Основні покарання

Громадські роботи є основним покаранням (ч. 1 ст. 52 КК), яке поля­гає в примусовому притягненні засудженого протягом строку, встановлено­го вироком суду, до суспільно-корисних робіт, що виконуються ним безоплатно (без оплати його праці) у вільний від основної роботи або на­вчання час, і вид яких визначають органи місцевого самоврядування.

Громадські роботи мають примусовий характер (ч. 1 ст. 50 КК), оскільки призначаються вироком суду, яким особа зобов'язується виконува­ти ті роботи, вид і характер яких визначаються органом місцевого самовря­дування без урахування бажання засудженого і ухилення від яких тягне за собою відповідальність за ч. 2 ст. 389 КК. Проте громадські роботи не мож­на розглядати як примусову працю, оскільки вони виконуються особою на підставі вироку суду (ч. 3 ст. 43 Конституції України).

Характер громадських робіт може бути різним: прибирання вулиць, сміття, благоустрій населених пунктів, ремонт будинків, споруд, доріг, ко­мунікацій, вантажно-розвантажувальні, сільськогосподарські роботи тощо. При притягненні засудженого до громадських робіт може враховуватися йо­го професія, спеціальність, кваліфікація (наприклад, слюсар-сантехнік може використовуватися для ремонту відповідного його спеціальності обладнан­ня). Особа може також залучатися до виконання і некваліфікованих, у то­му числі трудомістких, робіт (прибирання сміття, розчищення доріг та ву­лиць від снігу тощо).

Громадські роботи мають безоплатний характер і здійснюються засудженим без оплати його праці (ч. 1 ст. 56 КК). Оскільки зазначені роботи особа виконує не за умовами трудового договору, а на підставі вироку суду, то час їх виконання не зараховується до трудового стажу засудженого. Надання засудженому щорічної чергової відпустки за основним місцем роботи не припиняє виконання вироку і покарання у виді громадських робіт(ч. 2ст. 82 Виправно-трудового кодексу (далі — ВТК).

Громадські роботи є строковим видом покарання: вони обчислюються в годинах і у відповідності до ч. 2 ст. 56 КК призначаються на строк (у межах) від шістдесяти до двохсот сорока годин. Закон не тільки визначає мінімальні і максимальні межі цього виду покарання, а й встановлює:

а) час його відбування — вільний від основної роботи або навчання засудженого (ч. 1 ст. 56 КК);

б) максимальну кількість годин на день, протягом яких за­суджений зобов'язаний виконувати (відбувати) громадські роботи — не більше чотирьох годин (ч. 2 ст. 56 КК).

Вільним від основної роботи або навчання визнається час, що залишається після робочого дня чи навчального процесу, за винятком нічного часу (з 22.00 до 6.00), протягом якого відповідно до законодавства особа має право на відпочинок. Вільними від роботи чи навчання є також вихідні та святкові дні. Оскільки громадські роботи виконуються у вільний від основ­ної роботи чи навчання час, вони відбуваються, як правило, за місцем про­живання засудженого (у тому ж районі, місті). Непрацюючі працездатні осо­би можуть залучатися до таких робіт у будь-який час, проте також за місцем їх проживання і не більше чотирьох годин на день.

Громадські роботи призначаються у випадках, коли це основне покарання передбачене в санкції статті Особливої частини КК, за якою засуджується винний (ч. 4 ст. 52 КК), за винятком їх призначення в порядку пе­реходу до іншого, більш м'якого виду основного покарання на підставі ч. 1 ст. 69 КК (див. коментар до ст. 69 КК).

Застосування громадських робіт можливе також при заміні штрафу у ви­падках неможливості його сплати (ч. 4 ст. 53 КК) та при заміні покарання або невідбутої його частини на підставі ст. 82, ч. 4 ст. 83, статей 85—87 КК.

Відповідно до ч. 3 ст. 56 КК громадські роботи не можуть бути призначені чотирьом категоріям засуджених:

а) особам, визнаним інвалідами першої або другої групи;

б) вагітним жінкам;

в) особам, які досягли пенсійного віку;

г) військовослужбовцям строкової служби. Зазначений стан особи (наприклад, інвалідність) чи її вік (наприклад, пенсійний) встановлю­ються на момент постановлення судом вироку.

