Політична думка Стародавнього Сходу.

ЛЕКЦІЯ 3. Політична думка Стародавнього світу.

1.Політична думка Стародавнього Сходу.

2.Політичні доктрини Античності.

3.Політичні погляди Середньовіччя та доби Відродження.

Зародження політичної думки пов'язується з тим ступенем суспільного розвитку, коли виникає приватна власність на засоби виробництва, відбувається соціальне розшарування суспільства, утворюється державність. Саме проблеми держави і права, владних відносин у суспільстві були й залишаються в центрі політичної думки.

Розмаїття політичних ідей та імен їх авторів є надзвичайно широким. Не претендуючи на всеосяжність, ми зупинимося лише на тих, які, з нашого погляду, справили найсуттєвіший вплив на сучасне розуміння політики й політичних процесів.

Політична думка зародилась в стародавні часи в країнах Стародавнього Сходу - Єгипті, Вавилоні, Індії, Китаї, Персії.

1. ЄГИПТЯНИ вважали, що ключ до проблем функціонування державної влади, справедливості, правосуддя перебуває в руках богині істини і порядку Маат. Творцем світу і всього живого на Землі, верховним царем і батьком інших богів вважали бога сонця, бога- фараона Ра, який владарював над богами і людьми. Потім він передав царювання своїм нащадкам, теж богам - Осірісу, Ісіді, Сету, Гору та іншим. Від них пішло понад 340 фараонів- людей. У такий спосіб пропагувалося божественне походження державної влади, виправдовувалася східна деспотія, підпорядкованість “нижчих вищим”.

Суспільство уявлялось єгиптянам як піраміда, верхівка якої - боги і фараони, підніжжя - народ. Між ними - жерці, знать, чиновники.

Водночас єгипетські мислителі закликали не зловживати владою, приборкувати корисливі прагнення, поважати старших, не грабувати бідних, не ображати слабких тощо.

ШУМЕРСЬКА ранньополітична думка, як і єгипетська, вбачала джерело влади у верховному божестві, яке разом з підлеглими богами визначає земні справи і людські долі. Це зафіксовано в написах на глиняних табличках про реформи Уруінімгіни (XXIV ст. до н. е.), піснях і переказах про Гільгамеша (XXIII ст. до н. е.), Шумерських законах (XXI ст.), законах Білалами - правителя Ешнунни (XX ст. до. н. е.), Царських списках (ХХ-ХІХ ст. до н. е.) тощо.

2. ВАВІЛОНЯНИ залишили одну з найцінніших пам’яток східної політико-правової думки - Закони Хаммурапі (1792-1750 до н. е.). З 282 статей цього кодексу збереглося 247, в яких зафіксовано прагнення до втілення вічної справедливості, до подолання зла і беззаконня. Право розглядалось не як сакральна (священна), а світська сутність.

ЗАРАТУСТРА (VIII ст. до н. е. засновник зороастризму - міфологічних уявлень стародавніх персів): у центрі його вчення боротьба добра і зла. Держава має бути земним втіленням небесного царства, монарх має насаджувати добро, боротися проти зла в державі. При владі мають бути найдоброчесніші люди. Закликав до взаємної любові, прощення, миру.

3. БУДДА (563-483 рр. до н. е.; збірник “Дігха Нікайя”): Його вчення зосереджено на особі, яку необхідно позбавити від постійних страждань. Заперечував теорію божественного походження каст і царської влади. Пропонував людям відмовитися від бажань і пристрастей, зробити своє життя непідвладним впливу середовища.

4. КОНФУЦІЙ(551-479 рр. до н. е.) - яскравий представник давньокитайської думки. Погляди Конфуція викладено у книзі “Луньюй” (“Бесіди і судження”), складеній його учнями. Конфуцій розвивав патріархально-патерналістську концепцію держави, відповідно до якої держава виступає як велика сім’я. Влада правителя в державі є такою, як влада батька в сім’ї, а відносини правителів і підданих нагадують сімейні відносини, де молодші залежать від старших. Правитель (імператор) є “сином неба”, його влада має божественне походження. Конфуцій висував важливу вимогу дотримання в державному управлінні моральних принципів, був противником будь-якого насильства і вважав, що забезпечення суспільного порядку має здійснюватися не шляхом насильства, а через удосконалення самої людини, дотримання доброчесності.

