В. Кожелянко 15 страница

 

Гетьман Хмельницький приглядався до короля Швеції (найоптимальніший варіант), до, знову ж таки, короля Польщі (а чому б ні?), до турецького султана (геополітика), до кримського хана (особи монаршої крови як-не-як), до московського царя…

 

«Чому?» — це інше питання, але вибір було зупинено на останньому. Після Переяславської ради стосунки між гетьманом Богданом Хмельницьким і царем Олексієм Михайловичем склались за формулою «васал-сюзерен». З усіма витікаючими…

 

Гетьман Хмельницький помер, владу в Україні перебрав інший — гетьман Виговський, і як людина, що має право на свободу вибору, наповнив формулу «сюзерен-васал» новим змістом. Він розриває стосунки з попереднім сюзереном — царем Олексієм Михайловичем і укладає взаємини, за згаданою формулою, з королем Польщі. Що залишається у цій ситуації чинити цареви московському? Він діє так, як би на його місці діяв будь-який інший володар XVІІ ст., — посилає військо покарати зухвалого васала (корпус у складі стрілецьких полків та дворянської кінноти під орудою князя Трубєцкого). Але й польський король чинить так, як має чинити будь-який нормальний сюзерен Европи XVІІ ст., — він посилає військо захистити свого новонаверненого васала (дивізію під командуванням Анджея Висоцького).

 

Таким чином, під Конотопом зустрілись дві військові потуги двох могутніх сюзеренів Европи — польського короля та московського царя, що мали між собою вирішити: кому має підлягати цей непослідовний васал — Україна. Звісна річ, що зверхник цього васалітету гетьман Виговський в силу відомих причин і особистих симпатій виступив на польському боці. Про те, що його піддані не були одностайні в орієнтації на Польщу, свідчить (окрім подій подальших) те, що на російському боці виступив загін запорожців під проводом наказного гетьмана Івана Безпалого.

 

А т.зв. союзників — кримських татар слід розглядати винятково як наймане військо в одному ряду з іншими найманцями: німцями, волохами та сербами.

 

Тому не треба шукати символічної «битви пригноблених народів проти азіятсько-деспотичного поневолення». Це була пересічна феодальна війна, притаманна тій епосі, як терористичні акти нашому спливаючому XX-му вікови. Це не була ні Бородінська, ні Грюнвальдська, ні Куликовська битва, це був прикрий для Російської імперії військовий інцидент, який одначе дуже швидко було виправлено. А остаточну крапку у закономірному процесі приєднання Малоросії до Російської імперії було поставлено через півстоліття під Полтавою, де ще один невдячний васал — гетьман Іван Мазепа зробив спробу поміняти сюзерена. Результат — прямо протилежний фіналу конотопському, бо на початку XVІІІ cт. весь світ зі страхом збагнув, що процес розширення Російської імперії вже нікому й нічим не зупинити. Найрозумніші з малоросіян це зрозуміли і влились (а на деяких етапах й очолили) у цей процес, нерозумних було просто зметено з історичної арени.

 

…Ще раз мусимо наголосити, що абревіатура ВКБ в історичному контексті не має права на існування, бо це було: а) не велика; б) не битва, а так, вовтузня. Навіть не батрахоміомахія, а банальна жабомишодраківка.

 

Газета «Ніч» Автовізій САМІЙЛЕНКО Dіscursus De Bello Moscovіtіco

 

Не мав би ваш кореспондент жодного права носити горде ймення «журналіст», якби, перебуваючи у самому пеклі, — в гущі подій Великої Конотопської битви рівно 340 років тому, не взяв би інтерв’ю у його ясновельможності гетьмана всієї Руси-України головнокомандувача Збройних сил України Івана Виговського. Щоправда, наша розмова протікала дещо дискретно і у дещо специфічних умовах. Аля ґер, ком аля ґер, перепрошую за банальність. Два дні 28 і 29 чеврня 1659-го року я провів поряд з й.я.в. гетьманом Виговським і два дні тривало наше інтерв’ю. Щоправда, питань, які я заготовив для високомудрої розмови з паном гетьманом, задати мені не вдалося, бо не було належних умов, та й диктофона мені було розтрощено московською кулею ще на самому початку битви. Тому із запланованого масштабного на дві шпальти інтерв’ю вийшли якісь окрушини. Тому так.

