Питання. Господарський договір в механізмі правового регулювання господарських відносин
Договір як зобов'язання, тобто абстрактна модель правовідношення, в якому управомоченій особі протистоїть конкретний зобов'язаний суб'єкт і де праву однієї особи протистоїть обов'язок іншої особи до відповідної поведінки.
Договір виступає засобом організації соціальних зв'язків між окремими суб'єктами, дії яких певним чином мотивуються, тобто формуються під впливом певного інтересу. Кожна умова договору представляє собою окреме юридичне волевиявлення конкретного інтересу сторін до тих чи інших компонентів правового зв'язку, що встановлюється за допомогою договору. Через це в соціологічному аспекті можна визначити договір як засіб узгодження інтересів (приватних, приватно-публічних, публічних) його учасників: будучи правовою формою соціального спілкування (взаємодії), договір спрямовується на досягнення його сторонами певних соціально значущих цілей, правомірного результату, що потребує не тільки узгодження інтересів суб'єктів взаємодії, але їх адекватності суспільним потребам та інтересам.
Поняття механізму правового регулювання розроблене і введене у науковий обіг, як похідне від поняття правового регулювання (Правовим регулюванням є результативний, нормативно-організаційний вплив на суспільні відносини з метою їх упорядкування, охорони, розвитку відповідно до вимог певного соціального ладу, який здійснюється за допомогою правових засобів (юридичних норм, правовідносин, індивідуальних приписів тощо) (Алексєєв С.С.) Механізм правового регулювання— взята у єдності система правових засобів, за допомогою яких забезпечується результативний правовий вплив на суспільні відносини (Алексєєв С. С). Концепція механізму правового регулювання, його стадій та елементів (якими є юридичні норми, індивідуальні приписи застосування права (факультативно), правовідносини, акти реалізації суб'єктивних прав та обов'язків) сформована в радянський період в контексті юридичного позитивізму. Як правило, в загальнотеоретичних та галузевих дослідженнях, в тому числі сучасних, термін «механізм правового регулювання» найчастіше застосовується у вузькоюридичному значенні як механізм нормативно-правового регулювання.
Саме нормативно-правове регулювання як продукт нормотворчості держави в особі наділених відповідними функціями органів в значно більшому ступені піддається догматичному аналізу, а також раціональному та цілеспрямованому впливу з боку законодавця у разі виникнення нагальних потреб регламентації суспільних відносин.
Складовими механізму правового регулювання, є правотворчість та застосування права.
В механізмі правового регулювання господарських відносин можна виділити такі стадії правового регулювання, які адекватно і достатньо повно відображають процеси «життєдіяльності» правової системи країни в цілому:
— стадія формування та прийняття відповідних правових норм. Введені в систему права, вони в загальному вигляді спрямовують поведінку учасників суспільних відносин певним чином (насамперед, це стосується норм, що визначають цілі, завдання, принципи правового регулювання господарської діяльності);
— стадія виникнення прав та обов'язків (правовідносин), основним елементом якої виступають юридичні факти та/або їх сукупності;
— стадія реалізації норм права, а також суб'єктивних прав та обов'язків, основним елементом якої є правовідношення. Зазначена стадія характеризуються тим, що програми поведінки, закладені в юридичних нормах та опосередковані волею конкретних суб'єктів у вигляді суб'єктивних прав та обов'язків, здійснюються у фактичній поведінці учасників суспільних відносин, стають реальністю;
— стадія(факультативна) застосування заходів державного примусу судовими та адміністративними органами у випадку порушення суб'єктивних прав та законних інтересів учасників договору. Причому слід підкреслити, що ця стадія може передувати виникненню договірних правовідносин (наприклад, у випадку розгляду господарськими судами переддоговірного спору щодо умов договору або про спонукання до укладення договору), або супроводжувати договірні відносини в їх динаміці, тобто при зміні та розірванні договору, або виникати внаслідок порушення договору однією із сторін(розгляд господарським судом спорів, пов'язаних із виконанням господарських договорів).
У найбільшому ступені сутність договору як зобов'язання, його програмно-координаційні та регулятивні властивості розкривається саме на стадії реалізації норм про господарські договори. Визнання договору засобом індивідуального регулювання означає, що в механізмі соціального(в тому числі правового) регулювання він виконує роль не тільки і не стільки юридичного факту, скільки поряд із нормою (об'єктивного) права виступає регулятором суб'єктивних прав і обов'язків.
