ТЕМА 11. ЕВОЛЮЦІЯ НЕОКЛАСИЧНИХ ІДЕЙ. НЕОЛІБЕРАЛІЗМ

Суспільно-економічні процеси початку XX ст. – монополізація економі­ки, транснаціоналізація економічних зв’язків, посилення економі­чних функцій держави, революційні події у світі тощо – кардинально по­значились на розвитку економічної теорії. Вони спричинили нагальну потребу в теорії, яка не лише пояснила б природу об’єктивних залежностей, що склались в економіці, а й стала б те­оретичною базою економічної і соціальної політики держави, орі­єнтованої на стабільний поступальний розвиток суспільства.

Нові історичні обставини та зрушення 20-30-х років, в першу чергу “Велика депресія”, поставили під сумнів основні постулати неокла­сицизму та його вихідний принцип – принцип лібералізму. Остаточного удару за­вдали кейнсіанці, які запропонували нову концепцію економічно­го розвитку. Послаблення позицій неокласицизму як основи еконо­мічної політики зовсім не означало відмови від неокласичної ме­тодології аналізу економічних явищ.

У руслі перегляду неокласичної теорії ринку з’являються концепції, орієнтовані на дослідження особливостей вільного ціноутворення за умов монополізації економіки. До них належать теорії недосконалої конкуренції Дж. Робінсон, монополістичної конкуренції Е. Чемберліна та ефективної конкуренції Й. Шумпетера, автори яких доводять, що механізми саморегулювання залишаються ефек­тивними, що монополізація економіки не знищує конкуренції, а лише видозмінює її.

Чемберлін Едвард (1899–1967) – американський економіст, професор Гарвардського університету. Основні праці – “Теорія монополістичної конкуренції: ре орієнтація теорії вартості” (1933), “На шляхах до більш загальної теорії вартості” (1957). Чемберлін виходить з того, що “ринки в реальній дійсності більш чи менш недосконалі”. Він звертає увагу на диференціацію продукції за умов монополізації виробництва. “Коли досягається певний рівень диференціації, кожен продавець стає монополістом на свій власний продукт, але в той же час і суб’єктом конкуренції з боку більш-менш досконалих субститутів. Оскільки кожен є монополістом і одночасно конкурентом, ми можемо говорити про нього як про “конкуруючого монополіста”, і з урахуванням особливих властивостей діючих тут сил – про “монополістичну конкуренцію”. Чемберлин пов’язує монополію з “диференціацією продукту”, а конкуренцію – з наявністю субститутів диференційованих продуктів. Він розглядає види нецінової та недобросовіс­ної конкуренції. Він формує нову модель ціноут­ворення, яка доповнює неокласичну. Чемберлін одним з перших звернув увагу на збільшення числа ринкових структур і необхідність їх аналізу, що потягло за собою перегляд усталених теоретичних уявлень про механізм функціонування ринків, формування витрат і цін, взаємодію попиту і пропонування.

Джоан Робінсон – англійська економістка, автор теорії недосконалої конкуренції(основна праця – “Економічна теорія недосконалої конкуренції”, 1933) акцентує увагу на монополії фірми. Під “недосконалою конкуренцією” вона розуміє випадок конкуруючих монополістів. За умов недосконалої конкуренції фірми виробляють менший обсяг продукції, ніж за умов досконалої конкуренції. Ціни зростають внаслідок змови між фірмами та обмеження доступу в галузь інших фірм. Підвищення цін є джерелом монопольного прибутку, який завжди перевищує середню норму. Це приводить до порушення законів ринку. Робінсон акцентує увагу й на тому, що в умовах недосконалої конкуренції фірми не досягають оптимальних розмірів, отже, функціонують неефективно. Для вирішення цих проблем потрібно втручання держави.

