Газети « Батьківщина» та «Діло» - загальна характеристика

Журнал «Правда».

Лекція 3.2. Періодичні видання народовців

Журнал «Правда» став першим довготривалим народовським виданням. Він виходив з перервами у 1867-1898 рр. і змінювався разом з еволюцією народовства. Назва походила від слів Т.Шевченка: «В своїй хаті своя правда і сила і воля!», які були ще епіграфом «Мети». Спочатку «Правда» була літературно-науковим виданням, а згодом тут почали друкуватися широка хроніка, політичні статті, дискусії з питань суспільного життя. Журнал мав українське патріотичне спрямування, відстоював ідею української окреміш-ності, право на освіту, культуру, політичну автономію. Тут друкувалися авто-ри різних поглядів, що створювало плюралізм думок і відбивало автентичну картину української дійсності. У виданні виступали автори з усієї України, що загалом забезпечувало довголіття журналу. «Правда» стала головним журналом другого періоду народовської журналістики. На відміну від попе-редніх короткочасних за виходом часописів, вона відзначалася відносною стабільністю. Вихід журналу можна поділити на такі періоди:

1867-1870 рр.

квітень 1872-1880 рр.

1888-1898 рр.

У перші два періоди журнал був єдиним органом народовства, загально-українським виданням.

«Правда» виникла з ініціативи П.Куліша. Після закриття «Основи» він деякий час працював у Варшаві, часто жив у Відні, брав участь у куль-турному житті українців і був його головним рушієм. Мав непогані орга-нізаторські здібності, талант і сподівався у Галичині досягти успіху в журна-лістиці. Він спирався на галицьких народовців О.Партицького та А.Вахн-янина. Перший працював у Тернополі, а другий навчався у Відні, тому право підписувати журнал вони доручили своїм помічникам народовцям Лонгину Лукашевичу та Івану Микиті. Лише у листопаді 1869 р. А.Вахнянин повніс-тю перебрав керівництво журналом. А.Вахнянин (1841-1908* – відомий педагог і композитор, засновник і перший голова товариства «Січ» у Відні і товариства «Просвіта» у Львові, Вищого музичного інституту ім. М.Лисенка у Львові, посол до галицького сейму та віденського парламенту. Він був талановитою особистістю і зумів піднести рівень журналу. Перше число «Правди» вийшло 1 квітня 1867 р. Журнал виходив щодекади (1-11-21*, а через рік став тижневиком у форматі А4.

Дуже активно з журналом співпрацював П.Куліш. Його слідом пішли І.Нечуй-Левицький, Панас Мирний, І.Карпенко-Карий, Б.Грінченко, П.Грабов-ський та ін. Саме П.Куліш встановив той рівень у журналістиці, нижче якого вже працювати було неприпустимо. Тут друкувалися його художні твори, анонімна автобіографія «Жизнь Куліша», багато публіцистичних праць, не зібраних досі у жодному виданні його творів, що є документами епохи. Як ідеолог «Правди» П.Куліш обстоював ідею єдності західноукраїнських та східноукраїнських діячів. Під псевдонімом Павло Ратай він опублікував вір-шований переклад біблійної книги Іова, засвідчивши початок праці, якій присвятить своє подальше життя. Це була перша спроба подати Біблію укра-їнською мовою. З першого ж числа у «Правді» почав співробітничати Ю.Федькович (оповідання «Опришок»*. Тут друкувалися також оповідання «Безталанне закохання», трагедія «Довбуш, або Горомовий топір і знахар-ський хрест», ряд віршів, у яких виразно відчувається вплив Т.Шевченка, серед яких кращий цикл «З окрушків», переспіви з німецької літератури.

Місце провідного прозаїка «Правди» згодом зайняв І.Нечуй-Левицький, який дебютував у 1868 р. повістю «Дві московки» та оповіданням «Рибалка Панас Круть», а в 1869 р. надрукував роман «Причепа». Редакція заохочувала такі публікації, які заповнювали простір журналу, публікувалися частинами з продовженням і змушували читачів слідкувати за часописом, передплачувати його. Автор представляв читачам новий стиль – реалізм, заснований на філо-софії позитивізму. Він давав галицькому читачеві уявлення про українське життя, його твори формували естетичні почуття. Особливе значення для га-лицької журналістики мала мова І.С.Нечуя-Левицького – представника само-го українського центу, Києво-Полтавського регіону. Вона відрізнялася від тодішньої української мови у Галичині, стала зразком не лише для художньої літератури, а й для публіцистики з її ідеологічними і філософськими понят-тями. У перший період журналу тут були опубліковані невідомі на Галичині твори Марка Вовчка «Кармелюк» і «Невільничка».

