Принципи виховання

Закономірності виховання

Закономірності виховання — стійкі, повторювані, об'єктивно існу­ючі зв'язки у вихованні, реалізація яких сприяє ефективному роз­витку особистості.

У процесівиховання особливо важливими є такі зако­номірності.

1. Органічний зв'язок виховання із суспільними потре­бами та умовами виховання. Розвиток суспільства зумов­лює зміни, диктує нові потреби і в його виховній системі. Наприклад, у зв'язку з розбудовою незалежної Українсь­кої держави виникла потреба формування в підростаючого покоління української національної свідомості, любові до свого народу, його традицій, історії, культури.

2. Взаємодія у виховному процесі всієї сукупності різ­номанітних чинників. Виховує все: люди, речі, явища. Серед виховних чинників найвагомішим є людський (роль батьків, педагогів).

3. Опора у виховному процесі на позитивні якості ди­тини, стимуляцію активності особистості, позитивні емоції від досягнутих успіхів.

4. Результати виховання залежать від виховного впли­ву на внутрішній світ дитини, її духовну, емоційну сфе­ри. Виховний процес має постійно трансформувати зов­нішні виховні впливи у внутрішні, духовні процеси осо­бистості (її мотиви, установки, орієнтації, ставлення).

5. Визначальними у вихованні є діяльність і спілку­вання. Діяльність — головний фактор єдності свідомості й поведінки, коли учень зайнятий певним видом діяль­ності (навчальною, трудовою, ігровою, спортивною та ін.), що забезпечує всебічний розвиток особистості.

У вихованні закономірності виявляються в усьому різ­номанітті взаємозв'язків і взаємоперетворень. Їх необхідно враховувати під час створення будь-якої виховної ситуації.

Принципи виховання — керівні положення, які відображають за­гальні закономірності процесу виховання і визначають вимоги до змісту, організації і методів виховного впливу.

Вони є узагальненою системою вимог, які охоплюють усі аспекти виховного процесу, відображають результати виховної роботи.

Процес виховання ґрунтується на принципах:

1. Цілеспрямованість виховання. Початком будь-якої діяльності, зокрема виховної, є визначення мети. Педагог відповідно до мети своєї діяльності повинен спрямовувати всю виховну роботу. Маючи мету, він вчасно зможе поба­чити недоліки у вихованні, скоригувати виховний процес.

2. Поєднання педагогічного керівництва з ініціати­вою і самодіяльністю учнів. Педагогічне керівництво зу­мовлене недостатнім життєвим досвідом молодої людини, а виховання творчої особистості можливе лише за умови поєднання зусиль вчителя з самостійністю, творчістю, іні­ціативою і самодіяльністю учнів.

Різноманітна діяльність учнів — основа виховання. Ді­яльність — трудова, пізнавальна, художньо-творча — роз­виває соціальну активність, ініціативу. Стимулюючи розвиток самостійних починань учнів, вчитель дбає, щоб у їх поведінці органічно поєднувались слово і діло, відпові­дальність за результати справи. Цього можна досягти за безпосередньої участі учнівських колективів у плануван­ні справ, усвідомлення їх необхідності і значення, залу­чення їх до організації справ, оцінювання їх результатів.

3. Повага до особистості дитини, поєднана з розум­ною вимогливістю до неї. Повага до людини передбачає гуманне ставлення до неї. Вона є стрижнем взаємин між учителем і учнями.

Відома формула А. Макаренка «Якомога більше вимо­ги до людини і якомога більше поваги до неї» виражає суть цього принципу, який реалізується у стосунках між учителем та учнями, між колективом педагогів і колек­тивом учнів, між учнями. Виховне значення педагогічної вимогливості полягає в тому, щоб стимулювати або при­пиняти, гальмувати певні вчинки учнів. Вимоги можуть бути прямими і непрямими. Прямі вимоги педагога по­винні бути позитивними, стимулювати цілком певні вчин­ки; непрямі — можуть бути позитивними (прохання, до­віра, схвалення), нейтральними (порада, гра, натяк, умовна вимога) і негативними (погроза, недовіра, осуд).

Вимоги вчителя (колективу педагогів) стають особли­во ефективними тоді, коли вони спираються на здорову громадську думку учнівського колективу і підтримують­ся нею. За таких умов громадська думка стає одним із засобів подолання негативних рис окремих учнів (проявів індивідуалізму, егоїзму, інших відхилень від норм і пра­вил співжиття).

Розумна педагогічна вимогливість не має нічого спіль­ного з приниженням гідності учнів. Антипедагогічними у взаєминах учителя з учнями є також адміністрування, використання погроз, силових методів, а також поблаж­ливість, потурання примхам учнів.

4. Опора на позитивне в людині. Виховання передба­чає опору вихователя на хороше в людині, його довіру до здорових намірів і прагнень учнів.

Зосередження тільки на негативних рисах характеру і поведінки учнів деформує виховний процес, заважає фор­муванню позитивних рис особистості. Не можна лише до­рікати учневі за недоліки, бачити в ньому тільки негатив­не. Це може створювати в нього однобоке уявлення про себе, про свої людські якості, взагалі про свою гідність.

Принцип опори на позитивне в людині ставить серйоз­ні вимоги до організації життєдіяльності учнів, потребує створення здорових стосунків між учителями та учнями, продуманого змісту навчально-виховних занять, їх форм і методів.