Вона досліджує можливість використання ціни для впливу на попит і регулювання збуту продукції, застосовуючи поняття “цінової дискримінації”. Нею розглядається не тільки монополія продавця, але й монополія покупця на ринку – монопсонія. Наявністю монопсонії на ринку праці Робинсон пояснює феномен експлуатації праці. Запобігти експлуатації, за якої заробітна плата виявляється нижчою за граничний продукт праці, може законодавство про мінімальну заробітну плату і політика профспілок. Дослідження Робінсон, як і американського економіста Е.Чемберліна, стали етапними в переосмисленні не тільки дії ринкового механізму, але й дій держави щодо захисту конкуренції.

Шумпетер Йозеф(1883–1950) – австрійський економіст і соціолог, професор Боннського і Гарвардського університетів. Основні праці – “Теорія економічного розвитку”(1912), “Капіталізм, соціалізм, демократія” (1942), “Історія економічного аналізу” (1954). Ефективна конкуренція Шумпетера – це конкуренція нового типу, побудована на новаторстві. Вона не пов’язана з традиційним ціноутворенням. Головним суб’єктом ефективної конкуренції є підприємець-новатор, а її важливою умовою – монополізація виробництва, яка дозволяє нагромаджувати кошти для впровадження інноваційних програм. “Будь-яка успішна інновація веде до монополії, а будь-яка монополія сприяє інновації”. Досконала конкуренція втрачає своє значення і не може розглядатись як модель максимальної ефективності.

Консервативна неокласика. Неокласичні теорії економічного зростання.Теорії економічного зростання, які завжди були в центрі уваги неокласичної школи, під впливом нових реалій набули нового трактування. Якщо раніше вони спи­ралися на абсолютизацію регулюючої ролі ринку, то тепер почали враховувати й кейнсіанські підходи. Ці теорії називають консервативними, оскільки їхні ав­тори, як і раніше, дотримувались неокласичних принципів.

Неокласичні доктрини економічного зростання формувалися на базі двох джерел – теорії факторів виробництва Сея, Мілля, Кларка та концепції виробничої функції Ч.Кобба та П.Дугласа, Р. Солоу, Е. Денісона, Дж. Міда та В. Свена, яка була новою версією теорії виробництва. При­хильники консервативно-неокласичного напрямку досліджували, яким має бути співвідношення факторів виробництва для досягнен­ня найбільшого виробничого ефекту, оптимальних витрат факто­рів за умови обмеженості ресурсів. Вони доводили, що це співвід­ношення досягається автоматично, є саморегульованим. Еволюція цих теорій пов’язана з тим, що дослідники, нама­гаючись урахувати зрушення, які відбуваються в розвитку про­дуктивних сил, запроваджують до своїх моделей усе нові й нові параметри, які характеризують ці зрушення, наприклад, фактор науково-технічного прогресу, інформацію.

Одним з авторів ідеї виробничої функції, яка враховувала дію автономних чинників, передовсім науково-технічного прогресу, був Я. Тінберген (1903–1997) – голландський економіст,перший лауре­ат Нобелівської премії з економіки, який зробив ви­датний внесок у розвиток теорії економічних циклів. Ця його те­орія і об’єднала в одне ціле всі інші теорії економічного зростання, що базувались на ідеї виробничої функції: згідно з нею саморегулювання економіки залежить від стану та співвід­ношення факторів і відповідає фазам циклу – посилюється за оновлення факторів виробництва і послаблюється, коли ці фак­тори “старіють”, а їх співвідношення не відповідає рівню НТП. Тінберген показав, що у фазі запровадження досягнень науково-технічного прогресу та оновлення факторів стає необхідною державна підтримка.

Неолібералізм– напрям сучасної економічної теорії, що обґрунтовує необхідність поєднання принципів вільного підприємництва з обмеженим державним втручанням і створення “соціального ринкового господарства”– економічного порядку, в якому ринковий механізм ціноутворення сполу­чається з державним економічним регулюван­ням і соціальним захистом населення.

Центри неолібералізму утворилися в Англії, Німеччині, Франції та США і отримали назву відповідно “лондонської школи” (Ф.Хайєк, Л.Роббінс та ін.), “фрайбурзької школи” (В. Ойкен, В. Репке, Л.Ерхард та ін.), “паризької школи” (Ж.-Л.Рюеф, М.Алле, Е.Малінво, Л.Столерю та ін.) та “чиказької (монетарної) школи” (Л.Мізес, М.Фрідмен та їн.).

