Становлення і розвиток аудиту в Україні.

Виховання – це процес свідомого розвитку самостійної особистості, що здійснюється під впливом педагога-вихователя під час спільної діяльності, спрямованої на оволодіння вихованцями способами морального саморозвитку і досвідом суспільних відносин.

Структурними елементами процесу виховання є мета виховання; його завдання; зміст; форми, методи і засоби виховання; результати; способи коригування результатів виховання.

 

Мета виховання – сукупність властивостей особистості, до виховання яких прагне суспільство.

Мета виховання має об’єктивний характер і виражає ідеал людини в узагальненій формі. Зі зміною суспільства, продуктивних сил та виробничих взаємовідносин змінюється і мета виховання.

В Україні, як і в інших країнах світу, історично склалася система виховання, що ґрунтувалася на національних рисах і самобутності українського народу. Нині поступово відроджується національна система виховання, в основі якої український виховний ідеал. Національне виховання має конкретно-історичну національно-державну форму і спрямоване на формування громадянина конкретної держави, яка не може бути безнаціональною.

На сучасному етапі розвитку українського суспільства загальна мета виховання залишається незмінною – формування всебічно і гармонійно розвиненої особистості.

Згідно Концепції виховання у національній системі освіти порівняно із загальною метою головною метою національного виховання в Україні визнається набуття молоддю соціального досвіду, успадкування духовних надбань українського народу, досягнення високої культури міжнаціональних взаємин, формування у молоді, незалежно від національної приналежності, рис громадянина Української держави, моральної, художньої, естетичної, правової, трудової, екологічної культури.

Виховання в Україні на сучасному етапі має бути спрямованим на формування у молоді і дітей світоглядної свідомості, ідей, поглядів, переконань, ідеалів, традицій, звичаїв, інших соціально значущих надбань вітчизняної та світової духовної культури. Національне виховання є органічним компонентом освіти й охоплює усі складові системи освіти. В основу національного виховання мають бути покладені принципи гуманізму, демократизму, єдності дій сімї та школи, наступності та спадкоємності поколінь.

Пріоритетними напрямами виховання є такі:

- забезпечення умов для самореалізації особистості відповідно до її здібностей, суспільних та власних інтересів;

- відхід від уніфікації у процесі виховання, від орієнтації на «усередненого» вихованця;

- формування національної свідомості, любові до рідної землі, свого народу, бажання працювати задля розквіту держави, готовності її захищати;

- забезпечення духовної єдності поколінь, виховання поваги до батьків, жінки-матері, культури та історії рідного народу;

- формування високої мовної культури, оволодіння українською мовою;

- прищеплення шанобливого ставлення до культури, звичаїв, традицій усіх народів, що населяють Україну;

- виховання духовної культури особистості, створення умов для вільного вибору своєї світоглядної позиції;

- утвердження принципів загальнолюдської моралі: правди, справедливості, патріотизму, доброти, працелюбності, інших доброчинностей;

- культивування кращих рис української ментальності – працелюбності, індивідуальної свободи, глибокого зв’язку з природою, толерантності, поваги до жінки, любов ідо рідної землі;

- формування почуття господаря й господарської відповідальності, підприємливості та ініціативи, підготовка дітей до життя в умовах ринкових відносин;

- створення умов для формування творчої, працелюбної особистості, виховання цивілізованого господаря;

- забезпечення повноцінного фізичного розвитку дітей та молоді, охорони та зміцнення їх здоров’я;

- розвиток соціальної активності та відповідальності особистості через включення вихованців у процес державотворення, реформування суспільних стосунків;

- виховання правової культури, поваги до Конституції, законодавства України, державної символіки, знання та дотримання законів;

- формування глибокого й усвідомленого розуміння взаємозв’язку між ідеалами свободи, правами людини та її громадянською відповідальністю;

- забезпечення високої художньо-естетичної культури, розвиток естетичних потреб і почуттів;

- формування екологічної культури людини, розуміння необхідності гармонії відносин з природою;

- розвиток індивідуальних здібностей і талантів молоді, забезпечення умов для самореалізації;

- формування у дітей і молоді уміння міжособистісного спілкування та підготовка їх до життя в умовах ринкових відносин;

- спонукання вихованців до активної протидії проявам аморальності, правопорушенням, бездуховності, антигромадської діяльності.