У загальній теорії права та в багатьох галузевих дослідженнях з договірної тематики договір традиційно розглядається як юридичний факт (акт), з я ким пов'язуються відповідні правові наслідки (виникнення, припинення або зміна правовідносин). Разом з тим через поняття угоди/ правочину регулятивні властивості договору якраз і не розкриваються, адже юридичні факти не здійснюють правового регулювання, а лише дають підстави застосовувати правові норми, що розраховані на певні обставини.
У загальнотеоретичному аспекті поняття юридичного факту як елементу механізму правового регулювання, що не містить загальних правил поведінки та виступає проміжною ланкою між нормою права та її індивідуальним впливом на конкретного суб'єкта, співвідноситься із поняттям акту реалізації права.
Як відомо, за вольовою ознакою договір відноситься до правомірних дій, хоча підставою виникнення, наприклад кондикційних зобов'язань, можуть бути і недійсні угоди, тобто дії неправомірні. Іноді для виникнення правовідносин необхідною є наявність комплексу фактів (складного юридичного факту), як, зокрема, при укладенні державного контракту на основі державного замовлення. При характеристиці договору як юридичного факту слід зауважити наступне. Беручи за основу поділ юридичних фактів на первинно-правоутворюючі та вторинні, господарський, як і будь-який інший, договір за роллю, яку він виконує, слід віднести до первинно-правоутворюючих юридичних фактів, тобто таких, з яким пов'язане виникнення правовідносин. Ми приєднуємося до позиції В. П. Мозоліна стосовно того, що під договором слід розуміти ті групи угод, які спрямовані на встановлення зобов'язальних правовідносин, а згоду сторін на зміну або припинення вже існуючих договірних відносин(або окремих прав та обов'язків) слід іменувати угодою.
Але разом з тим звуження сутності господарського договору до рамок юридичного первинно-правоутворюючого факту могло б призвести до того, що норми права, які регулюють зміст та динаміку договірного зобов'язання, існували б «поза» системою правових норм, які ми поки що умов-но назвемо договірним правом. Договірне ж право об'єктивно не може регулювати тільки виникнення договірного зобов'язання, але із необхідністю— його динаміку (зміну, виконання, припинення).
Вторинні ж юридичні факти, що спрямовані на зміну або припинення правовідносин, власне договорами не є. За сучасною цивілістичною та господарсько-правовою термінологію вторинними юридичними фактами є правочини (ст.202 ЦК) та відповідно господарські угоди (ст.174 ГК), що спрямовані на зміну або припинення цивільних та відповідно господарських прав та обов'язків. У ГК загальні положення про господарські угоди у вигляді, аналогічному нормам глави16 ЦК, в повному обсязі не представлені. Але значення господарського договору як юридичного факту відображено в положеннях ст.174 ГК, яка називає господарський договір та інші угоди, як передбачені, так і не передбачені законом— за умови несуперечності йому, підставою виникнення господарського зобов'язання. Щодо зміни та припинення господарських зобов'язальних правовідносин, то, як випливає із ст.ст. 188,202 ГК, за загальним правилом, вони можливі за наявності згоди сторін, якщо інше не передбачено законом. Іншими словами, поняття господарського договору як різновиду угоди використане законодавцем саме стосовно стадії виникнення господарського зобов'язання (майново-господарського та організаційно-господарського).
Слід зазначити, що в сучасних дослідженнях з договірного права погляд на договір як юридичний факт піддається критиці. (Так, пропонується розуміти договір у сфері приватного права як універсальний юридичний засіб (елемент) механізму внутрішнього регулювання суспільних відносин(саморегулювання). Щоправда, не пояснюється значення терміна«механізм внутрішнього регулювання» і як він співвідноситься із напрацьованим загальною теорією права поняттям«механізм правового регулювання» (Сібільов М.М.). Розглядаючи співвідношення договору та юридичного факту, Б. І. Пугинський зауважує, що традиційна трактовка юридичного факту завжди була мало придатною до сфери договірного права, оскільки, з одного боку договір сам є джерелом виникнення для сторін прав та обов'язків, не передбачених законом, а з іншого, укладення договору тягне застосування до учасників договірних відносин норм закону, що регулюють такі відносини. З огляду на це договір лише певною мірою може бути визначений як юридичний факт і виступає в такій якості тільки по відношенню до юридичних норм, що безпосередньо регулюють відносини сторін. Зведення договору тільки до ролі юридичного факту обмежує його дослідження рамками загальних положень про правочини/угоди. Але сутність договору є значно ширшою, аніж акт, я кий юридично опосередковує товарний обмін, оскільки договори забезпечують вирішення множини організаційних, економічних та технічних питань, що виникають між сторонами. Договір міг би бути оцінений суто як юридичний факт, напевне, лише в такій ідеальній ситуації, коли найдетальніша регламентація законом умов договору повністю виключала б можливість узгодження сторонами інших умов.