Лондонська школанеолібералізму характери­зується найбільшим використанням основних принципів неокла­сицизму. Найдокладніше англійський варіант неолі­бералізму, що базується на абсолютному індивідуалізмі, опрацьовано Ф. Хайєком.

Хайєк Фрідріх(1899–1992) – англійський економіст, лауреат Нобелівської премії. Основні праці – “Ціни й виробництво” (1929), “Грошова теорія та економічний цикл” (1933), “Дорога до рабства” (1944), “Індивідуалізм і суспільний лад” (1948), “Прибуток, процент та інвестиції” (1949), “Конституція свободи” (1960), “Закон, законо­давство і свобода” (1973-79), “Роздержавлення грошей” (1976).

Хайєк переконано відстоював принципи неокласичної теоріїнавіть в період її занепаду, рішуче виступав проти державного втручання в ринкову економіку. В основу доктрини Хайєка покладено ідею “спонтанного по­рядку”, що ґрунтується на індивідуальній свободі. Оскільки інформацію, на основі якої господарюючі суб’єкти приймають рішення, надає ринок, то будь-яка координація з боку держави призведе до спотворення природної інформації, тим самим провокуючи ірраціональні економічні дії. Він заперечує бюджетні методи державного втручання, що призводять до дефіциту, експансіоністську грошову політику як засіб фінансування урядових видатків. Він наполягає на обмеженні впливу держави на грошову сферу і пропонує скасувати монополію держави на випуск грошей. Головне завдання держави – охоро­на “спонтанного порядку”, створення сильної конкурентної економіки. Хайєк визнає й обґрунтовує необхідність втручання держави у сфери, які створюють внутрішнє середовище розвитку економіки (освіту, право, ідеологію, мораль тощо), і покладає на неї функцію захисту від впливу зовнішнього середовища (міжнародна сфера).

Книга “Дорога до рабства”, в якій Хайєк здійснив критичний аналіз планової (соціалістичної) економічної системи, зробила його зна­менитим, стала класикою XX ст. У ній він стверджує, що будь-яке відхилення фундаментального принципу індивідуальної свободи, з якою б благородною метою воно не здійснювалося, в перспективі призводить до диктатури. Навіть помірне одержавлення економіки веде до встановлення тоталітарного ладу. Досвід розвитку країн Заходу 70-80-х рр. реально довів, що нарощування державного втручання в економіку має границі, за якими воно перетворюється на реальну загрозу функціонуванню ринкової системи.

Фрайбурзька школа (ордолібералізм)– утворилася в кінці 30-х років у Фрайбурзькому університеті й запропонувала дещо інші па­раметри неоліберальної моделі розвитку: на державу покладається не тільки формуван­ня умов успішного розвитку економіки на конкурентних заса­дах – раціональної правової бази та ідеології соці­ального партнерства, а й створення розвиненої інфраструктури соці­альних гарантій. Ці принципи знайшли відображення в багатьох нео­ліберальних теоріях, особливо в “теорії порядків” Вальтера Ойкена.

Ойкен Вальтер(1891–1950) – видатний німецький економіст, професор Фрайбурзького університету, за­сновник і глава фрайбурзької школи. Основні праці – “Основні принципи національної економії”(1940),“Основні принципи економічної політики”(1952). У 1948 р. Ойкен став редактором неоліберального щорічника під назвою “Ордо” (“лад змагання”). Відтоді німецький неолібералізм часто називають ордолібералізмом.

Репке Вільгельм(1899–1966) – швейцарський економіст. Основні праці – “Кон'юнктура”(1922), “Чи правильна німець­ка економічна політика?”(1950). Репке розробляє концепцію “ринкового господарства”, під яким розуміє такий господарський порядок, основою якого є приватна власність та економічний інтерес окремого виробника, котрому протистоїть споживач. Засади ринкового господарства має охо­роняти держава. Вона повинна забезпечувати підтримку вільної конкуренції та вільного ціноутворення, господарського порядку, за якого б спрацьовували економічні стимули до праці. “Соціальне ринкове господарство”, за визначенням Репке, є “шляхом до економічного гуманізму”.