 

 

Наявність загальних суперечностей у процесі виховання призводить до обґрунтування загальних положень, які виступають у формі закономірностей та принципів процесу виховання та орієнтують на організацію та управління педагогічним процесом.

Закономірності виховання – це стійкі, повторювані, об’єктивно існуючі суттєві зв’язки між елементами виховного процесу, реалізація яких сприяє забезпеченню ефективності розвитку особистості вихованця.

Принципи – керівні ідеї, вимоги до діяльності та поведінки, вихідні положення, що випливають із закономірностей.

Основними принципами процесу виховання у національній системі освіти України визначають такі:

  1. Принцип єдності загальнолюдського і національного – формування національної свідомості, любові до рідної землі і свого народу, оволодіння українською мовою, використання всіх її багатств і засобів у мовній практиці, прищеплення шанобливого ставлення до культури, спадщини, традицій і звичаїв народів, що населяють Україну, оволодіння надбаннями світової культури.
  2. Принцип природовідповідності виховання – врахування багатогранності цілісної природи людини, вікових та індивідуальних особливостей дітей: анатомічних, фізіологічних, психологічних, національних та регіональних особливостей;
  3. Принцип культуровідповідності виховання – органічний зв’язок з історією народу, його мовою, культурними традиціями, з народним мистецтвом, ремеслами:
  4. Принцип активності, самодіяльності і творчої ініціативи учнівської молоді – поєднання педагогічного керівництва з ініціативою і самодіяльністю та утвердження життєвого оптимізму, розвиток навичок позитивного мислення:
  5. Принцип гуманізації виховання – створення умов для формування ключових властивостей і здібностей дитини, джерел її життєвих сил; гуманізація відносин вихователя і вихованців, повага до особистості, розуміння її запитів, інтересів, гідності:
  6. Принцип демократизації виховання – уникнення авторитарного стилю виховання, сприйняття особистості вихованця як вищої соціальної цінності, визнання її права на свободу, на розвиток здібностей і вияв індивідуальності;
  7. Принцип безперервності і наступності виховання – досягнення цілісності та наступності у вихованні;
  8. Принцип єдності навчання і виховання – розвиток і формування особистості, залучення її до національної і світової культури. Здійснюється, як єдиний процес, що передбачає набуття знань, вироблення ставлень та цінностей, які в кінцевому рахунку обумовлюють світогляд та ідеали людини;
  9. Принцип етнізації виховного процесу – наповнення виховання національним змістом, що передбачає формування самосвідомості громадянина.
  10. Принцип диференціації та індивідуалізації виховного процесу.
  11. Принцип послідовності, систематичності і варіативності форм і методів виховання;
  12. Принцип інтегративності – єдність педагогічних вимог школи, сімї та громадськості;
  13. Принцип виховання у діяльності та спілкуванні;
  14. Принцип стимулювання дитини до самовиховання;
  15. Принцип цілісного підходу до виховання.

Реалізація основних завдань і принципів виховання у національній системі освіти здійснюється у ряді пріоритетних напрямів національного виховання, що тісно взаємопов’язані та доповнюють один одного.

 

Під плануванням виховної роботи у класі розуміють процес спільної діяльності класного керівника, дітей і дорослих із визначення цілей, змісту та способів організації виховного процесу й життєдіяльності у класному співтоваристві, організаторів та учасників намічених справ, строків їх проведення.