У ст.626 ЦК договір визначається через категорію домовленостідвох або більше сторін, що спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків, і одночасно за змістом ст.202 ЦК договір визначається і як дво- або багатосторонній правочин, який, в свою чергу, є погодженою дією. (На недосконалість такого визначення звертає увагу В. Г. Олюха, зазначаючи, що воно безпідставно звужує зміст поняття «договір», оскільки термін домовленість фактично виключає конклюдентні дії та дії з передачі майна, необхідні поряд із домовленістю для укладення реальних договорів.) На те, що договір (як соціальна дія, як засіб правової комунікації суб'єктів) в найширшому розумінні може визначатися через категорію домовленість, ми говорили вище, проте вводити в правову матерію неюридичний термін «домовленість» як родове поняття навряд чи є сенс. У зв'язку з цим слід визнати точнішим підхід законодавця до господарського договору як угоди, яка слугує підставою виникнення господарського зобов'язання (ч.1 ст.174 ГК), хоча в господарсько-правовій літературі іноді господарський договір визначається саме як домовленість суб'єкта господарювання з іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання, спрямована на встановлення, зміну або припинення їх прав та обов'язків у сфері господарювання.
Аналізуючи співвідношення понять «господарський договір» та «угода», слід звернути увагу на наступне. Логічна зв'язка кон'юнкції «та», використана у словосполученні «господарського договору та інших угод» (ст.174 ГК), вказує на відношення підпорядкування між цими поняттями. Виходячи з предмету регулювання ГК (ст.1 ГК) у ст.174 ГК слід було б використати родове поняття «господарська угода», що дало б змогу не тільки відмежувати угоди, що вчиняються відповідними учасниками господарських відносин, від цивільно-правових правочинів, але й узгодити деякі норми ГК (так, ст.207 ГК встановлено підстави недійсності господарського зобов'язання, разом з тим: 1) недійсною можна визнавати підставу виникнення господарського зобов'язання, тобто угоду; 2) перелік підстав недійсності, встановлений ст.207 ГК, не є вичерпним і доповнює перелік підстав недійсності правочинів (договорів), встановлених ЦК; 3) одним із способів захисту прав суб'єктів господарювання відповідно до ст.20 ГК є визнання недійсними господарських угод, а не зобов'язань). З точки зору формальної логіки абз. 3 ч.1 ст.174 ГК правильно було б викласти в наступній редакції: господарські зобов'язання можуть виникати« з господарських угод (в тому числі господарських договорів), передбачених законом, а також тих, що законом не передбачені, але не суперечать йому». Таким чином, правило про те, що господарська угода (в тому числі господарський договір) є підставою виникнення господарського зобов'язання, набуло б вигляду простого атрибутивного судження. Досліджуване правило абз.3 ч.1 ст.174 ГК про те, що господарський договір та інші угоди є підставою виникнення господарського зобов'язання, є складовою частиною складного кон'юнктивного судження норми ст.174 ГК, тому запропоновані зміни уявляються необхідними, насамперед для уникнення неоднозначного тлумачення цілої низки пов'язаних між собою норм ГК. Врешті-решт істинність складного судження визначається істинністю його складових.
У ЦК статті, що включені в розділ II Книги п'ятої «Зобов'язальне право», регламентують саме права та обов'язки сторін договору як зобов'язання. Розташування масиву норм про договори та його обсяг (як загальних положень про договори, так і окремих видів) саме в цій книзі є одним з аргументів на користь того, що договір слід розуміти не тільки і не стільки як правочин/угоду, але й, насамперед, як зобов'язальне правовідношення. Можна погодитися з думкою про те, що застосування до договору норм про правочини є юридико-технічним засобом, який використовується для економічності викладення законодавчого матеріалу, і не породжує ототожнення правочину та договору.