Паризька школа (дирижизм) – виникла у 20-30 рр. і спиралась на теоретичні засади, запропоновані як неокласиками, так і предста­вниками альтернативного напряму. Але формування неоліберальних поглядів на ринкове саморегулювання у Франції відбувалось за умов тоталь­ної монополізації економіки і традиційно активної регулювальної ролі держави. Неоліберальна модель суспільного розвитку вра­ховувала цю особливість, закріплюючи за державою дирижистські функції.

Рюеф Жак-Леон(1896–1980) – французький економіст і державний діяч, фундатор французького неолібе­ралізму. Він захищав об’єктивно зумовлений “соціальний порядок”, заснований на “ринковій цивілізації”, суть якої полягає у регулюючому потенціалі ринку, зумовленому процесом урівноважування цін у середовищі вільної конкуренції. У повоєнні роки брав участь у розробці теоретичних засад економічної політики президента де Голля, але його неокласичні погляди у той час не знайшли визнання, оскільки де Голль дотримувався ідеї сильної держави. У 1960 р. група експертів на чолі з Ж.-Л.Рюефом та Л.Арманом підготувала доповідь “Про перешкоди економічній експансії”, в якій обґрунтувала необхідність створення й захисту державою механізмів ринкової саморегуляції. Ця доповідь справила значний вплив на погляди французьких лібералів, зокрема, М.Алле.

Алле Моріс(нар. 1911) – французький економіст, лауреат Нобелівсь­кої премії. Основні праці – “У пошуках економічної дисципліни” (1943), “Економіка та процент”(1946), “Податок на капітал і грошова реформа”(1976), “Загальна теорія надлишків” (1981). У працях Алле французька неоліберальна модель набуває узагальненого вигляду, оскільки виходить не лише з національних особливостей розвитку, а й з глобальних його умов. Економічну модель суспільства Алле зводить до саморегульованої ринкової економіки, але держава у ньому відіграє активну роль. Вона є гарантом збереження основи ринкової економіки – приватної власності, жорстко контролює грошово-кредитну сферу, здійснює антициклічне регулювання через “договірне планування”, забезпечує розвиток соціальної сфери.

Алле цікавлять проблеми максимальної ефективності та соціальної справедливості, умови врівноважування економічної системи. Його дослідження охоплюють як мікро-, так і макро-рівень економіки. Він заперечує підходи моделі загальної рівновага Вальраса (єдиний ринок з єдиною системою цін) і пропонує теорію “економіки ринків”. Макроекономічна модель Алле представляє економіку як сукупність локальних ринків, для яких характерні власні замкнуті системи ціноутворення. В межах локальних ринків ціни можуть вільно змінюватись, спричиняючи утворення цінових диспропорцій в економіці. Відтак загальна економічна рівновага залежить від стану окремих ринків. Алле вбачає розв’язання проблеми через планове узгодження пропорцій виробництва – свідоме створення ситуації рівноваги.

Він є прихильником “мобілізаційної моделі” державної політики, основними складовими якої є: формування економічно незалежного суспільства на основі особливої державної структурної політики; підпорядкування ринкових відносин загально­суспільним інтересам, наслідком якого може стати розбалансування економіки; важелем збалансування є державне планування, що не суперечить ринковим відносинам; соціальна політика. Ця теоретична модель була покладена урядом де Голля в основу “політики модернізації”.

Чиказька школа (монетаризм) – течія неолібералізму, що виникла в 50-60-х роках XX ст. у Чиказькому університеті як своєрідна реакція на тривалий період ігнорування ролі грошового фактора в господарських процесах; поєднує неокласичні підходи з монетарною концепцією державного регулювання.

Попередниками сучасного монетаризму були відомі американські дослідники І. Фішері Л. Мізес.