Вчені визначають такі вимоги до планів навчально-виховної роботи:

  • цілеспрямованість і конкретність освітніх задач;
  • стислість плану, його компактність;
  • розмаїтість змісту, форм і методів, оптимальне поєднання освіти й організації діяльності дітей;
  • наступність, систематичність і послідовність;
  • поєднання перспективності й актуальності намічених видів роботи;
  • єдність педагогічного керівництва й активності вихованців;
  • реальність, урахування вікових та індивідуальних особливостей учнів, рівня їхньої підготовленості й умов життя;
  • зв'язок внутрішньокласної роботи з роботою поза школою;
  • узгодженість плану з діяльністю школи та дитячих громадських організацій;
  • гнучкість плану.

Основу цієї діяльності складає моделювання, адже план виховної роботи - це не що інше, як модель одного з фрагментів майбутнього стану виховного процесу. Щоб успішно здійснити планування, необхідно дотримуватись принципів педагогічного моделювання. До основних ідей і правил формування модельних уявлень про виховний процес відносяться принципи системності, конкретності, оптимальності, діалогу, індивідуальності, науковості, безперервності. Розглянемо кожний з перерахованих принципів.

Принцип системності націлює учасників планування розглядати виховний процес як складну систему, що складається з деякої сукупності взаємозалежних і взаємодіючих компонентів. Як відомо, до складу виховної системи класу входять такі компоненти: люди (класний керівник, учні класу, їхні батьки, педагоги школи й інші дорослі*; їх індивідуальні й колективні інтереси, потреби, ціннісні орієнтації; цілі, принципи, зміст, форми та способи організації спільної діяльності, спілкування й відносин; внутрішні та зовнішні зв'язки класного співтовариства; критерії, показники, прийоми та методи вивчення, аналізу й оцінки стану та результатів виховного процесу. У ході планування не можна забувати про кожний з названих компонентів і треба постаратися, щоб усі вони не тільки знайшли відбиття у плані виховної роботи, а й були представлені в ньому у взаємозв'язку один з одним. Системний характер повинен бути властивий розумовим операціям і практичним діям організаторів та учасників планування.

Принцип конкретності містить рекомендацію розроблювачам плану уникати невиправданого копіювання проведених справ в інших учнівських колективах. При плануванні важливо врахувати інтереси та потреби членів свого колективу, досягнутий рівень і перспективи розвитку свого класу. Правильність вибору тих чи інших форм і методів виховної роботи багато в чому залежить від усвідомлення специфічних особливостей педагогічної ситуації в конкретній навчальній групі. Дотримання даного принципу припускає включення у план конкретних справ, визначення конкретних термінів і відповідальних за їх проведення.

Принцип оптимальності пов'язаний із трьома важливими обставинами в діяльності із планування виховної роботи у класі.

По-перше, класний керівник повинен знайти найкращий варіант участі дітей і дорослих у колективній роботі з планування.

По-друге, результатом цієї спільної діяльності повинні стати модельні уявлення про оптимальний варіант побудови життєдіяльності у класі й виховного процесу в ньому.

І, по-третє, класний керівник повинен вибрати оптимальний варіант форми та структури самого плану виховної роботи, щоби створюваний документ був зручним для використання в повсякденній діяльності класного наставника.

Принцип діалогу означає те, що діалог дій, думок, мотивів учасників планування - це необхідна умова підготовки оптимального варіанта плану. Уважне ставлення до думки кожного члена колективу, фіксація й урахування різних точок зору мають істотне значення для визначення найбільш повного спектра можливих шляхів і способів організації майбутньої життєдіяльності класного співтовариства та виховних відносин у ньому. Діалоговий характер взаємодії педагогів, учнів і батьків у процесі планування, безсумнівно, підвищує шанси на успіх у здійсненні планованої діяльності.

Принцип індивідуальності націлює учасників планування спрямовувати свої зусилля на створення модельних уявлень про виховну систему класу, в якій індивідуальність кожного учня є цінністю, а процес її розвитку та прояву - однією з головних задач модельованої системи. Принцип індивідуальності припускає також урахування індивідуальних особливостей дітей і дорослих при організації колективної діяльності з розробки плану.

