Конституційний процес в Україні. Конституція України 1996 року.

Вже на кінець 80-х років, у процесі здійснення політики «горбачовської перебудови», стало ясно, що Конституція УРСР 1978 р. не відповідає перспективі демократичного розвитку суспільства. А тому не випадково, що вже в цей період до неї були внесені окремі зміни, які стосувались скасування ст. б Конституції щодо монопольної влади Комуністичної партії, дозволу висувати кандидатів у депутати виборцями на їх зборах та проведення виборів на альтернативній основі. Це мало велике значення для демократизації українського суспільства і дозволило вперше за всю історію обрати до складу Верховної Ради депутатів, які представляли різні політичні сили.
16 липня 1990 р. Верховна Рада прийняла Декларацію про державний суверенітет України, яка, як передбачалось, повинна була стати фундаментом нової Конституції. Окремі депутати пропонували затвердити Декларацію як «Малу конституцію». Однак прокомуністично налаштована більшість Верховної Ради з цим не погодилась.
Та все ж її положення мали ключове значення для України. По-перше, Декларація проголосила державний суверенітет України як «верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах», заклавши підвалини української незалежності ще за умов перебування у складі колишнього СРСР. Було закріплено ряд нових положень, які стосувались запровадження принципу розподілу влади на законодавчу, виконавчу і судову, виключне право народу України на володіння, користування і розпорядження її національним багатством; дію на території республіки законів СРСР лише в частині, що не суперечить законодавству України.

Декларація визначила загальну стратегію розвитку правової системи держави, ключовим елементом якої є Конституція. В жовтні 1990 р. Верховна Рада України створює Конституційну комісію, яка повинна була розробити концепцію нової Конституції..
Однак уже на листопад 1991 р. було підготовлено перший проект Конституції України. Та драматичні події кінця 1991 р. і здобуття Україною незалежності радикально вплинули на зміну низки його положень. Прийнявши Акт проголошення незалежності України 24 серпня 1991 р., наша держава зробила остаточний вибір свого розвитку.
Вже на кінець січня 1992 р. Конституційна комісія розробила оновлений проект, який після правової експертизи та дебатів у стінах парламенту за рішенням Верховної Ради України був винесений на всенародне обговорення.
Воно відбувалося з 15 липня по 1 грудня 1992 р. за участю близько 200 тис. громадян України. В ході обговорення висловлювались пропозиції щодо чіткого законодавчого закріплення переваги інтересів людини над інтересами держави, закріплення повноважень різних гілок влади тощо.

З урахуванням результатів обговорення до запропонованого проекту було внесено відповідні зміни. 26 жовтня 1993 р. доопрацьований варіант за постановою Верховної Ради було вирішено опублікувати в засобах масової інформації.
Наприкінці 1993 - на початку 1994 р. Україною пройшла хвиля політичних баталій, пов'язаних спочатку з виборами до Верховної Ради, а згодом - Президента України. За таких умов питання щодо прийняття нової Конституції відійшло на другий план.
Лише з вересня 1994 р., за зверненням Президента України про необхідність продовження конституційного процесу, формується новий склад Комісії з розробки проекту Конституції. її співголовами стали Президент України і Голова Верховної Ради. Відкриваючи засідання Комісії 17 листопада 1994 р., Президент України Л. Кучма підкреслив, що в Україні поновлено процес конституційної реформи, який було зупинено майже на рік. Комісія визнала за необхідне взяти за основу проект Конституції в редакції від 26 жовтня 1993 р.
Зважаючи на складнощі в опрацюванні нової Конституції, незбалансованість дій різних гілок влади, Президент України З грудня 1994 р. запропонував Верховній Раді конституційний законопроект про владу та органи місцевого самоврядування. Увага акцентувалась на тому, що ефективне функціонування економіки можливе лише за наявності сильної державної влади, яка б здійснювала управління державним сектором економіки, забезпечувала керівництво недержавним сектором, сприяла ефективному проведенню приватизації та структурної перебудови всього господарського комплексу. Однак цей документ не було прийнято.

