ДИСИДЕНТСЬКИЙ РУХ

Українська РСР у цей період продовжувала залишатися складовою частиною СРСР. Відповідно до Конституції СРСР (1977 р.) і Конституції УРСР (1978 р.) вона була проголошена Суверенною Радянською Соціаліс­тичною державою, що добровільно ввійшла до складу Радянського Союзу й могла вільно вийти з нього. Однак така норма існувала тільки формаль­но, фактично ж людям було заборонено навіть думати про незалежність. У цей період зросло всевладдя союзних відомств в Україні, у першу чергу економічне.

ПОЛІТИКО-ІДЕОЛОГІЧНА КРИЗА РАДЯНСЬКОЇ СИСТЕМИ.

Жовтневий (1964 р.) пленум ЦК КПРС усунув від влади М. Хрущова, вищі партійні й державні посади перейшли до Л. Брежнєва. Період «хрущовської відлиги» змінився періодом «застою».

У 60-80-х роках радянсь­ка система досягла найвищої точки свого розвитку. Прийнята в 1961 р. програма КПРС передбачала досягнення в найближчі 20 років основної мети партії — побудови комунізму. Однак незабаром з'ясувалося, що по­будувати суспільство за принципом «від кожного по здібностях — кожно­му по потребах» неможливо. Таким чином, зазнала краху ідея, для дося­гнення якої були витрачені колосальні зусилля комуністичної партії й народу.

Недосяжність мети привела до втрати значною частиною населення віри в комуністичні ідеали. На цьому тлі ідея «розвинутого соціалізму» як три­валого етапу, що повинен був передувати комунізму, була лише спробою партійної номенклатури дезорієнтувати суспільство. Та й сама номенкла­тура, особливо наприкінці 70-х — на початку 80-х років, була деморалізо­вана, а її лідери, головним чином похилого віку, не зовсім чітко уявляли собі стан справ у країні й перспективи її розвитку.

Формально влада в республіці належала Радам народних депутатів, а фактично — була в руках комуністичної партії. Компартія України була невід'ємною складовою частиною КПРС, знаходячись у фарватері її полі­тики. Навіть боязкі спроби П. Шелеста — першого секретаря ЦК КПУ в 1968-1972 рр. — розширити права республіки, стримати русифікацію зустріли рішучий опір центру, Шелест був знятий зі своєї посади. В. Щербицький, що займав посаду першого секретаря ЦК КПУ в 1972-1989 рр., мав яскраво виражену промосковську орієнтацію і спрямовував респуб­ліку в русло «братерської дружби народів СРСР».

Саме в роки його перебування при владі прискорився процес форму­вання номенклатури, що відбувався на основі особистої відданості й орієн­тації на безумовне виконання в Україні вказівок центру.

У політичному курсі, у порівнянні з періодом «хрущовської відлиги», спостерігався процес згортання окремих демократичних завоювань, на­ступ неосталінізму.

Така політика викликала закономірний опір в українському сус­пільстві. Виразниками його стали українські дисиденти. Вони були пред­ставниками інтелігенції, що гостріше від інших верств суспільства відчу­вала наступ тоталітаризму.

У своєму розвитку дисидентський рух пройшов кілька етапів: 1)середина 50-х-1968р – зародження дисидентства, ідеологічне і організаційне оформлення. У цей час проявом дисидентства були протести, звернення до керівників держав, поширення самвидавів.У 1959 році на Львівщині виникла Українська робітничо-селянська спілка на чолі з Л.Лук’яненком, яка вимагала виходу України зі складу СРСР за Конституцією.

2). 1966-8-1976рр- піднесення дисидентського руху і тимчасовий вихід його із підпілля. Цьому сприяли інтервенція радянських військ до Чехословаччини і видання протягом 1970-1974 рр самовидавчого журналу «Український вісник» В.Чорновола, нарада з безпеки та співробітництва в Європі в 1975р, де був підписаний СРСР Гельсінський акт. У 1976 році в Україні для реалізації цього акту була створена Гельсінська група за керівництвом М.Руденка. До її складу входили 37 чоловік ( В.Чорновіл, В.Стус, І.Кандиба). влада їх арештувала. В неволі загинули В.Стус, О.Тихий, Ю.Литвин. Після масових арештів дисидентів, проведених у 1972 р. (жертвами яких стали І. Дзюба, І. Калинець, Є. Сверстюк, І. Світличний, Надія Світлична, Ю. Шухевич та ін.), їх ідеологічною платформою стала ідея відродження української незалежності .)Члени УГГ під­німали свій голос проти зневаги конституційними правами народу, за дій­сний суверенітет України. Цей період продовжувався до початку 80-х ро­ків, коли зусиллями влади дисидентство було фактично цілком загнане в табори. Однак, кинувши людей за ґрати, режим не зміг знищити ідею незалежності

3). етап: середина 80-х років – активізується дисидентський рух у період перебудови ( Українсько-Гельсінська Спілка, Товариство української мови імені Шевченка, товариство «Меморіал», студентське об’єднання «Громада». У 1989 р був створений Народний Рух України за перебудову на чолі з І.Драчем.