Фішер Ірвінг(1867–1947) – американський економіст і статистик, якого вважають засновником монетаризму. Він роз­винув кількісну теорію грошей. Знамените “рівняння обміну”: МV=РQ,виведе­не ним у 1946 р., стало основою розробки концепції сучасного монетаризму. Фішер очолив групу американських теорети­ків (Г.Саймонс, Ф.Найт та ін.), котрі як і Кейнс доводили, що поступальний розвиток залежить від грошового чинника, але за­перечували кейнсіанські методи регулювання, що базувались на експансіоністській грошовій політиці (дефіциті бюджету). Послідовником цієї школи, а також засновником “нової шко­ли монетаризму” став М. Фрідмен(н. 1912).

Фрідмен Мілтон(нар. 1912) – видатний американський економіст, лауреат Нобелівської премії, економіч­ний радник кількох президентів СІІІА. Основні праці – “Нариси позитивної теорії” (1953), “Кількісна теорія грошей” (1956), “Програма монетарної стабілізації” (1959), “Теоретичні основи аналізу кредитно-грошової системи” (1970), “Гроші та економічний розвиток”(1973), “Монетарна історія США, 1867-1960” (1981, у співавторстві з Анною Шварц).

Фрідмен пропонує модель, основою якої є стабілізація економіки монета­рними засобами. Вона спираєтьсяна особливу грошову теорію, згідно якої грошова сфера визнає­ться важелем державного регулювання економіки. Відкри­тість економіки розглядається Фрідменом як можливий чинник грошової дестабілізації.Фрідмен пропонує державі маніпулювати соціальними витратами залежно від стану розви­тку економіки. Ці основні відмінності зумов­лені тим, що модель Фрідмена формувалась багато пізніше інших неоліберальних моделей, була реакцією на активне впровадження кейнсіанських рекомендацій та їх негативні наслідки.

Спираючись на базу даних з економічної історії США, Фрідмен доводить, що циклічність економічного розвитку має гро­шову природу: зростання грошової маси в обігу провокує інфля­цію. Тому грошова сфера, пропонування грошей мають бути основ­ними об’єктами державного контролю. Держава, виконуючи стабілізаційну функцію, може скористатись лише одним інструментом впливу на економіку – грошовою емісією. Виходячи з того, що недостатня кількість грошей в обігу призводить до кризи вироб­ництва, а надлишкова – до інфляції, Фрідмен запропонував ви­значення оптимально необхідної кількості грошей для нормально­го функціонування економіки за допомогою “рівняння обміну”: загальна ціна створеного в межах країни продукту повинна дорівнювати величині грошової маси з ураху­ванням швидкості обігу грошей. Грошова емісія має бути оріє­нтованою на приріст ВВП. Фрідмен увів поняття “портфелю активів” (сукупності всіх ресурсів індивіда, його багатства) як проміжну категорію, що пов’язує гроші і ВВП. Він посилається на консерватизм людини відносно “портфелю активів”, стійкість якого забезпечує і стійкість ВВП.

Фрідмен виводить рівняння довгострокової рівноваги грошового ринку, згідно якого пропонує підтримувати темп приросту готівки на рівні 3 % на рік, а з урахуванням потенційних грошей (строкових вкладів і облігацій державних позик) – на рівні 1 %. У цілому щорічний приріст не повинен перевищувати 4–5 %, що забезпечить “природний рівень безробіття”. На відміну від кейнсіанців, які в аналізі залежності між інфляцією та безробіттям посилалися на “криву Філліпса”, Фрідмен доводить, у довгостроковому періоді такої залежності не існує. Прискорення інфляції позитивно впливає на безробіття лише тимчасово, у довгостроковому періоді економіка повертається до “природного рівня” зайнятості, а інфляція не забезпечує її зростання. Концепцією “природного рівня безробіття” Фрідмін пояснив явище стагфляції.

Фрідмен критикує політику незбалансованого державного бюджету, визнаючи її однією з причин розбалансування механізмів ринкового саморегулювання. Збалансованість бюджету, скорочення дефіциту державного бюджету можна за­безпечити за рахунок регульованої грошової емісії та зменшення державних витрат. Соціальна сфера не повинна бу­ти пріоритетним напрямом діяльності держави.