 

- Ваша ясновельможносте, пане гетьмане, товаришу генерал (від перших же гарматних вибухів і свисту мушкетних куль я трохи втратив почуття реальности і на якийсь час у мені рельєфно ожили спогади про службу в т.зв. Совєтській Армії, тому й звернувся я до гетьмана так якось анахронічно, але згодом отямився, бо й.я.в. гетьман Виговський дав наказ відступати на той бік річки Соснівки. Поволі з боями ми відступали, а на нас насідали московці князя Пожарского), дозвольте спитати Вас, чи Ваша жорстока розправа з опозицією, я маю на увазі групу полтавського полковника Мартина Пушкаря та кошового Якова Барабаша і самопроголошеного гетьмана Силку та наказного гетьмана Івана Безпалого, не поставить під сумнів Вашу леґітимність яко демократично обраного президента незалежної України?

 

- Що я тобі скажу, Автовізію (українські полки відступали, і гетьман вповні контролював цей процес, слідкував, аби відступ не перетворився на втечу), демократія — це не вседозволеність. Колишній кошовий отаман Барабаш та колишній полтавський полковник Пушкар підняли заколот проти законного, до того ж тричі обраного, гетьмана, тому й отримали по заслузі: Пушкаря вбито в бою, а Барабаша, за вироком військово-польового суду, — повішено. Що ж до Силки й Безпалого, то це — банальні зрадники-перекинчики, а що роблять з перебіжчиками до ворога під час бойових дій, Автовізію? (я жестом продемонстрував й.я.в. гетьману Виговському свій вирок). Отож бо. Силку вже прикуто ланцюгом до зарядженої гармати, біля якої стоїть козак із запаленим ґнотом, зараз піднесе, а може (гетьман вийняв зі свого бойового шкіряного пояса золотий швейцарський дзиґарок, натиснув потаємну кнопку, вічко, ґравійоване монограмою шляхти Виговських, з музикою відкрилось, глипнув на циферблат), вже підніс запала, тому Силка вже в пеклі, а Безпалого чекає не менш справедлива кара, я дам татарам звеселяючого трав’яного тютюну і вони його порубають на 666 шматків.

 

— А як же, Ваша ясновельможносте, щодо проблеми опозиційности на загал? В сенсі філософічному?

 

— Є людина, є проблема, нема людини, нема проблеми, пане літописцю, це і Барабаш Мотузяний, і Силка Пригарматний можуть підтвердити.

 

- Ваша ясновельможносте (українські сили перейшли Соснівку і відступали далі, московці Пожарского насідали, вони теж перейшли на цей бік), Ви щойно дуже бароково висловились щодо цих, очевидно, таки винних, осіб, а це свідчить про Ваші неабиякі здібності в царині літературній. Зізнайтесь чесно, Ви пишете вірші?

 

- Та що там казати (й.я.в. гетьман Виговський трохи зашарівся, мабуть, від того, що я мимоволі викрив його секрет, і дав команду сердюкам: руйнуйте муст і гатіть ріку! В бойовому запалі від надмірного хвилювання й.я.в. збився на свій рідний поліський діалект і вживав «муст» замість «міст». Через якийсь час Соснівка розлилась, і води захопили москву на переправі, вони почали топитись, і тут на них вдарили українські козаки із засідки та наші союзники — татари. Московці князя Пожарского потрапили в кільце і їх просто нищили, як тепер колорадського жука), я не поет, але яко кожен інтелектуал XVІІ століття не цураюсь поетичного слова й роблю свій посильний вклад у розвиток української філологічної науки.

