Наростання опору десталінізації
Десталінізація в Україні
ЦК КПРС 30 червня 1956 р. прийняв постанову «Про подолання культу особи та його наслідків», якабула безумовним кроком назад в порівнянні з доповіддю Хрущова на XX з'їзді, бо Й.Сталін у цьому документі характеризувався як «людина, яка боролася за справу соціалізму», а його злочини зображувалися як певні обмеження внутріпартійної демократії, що були неминучими в умовах жорстокої боротьби з «класовими ворогами».
Процеси десталінізації просувалися поступово по вертикалі, що виявлялося в засудженні «культу особи» з верху до низу всіма партійними організаціями й ідеологічними установами.
Ознаки політичної «відлиги» більше відчувалися у сфері культурного життя. Українській культурі почали повертатися імена безпідставно забутих чи незаконно репресованих діячів. Величезну принциповість і наполегливість у цій роботі виявив М.Рильський. Саме завдяки його активній діяльності були посмертно реабілітовані поети О.Олесь і М.Вороний. У 1956 р. в республіканських засобах масової інформації з'явилися перші звістки про реабілітацію українських письменників, репресованих за часів сталінського терору: В.Еллана-Блакитного, Г.Косинки, В.Чумака, тощо. Разом з реабілітацією відомих діячів культури почали поступово розгортатися і процеси реабілітації окремих партійних, державних і військових діячів. У 1954 р. була створена спеціальна комісія Президії ЦК КПРС з вивчення матеріалів щодо масових репресій у період «великої чистки» 1936-1939 рр. За результатами її роботи були реабілітовані відомі вУкраїні особи – В.Затонський, Е.Квірінг, С.Косіор, Ю.Коцюбинський, М.Скрипник, С.Постишев, Й.Якір. Крім цього, у вересні 1955 р. були амністовані громадяни, що були звинувачені у співробітництві з німецькими окупантами в роки Великої Вітчизняної війни (із ув'язнення повернулося понад 65 тисяч колишніх членів ОУН і воїнів УПА).
Антихрущовську опозицію очолили голова союзного уряду Г.Маленков, його заступник В.Моло-тов і керівник Державного комітету з питань праці і зарплати Л.Каганович. Найбільшої гостроти протистояння між реформаторами і консерваторами досягло влітку 1957 р., коли згуртована «сталінська гвардія» вирішила дати відкритий бій М. Хрущову. Скориставшись його відсутністю у зв'язку з офіційним візитом до Фінляндії, представники опозиції 18 червня 1957 р. поставили питання про відставку першого секретаря на засіданні Президії ЦК КПРС. Однак організаторам державного перевороту не поталанило. У протиборстві, що тривало чотири дні, важливу роль відіграли керівники силових структур – Г.Жуков (армія) та І.Сєров (КДБ). Вони забезпечили оперативну доставку членів Центрального Комітету партії до Москви. Пленум ЦК, що відбувся в умовах абсолютної секретності 22-29 червня, після тривалих і гострих дискусій в своєму рішенні засудив лідерів опозиційної групи. Усунувши політичних опонентів, М.Хрущов для зміцнення свого становища здійснив низку кадрових перестановок. У листопаді 1957 р., відчуваючи в особі Г.Жукова, який керував армією, серйозну загрозу партійній диктатурі, М.Хрущов звільнив його від обов'язків міністра оборони і призначив на цю посаду уродженця України маршала А.Малиновського. У грудні 1957 р. перший секретар ЦК Компартії України О.Кириченко був обраний секретарем ЦК КПРС, а на чолі КПУ став М.Підгорний.
На початку 1958 р. М.Хрущов сам очолив союзний уряд. Внаслідок цього дві найвищі в країні посади – партійна і державна опинилися в руках однієї особи.
Наступним кроком на шляху десталінізації радянського суспільства став XXII з'їзд КПРС, що відбувся в 1961 р. На ньому про злочинну діяльність Й.Сталіна говорили відкрито, не забуваючи вже й про його вірних соратників і підручних К.Ворошилова. Л.Кагановича та В.Молотова.
Але подальше поглиблення десталінізації загрожувало вже самим підвалинам тоталітарної системи. Ось чому процес десталінізації в цілому здійснювався непослідовно, суперечливо, нерідко підпорядковуючись тактичним маневрам і політичним розрахункам М.Хрущова.