Доброчесність у тлумаченні Конфуція виступає як широкий комплекс етико-правових норм і принципів, до якого входять правила ритуалу, людинолюбство, піклування про людей, шанобливе ставлення до батьків, відданість правителю, відчуття обов’язку тощо. Регулювання політичних відносин за допомогою вимог доброчесності у вченні Конфуція різко протиставляється управлінню на основі законів, що було з умовлено їх традиційно каральним значенням.

Конфуцій не заперечував повністю значення законодавства, однак відводив йому допоміжну роль, висуваючи на передній план у регулюванні суспільних відносин вимоги доброчесності.

МО ЦЗИ (479-400 рр. до н. е.), - засновник моїзму, розвивав ідею природної рівності всіх людей і обґрунтовував договірну концепцію виникнення держави, в основі якої лежить ідея належності верховної влади народу.Мо Цзи вважав, що влада має використовувати не лише насильство й покарання, а й моральні форми впливу на людей. Мо Цзи висунув ідею договірного походження держави та управління. У давнину, вважав він, не було управління й покарання, кожний мав власне розуміння справедливості, й тому у відносинах між людьми панувала ворожнеча.

Ідея єдиної для всіх справедливості і єдиної законодавчої влади була спрямована у Мо Цзи проти свавілля чиновників, які, встановлюючи свої порядки, вдавалися до насильства й жорстоких покарань. Важливе місце у його вченні посідає вимога врахування інтересів простого народу в управлінні державою. Він рішуче виступав за звільнення низів суспільства від гніту, страждань та убозтва. Бідність Мо Цзи вважав джерелом безпорядків у державі.

ШАН ЯН (390-338 рр. до н. е.) - виступив з обгрунтуванням управління, яке спирається на закони й суворі покарання (легізм). Стверджував, що організація державного управління має грунтуватися не на традиції і ритуалі, а на основі єдиних, чітко визначених законів - “фа” (звідси китайська назва цієї школи - “фація”), які спираються на суворі покарання.

Закони, а не особисті бажання чи свавілля правителів мусять лежати в основі державного управління. Концепція державного управління Шан Яна пройнята ворожістю до простих людей, низькою оцінкою їхніх вчинків і переконань, певністю, що лише за допомогою жорстоких законів народ можна тримати в покорі. Цей ідеал «законницької» держави заперечує законодавче встановлення будь-яких прав підданих і сприймає закон лише як засіб державного управління в інтересах правителів.

Без сумніву, політичні ідеї, які були репрезентовані загаданими вище великими мислителями сходу, є цікавими для нас. Вони складають частину політичної культури східної цивілізації і мають велике значення для історії розвитку всієї людської історії. Разом з тим, через різні історичні причини вони майже не впливали на розвиток європейської цивілізації. Значно більший вплив на сучасну Європу має політична думка мислителів Стародавньої Греції та Риму.

Політична думка в Стародавній Греції і Стародавньому Римі розвивалась як форма теоретичного узагальнення інтенсивного політичного життя, характерного для цих суспільств. Функціонування інститутів полісної демократії неможливе без активної участі громадян в політиці, що передбачає вибір оптимальних для цього форм державного устрою, існування механізму вирішення політичних конфліктів, що виникали між громадянами, наявність уявлень про шляхи забезпечення єдності суспільства при наявності очевидних і гострих соціальних відмінностей. Багато ідей, які виникли в той час, не втратили своєї актуальності й дотепер.

2. Політичні доктрини Античності.