 

— І треба сказати, В.я.в., цей вклад є досить вагомим, Вас років через 350 назвуть великим реформатором українського правопису і першим практиком фонетичної орфографії, яка, на відміну від московського історико-етимологічного принципу, засвідчує окремішність, автентичність та давність української мови. Виробляючи новий український правопис для Реєстру Війська Запорізького 1649 року, яким принципом Ви послуговувалися?

 

— Пиши, як чуєш, читай, як бачиш.

 

- Пане гетьмане (ми уже гнали московське військо до стін Конотопа, і коні наші, без перебільшення, ступали по ворожих трупах — і це так), Ви ще залишитесь в історії як мистець-каліграф, майстер барокового письма, — дуже вишуканого й емблематичного.

 

- Я стою на тому, що кожен козак яко сотворіння Господнє — істота неповторна, єдина в своїй іпостасі, то чому написання його ім’я не повинно бути таким же неповторним? Тим більше — наймодніші віяння і тенденції стилю «бароко» змушують йти враз з часом. Та й що там казати, та ж Ви знаєте, — маю дар від Бога прегарно писати (побоїще московитів тривало далі, вони відходили до свого табору, танучи на очах, чимало москви потопилось в болоті, багато вирізали українські козаки, а багатьох просто тут татари брали в ясир, в’язали мотуззям з кінського волосу і відправляли в свої обози).

 

- Ваша ексцеленціє, Ви один з найосвіченіших людей своєї доби, письменник, державний діяч, а тепер вже, очевидно, що — видатний полководець (московці біля конотопських валів геть змішались, побачивши це, по них з Конотопу вдарив полковник Гуляницький зі своїм Ніжинським та Чернігівським полками, козаки захопили чимало московських гармат, серед них три мортири, одна з яких є страшно велика, а також дванадцять возів вогнистих куль та провіанту, до всього ж поклали багато ворожого трупу), скажіть, пане гетьмане, що Ви тепер читаєте?

 

- Читаю, Автовізію, я багато (москва зробила спробу контратаки, стрілянина здійнялась, як у голлівудському фільмі, я мимоволі втягнув голову в плечі: московське ядро влучило в коня під й.я.в. гетьманом Виговським, він упав, до нього кинулись сердюки, підвели. «Пропав кунь», — сказав своїм поліським діалектом гетьман, його кінь з відірваною ногою конав в конвульсіях, один із сердюків ударом ятагана позбавив нещасного коня мук, Виговський всунув ногу в стеремено нового коня, як тут в нього влучила московська куля, гетьман ще раз упав, але крови не було, — куля влучила в шкіряний пояс, розірвала його разом з мундиром… через якусь мить гетьман Виговський вже був у сідлі і далі холоднокровно командував боєм), - зараз ось перечитую свою захалявну книжицю — творіння мого заступника, майбутнього канцлера Великого князівства Руського, автора Гадяцького трактату, ідеолога та теоретика національно-визвольної боротьби українського народу, начальника Генерального штабу Збройних сил України Юрія Немирича «Dіscursus de bello Moscovіtіco». Дуже потрібна і своєчасна книга!

 

— Це та, пане гетьмане, що про недавню польсько-московську війну? Видано в Парижі 1634-го року?

 

— Так, Автовізію.

 

— Чого ж, читав, читав: «Московинам вдалося завести у себе рабську залежність. Їхня країна з фортецями і численною силою вояцтва — це все раби… Так що всі вони раби, ніколи справжньої свободи не знали, тепер не знають і знати не бажають, а неволі не відчувають і від неї не втікають, бо вважають свою долю призначеною від Бога і царя».

 

- Який стиліст, який обсерватор, прошу пана Автовізія, а який з пана Немирича геополітик! Який тонкий і проникливий геополітик! Послухай, Автовізію (й.я.в. витягнув з-за халяви свого темно-вишневого чобота книжку у брунатних шкіряних палітурках, на титулі виблискував золотий напис «Dіscursus de bello Moscovіtіco».