В сучасних умовах необхідним виявляється регулювання саме договірних зобов'язань, а не лише регламентація юридичних фактів, оскільки законодавець в такий спосіб не тільки впливає на момент виникнення договору, але й регулює права та обов'язки сторін за договором, забезпечення їх виконання, відповідальності за порушення.
Відомо, що реалізація правових дефініцій як коротких визначень понять юридичної науки та практики, що виражають усталені, повторювані риси, суттєві ознаки правової дійсності, найчастіше здійснюється безпосередньо в процесі пізнання та використання загальних правових приписів для потреб практичної діяльності. Оскільки і в ГК, і в ЦК норми, що регулюють господарські угоди/ правочини (в розумінні їх як юридичних фактів), загальні положення про договори (які повинні застосовуватися разом із нормами про конкретні види договорів), зобов'язання та окремі види договірних зобов'язань розташовані в різних розділах, подолання багатозначності терміна «договір» уявляється майже недосяжним, так само як і розробка єдино вірного і до того ж придатного до суто практичних потреб правового регулювання поняття договору, оскільки кожне із понять відображатиме лише певний сутнісний аспект цього правового феномена.
На основі аналізу сутнісних характеристик господарського договору нами раніше було обґрунтовано його доктринальне поняття, яке для цілей нашого дослідження із врахуванням сучасної нормативної матерії може бути уточнене і доповнене: господарський договір є заснованим на згоді (використаний у цьому визначенні термін «згода» дозволяє відокремити договірні зобов'язання від недоговірних (із заподіяння шкоди, придбання або збереження майна за рахунок іншої особи без достатніх правових підстав тощо) сторін і зафіксованим у встановленій законом формі зобов'язанням між суб'єктами господарювання, суб'єктами організаційно-господарських повноважень, негосподарюючими суб'єктами—юридичними особами, змістом якого є взаємні права і обов'язки сторін у галузі господарської діяльності.
Уявляється, таке визначення в цілому відповідає сутності господарського договірного права як інституту (сукупності норм, що регулюють всі стадії існування зобов'язання договірного характеру).
У деяких цивілістичних дослідженнях вказується на помилковість ототожнення зобов'язання та відносного правовідношення, що начебто призводить до спроб обґрунтування міжгалузевої природи зобов'язання, в тому числі і спроб розробки теорії господарських зобов'язань. При цьому автори зазначають, що коріння такого ототожнення знаходяться у легальному визначенні зобов'язання в цивільному законодавстві.
Визначення цивільно-правового зобов'язання, що містилося в ст.151 ЦК УРСР, належало, користуючись мовою логіки, до реальних, тобто таких, що розкривають суттєві ознаки предмета, а не номінальних, якими пояснюється значення терміна. Реальними є і визначення господарського, майново-господарського, організаційно-господарського зобов'язань, що містяться в статтях 173,175,176 ГК. Номінальне визначення цивільно-правового зобов'язання міститься в ст.509 ЦК України: «зобов'язання є правовідношенням...» і дає, як уявляється, ключ до відповіді на досліджуване питання.
Вище зверталася увага на міжгалузевий характер категорії зобов'язання. Як відомо, підставами класифікації правовідносин є структура права, його функції, типи правового регулювання. Насамперед, правовідносини можна поділити за способом індивідуалізації суб'єкта на загальні (правові зв'язки, засновані на таких правах та обов'язках, суб'єкти яких не мають поіменної індивідуалізації) та конкретні (правові зв'язки, принаймні один із суб'єктів яких визначений способом поіменної індивідуалізації). Результатом дихотомічного поділу поняття «конкретні правовідношення» за способом індивідуалізації суб'єктів є його поділ на одно- та двосторонньо індивідуалізовані (абсолютні та відносні) правовідносини. Таким чином, у формально-логічному плані є підстави стверджувати, що всі правовідносини, які не відносяться до абсолютних, є відносними, отже зобов'язання як персоніфікований зв'язок між суб'єктами не може бути абсолютним правовідношенням. Підставами виникнення правовідносин можуть бути різні юридичні факти, передбачені законодавством, зокрема статтями 174 ГК, 11 ЦК (договір, акт управління, односторонні правочини тощо).