На початках багато уваги приділялося висвітленню програми народов-ців. Основні ідеї партії виклав О.Партицький у статті «Одповідь московським журналам», головна мета якої – відмежуватися від москвофілів, що саме 1866 р. оголосили свою орієнтацію на Москву. Симпатії О.Партицького знаходилися на стороні Австрії, яка визнала українців народом і підняла з крайнього упадку, відділила від польського безправ’я.

Cприяв розбудові української етнографії розділ «Із уст народних». На-бутком журналу став переклад В.Барвінським «Огляду української літера-тури» із виданої тоді книги «Історія слов’янських літератур». О.Барвінський вів відділ «Огляд літературний»: подавав точну бібліографію, розгорнуті анотації, вказував на позитивне значення книги, подавав зауваження. Василь Ільницький у статті «Драматургічні замітки» впродовж кількох номерів аналізував п’єси українських авторів. Високим рівнем відзначалися статті В.Навроцького, де він доводив зв'язок географії з національним характером народу, критикував москвофільську літературу за її низький художній рівень, ідейну примітивність і незрозумілу мову.

У 1868 р. між Кулішем і народовцями стався конфлікт, спровокований москвофілами. Його наслідком стало підупадання авторитету Куліша серед галичан. Молодь «Правди» повстала проти «диктатури Куліша», а він з об-рази залишив журнал. Без його участі, фінансової підтримки влітку 1870 р. часопис перестав виходити. Того року він уже перетворився на місячник, збільшив обсяг, але попри заходи А.Вахнянина зберегти його це не вдалося.

У Харківському, Київському та Львівському у-ах почалося збирання коштів на відновлення журналу. Під час перерви у його виданні українці спромоглися на іншу ініціативу – політичну газету «Основа». Її вирішив видавати Юліан Лаврівський – українець, заступник голови галицького сейму. 25 жовтня 1870 р. вийшов перший номер. Програма газети містила такі положення: національна самостійність українців, вірність австрійській короні, мирне співжиття з поляками. Редагував газету Теодор Леонтович, що мав ще досвід «Зорі Галицької». Його співробітниками стали К.Климкович, В.Шашкевич, А.Вахнянин, К.Устиянович, І.Нечуй-Левицький. «Основа» ви-ходила двічі на тиждень. Вона зразу сприймалася неоднозначно: як наро-довське продовження «Правди» і як речник українсько-польської угодовської політики. Газета була інформаційним виданням: вела повідомлення з провін-цій, загальнодержавну та зарубіжну хроніку, витримувала тон толерантності, не кидалася в бій за кожним приводом проти польської журналістики. Ця позиція привела у співробітники польських журналістів, що симпатизували українській справі. Серед них – Францішек Духінський, близький друг лідера польського національно-визвольного руху Адама Чарторийського. Він ще в польській пресі опублікував статтю, де доводив, що росіяни мають туранське походження і їх держава відзначається східним деспотизмом та неволею, а Україна і Польща побудовані на засадах демократії. В «Основі» він виступив під псевдонімом Киян (колись навчався у Київському у-ті*. Основна його ідея – обидві держави покликані захищати Європу від московської експансії.

Провідним публіцистом «Основи» став В.Шашкевич, що вів рубрики «Дописи» і «Фейлетони». Він теж виступав за порозуміння. Вів полеміку із москвофільським «Словом», яке завжди виступало проти народовських орга-нів. У фейлетонах сказав: жаль, що кордон перешкоджає відпливу зі Львова москвофілів, завдяки чому «вичистився б галицький смітник». Шашкевич виступав за мир з поляками і проти угод з москвофілами. Він виступав за українську мову в у-ті, суді, уряді; закликав залучити до політики людей середнього класу, «посідателів капіталів», які б матеріально підтримали осві-ту. Зустріли «Основу» насторожено. Занадто глибоким був конфлікт. Проти виступив В.Білозерський – редактор колишньої «Основи», опублікувавши у галицькій пресі листа, де сказав про намагання перейняти її славу. Тому з відновленням «Правди» «Основа» перестала виходити.