Монетарна концепція успішно пройшла апробацію у 1969-70 рр., коли Фрідмен був радником президента Ніксона, але тріумфом його теорії стала концепція стабілізації американської економіки 80-х рр. – “рейганоміка”, яка дозволила США подолати труднощі спаду, послабити інфляцію, зміцнити долар. Фрідмен також брав участь у розробці концепції побудови ринкової економіки у Чілі. Разом з тим, чимало країн Заходу, а згодом і Сходу, які вдавалися до монетаристських методів боротьби з інфляцією, згодом поступово відмовляються від них. Для багатьох країн спад виробництва і втрати, яких внаслідок цього зазнала економіки, виявилися значно більшими, ніж позитивний ефект від зниження темпів інфляції.

Неокласичне відродження– течія в економічній теорії, що виникає в 70-х роках XX ст. на базі ідеї про необхідність мі­німізації державного втручання в економіку. Під час затяжної економічної кризи 60-70-х років західні економісти (Дж. Мут, Р. Лукас) доходять висновку, що регулювання економіки натрапляє на спротив з боку її суб’єктів, їхню економічну поведінку не можна спрямувати в потрібному напрямі за допомогою будь-яких важе­лів впливу; економічні рішення, які вони приймають, не є об’єктивно зумовленими. Економічні суб’єкти напе­ред прогнозують наслідки економічної політики держави і намагаються вжити заходів щодо нейтралізації їх впливу на власний добробут, завдяки чому економічна політика урядів стає неефективною. На основі цих теоретичних висновків сформувались дві течії в новій неокласичній теорії: “раціональних очікувань” та “еко­номіки пропонування”.

Теорія раціональних очікувань.Представники цієї течії (Р. Лукас, Т. Сарджент, Н. Уоллес) намагаються створити модель, яка формалізує суб’єктивну поведінку виробників та спожива­чів, прогнозуючи їхню реакцію на зміни політики та ринкової економічної ситуації. Заперечуючи необхідність державного втру­чання в економіку, вони спираються на тезу про типовість еко­номічної поведінки, яка врівноважує ситуацію і нівелює будь-які політичні рішення. Прихильники теорії виділяють два підходи до оцінки очіку­вань: “адаптивні очікування” і “раціональні очікування”. “Адап­тивні очікування” спираються на колишній досвід – знання на­слідків певних економічних дій, урахування колишніх помилок, – й визначають пристосувальні реакції фірм та споживачів до економічної ситуації, стратегію їх поведінки. “Раціональні очікування” базуються на наукових прогнозах, що враховують функціонування реальної економічної моделі: динаміку цін, витрат, рівень ставки процента, наслідки конкрет­ної економічної політики, вплив урядових рішень на макроекономічні показники тощо.

Автором ідеї “раціональних очікувань” є Дж. Мут,який 1956 р. сформулював цей постулат і відобразив його у побудова­ній ним моделі. Лише через десять років до цієї ідеї повернувся і використав її американський економіст, лауреат Нобелівської премії Роберт Лукас. Він став фундатором “нової класичної школи економікс”, яка в 70-х pp. поставила під сумнів справедливість багатьох положень як кейнсіанської, так і монетаристської доктрин, заперечувала будь-які форми державного втручання в економіку і базувалася на суб’єктивістському підході до аналізу економічних явищ.

Американські економісти Т. СардженттаН. Уоллесу спільному дослідженні 1975 р. на основі ідеї “раціональних очікувань” довели неефективність активної фіскальної та грошової кейнсіанської політики. Гіпотеза про раціональні очікування стала новим імпульсом для використання методу функціонального аналізу. Лукас побудував функцію пропонування праці, що включала поточний та очікуваний рівень цін. Заперечуючи політику державного регулювання, новітні класики пропонують формувати економічну політику держави так, щоб вона забезпечувала стабільність рішень та законів, щоб нові пра­вила набирали чинності через достатній проміжок часу, аби суб’єкти могли адаптувати і прогнозувати свої дії.

