Традиційний тип правової системи

До сім'ї традиційного права належать правові системи низки країн Екваторіальної, Південної Африки та Океанії. При всій відмінності історичних особливостей виникнення і розвитку їх зближує заперечення західної ідеї права як основного регулятора суспільних відносин.

Система звичаєвого (традиційного) права — це форма регламентації суспільних відносин, заснована на державному визнанні тих соціальних норм, що склалися природним чином та увійшли до звички населення (звичаїв).

Звичай є найдавнішим джерелом права, відомим усім правовим системам, проте якщо в країнах романо-германського й англо-американського права він виконує лише другорядну роль, то в більшості африканських країн він був і продовжує залишатися основним регулятором суспільних відносин, особливо за межами міст.

Численні народності Африки мають свої звичаї, покликані забезпечити єдність, згуртованість соціальної групи (племені, роду, села), повагу до пам'яті предків, зв'язок із навколишньою природою, духами, іншими надприродними силами. Міфічний характер звичаїв, їх плюралізм, неформалізованість і розрізненість не дозволяють ефективно використовувати їх для створення національних правових систем за типом європейських.

Ознаки традиційного типу правової системи:

1) домінуюче місце в соціальному регулюванні посідають не норми права, а звичаї та традиції, що мають, як правило, неписаний характер і передаються з покоління в покоління. Звичаї та традиції, що склалися природним чином і визнані державою, виступають як основне джерело права;

2) правові норми не розчленовані з нормами моралі,звичаїв і традицій, магічних уявлень, а складають з ними синкретичну єдність. Інакше кажучи, основна форма соціального регулювання в цих країнах — це мононорми;

3) звичаї і традиції регулюють відносини і захищають інтереси, в першу чергу, груп або співтовариств, а неокремих індивідів, як це властиво системам права країн Європи;

4) у соціальному регулюванні переважають зобов'язування і заборони (табу), на відміну від європейського права, де переважають дозволи;

5) центральною фігурою в системі соціальних відносин є жерці і старійшини, від розсуду яких багато в чому залежить вирішення конфліктів і інші правові акти;

6) процесуальною формою реалізації і застосування права виступають не юридична процедура, а. ритуал і магічні обряди. Зокрема, тут досі використовується спосіб з’ясування істини шляхом звернення до духів предків,духів природи та інші незвичні для європейця дії;

7) метою судового розгляду є, як правило, примирення сторін, відновлення згоди в громаді та забезпечення її згуртованості. Примирні процедури, інтерес до яких зростає нині в усьому світі, є внеском традиційного типу правової системи у правовий розвиток людства.

Період колонізації Африки створив передумови для запозичення сучасного законодавства, судової системи, але принципово не змінив правової свідомості більшості сільського населення, яке продовжує орієнтуватися на колишню систему цінностей. У наш час лідери незалежних африканських держав здійснюють систематизацію звичаїв домінуючих етнічних груп, включають їх до нормативних актів, але при цьому нерідко ігнорують звичаї етнічних меншин. Такі ж труднощі виникають при створенні судових органів влади та здійсненні судового процесу. Ці дії підвищують і без того конфліктний потенціал регіону.

Таким чином, сучасний стан правового розвитку Африки можна охарактеризувати як складний перехідний період визначення шляхів і способів взаємодії двох правових культур: законодавчо-прецедентної європейської та звичаєво-правової африканської.