 

- Війна з Москвою і новомодний термін «дискурс», Автовізію (князь Трубєцкой разом з рештою московського війська поспішав відступити у напрямку Путивля, татари в’язали свій ясир: князів С.Пожарского, С.Львова, Л.Ляпунова, обох Бутурліних, усіх московських полковників, ротмістрів і капітанів), поки що куди, я зацитую тобі уривок з цієї дивовижної книжки мого приятеля і, мушу сказати, сподвижника пана Юрія Немирича: «Коли ми на москів з одного боку нападемо, їхні постійні вороги — маю на увазі перекопських татарів — до Московії вдеруться. Спонукати татарів до такого союзу може майно тих мешканців, багата здобич, здобич легка і незахищена, від ворогів не загороджена». Що скажеш, Візі?

 

— Тут уся філософія українського імперіалізму, Ваша ясновельможносте, де стисло до геніяльности сконцентровано означення перманентного противника та евентуального союзника України-Руси. А якщо до цього додати ще цитату з Вашої ясновельможности: «Гетьман розпочне проти государових ратних людей стояти і з ними битися, а допомагати йому будуть польські, свейські, волоські ратні люди і кримські татари та турський султан», то отримаємо цілком достойний, дуже лаконічний Катехізис української геополітики XVІІ ст. Як, пане гетьмане?

 

— Сила, Автовізію!

 

— Пане гетьмане, не зважаючи на трохи незвичні умови для нашого інтерв’ю, мої читачі не пробачать мені, якщо не спитаю Вас: якою Ви бачите Україну в майбутньому — підмосковською, підляською, підшведською, чи, може, підтурецькою?

 

— Гай-гай, хлопче, і ти повівся на мій дуже хитрий маневр, зафіксований у Гадяцькому трактаті, складеному вельмивченим паном Немиричем. Так, якийсь час ми, Україна, могли би бути в одній конфедерації з Польщею та Литвою, як Велике Руське князівство. Це пан Немирич, який бував у Европах, так собі уявив, що Україна могла би бути республікою в оточенні королівств, як це є Швейцарія, чи конституційною монархією на взірець Голландії, але я ж бо знаю, що конфедерація з Польщею — це суцільна війна. Як також з Москвою… Тому лише повна державна незалежність Самостійної Соборної України!

 

— Від Сяну до Дону!

 

— Десь так, вельми вправний літописче, Автовізію.

 

— Все це, Ваша ясновельможносте, я опишу в газеті для наших патріотичних читачів…

 

— Якщо будеш писати, Візі, не забудь включити в свій репортаж свідчення про злочин московської окупантської армії проти людства. Я не кажу, літописцю, що ми, українські козаки, святі, — ходили й ми в похід на їх землі, Москву палили, але таких звірств не чинили. Ти знаєш, що в листопаді минулого року банди — військом цю орду не назвеш — кривавого Ромодановського захопили Миргород і Лубни. Ось свідчення про їх дії ніжинського полковника Григорія Гуляницького: «Москва наступає безбожна… все мечем і вогнем розорюють, церкви Божі палять, без усякого милосердя про монастирі, священиків, іноків і інокинь, всіх під меч пускають, а, більше того, над паннами, добрими дівицями і попадями глумління роблять, груди вирізують, і малим дітям не спускають, образам святим очі вилупляють». Записав, Автовізію?

 

— Я, Ваша ясновельможносте, це без будь-якого диктофона запам’ятаю. На все життя, хоча не знати, скільки його мені там залишилось.

 

- Цього (битву виграно, це однозначно, ми ще цього тоді не знали, але цар Олексій Романов впав у тяжке горе. Він, опанований незборимим жахом, дав своїм стольникам наказ готувати евакуацію двору за Волгу, в Ярославль, а тим часом хай усі, без винятку, москвичі йдуть насипати вали довкола Москви, і ходив цей Олексій-цар у жалобній одежі оглядати, як йдуть земляні роботи. Теж тоді ми з й.я.в. гетьманом Виговським не знали, що через 200 з гаком років історик, вже не московський, а російський, С.Соловйов, напише: «Цвіт московської кінноти, що відбув щасливі походи 1654 і 1655 рр., загинув за один день, і вже ніколи після того цар московський не був у силі вивести в поле такого блискучого війська»), брате, ніхто не знає.