ІІ. Відроджена «Правда» почала виходити з 1872 р. Її редактором став професор права Львівського у-ту Олександр Огоновський. Згодом через адвокатську діяльність він передав редагування Лонгину Лукашевичу, а той В.Барвінському, який висунувся на роль лідера-організатора і вів журнал до другої перерви. Він зробив спробу видавати окремо літературно-наукову та політичну частини, але практика показала, що читачі ще дуже залежні від літературного змісту, і редакція повернулася до старої традиції. «Правда» продовжувала відігравати роль єдиного всеукраїнського журналу. Тут друку-валися Ю.Федькович (переробка з Шекспіра «Як козам роги вправляють», вірші з книги «Дикі думи»*, І.Нечуй-Левицький (уривок з роману «Хмари», казка «Запорожці», оповідання «Не можна бабі Парасці вдержатись на селі» та «Благословіть бабі Палажці скоропостижно вмерти», повісті «Микола Джеря» та «Кайдашева сім’я»*. Автор викривав український індивідуалізм і нетерпимість, спрямовані не проти ворога, а проти себе ж. У журналі дебю-тував Панас Мирний. Тут були опубліковані його оповідання «Лихий попу-тав», «П’яниця», нарис «Подоріжжя од Полтави до Гадячого» - твори з новим епічним типом письма та психологізмом характерів. З відродженням «Прав-ди» у літературу романом «Марко Проклятий» повернувся О.Стороженко, опублікувавши тут розділ. Помітним автором журналу став І.Франко, коли після арешту в справі соціалістів виявився в обсервації. Тут було опублі-ковано його оповідання «Олівець». Відзначався журнал і перекладами І.Біли-ка, М.Старицького, С.Руданського, І.Франка («Фауст» Гете*.

У «Правді» ІІ періоду на роль лідера висунувся М.Драгоманов. Він вважав себе соціалістом західної школи, до кінця життя писав, що все більше розчаровується в російських революціонерах. Причини – російський центра-лізм, антикультурні тенденції. У журналі з’явилися його праці «Русские в Галиции», «Література російська, великоруська, українська і галицька», «Антракт з історії українофільства», «Література українська, проскри-бована урядом російським». Автор хотів витягти український народовський рух з провінційності, рутенщини і схоластики, надати йому європейської енергійності, з’єднати з передовими світовими ідеями. Але допустився ряду помилок. Він вважав, що національну боротьбу українців треба поєднувати з соціальною боротьбою росіян – виборена демократична Росія забезпечить Україні автономію у межах своєї федерації. Галицькі народовці, вважав, є посередниками між Росією і західними слов’янами, які теж чекають на ро-сійську підтримку. І.Франко сказав, що в помилках М.Драгоманова про-стежувався брак національної віри, що стало його головною трагедією. По-милився він і тоді, коли літературу розділив на українську і галицьку. Лише деякі спостереження: критика москвофілів, обмеженості народовства, роз-гляд української культури в контексті світової, заклик до освіти і праці мали позитивне значення. Статті сколихнули всю Україну, проте на той час ніхто не наважився відкрито виступити проти такого лідера, хоча прихована полеміка з його думками прозвучала у статтях І.Білика, О.Терлецького, В.Барвінського, І.Нечуя-Левицького, друкованих у «Правді». На відповідь наважився аж у 1893 р. представник молодого покоління Б.Грінченко – публіцист Вартовий у газеті «Буковина». Так статті М.Драгоманова спри-чинилися до появи політичного українства. Зі статтею «Література україн-ська, проскрибована урядом російським» М.Драгоманов виступив на міжна-родному літературному конгресі в Парижі з наміром привернути увагу до утисків української літератури в Росії. Але виступ не мав реальних наслідків, оскільки конгрес був скликаний з іншого приводу. Проте стаття спричи-нилася до вироблення в галицьких українців відповідальності за те, що тепер на їхні плечі покладено справу розвитку всієї української літератури, приму-сово вилученої з Росії.

Помітним автором «Правди» став також І.Білик, який впродовж кількох номерів друкував статтю «Перегляд літературних новин». Він сказав, що на українську літературу є три погляди: одні її заперечують, другі вважають літературою для домашнього вжитку, треті захищають її повноцінність. Тому критика має сприяти розвитку літератури. Український 15-млн. народ виховується на літературі, а коли йому не забезпечити якісних творів, він відійде до читача літератури російської чи польської. Завдання письменника – іти по шляху реалізму і відповідати світовим ідеям.