Відносне правовідношення являє собою загальний тип правового зв'язку суб'єктів різноманітних суспільних відносин, який конкретизується відповідно до особливостей цих відносин, набуваючи галузевої специфіки. З огляду на це господарське, в тому числі договірне, відносне правовідношення характеризується: 1) визначеним суб'єктним складом (ст.2 ГК); 2) сферою господарювання (ст.1 ГК); 3) змістом (певними правами та обов'язками); 4) об'єктом (відповідними діями господарського чи управлінського характеру— ст.173 ГК). Але, якщо всі зобов'язання є відносними правовідношеннями, то не всі відносні правовідносини є зобов'язаннями. У відносинах господарського керівництва можна виділити, по - перше, зв'язки між їх учасниками, які випливають із стану співпідпорядкованості, із співвідношення їх компетенцій, та, по-друге, зв'язки, що виникають в силу настання певних юридичних фактів, і тільки останні можуть мати структуру зобов'язання. При цьому і серед конкретних господарсько-управлінських правовідносин зобов'язанням слід визнавати лише ті, в яких один суб'єкт зобов'язаний вчинити дію на користь іншого суб'єкта відношення.
У господарсько-правових дослідженнях доводиться, що трактування усіх відносних господарських правовідносин як зобов'язань не пов'язане з особливими теоретичними складнощами, набагато ж складніше обґрунтувати практичну доцільність використання конструкції зобов'язання у певних господарських відносинах.
Концепція господарського зобов'язання ґрунтується на визнанні його особливою правовою формою господарських відносин, що має ознаки зобов'язання як правової категорії, тобто є відносним правовідношенням з майновим, як правило, змістом, забезпеченим майновою санкцією. Доктринальне визначення господарського зобов'язання належить І. Танчуку: таким є господарське правовідношення, в якому один суб'єкт (боржник) зобов'язаний вчинити на користь іншого суб'єкта (кредитора) певну дію господарського характеру, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. В дещо модифікованому вигляді це визначення знайшло закріплення в ч.1 ст.173 ГК, відповідно до якої юридичними ознаками господарського зобов'язання, які відображають його специфіку, є:
1) сторони зобов'язання— зобов'язана сторона (в тому числі боржник) та управнена сторона (в тому числі кредитор);
2) юридичний об'єкт— певні дії господарського чи управлінського характеру(зокрема, виконання робіт, передача майна, сплата грошей, надання інформації тощо) або утримання від певних дій.
Суб'єктивному праву управомоченої сторони господарського зобов'язання, втіленому у форму права вимоги, кореспондує обов'язок іншої виконати певні дії господарського чи управлінсько9господарського характеру або утриматися від певних дій.
На відміну від найближчих— цивільно-правових зобов'язань, що відображають формально-юридичну рівність кредитора і боржника, у господарських договірних зобов'язаннях кредитор та боржник можуть мати різний статус (суб'єкт господарювання— суб'єкт організаційно - владних повноважень). Для сфери господарської/підприємницької діяльності важливим чинником, що впливатиме на договірні відносини суб'єктів, може бути їх економічна нерівність, згладжування якої(у вигляді запобігання зловживанням своїми правами економічно сильнішою стороною) повинно забезпечуватися господарським законодавством (прикладом, зокрема, є правила ст.207 ГК про недійсність господарського зобов'язання, правила ЦК та ГК про публічні договори/публічні зобов'язання). Іншими словами, йдеться про обмеження волі сильнішої сторони, причому, оскільки такі норми є нормами-заборонами або нормами-зобов'язуваннями, їх дотримання та виконання такою економічно сильнішою стороною може забезпечуватися державним примусом, зокрема в процесі застосування відповідних норм господарськими судами про розгляді господарських спорів.
У цілому про формальну рівність кредитора та боржника можна говорити лише в тому випадку, якщо розглядати їх як юридичних осіб, тобто застосовувати відповідну правову конструкцію, яка слугує правовим засобом закріплення організаційної та майнової відособленості як передумови вступу у зобов'язальні правовідносини. Крім того, така формальна рівність, яка сама в собі несе елемент порівняння, оцінювання взаємного становища суб'єктів, уявляється логічно коректною лише тоді, коли спеціальна правосуб'єктність (господарська компетенція) кредитора і боржника сформована однаково на основі принципу— «дозволено все, що не заборонено законом», або «дозволено лише те, що безпосередньо передбачене законом».