Якщо після винесення вироку засуджений до громадських робіт виз­наний інвалідом першої або другої групи, досяг пенсійного віку, а засудже­на до цього покарання жінка стала вагітною, то за поданням кримінально-виконавчої інспекції такі особи звільняються судом від відбування (усього строку) або подальшого відбування (частини строку) цього покарання (ч. 3 ст. 82¹⁰ ВТК).

Засуджені до громадських робіт не підлягають звільненню від відбування цього покарання з випробуванням (ст. 75 КК), умовно-достроковому звільненню від подальшого його відбування (ст. 81 КК). Невідбута частина цього покарання не може бути замінена іншим, більш м'яким видом пока­рання (ст. 82 КК), а повне або часткове звільнення від відбування громадсь­ких робіт можливе лише на підставі статей 84—87 КК.

Покарання у виді громадських робіт може бути призначене неповнолітньому з додержанням вимог ч. 1 ст. 100 КК.

Порядок та умови виконання (відбування) покарання у виді громадсь­ких робіт регулюються Розділом ІІІ-Б ВТК.

Ухилення від відбування покарання у виді громадських робіт має наслідком відповідальність за ч. 2 ст. 389 КК.

Виправні роботи є основним покаранням (ч. 1 ст. 52 КК), відповідно до якого на засудженого протягом строку, визначеного вироком суду:

а) покла­дається обов'язок працювати за місцем його роботи;

б) встановлюється за­борона на звільнення за власним бажанням і зміну місця роботи;

в) заборо­няється виїзд за межі України без дозволу кримінально-виконавчої інспекції;

г) у примусовому порядку провадяться щомісячні відрахування із суми заробітку в доход держави (ст. 98 ВТК).

Виправні роботи призначаються судом і відбуваються засудженим тільки за місцем його роботи на підприємствах, в установах чи організаціях незалежно від форми власності. Тому судам, як правило, не слід признача­ти виправні роботи особам, що вчинили злочини, пов'язані з виконанням ними службових або професійних обов'язків, оскільки залишення винного на тій же роботі (посаді) може призвести до послаблення запобіжного впли­ву цього покарання.

Виправні роботи належать до числа строкових видів покарань і можуть бути призначені судом на строк від шести місяців до двох років. Проте час щорічної чергової відпустки, наданої засудженому відповідно до трудового законодавства, не зараховується в строк покарання (ч. 2 ст. 95 ВТК). Відповідно до ч. 3 ст. 95 ВТК суд може включити (зарахувати) час відбу­вання покарання у виді виправних робіт у загальний трудовий стаж засуд­женого в порядку, передбаченому ст. 414' КПК. При цьому слід враховува­ти, що зарахування строку покарання у трудовий стаж здійснюється за кло­потанням засудженого, залежить від його поведінки та ставлення до праці в процесі відбування покарання і є правом, а не обов'язком суду.

Обов'язковим елементом покарання у виді виправних робіт є утримання (відрахування) із суми заробітку засудженого, які провадяться у прибу­ток держави в розмірі, встановленому вироком суду, у межах від десяти до двадцяти відсотків. Ці відрахування провадяться за кожний відпрацьований засудженим місяць (щомісячно) при виплаті заробітної плати з усієї суми заробітку, незалежно від наявності претензій до засудженого за виконавчими документами. Порядок провадження утримань із заробітку встановлений ст. 98 ВТК.

Виправні роботи призначаються у випадках, коли це основне покарання передбачене в санкції статті Особливої частини КК (ч. 4 ст. 52 КК), за винятком їх призначення в порядку переходу до іншого, більш м'якого ви­ду основного покарання на підставі ч. 1 ст. 69 КК.

При призначенні виправних робіт за два чи більше злочинів, які входять у сукупність (ст. 70 КК) або за кількома вироками (ст. 71 КК), складанню підлягають лише строки цього покарання, а розміри відрахувань із заробітку не складаються, а обчислюються за кожний злочин (за кожним ви­роком) самостійно.

