це стійка форма організації і регулювання суспільного життя, що включає сукупність закладів, соціальних норм і культурних зразків, які визначають стійкі форми соціальної поведінки і дій. У найбільш загальному вигляді розрізняються економічні, правові, етичні, культурно-ідеологічні та інші суспільні інституції. Всі вони виконують важливі функції в соціумі, від чого залежить стабільність і організованість людської спільноти.