Якщо суб'єкти господарського договору мають різний статус, що визначається різними цілями їх діяльності (або безпосереднього виготовлення продукції, виконання робіт, надання послуг, або організації господарської діяльності), то тоді їх взаємне становище як таке не є принципово важливим для реалізації договору, а важливим стає те, який інтерес при цьому задовольняється і я ким чином цей інтерес повинен впливати на формування прав та обов'язків сторін договору. Як свідчить аналіз чинного законодавства, в окремих видах договірних відносин уповноважений державний орган, який виступає стороною у договорах, має такі права, існування яких неможливе в рамках загальної конструкції договору відповідного виду, закріпленого в ЦК (в договорах купівлі-продажу об'єктів приватизації, концесійних договорах, угодах про розподіл продукції).
Важливим аспектом розуміння ролі господарського договору (і як угоди, і як зобов'язання) в механізмі правового регулювання є визнання його різновидом правового акта— вольової юридично значущої дії суб'єкта C держави, її органів, управомочених законом громадських організацій та окремих осіб, яка виражається у певній формі та спрямована на реалізацію юридичної норми. Під цим кутом зору договір виступає спільним правореализаційним актом (дією) суб'єктів права, спрямованого на виникнення їх суб'єктивних прав та обов'язків (таке розуміння договору, як уявляється, дозволить методологічно правильно вирішувати питання правового регулювання не тільки господарських договорів із взаємно узгодженими умовами із врахуванням у необхідних випадках ступеня типізації відповідної договірної форми, але і договорів приєднання, поки що недостатньо досліджених українською правовою наукою). Очевидно, що договір є індивідуально-визначеним або конкретно-індивідуальним актом, який фіксує індивідуальну поведінку певних осіб в конкретній ситуації у зв'язку із реалізацією норм права, визначає їх взаємні зобов'язання.
На адресу теоретиків права, які зводять сутність договору до акту застосування правових норм, лунає критика через те, що цей підхід не відображає історично усталену практику використання договірного механізму, згідно із якою наповнення змісту договорів відбувається в результаті самостійного напрацювання конкретних вимог до взаємопов'язаної діяльності та надання їм значення взаємних прав та обов'язків. Але ця критика може бути пом'якшена, якщо в позитивістському аспекті характеризувати індивідуально-правовий договір не як акт правозастосування, а як форму реалізації права. Слід акцентувати в договорі як акті реалізації (а не застосування) права саме використання суб'єктами права відповідних норм, але не тільки і не стільки конкретних норм права (диспозитивних), скільки вихідного юридичного начала індивідуальної саморегуляції— загального правового принципу «дозволено все, що не заборонено», який конкретизується в нормах-засадах, нормах-принципах тощо.
У зв'язку з цим важливо зазначити наступне. В літературі неодноразово вказувалося на те, що відсутність заборон (обов'язків утримуватися від вчинення дій певного виду) (найбільш наочними прикладами є правила статті 13 ЦК про обов'язок особи при здійсненні своїх прав утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, недопущення використання цивільних прав з метою неправомірного обмеження конкуренції, зловживання монопольним становищем на ринку, а також недобросовісної конкуренції.) сама по собі ще не означає, що відносно певної дії є юридичне дозволяння: у багатьох випадках така обумовленість існує, але не завжди. В сучасному українському законодавстві заборони можуть формулюватися як безпосередньо (і наочно) у вигляді імперативних норм, так і аморфно— в оціночних поняттях. Про дійсність реалізації (упредметнення, матеріалізації) права можна говорити лише тоді, коли в наявності правомірний характер відносин, що виникають.
Як справедливо зазначає Б.І. Пугінський, реалізація загальних положень про договори та норм про окремі договорі сама по собі не створює договірного регулювання, на відміну від реалізації норм, наприклад фінансового, кримінального права, які практично повністю вичерпуються виконанням норми, у відповідних випадках доповнюючись актами правозастосування. Договірні ж інститути безпосередньо розраховані на вирішення основної маси питань укладення та виконання договорів самими суб'єктами, причому норми за загальним правилом визначають не конкретний зміст договорів, а порядок розробки їх умов самими сторонами.