Виправні роботи належать до числа загальних (універсальних) видів покарань і по суті можуть бути призначені будь-якому суб'єкту злочину,за винятком тих осіб, вичерпний перелік яких наведений у ч. 2 ст. 57 КК. До них, зокрема, належать:

1) вагітні жінки;

2) жінки, що перебувають у відпустці по догляду за дитиною;

3) непрацездатні особи;

4) особи, які не досягли шістнадцятирічного віку;

5) особи, що досягли пенсійного віку;

6) військовослужбовці;

7) працівники правоохоронних органів;

8) нотаріуси;

9) судді;

10) прокурори;

11) адвокати;

12) державні службовці;

13) службові особи органів місцевого самоврядування.

При цьому закон враховує стан особи (наприклад, вагітність, непрацездатність), її вік (наприклад, пенсійний), службове, професійне становище підсудного (наприклад, працівник правоохоронного органу, адвокат) на момент постановлення ви­року суду. Тому, якщо на час винесення судом вироку підсудний вже не обіймає колишню посаду чи не виконує зазначені в ч. 2 ст. 57 КК професійні обов'язки (наприклад, звільнений з органів місцевого самоврядування або позбавлений свідоцтва на право заняття адвокатською діяльністю), то при­значення такого покарання, як виправні роботи, не виключається.

Виправні роботи не тільки призначаються, а й можуть виконуватися лише працездатними особами (ч. 2 ст. 57 КК). Тому відповідно до ч. 3 ст. 57 КК особам, що стали непрацездатними після постановлення вироку, суд за поданням кримінально-виконавчої інспекції (ч. 2 ст. 96 ВТК) може замінити призначені виправні роботи штрафом із розрахунку: три неоподат­ковуваних мінімуми доходів громадян за один місяць виправних робіт. Та­ка заміна здійснюється в порядку, передбаченому ст. 410 КПК.

Якщо після постановлення вироку засуджений досяг пенсійного віку або жінка, засуджена до виправних робіт, стала вагітною, то за поданням кримінально-виконавчої інспекції такі особи звільняються судом від відбу­вання (від усього строку) або подальшого відбування (від невідбутої части­ни строку) виправних робіт (ч. З ст. 96 ВТК).

Покарання у виді виправних робіт застосовується також у випадках:

а) заміни штрафу при неможливості його сплати на підставі ч. 4 ст. 53 КК;

б) заміни покарання або невідбутої його частини на підставі ст. 82, ч. 4 ст. 83, статей 85-87 КК.

Особа, засуджена до виправних робіт, може бути умовно-достроково (ст. 81 КК) або достроково (статті 84—87 КК, ч. З ст. 96 ВТК) звільнена від їх відбування.

Виправні роботи можуть бути призначені неповнолітньому у віці від 16-ти до 18-ти років із дотриманням вимог частин 2 та 3 ст. 100 КК (див. коментар до ст. 100 КК).

Порядок та умови виконання (відбування) покарання у виді виправ­них робіт регулюються Розділом VI ВТК.

Ухилення від відбування покарання у виді виправних робіт має наслідком відповідальність за ч. 2 ст. 389 КК.

Службові обмеження для військових є основним покаранням (ч. 1 ст. 52 КК), відповідно до якого протягом строку його відбування, установ­леного вироком суду:

а) засуджений не може бути підвищений за посадою;

б) не може бути підвищений у військовому званні;

в) покарання не зарахо­вується йому в строк вислуги років для присвоєння чергового військового звання;

г) із суми його грошового забезпечення в примусовому порядку про­вадиться відрахування в доход держави (ч. 2 ст. 58 КК).

Службові обмеження є своєрідним видом виправних робіт для військовослужбовців. Тому цей вид покарання є спеціальним, який призначається судом лише військовослужбовцям (за винятком військовослужбовців стро­кової служби) та відбувається засудженим за місцем його військової служби.

Покарання, передбачене ст. 58 КК, є строковим і призначається судом у межах (на строк) від шести місяців до двох років. Обов'язковим елемен­том цього покарання є утримання (відрахування) з грошового забезпечення військовослужбовців, які провадяться в доход держави у розмірі, встановле­ному вироком суду, в межах від десяти до двадцяти відсотків. Відрахуван­ня провадяться щомісячно з усієї суми грошового забезпечення військово­службовця незалежно від наявності претензій до засудженого за виконавчи­ми документами.

