ХІ. Махамед

Х. Пани Польські

Генерал помер, а генеральша з синами (10-ти та 12-ти років) їде на село жити. Вистроїла генералових людей, ті вийшли з хлібом-сіллю, але вона не прийняла. Позносили декілька хат, бо ніде було насадити сад; урізали городи, бо вулиця вузька. Дехто з людей втік. Через рік генеральша синів віддала в науку, а повернулася дочка – Віра Семенівна. Звеліла знайти їй дівчину. Кирило Очкур віддав свою старшу доньку – Ганну та й не один він. Почала приймати гостей – палац гуде. Весело розкішно жила генеральша років з п^,ять. Віддала старшу дочку за сусіда – панича, молодшу – за старого гусарського полковника. До найменшої їздив сотник Саєнко (“чумазий хохол”), вона його теж кохала, але мати була проти. Навіть весілля не справляли. “Повіз Саєнко свою молоду жінку до себе в Китайку, – та не повіз посагу…” Зосталася генеральша сама. Завела собі кошаче царство. Дуже не любила горничну Уляну, але подруги в ній душі не чаяли, любили її старе і мале. У всьму, що не траплялося, була винна Уляна. Знемоглася генеральша, скоро померла. Аж ось приїхав з полку старший панич – вилита мати. Осівся Василь Семенович на батьківськім добрі. Дуже йому сподобалася Уляна. Через півроку Василь Семенович зібрався кудись. Покликав Уляну, дозволив покинути їй палац, дав 50 крб., одяг. Через місяць Уляна вийшла заміж за Петра Вареника, а через три місяці народився у них син Іван. Через рік вернувся Василь Семенович з дружиною. Незабаром і брат Степан з дружиною. Поділили Піски. Молода бариня виписала молодого прикажчика – Карпа Дровиченка (Іржа – ба як уїсться). Підбив Василя Семеновича на шостий день і поле назад одібрав. Піщани розпилися, все по шинкам. Пан побудував на Красногорськім хуторі палац і перебрався туди. Щороку – то й дитина (6 дочок, 1 син). Як підріс Улянин Івась узяли його до панича в горниці. “Так же й ледащо Улянин син, а Чіпчин батько.” Дочки у пана як циганки, а у Степана Семеновича – гарні, вже й заміж повиходили. А “циганок” не беруть. Закликав уже у зяті й небагатих. Поробилися зятями Совинські, Кривинські… Кругом Гетьманського – родичі. І всі хотіли їсти.

З половини 20 –х до 60 –х років – золотий вік панування. Все кругом мовчало, терпіло рід панів Польських, та все нижче нагинало голову перед його владикою.

Пісял смерті Мирона й Марини лиха доля зачепила Івана і Мотрю. Іван орав, сіяв, косив… робиш, щоб було що їсти; їси, щоб здужав робити. Підростали хлопці, до всього кидалися із запалом, а найщиріше брався Максим. Зате й швидше набридло, та вже не заставиш. Таку неспокійну натуру викохав старий дід. Душа його прохала волі. А насміятися над ким, украсти – йому дай! Дійшов до літ – біда з ним. Високий, гарний, перший красень на селі. Вся молодь любила його за вдачу, безбоязний норов – всі йому корилися. Сам зведе дівчину – перший потім і насміхається. Не одна наробила сорому батькам. Старі баби прозвали Махамедом. Горілку пив, гуляв. Позаливають очі – та капості людям роблять. Люди жалілись на Максима батькові, але той нічого не міг зробити. Коли генеральша дізналася, що він кріпаків бунтує, то жалілася комісарові. Віддали його у москалі. На три дні їх закрили, а потім випустили попрощатися з родиною, але Максим пішов у шинок з москалями. Іван з того часу не згадував сина: “У мене немає третього сина – і не було ніколи!..” Іван одружив Василя та Ониська, поділив їх, зоставивши свою хату та частину поля москалеві. Скоро помер, Мотря теж. Василь і Онисько почалу сваритися, судитися і обидва збідніли. Дізналися, що Максим живий і вже став старшим над москалями.