Критеріями класифікації основних форм реалізації права є такі взаємопов'язані фактори, як: 1) правове становище суб'єктів та ступінь активності їх поведінки в правореалізаційних процесах; 2) особливості правових приписів, що реалізуються. Форми реалізації права в залежності від характеру дій суб'єктів, ступеня їх активності та спрямованості поділяються на:
- дотримання норм права (утримання від вчинення дій, що заборонені законом);
- виконання (вчинення активних дій, спрямованих на реалізацію визначених законом обов'язків);
- використання норм права суб'єктами на свій розсуд (вчинення активних дій, дозволених або незаборонених правом). Аксіомою є те, що використання суб'єктом тих можливостей, які надаються нормами права, є суто добровільним.
Розглядаючи господарський договір як індивідуально-правовий акт крізь призму форм реалізації, необхідно враховувати, що: а) особливості правореалізаційного процесу визначаються методом правового регулювання; б) правореалізація зумовлюється зовнішньою формою виразу правових приписів. З огляду на це особливості господарського договору як акта правореалізації формуються під впливом методів регулювання господарських відносин та спеціальних норм (господарського права), які регулюють господарську діяльність і які відрізняються від норм суміжних базових галузей. Як зазначалося в літературі, будь-яка норма, сформульована як дозволяння, передбачає відповідний обов'язок (заборону) не порушувати надане право або виконувати те, на що має право правомочна особа. Наявність зобов'язаного суб'єкта передбачають і норми-заборони. Волевиявлення формується забороною, зобов'язуванням до дії або дозволянням свободи вибору, що підтримуються певною соціальною силою. З соціологічної точки зору нормативне регулювання не може бути ефективним, якщо воно цілком пов'язується із заборонами та обов'язками.
Особливою (факультативною) формою реалізації норм права є їх застосування, яке акумулює в собі риси дотримання, виконання та використання. Попри значну кількість визначень поняття «застосування права» головною особливістю правозастосування визнається владний виконавчо-розпорядчий характер самої діяльності, яка полягає у винесенні індивідуально-конкрентних правових приписів, адресованих персонально визначеним особам, та відбувається у визначених процесуальних формах.
Слід зазначити, що на господарські договірні відносини суттєво впливає діяльність господарських судів України як органів спеціалізованої юрисдикції по застосуванню норм матеріального та процесуального права при розгляді спорів, пов'язаних із укладанням, виконанням, зміною та розірванням господарських договорів, та спорів, пов'язаних із здійсненням державою функцій по організації господарської діяльності. Отже, дотримання норм права, виконання та застосування права відображають внутрішню форму, в якій реалізуються елементи механізму правового регулювання. Акт застосування є формою реалізації права, яка перетворює норму права в життя за допомогою владної сили актів застосування права. Один з аспектів проблеми правореалізації полягає в тому, що за основу виділення форм реалізації права (дотримання, виконання, використання) беруться регулятивні норми, в той час як засновницькі норми (норми-засади, норми-принципи, норми-дефініції) реалізуються достатньо часто опосередковано та потребують особливого доопрацювання (законодавчого, конкретизуючого або пізнавального). Тому точніше визначати договір як синтетичний акт правореалізації, в якому такі форми реалізації права, як дотримання, виконання і використання, комбінуються в залежності від виду відносин, які опосередковуються договором (так, укладаючи господарські договори за правилами ГК, суб'єкти господарювання повинні: виконати загальні вимоги, зокрема, ст.180 ГК, тобто в будь-якому випадку узгодити предмет, ціну, строк дії договору; утриматися від порушення заборон, які випливають із змісту ч.2 ст.207 ГК (щодо умов договору приєднання), ч.1 ст.29 ГК, що визначаються як зловживання монопольним становищем, тощо; використати передбачені ЦК та ГК можливості щодо визначення змісту договору в межах закону, вжиття способів забезпечення виконання зобов'язань як цивільно-правового, так і господарського-правового характеру). Чим вищим буде соціальне значення певних господарських договорів, яке досить часто безпосередньо фіксується у текстах спеціальних законодавчих актів (зокрема, «підвищення ефективності використання державного та комунального майна шляхом передачі його в оренду фізичним та юридичним особам» (преамбула Закону «Про оренду державного та комунального майна»); «підвищення ефективності використання державного і комунального майна і забезпечення потреб громадян України у товарах (роботах, послугах)» (преамбула