Вагомий внесок у політичну теорію належить давньогрецьким мислителям, насамперед, творчістю “СЕМИ МУДРЕЦІВ” (кін. VII - поч. VІ ст. до н. е.). Вироблені ними формули “чеснотам - свій, пророкам - чужий”, “силою не роби нічого” (Клеобул); “дотримуйся доброчесності”, “закон - це поєднання права і сили”, “навчившись підпорядкуванню, навчишся керуванню” (Солон); “не погрожуй вільним, нема на те права”, “не бажай неможливого”, “пізнай самого себе”, “слухайся законів більше, ніж ораторів”, “підкоряйся законі “не красуйся зовнішністю, а будь прекрасний справами”, “вчи і вчись кращого” (роби того, що не подобається іншому”, “закон - втілення найвищої могутності своїм” (Піттак); “бери переконанням, а не силою”, “говори доречно” (Біант); “демократія краще тиранії”, “не карай злочинця, а попереджай злочин”, “люби закони старі, а їжу свіжу” та ін. - покликані були стати моральною нормою співжиття.

СОЛОН (640-559 до н. е.) “дотримуйся доброчесності”, “закон - це поєднання права і сили”, “навчившись підпорядкуванню, навчишся керуванню”завдяки рішучим реформам в державному ввійшов в історію як родоначальник давньогрецької демократії. Приватна власні доби набула не лише легітимного характеру, а й стала вирішальною ознакою при політичних прав громадян, обсяг яких залежав від майнового цензу, а не від походження.

ДЕМОКРІТ (470-366 до н. е.) - його вчення особливо вплинуло на розвиток ідеології: про справедливість у політиці як відповідність природі, про суспільство закони як штучні утворення людей внаслідок природного процесу, про політичний конформізм і моральну солідарність вільних громадян як необхідний компонент “хорошої держави”. Демокріт доводив земне, а не божественне походження людини (з землі і води), суспільне, а не небесне походження права. У контексті тих ідей фігурували вчення Піфагора (580-500 до н.е), Геракліта (530-470 до н. е.) та інших давньогрецьких мислителів.

СОФІСТИ- родоначальники раціоналістичних інтерпретацій політичного розвитку Протагор (481-411 до н. е.), Горгій (483-375 до н. е.), Гіппій (460-400 до н. е.), Антіфонт (5 ст. до н. е.), Фрасімах (V ст. до н. е.) та ін. Заслуга софістів в олюдненні суспільно-політичних явищ, започаткуванні світської теорії політики, держави і права, переміщенні “периферійних позицій” у центр політичного життя, ставленні до неї як до “міри всіх речей”, природної рівності людей, у тому числі й рабів, у розвитку демократичних поглядів.

СОКРАТ (469-399 рр. до н. е.) - вів пошуки раціонального, логічно-понятійного обґрунтування об’єктивного характеру етичних норм, моральної природи держави принциповим прибічником законності. Основу нормального функціонування держави, її благополуччя він убачав у непорушності законів, підпорядкуванні їм усіх громадян. Дотримання полісних законів Сократ пов'язував з однодумством громадян, під як відданість і підпорядкування законам.

Він намагався сформулювати ідеально-розумну сутність держави. Владу, за волі народу й державних законах, Сократ вважав царством, а владу, засновану правителя і спрямовану проти народу, - тиранією. Правління тих, хто дотримуєті він називав аристократією, правління найбагатших - плутократією, а правління всіх – демократією. При цьому мислитель негативно ставився до участі в управлінні більшості народу (на його думку, грубих і некомпетентних людей). Управлінню Сократ приділяв особливу увагу, стверджуючи, що правити мають компетентні особи.

ПЛАТОН (427-347 рр. до н. е.) - своє політичне вчення він виклав головні трактатах-діалогах “Держава”, “Політик” і “Закони”. Вчення Платона про державу грунтується на його філософських поглядах.

Цю ідеальну справедливу державу Платон будує за аналогією з людською душею. Трьом началам людської душі (розумному, вольовому й чуттєвому) в державі аналогічні начала - дорадче, захисне й ділове, а цим останнім відповідають три суспільних стани – правителів, воїнів і виробників. Справедливість полягає в тому, щоб кожне начало робило лише свою справу відповідно до встановленої ієрархії. Ідеальна держава Платона - це справедливе, засноване на законах, правління кращих суспільство. Таке

правління може бути або царською владою (якщо серед правителів вирізняється хтось один - найдостойніший), або аристократією - владою декількох кращих. Через недосконалість людської натури така держава не може бути вічною і зміниться іншими, гіршими формами правління - тимократією, демократією або тиранією. Причому кожна з цих форм є гіршою за попередні.