Службові обмеження для військовослужбовців можуть бути призначені за вироком суду лише як основне покарання (ч. 1 ст. 52 КК) у випадках:

а) якщо це покарання передбачене в санкції статті Особливої частини КК, за якою засуджується винний (ч. 4 ст. 52 КК). У санкціях статей Особливої частини КК воно передбачене лише в нормах, які встановлюють відповідальність за військові злочини (частини 1 статей 402—404, 411, 412, 414, 423, 425, 426, ч. 2 ст. 407 КК);

б) якщо це покарання не передбачене в санкції статті Особливої частини КК, але суд, з огляду на обставини справи та особу засудженого, вважати­ме за можливе замість обмеження або позбавлення волі на строк не більше двох років призначити військовослужбовцю службові обмеження на той са­мий строк (ч. 1 ст. 58 КК). Отже, покарання призначається у цьому випад­ку за розсудом суду і здійснюється у два етапи:

1) на першому з них суд призначає військовослужбовцю покарання у виді обмеження (ст. 61 КК) чи позбавлення волі (ст. 63 КК) на строк не більше двох років відповідно до тієї санкції статті Особливої частини КК, за якою засуджується винний;

2) на другому етапі суд, мотивуючи своє рішення у вироку і посилаючись на ч. 1 ст. 58 КК, замість призначеного (замінюючи призначене) ним обме­ження або позбавлення волі, застосовує до військовослужбовця службові об­меження на той самий строк. У останньому випадку суд вправі призначити службові обмеження за вчинення військовослужбовцем як військового, так і будь-якого іншого злочину;

в) якщо це покарання призначається (але тільки військовослужбовцю) в порядку переходу до іншого, більш м'якого виду основного покарання на підставі ч. 1 ст. 69 КК (див. коментар до ст. 69 КК).

При призначенні військовослужбовцю покарання у виді службових обмежень за два або більше злочинів, які входять у сукупність (ст. 70 КК) або за кількома вироками (ст. 71 КК), складанню підлягають лише строки цьо­го покарання, а розміри відрахувань із грошового забезпечення не склада­ються, а обчислюються за кожний злочин (за кожним вироком) самостійно.

Покарання у виді службових обмежень може бути також застосоване до військовослужбовця в порядку заміни покарання або невідбутоїйого частини більш м'яким на підставі ч. 4 ст. 83 чи статей 85—87 КК.

Військовослужбовець, засуджений до службових обмежень, може бути звільнений від їх відбування: а) з випробуванням (ст. 75 КК); б) умовно-достроково (ст. 81 КК); в) достроково (ч. 4 ст. 83, ч. З ст. 84, статті 85-87 КК).

Покарання, передбаченест. 58 КК, до неповнолітніх не застосовується (ч. 1 ст. 98 КК).

Арешт є основним покаранням (ч. 1 ст. 52 КК), відповідно до якого засуджений на строк, встановлений вироком суду, поміщається в спеціальну установу — арештний дім (ст. 100 ВТК) і утримується в ньому в умовах ізоляції від суспільства (ч. 1 ст. 60 КК, ч. 1 ст. 101 ВТК). При цьому на засуджених до арешту поширюються правообмеження, встановлені виправно-трудовим законодавством для осіб, що відбувають покарання у виді позбав­лення волі (ст. 101 ВТК). Особи, засуджені до арешту, тимчасово, до ство­рення арештних домів, відбувають покарання в слідчих ізоляторах (в'язни­цях) за місцем засудження («Інструкція про організацію виконання пока­рання у виді арешту в установах кримінально-виконавчої системи», затвер­джена наказом Державного департаменту з питань виконання покарань від 31 серпня 2001 р. № 158).

Арешт є строковим видом покарання і відповідно до ч. 1 ст. 60 КК може бути призначений судом на строк від одного місяця до шести місяців.

Арешт належить до числа загальних (універсальних) видів покарань і може застосовуватися до будь-яких осіб, за винятком тих, які зазначені у вичерпному переліку в ч. З ст. 60 КК. До них належать:

а) особи віком до шістнадцяти років;

б) вагітні жінки;

в) жінки, що мають дітей віком до се­ми років. При цьому слід враховувати, що вік особи, стан вагітності або на­явність дитини є перешкодою для призначення покарання у виді арешту ли­ше в тому випадку, якщо ці обставини мали місце не на момент вчинення злочину, а на момент постановлення вироку суду.