 

… Ось на цій оптимістичній ноті, шановні читачі, й закінчилось моє інтерв’ю з й.я.в. гетьманом України, великим князем Руським Іваном Виговським. Не буду заводити ще раз давньої патріотичної пісеньки про те, що пан Виговський, мовляв, не зумів скористатися з результатів Великої Конотопської битви і НЕ:

 

а) закріпив перемогу над військом князя Трубецького повним розгромом московської армії, що дозволило б здійснити вдалий похід на Москву (там попалити все, поруйнувати);

 

б) проголосив повну державну незалежність України-Руси, тим самим обеззброївши своїх противників з числа українського полковництва, які закидали гетьману повернення назад до польського поневолення;

 

в) налагодив структури служби безпеки України, яка б вчасно провела «профілактичну роботу» з лідерами нової опозиції — пп. Т.Цицюрою, В.Золотаренком, Я.Сомком та й самим Юрасем Хмельниченком;

 

г) відмовив кошового отамана Запорізької Січі І.Сірка нападати на дружні гетьманови татарські території;

 

д) послав ката-виконавця до зрадника Безпалого, аби зачитати йому вирок військово-польового суду.

 

… Ти диви! Казав, не буду давньої патріотичної пісеньки, а вийшло, як завжди…

Газета «Едіот Гадаот» Автовізій САМУЕЛІ Битва залізних канцелярій[6]

 

Конотоп — це вам не Бердичів, не Жмеринка, не Черновіце і вже далеко не Одеса. Але й у цьому непривітному для нас містечку я знайшов канцелярію. Ну, не те, що ви подумали, це була більше міняльна контора, до того ж підпільна, до того ж при корчмі, але це був осередок ґешефту в цій жорстокій Україні, підпаленій Хмельницьким одночасно з усіх чотирьох кутів. Думаєте, вона не горить донині? Горить, але не ясним полум’ям, як би… гм… хотілось, а якось тліє, кіптявить, куриться.

 

В тяжкий для українського єврейства час я потрапив у це містечко під такою символічною назвою, як Конотоп: після голокосту, вчиненого цими чубатими фашистами Зінька Хмельницького, поволі почали оживати осередки генделю в цій країні і пожвавлювалась розбудова канцелярій по території. А тут ще ґої знову зчепилися битися між собою. А б’ються вони, ці… ну, ви знаєте… якось нешляхетно, не по-біблейському і навіть не по-давньоримському, — вони ріжуться, як п’яні махновці на черговому весіллі отамана Нестора Івановича, аби його…

 

Ми сиділи у реба Герцля, конотопського чоловіка, якій встиг вийти з голокосту Хмельницького з втратами мінімальними: дві перини, набиті пір’ям, скринька з фальшивими гульденами (цина покрита сусальним золотом), дев’ятдесятдворічна бабця (вмерла не стільки від козацьких шабель, скільки від нервів), цнота двадцятидев’ятирічної кульгавої Двойри та майже новий суконний лапсердак. Справжні ж цінності, як то бочівка із золотими дукатами, перини з пуху, срібні ложки дев’ятдесятдворічної бабці, цнота сімнадцятирічної красуні Сари та таки новий оксамитовий лапсердак, було надійно сховано разом з малим Хаїмком, дружиною Ребекою та самим Герцлем на хуторі козака Вареника, який мав страх Божий від смертовбивства, а також вільноконвертовані золоті гроші любив більше, ніж антисемітську ідею. На цей раз Герцль вижив. І во славу зустрічі наступного року в Єрусалимі знову відкрив у Конотопі корчму… Залізні ми люди, все-таки, залізні наші канцелярії!

 

Ми сиділи у реба Герцля, їли надзвичайно смачну фаршировану щуку, яку приготувала дуже вправна його жона Ребека, і пили солодке грецьке вино. Розмовляли за високе.