Демократію Платон розцінював як лад приємний і різноманітний, але такий, що не має належного управління. Платон, як й інші давньогрецькі мислителі, заперечував не взагалі демократію, як волю народу, а владу натовпу – охлократію.

Кожну з форм державності губить саме те, що вважається в ній найвищим благом. У тимократії це воєнні успіхи, в олігархії - багатство, в демократії - свобода. Саме з демократії виростає її продовження і протилежність - тиранія, встановлення якої означає перетворення надмірної свободи в надмірне рабство. Тиранія - найгірша форма державного правління, за якої панують беззаконня, свавілля й насильство. У діалозі “Політик” Платон високо оцінює роль політики в житті суспільства. Він вважає політику царським мистецтвом, яке вимагає знань і вміння управляти людьми. Якщо правителі володіють таким мистецтвом, то не має значення, правлять вони за законами чи без них. У тих державах, де немає істинних правителів, правління повинно здійснюватися через закони.

АРІСТОТЕЛЬ (384-322 рр. до н. е.) - політичні погляди викладені головним чином у працях “Політика” та “Афінська політія”. Займався проблемами походження, сутності та форми держави. Він вважав, що держава виникла не в результаті якоїсь угоди між людьми на основі їх волевиявлення, а природно-історичним шляхом - із сім’ї і поселень як всеохоплююча і найдосконаліша форма спілкування людей. Зумовлюється цей процес тим, що людина за своєю природою є політичною істотою, і завершення цієї її природи знаходить свій вияв саме в політичному спілкуванні, тобто в державі.

Форму держави А. характеризував як політичну систему, що визначається верховною владою в державі. Трьома правильними формами держави виступають монархія, аристократія і політія, а трьома неправильними - тиранія, олігархія і демократія. Кожна з цих шести основних форм має свої види, залежно від комбінації формоутворюючих ознак.

Найкращою формою правління, за А., є політія, в якій влада належить більшості і здійснюється на спільне благо. Найгіршою з неправильних форм держави є тиранія, де влада здійснюється деспотичними методами однією особою в особистих інтересах. А. розрізняє крайню демократію, в якій верховна влада належить народу, а не закону, і помірковану цензову демократію, засновану на примиренні багатих і бідних і пануванні закону. Першу він різко засуджує, другу підтримує.

Політія втілює в собі кращі сторони олігархії і демократії (об’єднує багатих і бідних, багатство і свободу), але вільна від їх недоліків і крайнощів. За А., політія є середньою формою держави, в якій у всьому переважає середній елемент. У звичаях це - поміркованість, у майні - середній достаток, у правлінні - середній прошарок. Цей середній прошарок є найціннішим стосовно політики, оскільки він найбільш прихильний до існуючих порядків, і завдяки йому в державі можна пом’якшити суперечність між бідними й багатими, яка є причиною державних переворотів.

ПОЛІБІЙ (210-128 до н. е.) - започаткував політичну історію як науку (“Всезагальна історія”). Історію людства він розглядав як закономірний, необхідний процес руху до нового за всезагальним світовим законом і розумом. Історія державності - природний процес у межах циклу: царство - тиранія - аристократія - олігархія - демократія - охлократія. Полібій детально аналізує сутність цих державних форм, причини занепаду одних та злету інших, визначаючи три головних (царство, аристократія, демократія), групуючи їх за протилежними ознаками: царство - з тиранією, аристократію - з олігархією, демократію - з охлократією.

Найраціональніша форма держави - змішане правління царя, старійшин і народу (переплетення рис царства, аристократії й демократії). Ця ідея містить концепцію отримань і противаг: три влади не лише підтримують, а й перешкоджають одна одній, наштовхуються на протидію двох інших влад, що забезпечує державі стабільність. Це дає підстави вважати Полібія батьком не тільки політичної історії, а й теорії поділу влад.

МАРК ТУЛЛІЙ ЦИЦЕРОН (106—43 рр. до н. е.) був знаменитим римським оратором, юристом і державним діячем. Державу Цицерон визначає як справу, надбання (лат. геs) народу (лат. рорulі). Звідси походить і її назва - республіка (лат. геsрuЬІіса). Основну причину походження держави він вбачає у вродженій потребі людей жити разом. Цицерон приділяв значну увагу аналізу різних форм державного правління та їх перетворень.