Теорія економіки пропонування.На відміну від кейнсіанців, які вважали, що сукупний попит породжує від­повідне пропонування, прихильники теорії (А. Лаффер, Р. Мандел, М. Фелдстайн, М. Боскін)висунули тезу про залеж­ність сукупного попитувід сукупного пропонування, яка стала базовою длявизначення напрямків стабілізації економіки. Представники “економіки пропонування” доводять, що саме пропо­нування є провідною категорією економічних відносин. Будь-яке суспільство виходить із можливостей пропонування, що визна­чаються ресурсними можливостями. Тому немає необхідності в державному втручанні, оскільки воно буде нівельоване очікуван­нями та відповідною поведінкою суб’єктів, яка в кінцевому ра­хунку завжди визначатиметься їхніми можливостями. Основний шлях до зростання виробництва вони вбачали в стимулюванні праці, заощаджень та інвестицій.

Оскільки основним дже­релом інвестицій є заощадження, автори теорії виступали проти високих податків, в яких вбачали причину перерозподілу ресурсів з приватного до державного сектора, що призводить до зниження продуктивності праці, зрос­тання витрат виробництва та цін. Розумна податкова політика, орієнтована на зниження ставки податку, є основою збільшення пропонування, зростання національного доходу, що в свою чергу збільшить податкові надходження до бюджету. Цей причинно-наслідковий зв’язок змоделював американський економіст Альфред Лаффер. Графічне зображення моделі відомо як “крива Лаффера”, зміст якої полягає у тому, що коли податковий прес виходить за межі оптимальної податкової ставки, податкові надходження скорочуються. Оптимальна податкова ставка залежить від економічної ситуації, розмірів та структури виробничої сфери, національних, психологічних та інших чинників. переходить оптимальну межу.

Неокласичний синтез– течія економічної думки, яка поєднує положення неокейнсіанських і неоліберальних концепцій. Її засновником вважається Дж. Хікс, який у 30-ті рр., одразу ж після виходу праці Кейнса “Загальна теорія зайнятості, проценту та грошей”, запропонував ідею синтезу кейнсіанства та неокласичної теорії. У 40–50-х цю ідею розвиває американський економіст Франко Модільяні, але найповніший її виклад дав Π. Семюелсон.. Це течія намагається “примирити” всі економічні вчення, що постали на базі неокласичної ідеології, визнаючи плюралізм підходів до формування політики держави. Її представники є прихильниками ринкової економіки, але не перебільшують її можливостей, тому основним у їхньому вченні є визнання правомірності використання будь-яких моделей, що здатні позитивно вплинути на економіку за певних істо­ричних умов та потреб суспільства.

Семюелсон Пол Ентоні(нар. 1915) – американський економіст, професор Массачусетського технологіч­ного інституту, економічний радник кількох президентів США., лауреат Нобелівської премії, яка була йому вручена у 1970 р. за підручник “Економікс” з офіційним формулюванням: “за вклад у підвищення рівня наукового аналізу в економічних науках”. Цей підручник, перше видання якого вийшло друком у 1948 р., став світовим навчальним бестселером. Цінність і унікальність цієї книги полягають у тому, що вона увібрала в себе найкращі досягнення економічної думки сучасності.

У своїх поглядах на ринковий механізм Самуельсон схиляється до кейнсіанства, вважаючи, що в реальному житті існує надто багато проблем, які неокласики прагнули б залишити ринку, але які не дуже піддаються його впливу (екологія, медицина, освіта та ін.). Тому держава приймає на себе врегулювання цих проблем, вона визначає цілі розвитку економіки і використовує свою силу для їх досягнення. Але при цьому Самуельсон не заперечує і важливості ринку: в сучасних умовах тільки ринкова економіка на основі внутрішніх законів саморозвитку здатна ефективно вирішувати основні проблеми економіки.

“Неокласичний синтез” започатковує підходи, що допускають можливість застосування будь-яких моделей економічної політики держави, будь-яких методів впливу на економіку, але основною вимогою має бути забезпечення ма­ксимуму свободи конкуренції. Межі державного втручання ви­значаються загальносуспільним інтересом та історичними завданнями цього суспільства. Держава несе повну відповідаль­ність за соціальну ситуацію, економічну та соціальну рівновагу.