Якщо арешт призначається військовослужбовцю, то відповідно до ч. 2 ст. 60 КК засуджений відбуває його на гауптвахті. При цьому арешт із відбу­ванням його на гауптвахті може бути призначений як військовослужбовцям із числа офіцерського складу, так і тим, які проходять строкову військову службу за призовом або служать за контрактом. Особливості відбування арешту військовослужбовцями регулюються ст. 105 ВТК.

Арешт може бути призначений судом лише у випадках, якщо це основ­не покарання передбачене в санкції статті Особливої частини КК (ч. 4 ст. 52 КК), за винятком його призначення в порядку переходу до більш м'якого виду основного покарання на підставі ч. 1 ст. 69 КК. В Особливій частині КК арешт передбачений в альтернатив­них санкціях за злочини невеликої (наприклад, ст. 124, ч. 2 ст. 125, ч. 1 ст. 129 КК) або середньої (наприклад, ч. 1 ст. 130, ч. 2 ст. 136 КК) тяжкості.

Застосування арешту також можливе в порядку заміни покарання або невідбутої його частини на підставі ст. 82, ч. 4 ст. 83, статей 85—87 КК.

Особи, засуджені до арешту, не підлягають звільненню від відбування цього покарання з випробуванням (статті 75, 79 КК), умовно-достроковому звільненню (ст. 81 КК), а невідбута частина арешту не може бути замінена більш м'яким покаранням (ст. 82 КК). Проте особа, засуджена до арешту, може бути достроково звільнена від відбування цього покарання або від по­дальшого його відбування на підставі статей 84—87 КК.

Покарання у виді арешту застосовується до неповнолітніх, які на час постановлення судом вироку досягли 16-річного віку, з додержанням вимог ст. 101 КК.

Порядок та умови виконання (відбування) покарання у виді арешту регулюються Розділом VІ-А ВТК, а також «Інструкцією про організацію виконання покарання у виді арешту в установах кримінально-виконавчої системи».

Втеча засудженого, який відбуває покарання у виді арешту, має наслідком відповідальність за ст. 393 КК.

Обмеження волі (ст. 61 КК) полягає в триманні засу­дженого в кримінально-виконавчій установі відкритого типу – виправному центрі (статті 11, 16, 56 КВК) без ізоляції від су­спільства, але в умовах здійснення за ним нагляду та обов’яз­кового залучення засудженого до праці.

Обмеження волі призначається у межах від одного до п’яти років у випадках, якщо це покарання безпосередньо передба­чене в санкції статті Особливої частини КК, за винятком його застосування на підставі ч. 1 ст. 69 КК.

Відбування цього покарання завжди пов’язане з обов’язко­вим залученням засудженого до праці, тому в ч. 3 ст. 61 КК встановлюється, що воно не призначається неповнолітнім, ва­гітним жінкам та жінкам, які мають дітей віком до чотирнад­цяти років, особам, що досягли пенсійного віку, військовослуж­бовцям строкової служби та інвалідам першої та другої групи.

6. Тримання в дисциплінарному батальйоні військово­службовців (ст. 62 КК) застосовується лише до військовослуж­бовців строкової служби. Це покарання полягає у примусовому направленні засудженого на строк у межах від шести місяців до двох років в особливу військову частину — дисциплінарний ба­тальйон, який призначений для відбування покарання військо­вослужбовцями, що вчинили злочини під час проходження ними дійсної (строкової) військової служби (ст. 17 КВК).

Відповідно до ч. 6 ст. 71 КВК та Положення про дисциплі­нарний батальйон у Збройних Силах України від 5 квітня 1994 р. особи, які відбувають покарання в дисциплінарному баталь­йоні, виконують обов’язки та користуються правами, встанов­леними законодавством для військовослужбовців строкової служби, з обмеженнями, передбаченими у статтях 71–85 КВК. Після відбуття покарання вони направляються у свою військо­ву частину для подальшого проходження служби. Проте час перебування в дисциплінарному батальйоні в строк служби не зараховується.