Залежно від числа правлячих він розрізняв три простих форми правління: царську владу (монархію), владу оптиматів (аристократію) і владу народу (демократію). Кожна з цих форм має свої переваги: у царської влади це благовоління до підданих, у влади оптиматів - мудрість, у влади народу - свобода. Але кожній з них властиві й певні недоліки. Так, царська влада і влада оптиматів обмежують свободу народу та усувають його від участі в управлінні державою, а демократія означає зрівнялівку.

Цицерон вважає, що за можливості вибору з простих форм правління перевагу потрібно віддати царській владі, а демократію слід поставити на останнє місце. Але найкращою формою держави є змішана форма, утворювана шляхом рівномірного поєднання достоїнств трьох простих форм правління. Найважливішими достоїнствами такої держави є її міцність і правова рівність громадян.

Після краху Римської республіки, з початком нової ери, популярними стали ідеї Сенеки (3-65 н. е.), Епіктета (50-140 н. е.), Марка Аврелія (121-180 н. е.) та інших римських стоїків, які в умовах посилення авторитаризму, правового свавілля проповідували політичну пасивність, індивідуалізм, космополітизм, фаталізм.

На думку СЕНЕКИ, природна держава з природним правом - це всесвіт, що базується на божественному началі, а люди, “рідні один одному”, “співтовариші по рабству”, підпорядковуються світовим небесним законам.

ЕПІКТЕТ дотримувався християнського принципу “чого не бажаєш собі, не бажай іншим”, засуджував рабство і багатство.

МАРК АВРЕЛІЙ розглядав державу як конформістичне утворення з рівним для всіх законом, вважав найважливішою цінністю свободу підданих.

Безумовну актуальність і сьогодні носять думки стародавніх мислителів із приводу етико-правових норм і принципів справедливості в політиці (Конфуцій, “Сім мудреців”, Демокріт, Сократ); належності верховної влади народу (Мо-цзи); обґрунтування важливості існування середнього класу в суспільстві (Арітотель), поділу влад (Полібій), рівності людей (Сенека) тощо.

2. Політичні погляди Середньовіччя та доби Відродження.

В епоху Середньовіччя політичні знання набули релігійно - етичної форми. Політичні проблеми розглядалися як складова проблем теологічних. Саме так пояснював їх великий католицький теолог АВГУСТІН АВРЕЛІЙ (353-430 р. до н.е.). На його думку, діяльність держави має бути всебічно підпорядкована реалізації волі Божої. Якщо вона від цієї волі відходить, то спотворює своє призначення, смисл якого полягає в реалізації загального блага, яке дається Богом. Джерело зла, соціальних і політичних потрясінь філософ бачив в свободі волі людини, яка відходить від божої волі. Він обгрунтовує принцип безумовного пріоритету церковної влади перед світською, від якої і походять гострі політичні і теоретичні колізії. Сутність влади, яку визначає Бог, благодатна, але конкретні її форми, що реалізуються людиною, можуть бути ганебними і суперечити божественній волі. Цього люди можуть уникнути, якщо усвідомлять загальний порядок змін, встановлений Богом. Закони держави мають гармонійно співіснувати з цим загальним законом і спрямувати поведінку людей відповідно до нього. Якщо державна влада не робить цього, відходить від вимог божественного закону, піддані мають право не виконувати її вимоги.

Відхід від теологічної інтерпретації політики відбувся в епоху Відродження і був пов’язаний передусім з роботами і поглядами Нікколо Макіавеллі.

НІККОЛО МАКІАВЕЛЛІ (1469-1527) - найяскравішим представник політичної думки, знаменитий італійський мислитель і політик. Основні праці - “Правитель” (1513), “Роздуми на першу декаду Тита Лівія” (1519), “Історія Флоренції” (1532). Його вважають творцем нової науки про політику. Макіавеллі приходив до висновку про тісний зв’язок права з інтересами людей, що стоять при владі.

