ХХІХ. Лихо не мовчить

ХХVІІІ. Старе – та поновлене

ХХVІІ. Новий вік

Промайнула воля. Василь Семенович помер. Тепер став панувати син його – невеликого розуму, слабої волі. Накинули кріпакам землі. Чіпка тепер і у громаді не останній, люди поважають. Де хрестини – Чіпку в куми. Став відомий на цілий повіт. У Максима познайомився зі становим Дмитренком. Одного разу він приїхав до Чіпки у гості, привіз новину про земство (вибрати гласних, а ті управу з себе, а управа – заправляє всім). Уранці на майдані зібралася громада. Стоновий поїхав, а у Чіпчинім серці уже ворушилося бажання верховодити. Він радить людям не вибирати панів у громаду.

У Гетьманському з^,їхалися пани, писарі, голови, гласні. Був там і Чіпка. Позвали їх у горниці, почалися вибори. У гласні вибрали Чіпку. Він радів з того, що заробив людську шану. Але вийшло так, що там, де знайшов шану – загубив спокій та долю. Вибір його в управу нікому не був милий. Старшина на нього скоса дивилася. Шовкун знайшов “Дело об покраже пшеницы в коморах помещика Надворного Советника Василия Семеновича Польского и о прибиенин сторожа Деркача”. Дмитренко говорить Чіпці, щоб тікав з управи. Чіпка на це відповів: “… мене люди вибрали …мене люди й скинуть!” Через день прийшов приказ: “устранить гласного Варениченка по неблагонадежности”. Упала ця звістка, як грім. Чіпка їде в Гетьманське, до Пороха. Написав жалобу на пана. Минув тиждень. У предводітеля був бенкет. Принесли туди бумагу, що над ними почалося слєдствіє. Вирішили позбутися цього діла. Шовкун з Чижиком радилися, як би їм здихатися Пороха.

Галя поїхала до батька, бо той захворів. Наступного дня і Чіпка туди поїхав. Максим помер.

А у Гетьманському пани раділи, бо на Чіпчину жалобу прийшов одказ. Відкрилася земська рада. Туди прибули одні пани. Через тиждень чутка про раду оббігла весь повіт (прийнято закон про землю: у кого менше – платить більше).

Чіпці не до того. Похорон, поминки. Дізнався про раду, аж поблід увесь віз злості, кричав: “… а мужик – віл… ори, поки здужає! Дай йому полови, щоб не здох, – та знову запрягай… поки не впаде… А тоді здери з його шкуру на чоботи. Чорти, а не люди!” Дмитренко сказав, щоб не бунтував людей. Чіпка цілу ніч не спав, усе думав.

Явдоха перебралася у Чіпчину хату. Матері не помирилися. Явдоха була горда. Мотря спочатку потакала їй, але не видержала. Почалися сварки, Галі було жалко Мотрі. Постійна гризня доливала отрутою й без того вже отруєне життя Чіпки. Хата йому остогидла. Почав згадувати старе товариство. Грицько став нудним йому, почав випивати, іноді й Галі діставалося. А Чіпка прийде додому – і п^,яними руками пригортає до п^,яного серця свою Галю. Завелися інші порядки в хаті, вона стала притоном гульні п^,яної. Явдоха допомагала йому в його затіях. Коли прийдуть гості – Галя у куток заб^,ється, Мотря на піч залізе. Грицько перестав до них ходити і Христі заборонив. Одначе та іноді бігала до куми та до Мотрі. У хаті горілка тепер господиня. Цілу ніч пропадають, а зранку цілу повозку везуть. Явдоха підтримувала Чіпку, а той, як звір, кидався на кожного заможного чоловіка. Галя – “розбишацька жінка”. Гидким та страшним здавався їй Чіпка. Несподівано померла Явдоха. Чіпка поїхав – три дні не було. Повернувся, везучи повні вози всякого добра. Мотря лаяла, він її вдарив. Уранці стара пішла у волость за те, що її “волоцюга побив”. Чіпка налив волосним, називав матір “сучкою” та грозився побити. Мотря злягла, Галя коло неї ходить. Плакали разом.