Тримання в дисциплінарному батальйоні призначається: 1) якщо це покарання безпосередньо передбачене в санкції статті Особливої частини КК, за якою засуджується винний (наприк­лад, ч. 1 ст. 404, ч. 2 ст. 406 КК); 2) якщо суд, враховуючи обстави­ни справи та особу засудженого, вважатиме за можливе замінити позбавлення волі на строк не більше двох років триманням у дис­циплінарному батальйоні на той самий строк (ч. 1 ст. 62 КК). Така заміна можлива при засудженні військовослужбовця не тільки за військовий, а й за будь-який інший злочин; 3) якщо три­мання в дисциплінарному батальйоні застосовується до військо­вослужбовців строкової служби на підставі ч. 1 ст. 69 КК.

Якщо у ч. 1 ст. 62 КК передбачена можливість заміни по­збавлення волі триманням у дисциплінарному батальйоні, то у ч. 2 цієї норми встановлена заборона на застосування такої заміни щодо осіб, які раніше відбували покарання у вигляді позбавлення волі. Такими визнаються особи, які раніше були засуджені до позбавлення волі за вироком суду, реально відбу­вали хоча б частину строку цього покарання і судимість у яких не погашена чи не знята у встановленому законом порядку.

У постанові Пленуму Верховного Суду України «Про прак­тику призначення військовослужбовцям покарання у виді три­мання в дисциплінарному батальйоні»²від 28 грудня 1996 р. (із змінами від 26 грудня 2003 р.) роз’яснюється, що особи, яким призначене це покарання, є військовослужбовцями строко­вої служби (ч. 6 ст. 71, ч. 2 ст. 72 КВК), тому їх втечу з гаупт­вахти або інше ухилення від військової служби до прибуття в дисциплінарний батальйон, а також під час відбування там покарання слід кваліфікувати залежно від спрямованості умислу, способу та тривалості ухилення за статтями 407, 408 або 409 КК.

Позбавлення волі є основним покаранням (ч. 1ст. 52 КК), відповідно до якого засуджений ізолюється від суспільства шляхом поміщення його на строк, встановлений вироком суду, в спеціальну кримінально-виконавчу установу. При відбуванні цього покарання засуджений обмежуєтьсяв правівільного пересування, виборі місця проживання і роботи, в спілкуванні зі своїми близькими, використанні свого часу; його життя та діяльність підпорядковується режиму відбування покарання тощо.

Позбавлення волі відбувається засудженим у виправно-трудових установах, вид яких і відповідний режим визначаються Державним департамен­том України з питань виконання покарань (статті 12, 19 ВТК).

Позбавлення волі належить до загальних (універсальних) покарань і може бути призначене будь-якій особі, за винятком тих обмежень, що вста­новлені для застосування цього покарання щодо неповнолітніх.

Позбавлення волі є покаранням строковим і відповідно до ч. 2 ст. 63 КК може бути призначене в межах (на строк) від одного до п'ятнадцяти років.

Покарання у виді позбавлення волі може бути призначене судом лише в тому випадку, якщо воно передбачене в санкції статті Особливої частини КК, за якою засуджується винний. Якщо така санкція є альтернативною і у неї поряд із позбавленням волі передбачені інші, менш суворі види пока­рань, то призначення судом позбавлення волі повинне бути обов'язково мо­тивоване у вироку (ч. 2 ст. 334 КПК).

Покарання у виді позбавлення волі не може бути призначене в поряд­ку переходу до іншого, більш м'якого виду покарання на підставі ч. 1 ст. 69 КК, оскільки більш суворе порівняно з ним довічне позбавлення волі (ст. 64 КК) у всіх випадках фігурує в санкціях статей Особливої частини КК в альтернативі з позбавленням волі на певний строк. Тому на підставі ч. 1 ст. 69 КК можливе лише призначення позбавлення волі нижче від най­нижчої межі, встановленої для цього виду покарання в конкретній санкції.

Застосування позбавлення волі як більш м'якого покарання можливе лише на підставі ч. 2 ст. 87 КК, коли актом про помилування здійснюється заміна призначеного судом довічного позбавлення волі (ст. 64 КК) покаранням, передбаченим ст. 63 КК, на строк не менше двадцяти п'яти років.