Помітною рисою суспільного життя незалежної України було політичне протистояння Президента та Верховної Ради. Президент прагнув створити сильну виконавчу владу, здатну ефективно працювати в умовах наростаючої економічної кризи. Верховна Рада, лякаючи загрозою диктатури, фактично прагнула зберегти свої повноваження, в тому числі і право втручатися у вирішення конкретних економічних питань, безпосередньо керувати територіями. Вказане протистояння серйозно ускладнювало вирішення першочергових проблем життя держави.
Це змусило Президента 31 травня 1995 р. прийняти Указ про проведення опитування громадської думки з питань довір'я громадян України Президенту і Верховній Раді. У відповідь на це Верховна Рада наклала на даний Указ вето та запропонувала Президенту до 8 червня 1995 р. подати на розгляд кандидатури до складу Кабінету Міністрів. Такий сценарій подій затягував на тривалий час вирішення жит-тєво важливих для України конституційних питань. За цих умов Л. Кучма взяв ініціативу у свої руки.2 червня Президент підтвердив рішення провести опитування. В цей же день відбулась його зустріч із лідерами 8 фракцій, які підтримали ідею підписання Конституційної угоди Президента та Верховної Ради.
Проведення опитування створювало потенційну загрозу розпуску Верховної Ради, рейтинг якої, за даними соціологічних опитувань, на цей час був досить низьким. Водночас це посилювало політичну напругу і опосередковано впливало на економіку, все суспільне життя.
За таких умов Президент України та Голова Верховної Ради виявили політичну мудрість та, відмовившись від протистояння, підписали 8 червня 1995 р. Конституційний договір.

Укладання договору стало важливим компромісом. Він мав діяти до прийняття нової Конституції України з метою подальшого забезпечення розвитку і успішного завершення конституційного процесу в Україні.
Тривала робота над Конституцією, до якої були залучені кращі фахівці. З метою вивчення та узагальнення альтернативних проектів 19 червня 1995 р. було створено робочу групу Конституційної комісії. Результатом її діяльності стала підготовка погодженого проекту Конституції України.
11 березня 1996 р. співголови Конституційної комісії - Президент України та Голова Верховної Ради - підписали завершений проект.
Проте, він не став основою політичної консолідації. Незважаючи на пропозиції Л. Кучми прийняти цей документ за основу, Верховна Рада направила його на вивчення та аналіз до постійних комісій.
На початку травня 1996 р. постановою Верховної Ради була створена депутатська Тимчасова спеціальна комісія з доопрацювання проекту Конституції на чолі з М. Сиротою. До роботи в ній були залучені представники різних депутатських груп і фракцій. Обговорення 17-18 червня 1996 р. у Верховній Раді доопрацьованого Комісією проекту було безрезультатним. Заперечення викликали вже перші положення про статус української мови, державні символи тощо. Запропоновані зміни фактично вихолощували основний зміст документа. За визнанням багатьох політиків, конституційний процес в Україні в цей час не просто затягувався, а зайшов у глухий кут.
У цій ситуації Президент України 26 червня 1996 р. оприлюднив Указ про проведення 25 вересня Всеукраїнського референдуму щодо прийняття Конституції України. На референдум передбачалось винести проект Основного Закону, підготовлений Конституційною комісією і прийнятий за основу більшістю депутатів Верховної Ради у березні 1996 р.
Цей крок Президента, що міг призвести до розпуску Верховної Ради, змусив її шукати компроміс і прискорив конституційний процес. 28 червня 1996 р. після 2 діб напруженої безперервної роботи Верховна Рада України прийняла Конституцію України - Основний Закон нашої суверенної держави.

Конституція закріплює основні принципи української демократичної, соціальної і правової держави, в якій людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, безпека визнаються найвищою цінністю. Однією з основних засадничих ідей нової Конституції є те, що саме держава функціонує для людини, а не навпаки. Український народ є джерелом влади, яку він реалізує через відповідні органи державної влади та органи місцевого самоврядування.
Конституція закріплює принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову та їх незалежність одна від одної. Основою зовнішньої політики України, згідно з Основним Законом, є забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з усіма країнами світу.
4. Зовнішня політика незалежної України.
Головні принципи зовнішньої політики визначились Декларацією про державний суверенітет Ук-раїни (липень 1990 р.). У розділі «Міжнародні відносини» проголошувався демократичний і миролюбний характер зовнішньої політики, формувалися її стратегічні напрями. До прийняття Декларації республіка фактично не укладала міжнародних двосторонніх договорів, хоча й була наділена таким правом відповідно до Конституції УРСР та Конституції СРСР. Але це право, як і чимало ін-ших, мало суто формальний характер. З осені 1990 р. становище стало змінюватися. «Першою ластівкою» став підписаний 19 листопада 1990 р. Договір про основи відносин з Російською Федерацією. Всі наступні угоди, що укладалися до референдуму 1 грудня 1991 р., також були підписані з республіками СРСР. Винятком були дві угоди з Угорщиною.
Здобуття незалежності й припинення існування СРСР створили цілком легітимні умови для зовнішньополітичної діяльності України на якісно нових засадах — самостійності й рівноправності у міжнародних відносинах.
Вже 2 грудня 1991 р. незалежну Україну визнала Польща, 3 грудня - Угорщина і Франція, 12 грудня встановлюються дипломатичні відносини з Литвою. На початку 1993 р. Україну як незалежну державу визнали 132 держави світу, з яких 106 встановили з нею дипломатичні зв'язки. На 2000 р. Україна встановила дипломатичні відносини з 153 країнами. 2 липня 1993 р. Верховна Рада схвалила «Основні напрями зовнішньої політики України». Цей документ ще раз підкреслив миролюбний характер міжнародної діяльності Української держави, дотримання нею норм міжнародного права, невтручання у внутрішні справи інших держав, відкритість. Серед пріоритетів зовнішньої політики було визначено участь у загальноєвропейському процесі, співробітництво в рамках СНД, дієва співпраця з державами Європейської Співдружності та НАТО, активна участь у діяльності ООН та інших міжнародних організацій.

