Види методів державного управління

Методи державного управління досить різноманітні, оскільки неоднаковим є статус і повноваження суб’єктів та об’єктів управління, крім того, у процесі діяльності державних органів виникають різні за своєю правовою природою та наслідками правовідносини. Все це зумовлює необхідність поділу методів державного управління на види у залежності від того чи іншого критерію. Традиційно всі управлінські методи поділяють на наукові та ненаукові, демократичні й недемократичні, державні й громадські тощо. Відзначимо, що єдиної класифікації методів державного управління, яка б задовольняла всіх дослідників та була прийнята як основна, немає. В науці адміністративного права є різні погляди на вказану проблему, тому окремі автори пропонують власне бачення питання щодо класифікації методів державного управління. Проте варто відзначити, що кожна з класифікацій, не є вичерпною, а тому органічно доповнює інші. Зокрема, вітчизняний вчений Г.Атаманчук виділяє такі види методів державного управління: морально-ідеологічні, соціально-полі­тичні; економічні, адміністративні. На думку російського дослідника Ю. Козлова, основ­ними видами методів державного управління є дві групи: позаеконо­мічного (прямого) і економічного (непрямого) впливу. А. Лунєв ви­окремлює морально-політичні, економічні, організаційні, адмініст­ративно-директивні методи державного управління.

Вітчизняний вчений С.Г. Стеценко поділяє методи державного управління на дві групи. Так, залежно від міри використання владних повноважень він виокремлює такі методи як: переконання, примус та заохочення.

Переконання — це один із основних адміністративно-правових ме­тодів, який проявляється в застосуванні способів впливу на свідомість та поведінку людей і проявляється у використанні різних роз’яснювальних, виховних, органі­заційних заходах для формування волі підвладного. Способами тако­го методу є навчання, виховання, пропаганда, роз’яснення, обмін досвідом, агітація, обговорення поведінки та ін.

Ідеологія державної політики має будуватися з урахуванням саме головної ролі саме переконання серед інших методів державного управління. Додержання встановлених правил поведінки має стати усвідомленою поведінкою для суб’єктів державного управління.

Заохочення — це такий спосіб впливу, який через інтереси, свідо­мість направляє волю людей на здійснення корисних, з точки зору суб’єкта управління, справ.

Метод заохочення характеризується такими ознаками, як:

· фактичною підставою для нього є заслуга, діяння, яке позитивно оцінюється суб’єктами влади;

· пов’язаний з оцінкою уже здійснених дій;

· персоніфікований, застосовується по відношенню до окремих індивідуальних або колективних суб’єктів;

· проявляється у моральному схваленні, наділенні правами, пільгами, матеріальними цінностями та іншими благами.

Заохочення базується на використанні природних людських психологічних особливостей. Заохочення є своєрідним стимулом, який змушує людину вчиняти правомірні дії, корисні для держави і суспільства. Основними способами заохочення є подяка, премія, грамота, нагорода, пільга, квота, спеціальний економічний режим тощо. Одним із проявів методу заохочення є нагородження державними нагородами України. Вони наділені вищою формою відзначення громадян за видатні заслуги у розвитку економіки, науки, культури, соціальної сфери, захист Вітчизни, охорону конституційних прав і свобод людини, державне будівництво та громадську діяльність, за інші заслуги перед Україною. Перелік державних нагород визначений статтею 10 Закону „Про державні нагороди України”. Почесні звання присвоюються особам, які працюють у відповідній галузі економічної та соціально-культурної сфери, як правило, не менше десяти років, мають високі трудові досягнення і професійну майстерність, якщо інше не встанов­лено положенням про почесне звання України. До державних нагород належать: звання Герой України; орден, медаль, відзнака „Іменна вогнепальна зброя”, почесне звання України, Державна премія України, президентська відзнака.

Примус – це метод державного впливу на конкретних осіб з метою забезпечення необхідної поведінки фізичних чи юридичних осіб у сфері виконавчої влади з метою виконання загальнообов’язкових правил і норм в конкретних галузях життєдіяльності суспільства.

Застосування переконання, заохочення та примусу не варто протиставляти один одному. Вони можуть застосовуватися комплексно та органічно доповнювати один одного, що дасть змогу отримати бажаний, корисний для держави і суспільства результат.

Залежно від характеру впливу суб’єкта управління на об’єкт управління розрізняють методи прямого (адміністративного) впливу та непрямого (економічного) впливу.