Призначене судом покарання у виді позбавлення волі на строк не більше двох років може бути замінене військовослужбовцям покаранням у виді службових обмежень або у виді три­мання в дисциплінарному батальйоні. Заміна позбавлення волі або невідбутої його частини більш м'яким видом покарання можлива і при застосуванні ст. 82, ч. 4 ст. 83, статей 85—87 КК.

Особа, засуджена до позбавлення волі, може бути звільнена від його відбування:

а) з випробуванням (статті 75, 79 КК);

б) умовно-достроково (ст. 81 КК);

в) достроково (статті 83—87 КК).

Покарання у виді позбавлення волі призначається неповнолітнім із дотриманням вимог ст. 102 КК (див. коментар до ст. 102 КК).

Порядок та умови відбування (виконання) покарання у виді позбав­лення волі регулюються Розділом III ВТК.

За злісну непокору вимогам адміністрації виправної установи, а також за дії, що дезорганізують роботу такої установи, особа, засуджена до позбав­лення волі, може бути притягнута до відповідальності за статтями 391 або 392 КК. Ухилення від відбування покарання у виді позбавлення волі має наслідком відповідальність за ч. З ст. 390 КК, а втеча з місця позбавлен­ня волі — за ст. 393 КК.

Довічне позбавлення волі (ст. 64 КК) є найбільш суво­рим видом покарання, згідно з яким засуджений ізолюється від суспільства шляхом примусового поміщення його до спеціаль­ної кримінально-виконавчої установи (виховної колонії мак­симального рівня безпеки (ч. 2 ст. 18, ч. 1 ст. 150 КВК) без за­значення у вироку конкретного строку тримання там.

Довічне позбавлення волі замінило собою смертну кару, застосування якої допускалося за ст. 24 КК 1960 р. У своєму рішенні від 29 грудня 1999 р. Конституційний Суд України визнав, що норми КК 1960 р., які передбачають можливість застосування смертної кари (розстрілу), суперечать Консти­туції України і тому не підлягають застосуванню. Засно­вуючись на цьому рішенні, Верховна Рада України 22 квітня 2000 р. прийняла закон, згідно з яким смертну кару було ви­лучено з КК і замінено покаранням у вигляді довічного поз­бавлення волі.

Порядок та підстави призначення довічного позбавлення волі передбачені у ч. 1 ст. 64 КК, відповідно до якої це пока­рання: а) встановлюється за вчинення особливо тяжких зло­чинів (ч. 5 ст. 12 КК); б) застосовується лише у випадках, спе­ціально передбачених у КК, тобто в санкціях статей його Особ­ливої частини (наприклад, статті 112, 348, 379, 400, ч. 2 ст. 439 КК); в) призначається лише за умови, якщо суд не вважає за можливе застосувати позбавлення волі на певний строк.

У санкціях статей Особливої частини КК довічне позбавлен­ня волі передбачене в альтернативі з позбавленням волі на пев­ний строк (наприклад, ч. 2 ст. 115, ч. 3 ст. 258, ч. 4 ст. 404 КК), тому в разі його призначення суд має навести у вироку мотиви свого рішення, які б свідчили про доцільність застосування до засудженого саме довічного позбавлення волі (п. 28 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 р.).

Згідно з ч. 2 ст. 64 КК довічне позбавлення волі не засто­совується:

а) до осіб, які вчинили злочини у віці до 18 років;

б) до осіб у віці понад 65 років;

в) до жінок, які перебували в стані вагітності під час вчинення злочину або на момент постановлення вироку.

Відповідно до ч. 3 ст. 43 КК це покарання не може бути призначене і тим особам, які вчинили злочини, передбачені у ч. 2 ст. 43 КК, під час виконання ними спеціаль­ного завдання із запобігання чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації.

Засуджені до довічного позбавлення волі не підлягають звільненню від цього покарання і лише у разі застосування до них акта про помилування (ч. 2 ст. 87 КК) довічне позбавлен­ня волі може бути замінене позбавленням волі на строк не мен­ше двадцяти п’яти років. Клопотання про помилування може бути подане лише після відбуття засудженим не менше 15 років позбавлення волі (ст. 4 Положення про порядок здійснення помилування від 12 квітня 2000 р.).