Як одна з великих держав Європи, Україна бере участь у розвитку загальноєвропейського процесу. В умовах, коли відійшли у минуле «холодна війна», конфронтація між «світом соціалізму» та «світом капіталізму», між СРСР та США, головним змістом загальноєвропейського процесу стало недопущення локальних та етнічних воєн, подолання економічної кризи в країнах СНД, запобігання політичної нестабільності.
У липні 1992 р., в ході візиту до Гельсінкі, Президент України Л. Кравчук підписав Гельсінський Заключний акт. А це означало, що Європейська спільнота визнавала нашу державу, а Україна заявила про свою готовність дотримуватись визначених у Європі зовнішньополітичних правил, дала згоду на активну участь у міждержавній співпраці. На початку грудня 1994 р. на зустрічі глав держав і урядів країн - учасниць Наради з безпеки та співробітництва в Європі в Будапешті лідери чотирьох держав — України, США, Великої Британії та Росії — підписали Меморандум про гарантії безпеки України. В ньому три ядерні країни підтвердили свої зобов'язання поважати незалежність, суверенітет та територіальну цілісність нашої держави, утримуватися від загрози чи використання сили проти України.
9 листопада 1995 р. — першою з держав СНД — Україна офіційно вступила до Ради Європи. Це дало можливість брати участь у виробленні спільної політики Європейських держав, трансформувати національні державні та суспільні інститути відповідно до загальноєвропейських вимог.
Вступивши до Ради Європи, Україна взяла на себе ряд зобов'язань, які стосувались, насамперед, приведення її правової та політичної системи у відповідність до вимог цієї організації. Однак цей процес затягнувся, що йде не на користь міжнародному іміджу нашої держави.
Важливе місце у зовнішньополітичній діяльності республіки посідають проблеми співробітництва з Європейським Союзом (ЄС) - найвпливовішою організацією економічної співпраці розвинутих Європейських країн. За 90-ті роки між ЄС та Україною налагоджено співробітництво, однак через нерозви-нутість ринкової економіки вона до цього часу не стала членом цієї організації. Інтеграція України до Європейського Союзу нині залишається одним із стратегічних зовнішньополітичних завдань нашої держави. Україна проголосила своє прагнення стати безядерною, позаблоковою країною. Але відмовляючись від величезного ядерного потенціалу, наша держава прагнула твердих міжнародних гарантій своєї безпеки.
Питання про без'ядерний статус України пов'язувалося з реалізацією нею положень трьох документів - Договору про стратегічні наступальні озброєння (СТАРТ—1) від 31 липня 1991 р., Лісабонського протоколу до нього, який підписали Білорусь, Казахстан, Росія, Україна та США 23 травня 1992 р., і приєднання республіки до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї. Для світової співдружності ці питання мали першочергове значення, бо Україна була третьою після Росії та США великою ядерною державою світу. Ситуація загострилася після березня 1992 р., коли Україна завершила вивезення тактичної ядерної зброї в Росію. На той час деякі політики порушили питання про недоцільність безплатної передачі дорогого обладнання Росії і, відповідно, про матеріальну компенсацію Україні, надання їй гарантій безпеки. Чи, виконуючи підписаний М. Горбачовим договір «СТАРТ-1», Україна не подарувала північному сусідові тактичну ядерну зброю? Чи не стануть новим подарунком Росії інші види ядерних роззброєнь за договором «СТАРТ-2», підписаним за Україну російським президентом Б. Єльциним? — ці проблеми хвилювали українських державних діячів, суспільство в цілому.