 

— Як ви думаєте, реб Самуелі, — спитав мене шановний Герцель, — якщо ґой Гуляницький зі своїми п’ятьма тисячами козаків витримає облогу Конотопа стами тисячами вояцтва ґоя Трубєцкого ще два тижні, то за скільки я продаватиму їм штоф горілки?

 

— Невже за дукат?

 

— А шо ви собі думаєте?!

 

— То ви маєте добрий гендель. Позичте мені сто червінців…

 

— Охо-хо-хо, реб Самуелі, реб Самуелі, хіба ви не знаєте, які тепер тяжкі часи. Я вам позичу тридцять срібних цехінів. Скуштуйте ще щуки.

 

— Чи ви знаєте, реб Герцель, як давно я не їв справжньої фаршированої щуки з медом?

 

— Це я не знаю, скільки ви не їли такої щуки? Це я не знаю, який тепер тяжкий час? Ха!

 

— А ви знаєте, реб Герцель, що на порятунок ґоя Гуляницького йде ґой Виговський зі страшною силою — козаки, поляки, татари?

 

— Шо, я не знаю цих татар? Вони беруть ясир. А ви знаєте, реб Самуелі, вони хочуть, аби нас уже не було?

 

— Не діждуться!

 

… Ще два тижні я жив у корчмі енерґійного Герцеля, щуки більше, правда, не їв, бо облога давалась взнаки. Але на то ми й богообраний народ, аби не пропадати з голоду на цій ґойській війні. Ми мали вдосталь іншої риби, хліба, і навіть молока та меду. На другий день їх ґойського християнського свята — Петра і Павла — до мене підійшов шановний Герцель і сказав радісно:

 

— Ви чули, реб Самуелі, ці ґої побили тих!

 

— Так чого ви крутите, чого не підіймаєте ціну за штоф горілки до одного дуката з половиною?

 

— А ви не чули, що вони розбили їх, облоги Конотопа вже нема, полковник Гуляницький геть погнав князя Трубєцкого в Московію, а князя Пожарского зарізали татари?

 

— А звідки сили в того Гуляницького з його п’ятьма тисячами козаків розбити двісті тисяч московитів?

 

— Як, ви не знаєте, йому на допомогу прийшов гетьман Виговський? Ґой.

 

— Сам?

 

— Сам, з козаками, поляками і татарською ордою! Ви не знаєте, що вони розбили московських ґоїв? То я вам розповім. Слухайте мене. Гетьман Виговський напав на князя Трубєцкого, розбив його вщент. Ви не знали? Стріляли в них з мушкетів, як на полюванні куріпок… Тридцять тисяч московського трупу… тридцять тисяч кацапів уже не запишеться в Чорну сотню!

 

— Я вітаю нас, реб Герцель, а разом з нами вітаю весь український нарід!

 

— Ви думаєте, реб Самуелі, що цей український нарід не на нашу голову? Згадайте, що було десять років тому. Згадайте того фюрера Хмельницького та його запорізьких есесівців!

 

… Важко мені було щось заперечити цьому мужньому єврейському сподвижнику, який не дезертирував з поля впливу, не втік з цієї оскаженілої країни, яку покарав Всевишній. Покарав за невинну корчмарську й орендаторську кров, за спалені ґуральні й монопольки, за розграбовані ломбарди й міняльні контори, за знищені банки й зарізаних лихварів, за розтерзаних канцеляристів на недержавній службі…

 

Попіл спалених канцелярій мусить стукати у наші… наші, словом, ясно.

 

… Через цю ґойську війну я не зумів виконати завдання редакції і написати серію репортажів про функціонування фінансово-промислової групи «Ґевел ґаволім»[7], яка ще до голокосту Хмельницького функціонувала у східноевропейському регіоні. Я мав відвідати канцелярії «ҐҐ» у Кракові, Варшаві, Яссах, затим у Криму, а згодом у Києві, Чигирині, Чернігові, потім — у Москві. Не вийшло, шановні читачі, через цю війну я надовго засів у Конотопі. Але звідки взялась ця війна, чи реб Борисовський з московської канцелярії «ҐҐ» не задумав здійснити перерозподіл сил і капіталів у самій фінансовопромисловій групі «Ґевел ґаволім»? Чи не звідти ростуть вушка цієї війни? Бо чи зумів би князь Трубєцкой без грубих грошей спорядити 200 тисяч війська для походу на Україну?