Метод прямого впливу проявляється в односторонньому владному впливові на об’єк­ти управління, який є обов’язковим для останнього. У разі невиконання розпорядження, рішення, наказу об’єкт управління притягується до адміністративної або дисциплінарної відповідальності. При застосу­ванні даного методу об’єкт управління позбавлений права вибору варіанта поведінки, здійснення своєї діяльності за власним розсудом. Метод прямого впливу характеризується наявністю такого забезпечуваль­ного заходу, як контроль, який показує дійсний стан справ і його відповідність вимогам суб’єкта управління. Прикладом методів прямого впливу може бути:

- встановлення обов’язковості вчинення чи заборони певних дій (наприклад, обов’язковість подання декларації про доходи особами, які балотуються на пост Президента України чи заборона порушення правил дорожнього руху);

- здійснення контролю та нагляду. Варто мати на увазі, що здійснення контролюючих заходів передбачає можливість безпосереднього втручання в діяльність підконтрольного суб’єкта аж до зупинення його діяльності, тоді як реалізація наглядових повноважень передбачає лише виявлення порушень в діяльності піднаглядного об’єкта та повідомлення про ці факти відповідні уповноважені органи;

- надання дозволу на здійснення окремих дій. Так, законодавство України передбачає необхідність отримання документів дозвільного характеру при здійсненні окремих видів підприємницької діяльності: отримання ліцензій, дозволів, сертифікатів тощо. Зокрема, дозвільні документи потрібні при занятті нотаріальною діяльністю, для надання медичних послуг, при здійсненні банківської діяльності, при обробці та видобуванні дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння тощо;

- здійснення реєстрації, наприклад, обов’язковість державної реєстрації об’єднання громадян, суб’єкта господарювання-юридичної особи тощо.

Адміністративні методи державного управління є надзвичайно важливими у тих випадках, коли здійснюване управління має бути чітким, зрозумілим і недвозначним. Результати таких методів управління є більш очікуваними та швидкими, відповідно держава з їх допомогою значною мірою забезпечує втілення в життя намічених планів і завдань. Вони широко застосовуються у військових структурах, при взаємодії органів виконавчої влади різних рівнів тощо.

Як справедливо відзначає вітчизняний вчений Ю.П. Битяк, адміністративні методи зазвичай кваліфікують як способи або засоби впливу на діяльність підприємств, установ і організацій, посадових осіб і громадян шляхом прямого встановлення їх прав і обов’язків через систему наказів. Суб’єкт управління в межах своєї компетенції приймає управлінське рішення, юридично обов’язкове для об’єкта управління. Такий прямий управлінський вплив виходить безпосередньо з владної природи управління – так реалізується виконавча влада. Без використання адміністративних методів неможливе досягнення мети впорядковуючого впливу на поведінку різних учасників управлінських суспільних відносин.

Адміністративні методи використовують поряд з економічними, які виступають способами чи засобами економічного (непрямого) впливу з боку суб’єктів управлінської діяльності на відповідні об’єкти через їх потреби та інтереси.

Метод непрямого впливу забезпечує задоволення економічних або матеріальних інтересів суб’єктів управління при їх відповідній пове­дінці. Метод непрямого впливу використовується як забезпечення функціонування державного органу (заохочення державних служ­бовців, встановлення певних пільг та переваг тощо) та в економічних відносинах (наприклад, підтримка певних галузей економіки, надан­ня податкових пільг та ін.), при цьому об’єкти управління одержують обов’язкових вказівок, а мають змогу проявити власну ініціативу у при виборі засобів діяльності для реалізації своїх матеріальних ітересів.

Для даного методу характерним є те, що вплив на волю здійснюється через створення ситуації, яка зацікавлює в необхідній поведінці через інтереси, запити виконавця; у виконавця є право вибо­ру відповідного варіанту поведінки; нормами права передбачається діючий механізм стимулювання (одержання прибутку, пільги та ін.).

Методи економічного або ж непрямого впливу можуть проявлятися через: пільгове кредитування (наприклад, зменшення кредитної ставки до певного відсотка); зменшення податкових зборів або ж звільнення від сплати окремих видів податків; інвестування окремих напрямків діяльності; заохочення, стимулювання державних службовців тощо.

Методи непрямого впливу не протиставляються адміністративним. Вони також доповнюють один одного та можуть бути застосовані комплексно.

Нагляд є необхідним пасивним методом управління. В ході його реалізації можна встановити стан справ відповідного об’єкта, виявити в його роботі порушення чинного законодавства тощо, але при цьому суб’єкти нагляду не мають права втручатися в діяльність відповідного об’єкта, вони лише можуть повідомити про виявлені порушення спеціальних контролюючих суб’єктів.

В ході здійснення державного управління може бути також застосований метод регулювання, що проявляється як встановлення загальної політики здійснення керівництва відповідним об’єктом через державне фінансування, надання субсидій, субвенцій, дотацій, пільг тощо. Систематичний, безпосередній вплив суб’єктів на об’єкти і є методом управління.

Державне управління не повинно бути основане на застосуванні якогось одного чи кількох методів державного управління. Повинно мати місце їх розумне, оптимальне поєднання, яке б давало можливість досягти мети управлінської діяльності та забезпечити при цьому потреби й інтереси інших владних і невладних суб’єктів.