Його ідеї “подарували” життя сучасним соціологічним теоріям еліт (В. Парето, Г. Моска, Ч. Міллс). На нього, як на авторитет і предтечу, посилаються теоретики бюрократії (М. Вебер, Р. Міхельс), корупції (С. Хантінгтон), політичного прогнозування (Д. Белл, Г. Кан, Е. Вінер). Задовго до Конта він висунув ідею “суспільного консенсусу”. Та й саме поняття statо, тобто, “держава” зобов’язана своєю появою насамперед Макіавеллі, що вперше застосував його для позначення політичної організації суспільства.

М. не тільки побачив появу великих національних держав, але і вказав розвитку буржуазної державності: абсолютистську і республіканську. Він вважав, що необхідно вибирати найкращу державну форму в залежності від співвідношення сил на політичній арені, взаємодії всіх елементів форми держави від завдань, що стоять перед нею. Те, що добре в один час, може бути не придатним для іншого. Важливі для нас і його інші думки про те, що не треба намагатися встановити демократію в розбещеному суспільстві, або, навпаки, монархії - у суспільстві волелюбному.

ПРИНЦИП ВІДНОСНОСТІ ПРАВЛІННЯ - один із принципів політичної теорії М., який говорить: вибір засобів відносний ситуації, оцінка результату відносна засобам, а усе разом - мета, засоби і ситуація - повинні співвідноситися між собою. Наприклад, численні страти не можна виправдати з погляду вищих принципів, але це необхідно зробити з погляду цілей або конкретної ситуації. Ці ідеї викладені М. головним чином у його історичних працях. Принципово іншими є його погляди, подані у трактаті “Правитель” (в оригіналі ця праця має назву “II ргіпсіре”, що означає “одноосібний правитель”). Основний зміст цієї праці складають змалювання образу ідеального, на думку М., правителя та рекомендації щодо того, як йому здійснювати і зміцнювати свою владу.

РОЗМЕЖУВАННЯ ПОЛІТИКИ І МОРАЛІ - другий принцип. Політику не можна судити з моральних позицій: недоречно осягати й вирішувати політичні проблеми, керуючись моральними міркуваннями, бо влада, політика вже за своєю природою є позаморальними явищами. М. стверджував, що заради досягнення політичних цілей правитель може використовувати будь-які засоби, незважаючи на вимоги моралі: вдаватися до обману, діяти лестощами і грубою силою, фізично знищувати своїх політичних противників тощо. Правитель має бути схожим на сильного лева, щоб страхати вовків, і на хитрого лиса, щоб не втрапити в пастку. По суті справи, відмежування політики від моралі перетворилось у проповідь М. аморалізму в політиці. Політика, в розумінні мислителя, - це сфера підступності й віроломства. Відтоді аморальна політика за принципом “мета виправдовує засоби” дістала назву “МАКІАВЕЛЛІЗМ”.

Позиція М. пояснюється однією з основних аксіом його політичної філософії - думкою про те, що люди за своєю природою є порочними, егоїстичними і злими істотами, їх турбують не благо держави, а передусім власні матеріальні інтереси. М. наголошував, що люди можуть змиритися зі втратою свободи, влади, навіть зі смертю батька, але ніколи й нікому не простять втрати власного майна. Політика покликана відповідати порочній природі людей. Правитель має бути переконаним, що знать - честолюбна, а народ - чернь, яка захоплюється зовнішніми ефектами та успіхом. Покірність підданих найкраще гарантують примус і страх.

УРАХУВАННЯ ЦИКЛІЧНОГО РОЗВИТКУ ФОРМ ДЕРЖАВНОГО ПРАВЛІННЯ- третій принцип політичної теорії М.(демократія - олігархія - аристократія - монархія).

Циклічний розвиток форм правління в нього нагадує ідею кругообігу, взаємообертання добра і зла. Він вважає, що політичні перевороти свідчать про нетривкість навіть найпрогресивнішого режиму, тому що його скидають, а на зміну приходить тиранія. М. визначив, що існують три правильних, або основних форм правління - монархія, аристократія і народне правління, і три поганих, або перекручених - тиранія, олігархія й анархія. Другі так схожі на перших, що легко переходять одна в другу: монархія легко переходить у тиранію, а демократія - в анархію. Фундатор будь-якої з трьох правильних форм правління спроможний установити її лише на невеличкий час, тому що ніякий засіб не утримає її від перетворення у свою протилежність. Конкретний політичний ідеал Макіавеллі - республіка.