 

Але нема, як кажуть місцеві ґої, лиха без добра. Перебуваючи у Конотопі, спочатку в облозі, а згодом під час святкування козаками їх великої перемоги, я нарвався на страшенну таємницю, з якою й хочу поділитися з вами, шановними читачами.

 

Просто перед моїми вікнами декілька козаків замордовували за шпигунство на користь Москви старого єврея зі срібною бородою. Старий верещав і випручувався. Тоді Кудря з мортирної команди взяв його голову і сховав її у себе під пахвою. Єврей затих і розчепірив ноги. Кудря правою рукою витягнув кинджал і обережно зарізав старого, не забризкавшись. Потім він стукнув у зачинену раму вікна.

 

— Якщо хто інтересуєтся, — сказав він, — нехай прибере. Це свобідно…

 

І козаки завернули за ріг[8].

 

Я вибіг з будинку, старий єврей був уже цілком мертвий. З власником Конотопської корчми ми занесли труп нещасного в приміщення і поклали на лаву. Згодом прийшов кантор і пронизливим голосом заспівав «Ел молей рахім».

 

Раптом я побачив, що з пазухи трупа виглядає ріжок білого паперу. Дуже білого, як на XVІІ ст. Непомітно для євреїв я витягнув цей папір, сховав собі під полу і вийшов у другу кімнату.

 

Ви знаєте, що то був за папір? Таких паперів не могло бути в XVІІ ст., бо це був дуже білий, як би тепер сказали офсетний, папір. Але це ще не все, — списаний цей папір був не бузиновим чорнилом гусячим пером, а на ньому, — спочатку я своїм очам не повірив, але згодом це підтвердили зрілі очі корчмаря Герцеля та молоді очиці малого Хаїмка, його сина, — нахабно, як на XVІІ ст., розмістився шрифт комп’ютерного набору. «Пентіум» чи «Макінтош», не можу сказати, але одне очевидно: цей аркуш білого фінського паперу побував у лазерному принтері. Звичайно, ви можете мені й далі не вірити, але текст було написано російською мовою. Я прочитав цей текст єврейській громаді Конотопа мовою ориґіналу, — вони нічого не зрозуміли, я переклав їм українською, — вони нічого не зрозуміли, я сяк-так переклав їм спочатку арамейською, потім на івріт, — вони нічого не зрозуміли, тоді я якось переклав на ідиш, — вони нічого не зрозуміли… І не могли зрозуміти, бо й я сам, людина кінця XX ст., мало що зрозумів. Чому, по-перше, цей текст російською мовою; по-друге, навіщо, кому й куди ніс цей папір покійний єврей із срібною бородою; звідки в XVІІ ст. комп’ютер «Ай-Бі-Ем»? І так далі… Ех, гарячий ти на руку, запорожцю Кудре!

 

Зрозуміло, і це цілком очевидно, що цей текст — брудна антисемітська фальшивка, дуже хитро замаскована під витвір самих же євреїв. Розрахунок авторів цієї юдофобщини: зробити так, аби подумали, що це робота євреїв, спрямована на викриття антисемітів, що, зрештою, після всебічного аналізу мало би вдарити по світовому єврействі. Кому це вигідно? Та тим, хто хотів би, аби нас вже не було. Звичайно, вони не діждуться! Тому для того, щоби знати, як лицемірно і цинічно працює світовий антисемітський центр, наважуюсь оприлюднити цю фальшивку. Хоча загадки залишаються: а) чому текст російською; б) куди його ніс покійний старий єврей; в) звідки в XVІІ ст. комп’ютер «Пентіум», і т.д. Зрештою, як усе це потрапило в Конотоп XVІІ ст.? Кому було вигідно АЖ ТАК змістити часово-просторовий континуум? Ось, прочитайте цю маячню і скажіть самі! Ні, ви таки прочитайте!