Принцип науковості є вираженням вимоги до класного керівника спиратись при складанні плану на наукові уявлення про сутність, рушійні сили та закономірності процесу виховання й розвитку дитини, на теоретичні положення сучасних педагогічних концепцій виховання учнівської молоді, на технологічні розробки вітчизняних і закордонних учених проблем планування й організації виховної діяльності з учнями.

Принцип безперервності звертає увагу розроблювачів плану на одну з найважливіших характерних рис процесу планування - його безперервність. Затвердження плану роботи класного керівника може свідчити лише про відносну завершеність процесу планування. Навіть досвідчений класний наставник після складання плану вносить у нього корективи, тому що виховна система класу - це «живий» організм, у якому змінюються інтереси, потреби, ціннісні установки дітей і дорослих, коректуються міжособистісні емоційно-психологічні та ділові відносини, з'являються нові контакти з навколишнім соціальним і природним середовищем. Усе це обумовлює внесення змін у план виховної діяльності класного керівника.

Спираючись у спільній діяльності з колегами, учнями та батьками на перераховані принципи, класний керівник складає календарний або перспективний план роботи. Календарний план виховної роботи охоплює тижневий чи місячний проміжок часу й містить таку інформацію, як найменування планованих справ, дата та час їх проведення, прізвища організаторів проведених заходів. Такий план (найчастіше план-сітка* називають робочим планом класного керівника. Його складання, як правило, не викликає в педагога яких-небудь ускладнень, тому далі піде мова про технології перспективного планування, про зміст, форму та структуру плану виховної роботи у класі на навчальний рік чи півріччя.

Алгоритм розробки перспективного плану являє собою своєрідний технологічний ланцюжок послідовно виконуваних дій класного керівника й інших учасників планування. Основними ланками цього ланцюжка є такі:

1* визначення класним керівником порядку та строків дій із планування виховної роботи та життєдіяльності у класі;

2* педагогічний аналіз стану й результатів виховного процесу;

3* моделювання класним керівником образу класу, його життєдіяльності та виховного процесу в ньому;

4* колективне планування;

5* уточнення, коректування й конкретизація педагогічного задуму, оформлення плану виховної роботи.

Останнім часом у деяких інноваційних освітніх установах успішно реалізуються принципи особистісно зорієнтованого підходу до навчання й виховання, що визначають специфіку педагогічного аналізу виховної роботи класного керівника. При особистісно зорієнтованому підході акцент в аналітичній діяльності робиться на таких аспектах, як:

  • розвиток особистості дитини;
  • становлення та прояв індивідуальних особливостей школярів;
  • особистісні досягнення учнів;
  • формування у класі та школі сприятливого середовища для розвитку учнів;
  • функціонування системи медико-психологічного та соціально-педагогічного забезпечення процесу розвитку школярів.

 

 

Однією з причин гальмування розвитку аудиту в Україні є те, що вона впродовж багатьох століть була поневолена іншими державами. Рівень розвитку аудиту значною мірою залежав від розвитку продуктивних сил і виробничих відносин цих країн.

Західні землі до закінчення Першої світової війни входили до складу Австро-Угорської імперії, а потім — Польщі. За часів панування Австро-Угорської імперії на Західних землях України у великих містах розвивались мануфактури, виникали нові промислові підприємства. Все це створювало певні умови для розвитку аудиту, оскільки власникам підприємств потрібний був незалежний контроль за використанням і збереженням їх капіталу.

Поневолення Західних земель України панською Польщею дещо сповільнило розвиток аудиту. Польща порівняно з Австро - Угорською імперією у розвитку промисловості була відсталішою. Контроль за збереженням панських маєтків здійснювали певні наглядачі. Проте їх діяльність мало чим нагадує роботу аудиторів.