Відповіді на ці запитання були найрізноманітніші: від закликів найшвидшого повного ядерного роззброєння до повного збереження ядерної зброї та вступу до НАТО. 18 листопада 1993 р. на закритому засіданні Верховної Ради було ратифіковано Договір про скорочення стратегічних наступальних озброєнь «СТАРТ-1». Згідно з ним Україна скорочувала 36% загальної кількості ракет-носіїв і 42% ядерних бойових зарядів. Водночас визначено ряд умов, при виконанні яких Україна погоджувалася додержуватись зазначених домовленостей.
Україна, керуючись міжнародним правом, оголосила все майно розташованих на її території стратегічних і тактичних ядерних сил своєю власністю. Перебуваючи в тяжкому економічному становищі, республіка не мала відповідних можливостей для демонтажу майже двох тисяч тактичних ядерних боєголовок і 176 міжконтинентальних балістичних ракет та їхніх стартових майданчиків. Потрібна була допомога світового співтовариства.
Окрім фінансових виникли політичні складнощі. Непродумана позиція Верховної Ради Росії стосовно Криму була розцінена окремими політичними силами в Україні як зазіхання на територіальну цілісність української держави. А це спричинило нові дискусії щодо збереження ядерного статусу.
Україна за таких умов вимагала не лише відповідних грошових компенсацій, а й гарантій своєї безпеки. В січні 1994 р. у Москві було підписано тристоронню угоду між Україною, Росією та США. Нею визначались умови компенсації за вивезену зброю та розміри допомоги нашій державі. США і Росія фактично ставали гарантами безпеки України. Вказана угода була правовою основою повного ядерного роззброєння. Україна є першою серед держав світу, яка добровільно відмовилась від ядерної зброї.
Важливим кроком на шляху ядерного роззброєння стало приєднання України 16 листопада 1994 р. до Договору про не-розповсюдження ядерної зброї. Цим самим Україна переконливо підтвердила миролюбний характер своєї зовнішньої політики, статус без'ядерної держави. Приєднання до договору зміцнило її авторитет у світовому співтоваристві, створило можливість додаткових інвестицій розвинутих країн в українську економіку.

Після здобуття незалежності в основу діяльності України на міжнародній арені було по-організаціях кладено власні національні інтереси. Активністю і динамізмом відзначалася позиція України в Організації Об'єднаних Націй (ООН). Незалежна Українська держава брала участь у роботі всіх сесій Генеральної Асамблеї ООН. Делегація республіки виступила з цілим рядом пропозицій стосовно проблем роззброєння, врегулювання збройних конфліктів. У врегулюванні одного з них (на теренах колишньої Югославії) український батальйон здійснює місію миротворчих сил ООН.
Проблема розподілу Чорноморського флоту залишалась наріжним каменем українсько-російських відносин аж до підписання в 1997 р. широкомасштабного українсько-російського договору. 31 травня цей договір підписали у Києві Президент Росії Б. Єльцин та Президент України Л. Кучма. Сторони визнали непорушність існуючих між ними кордонів та розділили Чорноморський флот. Одночасно Росія брала в 20-річну оренду базу в Севастополі.
Як і раніше, у нинішній період співробітництво з Росією та країнами СНД має для України стратегічний характер, в першу чергу в економічній сфері. З обранням Президентом Росії В. Путіна двосторонні українсько-російські відносини стали набувати характеру жорсткого прагматизму. В той же час наша держава не відкидає ідею інтеграції української економіки в СНД. Разом з тим, вона враховує той очевидний факт, що як цивілізована економічна структура типу Свросоюзу (ЄС), СНД ще не утвердився. А тому пріоритет Україна віддає двосторонній співпраці з державами, що входять до його складу.
Двостороннє Першочергове значення для України мають співробітництво двосторонні відносини зі США та Канадою. Відкриття посольств, зустрічі на найвищому рівні створили надійну основу для їхнього розвитку.
Важливими зовнішньополітичними акціями української дипломатії є налагодження нормальних взаємовигідних відносин з Китайською Народною Республікою. Підписано низку міждержавних угод з питань економічного, науково-технічного та культурного співробітництва.
Високою активністю відзначається регіональна політика України. її свідченнями стало підписання ряду важливих угод з Польщею, Угорщиною та Румунією.
Інтеграція в Європу, співпраця з Росією та сусідами — стратегічні завдання, які можна і слід вирішувати комплексно.

Проголошення незалежності України спричинило помітні зміни в системі зовнішньоекономічних зв'язків. Змінилися й форми спів-співробітництво робітництва. Одним із важливих кроків стало рішення про надання кожному товаровиробникові права виходу зі своєю продукцією на зовнішній ринок, спрощення цієї процедури, а також розвиток нових організаційних форм, у тому числі створення спільних підприємств (СП).
Правову базу участі України у міжнародному економічному співробітництві створюють прийняті Верховною Радою Закони про зовнішньоекономічну діяльність та іноземні інвестиції. Ними передбачається урегулювання всіх видів зовнішньоекономічної діяльності в Україні. Проголошуються принципи рівності й недискримінації суб'єктів підприємництва, вільного використання доходів, надання пільг тощо.
Важливим елементом зовнішньої політики будь-якої держави є культурне співробітництво.

Питання для закріплення:

1. Охарактеризуйте державотворчі процеси в Україні в 1991-1994 рр.

2. Розкрийте зміст конфлікту між Президентом України та Верховною Радою у 1994 р.

3. Чим був ускладнений конституційний процес в Україні?

4. Розкрийте основні принципи і завдання зовнішньої політики України.