 

Декалог арійця[9]

 

1. Світом правлять три «М» — масони, мафія і мусульманські кола. Два перші «М» — ворожі арійським націям (германці, романці, слов’яни).

 

2. Найсильніше з трьох «М» перше — масони, їм протистоїть третє «М» (мусульмани). Ворог нашого ворога — наш друг. Саддам Гусейн — остання опора арійського світу.

 

3. Пахани М1 (масони) — фінансисти іудейського племені: Цороц та йому подібні. Центр М1 не в Єрусалимі, а на Волл-стріт.

 

4. Держава Ізраїль — «потьомкінське село» — показуха для наївних. Це те саме, що тризуб і синьо-жовта фана, які номенклатурна олігархія справила національно стурбованим хохлам.

 

5. Мета М1 — принизити, загальмувати й знищити самоідентифікацію арійських націй (німці, скандинави, росіяни, поляки, італійці, іспанці, українці, французи тощо).

 

6. Виконання своїх планів М1 поклали на М2. Мафія — шестьора масонів.

 

7. Однією з найнебезпечніших для М1 є українська нація як нація хліборобів і продуцентів ідей освоєння космосу (Кибальчич, Кондратюк, Корольов, завод «Південьмаш», 14 реальних космонавтів). Цю націю М1 і М2 мають намір перетворити на натовп торгівців.

 

8. Для реалізації своїх цілей М1 не зупиняються ні перед чим: нацькувавши одна на одну величезні арійські групи — германців та слов’ян (Друга світова війна), вони пожертвували кількома мільйонами своїх одноплемінників семітської крови.

 

9. Для послаблення питомо арійських націй М1 вкорінили в їх політикум режими псевдодемократій (Італія, Росія, Україна). У вотчинах М1 (США) та М2 (Південно-Східна Азія) — режими суворої авторитарії.

 

10. Україна останні 500 років є полігоном, на якому М1 і М2 випробовують свою, кожен раз найновішу, «зброю» (технології кабали).

 

… Одне я не можу зрозуміти, шановні читачі, звідки вони у тому XVІІ ст. знали Саддама Гусейна? А так все ясно — клінічна юдофобія, дрібний гітлеризм, маніакальне чорносотенство, сталінський космополітизм, троцкізм під знаком свастики, ку-клукс-клан у боярському кафтані, клерикальний маоїзм, ідеологічна хмельниччина, ідейний голокост, есесівська отаманщина, середньовічний фашизм, інквізиція сумління, печерна ксенофобія, махновщина, петлюрівщина, бандерівщина, моральний геноцид, злочин проти людяности, а іншими словами — антисемітизм звичайний.

 

Але усе це не просто так. Це подяка їхня за наше добро. За те, що ми триста років з VІІ по X ст. потужним Хазарським каганатом захищали їх «арійський світ» від нападів різного штибу степових волоцюг. Як тільки гайдамака Святослав знищив Хазарський каганат, так монгольські номади затопили половину їхнього «арійського світу».

 

Це подяка за те, що ми навчили їх рахувати гроші і вигідно торгувати.

 

Це нам за розумного єврея-міністра при бундючному династичному правителеві.

 

Це за економіку!

 

Це за фінанси!

 

Це за мережу закладів громадського харчування!

 

За — Біблію!

 

Це нам за Новий Завіт і за Ісуса Христа!

 

… Казав один старий мудрий єврей: не роби людям добре, вони тобі цього не простять.

 

Вони тобі обов’язково влаштують єврейський погром, як влаштували це у Києві перший раз 823-го року, коли вигнали з міста хазарів, другий раз — 1024 за мовчазної згоди князя Ярослава, чомусь прозваного Мудрим, третій раз — у чорну годину хмельниччини, четвертий раз — 1905 року, коли розважалась Чорна сотня, п’ятий раз… слухайте, а може, досить?