Центральні, східні та південні-регіони України входили до складу Російської імперії. Розвиток аудиту в цих регіонах був адекватний його розвитку в Росії. Перша згадка про аудиторів в Росії відноситься до початку XVIII ст., де аудиторами називали військових слідчих. Звання аудитора в Росії було введено Петром І, який у військовому статуті 1716 р. і в "Табелі про ранги" до військових чинів відніс і аудитора. В 1797 р. аудитори були переведені в цивільні чини, а 1833 р. з метою навчання аудиторів у Петербурзі заснована школу, названу пізніше Аудиторським училищем. За характером посада аудитора поєднувала в собі посади діловода, судового секретаря і прокурора. Після проведення в Росії військово-судової реформи 1867 р. посаду аудитора було скасовано. Спроби створити наприкінці XIX —початку XX ст. у Росії Інститут присяжних бухгалтерів (рахівників) закінчилися лише підготовкою документів, які регламентували його діяльність.

Професійної організації бухгалтерів (аудиторів) у Російській імперії так і не вдалося створити. Незалежні перевірки щорічних звітів акціонерних товариств проводилися ревізійними комісіями. До складу цих комісій часто входили акціонери, не завжди обізнані з обліком і контролем. Після жовтневого перевороту 1917 р. та часів існування СРСР була сформована командно-адміністративна система. За цих умов контрольні функції повністю виконували контрольно-ревізійні органи. Водночас з цим існував партійний контроль.

Перші зародки аудиту можна віднести до 1987-1989 рр., коли почали діяти спільні підприємства з іноземним капіталом. В Україні було створене дочірнє відділення "Інаудиту".

Розвиток аудиту в Україні започатковано після розпаду Радянського Союзу та створення незалежної держави.

На сучасному етапі розвитку національної економіки спостерігаємо значні зміни у методах і механізмах господарювання, зумовлені розширенням і зміцненням недержавних форм власності, приватизаційними процесами, розвитком міжрегіональних і міжнародних зв'язків, побудованих на ринкових засадах.

В Україні виникла нова категорія людей, реально здатних впливати на економічну, соціальну і політичну атмосферу в державі, — категорія власників, їхньою характерною рисою є зацікавленість у стабільності, передбачуванні та відкритості всіх процесів, що відбуваються у суспільстві, оскільки безпека будь-якого бізнесу визначається насамперед загальним становищем у державі та суспільстві.

Формування приватної власності як альтернативи державному секторові економіки зумовило виникнення низки нових професій в економічній сфері, де важливе місце належить аудиторам. Але для багатьох людей досі нерозв'язаним залишається питання: наскільки вітчизняний аудит відповідає об'єктивно існуючим потребам у ньому? Не секрет, що у перші два-три роки після примусового запровадження аудиту в Україні (1993-1996 рр.) це викликало негативні емоції у багатьох підприємців і лише з часом ставлення до аудиторів змінилося.

Іноді окремі науковці та практики висловлювали думки, що аудит в Україні запроваджено передчасно, і він є лише способом заробляння "легких" грошей певною категорією людей; що користі він нікому не приносить і потрібен лише державі (або, конкретніше, її фіскальним органам) для утримання під наглядом недержавного сектора економіки, який формується швидкими темпами. Подібна позиція не тільки не враховує багатьох факторів, що вплинули на зародження українського аудиту, а й ігнорує об'єктивні передумови, які склалися в нашій державі у зв'язку з переходом до ринкових економічних відносин.

Якщо проаналізувати історію виникнення і розвитку аудиту за кордоном, то можна зауважити, що аудит є своєрідним "супутником" ринкової економіки. Професія аудитора у сучасному розумінні цього слова виникла у Великій Британії в середині XIX ст., саме під час становлення нової економічної системи, яку ми називаємо ринковою економікою. Після цього аудитори почали успішно працювати в інших розвинених країнах, де найшвидше впроваджувалися і розвивалися ринкові методи господарювання, — США, Франції,Німеччині та ін.