На думку мислителя, самозбереження і зміцнення політичної влади будь-якими засобами є домінуючим інтересом державності. В цілому Н. Макіавеллі зробив вагомий внесок у розвиток політичної думки, і західна політологія вважає його основоположником науки про політику.

1. Визначте основні тенденції формування політичної думки у стародавньому світі.

2. Проаналізуйте політичну доктрину Античності.

3. Проаналізуйте політичні погляди Платона та Арістотеля.

4. Визначте основні тенденції формування політичної думки у добу Середньовіччя.

5. Визначте основні тенденції формування політичної думки у добу Відродження.

Тимократія – це військові диктатури, що передбачають опір на армію. В умовах нерозвинутого громадянського суспільства і слабких демократичних традицій військові виступають найбільш організованою силою, яка володіє ресурсами для захоплення влади (як правило, шляхом державного перевороту). Подібні режими – досить часте явище в Африці, Латинській Америці, на Близькому Сході. Обмежуючи буржуазно-демократичні політичні свободи, військові можуть виступити ініціаторами економічної модернізації суспільства (Гамаль Абдель Насер у Єгипті, Муамар Каддафі в Лівії, сандиністи у Нікарагуа, Менгісту Хайле Маріам в Ефіопії, Уго Чавес у Венесуелі). Тимократія визначається як , або як: – держава, де лише власники власності, можуть брати участь в уряді;– уряд, при якому правителів обирали довічно на основі почесного місця, яке вони займають по відношенню до інших в їх суспільстві [39, c. 71].У більш екстремальних формах тимократії там де влада походить від багатства, а не в честь, може переміститися в їх форму і стати плутократією, де багаті й могутні використовують свою владу, щоб закріпити своє багатство.

Аристократія (від грецького αριστοκρατία (aristokratна), ἀριστεύς - найкращий і κρατεῖν – правити, тобто влада найкращих) – форма державного ладу, за якої правління здійснюється представниками родової знаті [72, c. 64].

Аристократією називають форму правління, при якій державна влада зосереджена в руках привілейованої освіченої знатної меншості. Платон і Аристотель під аристократією розуміли правління освічених (знатних), професійно підготовлених людей, які володіють політичним мистецтвом (мистецтвом управління). Пізніше аристократичну форму правління виділяли Полібій, Б. Спіноза, Т. Гоббс, Ш.-Л. Монтеск’є, І. Кант та інші. Обґрунтуванням такої форми правління її прихильниками є, як правило, ідея про політичну неповноцінність більшості членів суспільства, якими й покликана правити аристократична еліта.

Як форма правління аристократія протиставляється монархії та демократії.

В древні часи аристократичними республіками були Спарта, Рим (VI-I ст. до н. е.) та Карфаген; а в середньовічній Європі – Ісландія; Венеція, Генуя та Флоренція в Італії; портові міста Ганзейського купецького союзу в Німеччині, Псковскька та Новгородська феодальні республіки на Русі.

Склад, принципи створення вищих органів державної влади та їх співвідношення відрізняються в різних аристократіях. Наприклад, в Спарті влада знаходилась в руках двох царів, які обирались народними зборами герусії (Ради старійшин) та ефорів. В Римі члени Сенату призначались цензором з числа колишніх посадових осіб та представників знатних родин; зі знаті створювались “виборні” магістрати (консули, претори, цензори та еділи). В Карфагені реальну владу мали 2 виборних суффети та виборна Рада старійшин. В Новгороді та Пскові міським патриціатом створювалась Рада правителів (рос. Совет господ).

В аристократичній формі правління народні збори мали дуже невеликі повноваження і відігравали незначну роль. Населення не приймало активної участі в державному житті. Вибори мали, в значній мірі, фіктивний характер, а посадові особи були представниками знаті (спартиатів у Спарті, патриціїв у Римі, купецького та ремісницького патриціату в середньовічних республіках.