Історична школа Німеччини
Учення Рошера своїми коріннями іде у камералістику ХVII–ХVIII століть. Авторитарна держава неминуче породжує бюрократію. Службовців у справах адміністративних і фінансових вчити цьому потрібно було на конкретних прикладах, тобто знати історію права, традиції та звичаї, закріплені в законодавчих актах. Б. Гільдебранд у «Політичній економії сучасного і майбутнього» стверджує, що політична економія – наука про закони економічного розвитку нації. Тут ми стикаємося з різночитанням. Якщо у Рошера «принципи» то у Гільдебранда «закони розвитку», а це вже більш широке тлумачення. Але залишається головне – закони національні, а не планетарні. Важливим представником цієї школи був К. Кніс, автор праці «Політична економія, розглянута з історичної точки зору» (1853), який піддав сумніву існування і природних законів в ім’я свободи, і законів розвитку Гільдебранда. «Історична школа була одним з найбільших інтелектуальних досягнень Німеччини XIX століття». Історичний метод у політекономії входить і сьогодні до її методологічного арсеналу.
Історична школа Німеччини відкинула правильність космополітичної теорії вільної торгівлі, заснованої на дії особистого інтересу, що не придушує суспільний. Національні традиції, стан законодавств, місце і роль держави в рішенні національних інтересів, різних державних і комунальних інститутів і утворюють остів національної економіки.
Врахування неминучого історичного факту, стан минулого і теперішнього – ось вихідна база для аналізу політичної економії. Твердження історичного методу політичної економії – одна з заслуг історичної школи Німеччини. Її засновники Рошер, Гільдебранд, Кніс чітко визначили своє ставлення до індустріальної технологічної революції. Так, Гільдебранд у «Політичній економії сучасного і майбутнього» пише: «Найважливіше всесвітньо-історичне значення машини полягає в тому, що вона вирвала робочі класи з лінощів і невігластва, з задушного і безглуздого костеніння і разом з усвідомленням власних сил, з наполегливістю в роботі та підприємництві пробудила в них прагнення до гідного життя в історії... Тимчасове зло, що походить з цих технічних відкриттів людського духу, тимчасових страждань робітників, котрі залишилися внаслідок суперництва машин без роботи і хліба... це можна назвати лише потугами при народженні нової епохи» (с. 189).
Рошер – засновник історичної школи: «Одна лише промисловість може поставити на службу собі всі сили природи». Та вона ж «недруг нашого часу: невігластво черні і пауперизм народжуються перш за все у містах». Він же вказує на взаємозв’язок аграрного та індустріального розвитку. «Земля дорожчає, а праця і капітал дешевшають, це означає неминуче інтенсивне ведення сільського господарства».
У «Принципах політичної економії» Рошер формулює методологію викладення політичної економії. Як тут, немає слова «закони» політичної економії, воно замінено на принципи. Цим уже він відторгається, відгороджується від Сміта й Рикардо та їхньої школи. З чого випливає висновок – немає планетарних законів як об’єктивних, не залежних від національної приналежності законів розвитку. «Наша мета – описання того, чого бажали, до чого прагнули народи в економічній галузі; цілі, які вони переслідували і досягали; підстави заради яких вони переслідували і яких вони домагалися... таке дослідження... якщо зупинитися у тісному контакті з іншими знаннями національного життя, зокрема, з історією права, політичною історією і історією цивілізації». Висновок, який є неминучим – застосування в політичній економіці історичного методу.
Рошер ставить собі завдання доповнити й розвинути загальновизнану теорію класичної школи і водночас вплинути на формування національної політики. У його працях наявний глибокий порівняльний аналіз історії становлення й розвитку економічних явищ у Німеччині, Англії, Франції. Досліджуючи генезис міжнародної торгівлі, грошового обігу, банківської справи, він визначає притаманні всім національним економікам риси і намагається встановити причини національних особливостей розвитку економічних процесів.
Рошер високо оцінює переваги індустрії, розвитку транспорту і вказує на породжені ними зміни в економічних відносинах, а також на можливості, що вони відкривають. Він розглядає роль держави щодо підтримки і сприяння машинному виробництву як приклад впливу на розвиток національного господарства. Його практичні рекомендації фактично є порадником щодо використання можливостей суспільства з метою його самовдосконалення.