В Україні аудиторська діяльність нараховує 16 років, це незначний термін з погляду історії (адже аудиту у західних країнах більше ста років), проте є всі підстави стверджувати, що аудит в Україні як професійний вид діяльності відбувся .Загальні основи для легалізації аудиту в Україні були створені з прийняттям у 1991 р. Закону України «Про підприємства в Україні». У п.4 ст.29 даного Закону вказувалося, що річний баланс усіх підприємств підлягає обов'язковому аудиту, за винятком тих, хто цілком утримується за рахунок бюджету. Це ж відносилося і до ліквідованих підприємств. Подібні положення у цей період часу були притаманні і ряду інших законодавчих актів, а саме: відбиті у Законі УРСР «Про зовнішньоекономічну діяльність» від 1991 р. (ст. 4, 22); у Законах України «Про приватизацію державного майна» від 1992 р. (ст.П), «Про господарчі товариства» від 1991 р. (ст. 13,17,18,20), «Про цінні папери і фондову біржу» (ст. 6, 22,24), «Про банкрутство» (ст.5). Таким чином, діловий світ був законодавчо зобов'язаний звертатися за послугами до суб'єктів аудиту.

З прийняттям Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» особливої актуальності набувають питання проведення санаційного аудиту. Характерним для санаційного аудиту є те, що він проводиться на підприємствах, що знаходяться у кризовій фінансовій ситуації. Головне його завдання полягає у тому, щоб оцінити санаційну придатність підприємства на основі аналізу його фінансово-господарської діяльності і представленої санаційної концепції, що включає основні параметри маркетингової, інвестиційної, податкової політики та інші аспекти санації. Проведення санаційного аудиту надає можливість санаторам, кредиторам, арбітражному суду з найбільшим ступенем упевненості прийняти обґрунтоване управлінське рішення про санацію чи ліквідацію підприємства – боржника.

Однак правова основа для розвитку професії аудитора була сформована тільки із прийняттям Закону України «Про аудиторську діяльність» (22 квітня 1993 р). З тих пір кожен рік додавав щось нового до теорії та практики аудиту і збільшував престижність аудиторської професії у суспільстві. Підприємці, банкіри, інвестори, державні службовці вже добре знають, що таке аудит, і широко користуються його послугами. З екзотичного і досить туманного терміну аудит перетворився на звичний елемент ринкового механізму, який працює насамперед на користь громадян — бізнесменів і службовців, акціонерів і власників.

Отже, розвиток аудиту в Україні має три етапи:

Перший - 1987-1992 р.р. - створення перших аудиторських структур.

Другий - 1993-1998 р.р. - формування нормативно-правової бази аудиту в Україні.

Третій - 1999 р. - дотепер - діяльність аудиту на новій нормативно-правовій базі та
посилення монопольного становища представників провідних іноземних аудиторських
послуг в Україні.

Обов'язковий аудит в Україні було проведено за 1994, 1995 р. р. всіма суб'єктами підприємницької діяльності. Це певною мірою позитивно вплинуло на вирішення проблеми адаптації аудиторства в Україні. Однак, починаючи з 1996 р., проведення обов'язкового аудиту було скасовано на більшості суб'єктів господарювання.

Певний досвід проведення аудиту у нас уже накопичено. Це стосується насамперед підприємств, що приватизуються, а також корпоратизації, експертної оцінки майна суб'єктів підприємницької діяльності, перевірок фінансового стану суб'єктів господарювання, що переходять на емісію цінних паперів або беруть банківські кредити тощо.

Впровадження аудиту в сферу підприємницької діяльності має в цілому для держави істотні переваги порівняно з іншими формами фінансово-господарського контролю, зокрема:

♦ значна економія державних коштів, які витрачаються на утримання контрольно-ревізійного апарату;

♦ надходження додаткових коштів до бюджету за рахунок сплати аудиторськими фірмами (аудиторами-підприємцями) податків;

♦ незалежність, конкурентна боротьба, професіоналізм аудиторів, що сприяє підвищенню якості перевірок;

♦ можливість вибору аудитора замовником тощо.

Аудит покликаний надавати допомогу представникам страхових компаній, бірж, акціонерних товариств, спільних підприємств, комерційних банків, різних іноземних фірм.