5. Урахування вікових та індивідуальних особливос­тей учнів. Одне із завдань педагога — бачити неповтор­ність, творчу індивідуальність кожної дитини, виявля­ти, розкривати, плекати у неї неповторний індивідуаль­ний талант. Тому кожен педагог, вихователь повинен знати і враховувати індивідуальні особливості дітей, їх фізичний розвиток, темперамент, риси характеру, волю, мислення, пам'ять, почуття, здібності, інтереси, щоб, спи­раючись на позитивне, усувати негативне в їх діяльності та поведінці.

6. Систематичність і послідовність виховання. Ефективність виховного процесу залежить від послідов­ності, безперервності педагогічних впливів на учнів. Йдеть­ся про систему педагогічних впливів, яка забезпечує фор­мування в кожного учня світогляду, переконань, ідеалів, інтересів, морально-вольових рис, навичок і звичок пра­вильно орієнтованої поведінки, цілісної особистості.

Рівень розвитку суспільне значимих якостей в учнів молодшого, середнього і старшого віку різний. Саме тому важлива послідовність, узгодженість, систематичність, планомірність педагогічних впливів, підпорядкованих ме­ті, принципам, завданням, змістові, формам і методам ви­ховної діяльності загалом. У вихованні треба спиратися яа набутий учнями життєвий досвід, закріплювати його в уміннях, навичках і звичках правильної поведінки.

7. Єдність педагогічних вимог школи, сім'ї та громад­ськості. За результати виховання підростаючого поколін­ня відповідає не тільки школа, а все суспільство. Дитина виховується не тільки в сім'ї та школі. На неї впливає багато інших чинників, у тому числі й недостатньо конт­рольованих. Оскільки «усім складним світом навколиш­ньої дійсності дитина входить у численні стосунки, ко­жен з яких неминуче розвивається, переплітається з ін­шими стосунками, ускладнюється фізичним і моральним зростанням самої дитини»¹, виникають не тільки істотні виховні резерви, а й певні труднощі. Розумні, стійкі та єдині вимоги до дітей з боку різних соціальних інститутів посилюють педагогічний вплив на них, підвищують ефек­тивність виховного процесу.

8. Єдність свідомості й поведінки. Поведінка люди­ни — це її свідомість у дії. Як суспільний продукт, свідо­мість формується в процесі суспільної практики.

Особливе значення єдності свідомості й поведінки як принципу виховання полягає в тому, щоб світогляд набув для кожного учня суб'єктивного смислу, став переконан­ням, поєднанням зі знаннями і практичними діями. Ви­ховання єдності свідомості й поведінки — складний і су­перечливий процес. Він не є автономним, відірваним від обставин життя, зовнішніх впливів, серед яких можуть бути й негативні.

Між усвідомленням того, як треба діяти, і звичною поведінкою існує певна суперечність, нейтралізувати яку можна з допомогою звичок і традицій поведінки.

9. Народність. Передбачає єдність загальнолюдського і національного. Національна спрямованість виховання пе­редбачає вивчення рідної мови, формування національної свідомості, любові до рідної землі і свого народу, прищеп­лення шанобливого ставлення до культури, спадщини, тра­дицій і звичаїв усіх народів, які населяють Україну.

10. Природовідповідність. Враховує багатогранну і ціліс­ну природу дитини: анатомо-фізіологічні, психологічні, віко­ві, генетичні, національні, регіональні особливості. Нехту­вання або лише часткове врахування природи дитини не дає змоги ефективно використати виховні можливості, натомість породжує нерозвиненість задатків, нахилів, талантів учнів, невикористання засобів пізнання, загальмованість психічних процесів тощо. «Природа хоче, — писав французький філо­соф-просвітитель Жан-Жак Руссо (1712—1778), — щоб діти були дітьми, перш ніж бути дорослими. Якщо ми намагаємо­ся порушити цей порядок, та виростимо скороспілі плоди, які не матимуть ні зрілості, ні смаку і не забаряться зіпсува­тись: у нас вийдуть юні лікарі і старі діти».

11. Культуровідповідність. Передбачає органічний зв'я­зок із культурним надбанням всього людства, історією сво­го народу, його мовою, культурними традиціями, народ­ним мистецтвом. Забезпечує розуміння духовної єдності та спадкоємності поколінь.

12. Гуманізація. Означає створення умов для форму­вання кращих якостей і здібностей дитини, джерел її жит­тєвих сил. Виховання як основна складова у навчально-виховному процесі передбачає гуманізацію взаємин між вихователями та вихованцями, повагу до особистості, розуміння її запитів, інтересів, гідності, довіру до неї. Сприяє вихованню гуманної особистості — щирої, людяної, доб­розичливої, милосердної.

13. Демократизація. Мислиться як усунення авторитар­ного стилю виховання, сприйняття особистості вихованця як вищої соціальної цінності, визнання його права на свобо­ду, на розвиток здібностей і реалізацію індивідуальності. Забезпечує співробітництво вихователів і вихованців, враху­вання думки колективу й кожної особистості.

14. Етнізація. Передбачає наповнення виховання на­ціональним змістом, спрямованим на формування само­свідомості громадянина. Створення можливості всім ді­тям навчатися у рідній школі, виховувати національну свідомість та гідність, відчуття етнічної причетності до свого народу. Відтворення в дітях менталітету свого наро­ду, збереження специфічних особливостей нації, вихован­ня дітей як типових носіїв національної культури, продо­вжувачів справи попередніх поколінь.

Будучи органічно пов'язаними між собою, принципи виховання охоплюють усі аспекти цього процесу і спря­мовують його на формування людини як цілісної особис­тості. Реалізація принципів виховання дає позитивні ре­зультати лише тоді, коли їх застосовують у гармонії взаємодії між собою.