Кніс виходить з того, що рівень економічної могутності суспільства і теоретичні концепції, які відображають стан цього суспільства, є результатами певної передісторії розвитку. Рівень, якого досягло воно на даний момент, є перехідною фазою до його наступного прогресу. Оцінити можна лише рівень розвитку культури. Економічна доктрина не може свідчити про рівень розвитку, оскільки категорії, якими вона оперує, мають місце в будь-якій господарській системі, але за різних умов відіграють різну роль. Ці категорії узагальнюють тільки аналогії, а не конкретні закономірності. Оскільки класична політекономія дотримується доктрин, які в часі залишаються незмінними, вона просто не може бути правильною.
Шмоллер пропагував ідею відмови від класової боротьби і закликав виховувати робітників у дусі «соціальної солідарності» з капіталістами.
У своїх теоретичних концепціях представники нової історичної школи віддавали перевагу реформістському напряму суспільної перебудови. Шмоллер, зокрема, наполягав на проведенні реформ, які усунули б занадто велику нерівність у майні та розподілі доходів, котра породжує небезпеку соціальних конфліктів. Визнаючи наростання класового протистояння в суспільстві, нова школа виступала проти радикальних методів боротьби робітників з підприємцями, засуджувала за це марксизм, пропагувала виключно мирні реформи. Цими принципами керувалась у своїй практичній діяльності і створена 1872 р. Шмоллером «Спілка соціальної політики».
Карл Бюхер — автор відомої книжки «Піднесення національної економіки» (1893). У цій праці він досліджує доекономічні стадії індустріальної еволюції, які передували розквіту цивілізації, аналізує зростання національної економіки на стадіях домашнього господарства, розвитку міста, нації, приділяючи особливу увагу відносинам, які складаються між виробником і споживачем.
З позицій мінової концепції К. Бюхер розробив періодизацію економічної історії людства, яка включала три види господарств:
— замкнуте домашнє господарство (виробництво для власного споживання, господарство без обміну);
— міське господарство (виробництво для зовнішнього споживача, для безпосереднього обміну);
— народне господарство (коли товари проходять цілий ряд господарств, перш ніж дійти до споживача).
Відповідно до цих критеріїв К. Бюхер до замкнутого домашнього господарства відносить первісний лад «нецивілізованих народів», античну латифундію, землеробське господарство вільних селян, а також маєток раннього середньовіччя. Не беручи до уваги характеру виробничих відносин і змін цих відносин, К. Бюхер поєднує в один блок різні економічні системи — первісний лад, рабовласницький лад і ранній феодалізм.
Характеристика міського господарства обмежувалася, головне, описуванням ремісничого виробництва, особлива увага приділялася роботі ремісників на замовлення. Проте Бюхер недооцінював роль товарного обігу, зокрема торгівлі ремісників, а також лихварства, що відіграли важливу роль у розкладі натурально-господарського устрою.
Щодо народного господарства, то К. Бюхер ототожнює його з капіталістичним виробництвом, коли загального поширення набуває торгівля і з’являються єдині національні ринки. Він розцінює товарний обіг, найсуттєвішу рису капіталізму. Вирішального значення у розвитку народного господарства Бюхер надавав грошовому капіталу, який перебуває у стані постійного руху, спрямовуючись туди, куди його вабить високий процент.
Головним критерієм, за допомогою якого здійснюється історична періодизація суспільства, є, на його думку, зміни у сфері обігу. Безперечно, характер обміну відіграє важливу роль у визначенні якісних особливостей того чи іншого способу виробництва, але він не може бути вирішальним фактором соціально-економічної класифікації суспільства, оскільки сам є похідним від виробництва й економічного зростання.
Ще одним внеском К. Бюхера в економічну теорію є його власна класифікація форм і стадій розвитку промисловості:
— перша стадія зв’язується з домашнім, замкнутим вироб-
ництвом;
— друга — з працею ремісника на замовлення;
— третя — з працею ремісника на вільний ринок;
— четверта — з домашнім виробництвом для скупника;
— п’ята — з великим фабричним виробництвом.
К. Бюхер, досліджуючи новітні форми капіталу, дав власне трактування суті фінансового капіталу як процесу абсолютного підпорядкування промислового капіталу позичковому. На його думку, нові форми капіталу справляють домінуючий вплив на всі верстви суспільства.