Закону «Про концесії»), «основними пріоритетами приватизації є підвищення ефективності виробництва та мотивації до праці, прискорення структурної перебудови і розвитку економіки України» (ст.2 Закону «Про приватизацію державного майна»), тим більшим буде обсяг відповідних зобов'язувань (позитивних приписів) та обмежень (заборон), що впливатиме на домінування у договірному акті таких форм реалізації, як дотримання та виконання. Варіативність поєднання цих форм реалізації права буде різною в залежності, по-перше, від суб'єктного складу договору та статусу цих суб'єктів, обсягу їх правосуб'єктності та способу її формування, по-друге, виду договору (спеціальними законодавчими актами встановлюються переліки істотних умов договорів окремих видів, які повинні бути узгоджені сторонами. Зокрема, ст.10 ЗУ «Про оренду державного та комунального майна» визначений перелік істотних умов договору оренди, що відрізняється кількісно та якісно від тих, що передбачені в главі 59 ЦК про майновий найм (оренду); по-третє, розсуду сторін, які можуть не встановлювати в договорах правила, відмінні від тих, що зафіксовані в диспозитивних нормах законодавчих актів, визнавши ці диспозитивні норми закону за правило поведінки. Останній ( «пасивний») варіант поведінки означатиме зниження питомої ваги використання як форми реалізації права. Крім того, ця варіативність значною мірою залежить від рівня типізації договірних форм, коли у випадку укладення господарського договору на основі типового договору сторони, головним чином, дотримуються норм права.
Суб'єкти господарювання вступають в договірні відносини не тільки під впливом власного господарського/підприємницького інтересу (одержання прибутку від реалізації результатів власної господарської діяльності та задоволення своїх потреб за допомогою результатів господарської діяльності інших осіб), але й через те, що участь в таких відносинах для окремих категорій суб'єктів є їх обов'язком, передбаченим законом (органів держави, суб'єктів, що господарюють в сфері природних монополій, тощо). Іншими словами, імперативні норми права під загрозою застосування заходів державного примусу виключають можливість вибору суб'єктом господарювання варіанта поведінки. В усіх інших випадках має місце добровільне вчинення не заборонених законодавством дій (укладення різних господарських договорів на власний розсуд). Через це участь у договірних відносинах осіб, воля яких формується по-різному, позбавляє універсальності таку характеристику цих відносин, як рівність. Крім того, далеко не завжди суб'єкт, діючи у відповідності з вимогами законодавства та виконуючи імперативні приписи закону або додержуючись законодавчих заборон, відчуває будь-які значимі суперечності між необхідністю поведінки, яка приписується законодавцем, та власними інтересами та ц і лями.
Договір як синтетична форма правореалізації не тільки межує із правозастосуванням, але й може ним конкретизуватися та коригуватися (при розгляді договірного або переддоговірного спору господарським судом, в процесі діяльності адміністративних органів, наприклад Антимонопольного комітету України).
Договір як акт правореалізації є спільною дією двох або більше суб'єктів в тому розумінні, що волі цих суб'єктів мають бути узгоджені. Хоча така узгодженість волі може виявлятися по-різному. Так, договори приєднання, які набули поширення в сучасній господарській практиці, слід оцінювати як односторонні (одноособові) акти правореалізації з огляду на неможливість сторони, що приєднується, впливати на умови договору, запропонованого їй для укладення. Завданням законодавця з огляду на це повинно бути визначення найбільш оптимального поєднання зазначених форм реалізації права(використання дозволянь, дотримання заборон, виконання зобов'язувань), виходячи із того, що в господарських договірних відносинах необхідним є як підтримання балансу різноманітних інтересів (публічні, приватні, приватно-публічні), так і, в певних випадках, пріоритетне забезпечення публічних інтересів та їх захист.
Підсумовуючи викладене, зазначимо, що в єдиному механізмі правового регулювання господарських відносин договір:
1) виконує функцію юридичного факту, з яким пов'язується виникнення у конкретних учасників господарських відносин прав та обов'язків (індивідуалізованих правил поведінки);
2) як зобов'язання виступає ключовим елементом стадії реалізації норм права, суб'єктивних прав та обов'язків. Господарський договір виступає актом реалізації норм, в якому поєднуються використання дозволянь, дотримання заборон, виконання зобов'язувань, і який спрямований на досягнення соціально значущих цілей та задоволення певних інтересів учасників господарських відносин та інтересів суспільства в цілому.