Помітним автором став Остап Терлецький. Він закінчив філософський ф-т Львівського та правничий Віденського у-ту, був головою віденського студентського товариства «Січ», одним з найосвіченіших галицьких україн-ців європейського рівня. Він представляв нове покоління народовців. У статті «Галицько-руський нарід та галицько-руські народовці» він піддав критиці як москвофілів, так і народовців. В останніх не сприймав пасивність, провін-ційну замкнутість, відгородженість від провідних європейських ідей. Він вважав, що ідея, висловлена Шевченком, дісталась в руки декламаторам, практичного ж підходу до неї й досі бракує. Через наявність москвофілів народовці постійно змушені доказувати, що для них погано, замість того, щоб поглянути вперед і зрозуміти, що ж треба робити. Багато сил витра-чається на взаємопоборювання. Це звужує рамки української діяльності. О.Терлецький на цьому зупинився, не продовживши статті власними пропо-зиціями, можливо, теж на той час ще не міг їх чітко сформулювати, але потребу змін відчував. Це було перше слово покоління, що постало під впли-вом ідей М.Драгоманова і чиїм найбільшим представником став І.Франко. Так у надрах народовства зароджувалася нова сила. Позиція О.Терлецького викликала дискусію, яка розтяглася на кілька років.

Серед наукових статей помітною виявилася розвідка І.Нечуя-Левицького «Світогляд українського народу. Ескіз української міфології», що реконстру-ювала язичницький пантеон, створений за зразком української родини. Публікація збагачувала українську культуру. Стаття цього ж автора «Сього-часне літературне прямування» була спрямована проти драгоманівського москвоцентризму і ідолопоклонства перед російською літературою. Росій-ським рисам православ’я-самодержавства-народності автор запропонував власну систему ідей: реальність-національність-народність. Реальність розу-мілася як реалізм, національність – як відтворення національного характеру, погляду на світ очима українця, народність – як увага до простонародних скарбниць. У полеміку з І.Нечуєм-Левицьким вступив І.Франко, але під кінець статті цілком з ним погодився. Полеміка вийшла з його боку не-вдалою, вимушеною. Франко згодом у 1884 р. опублікував другу частину статті «Сьогочасне літературне прямування» без згадки про те, що пару років тому полемізував з нею. Тут І.Нечуй-Левицький довів, що російська літе-ратура не є відображенням українського життя, а створені нею характери не є типами українського життя.

Наприкінці 70-х рр. серед народовства виділився радикальний рух та виникла його преса, що скоротило кількість передплатників «Правди». У 1880 р. журнал зупинив вихід.

ІІІ. Відродження «Правди» почалося як органу правого крила наро-довців. Ініціатором виходу став О.Кониський, який спеціально переїхав з Києва до Львова з наміром вкотре примирити поляків і українців. У жовтні 1888 р. він вийшов як місячник політики, науки і письменства. Редагував журнал О.Барвінський, брат померлого у 1883 р. Володимира Барвінського, хоч номінально його підписували у різний час окремі журналісти. Між-народне становище погіршувалося, очікувалася війна між Австрією і Росією. Уряд вирішив також примирити поляків і українців, боячись відриву Гали-чини через польські утиски. Губернатор Галичини і польський сейм пішли на поступки. Розпочалися переговори, наслідком яких стала проголошена наро-довцями в особі Ю.Романчука ситуативна угода «Нова ера». Цей документ дозволяв українську мову у плані освіти, судової системи, була створена Коломийська гімназія, українська урядова газета «Народна часопись». Але владою поляки не хотіли ділитися. Тому угода не викликала повного схва-лення серед українців. Пройшов час, і самі народовці на чолі з Ю.Ро-манчуком від неї відмовилися. Проте досить вузька група залишилася на її позиціях. Серед них – і О.Барвінський. Він почав видавати часопис без публікації його програми, на позиціях «новоерівства». Запросив М.Драго-манова, І.Франка, І.Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, які не підозрювали про це. Врешті коли статтю М.Драгоманова виправили на власний розсуд, він порвав з журналом. За ним пішов І.Франко. Лише І.Нечуй-Левицький поки що залишався у співробітниках, опублікувавши тут повість «Пропащі», опо-відання «Афонський пройдисвіт», але потім й він перейшов до радикальної преси. Панас Мирний опублікував тут лише «Казку про Правду і Кривду». Через втрату авторів звузився зміст видання. Програмові статті писав уже О.Кониський. На цей раз редакція не дозволяла на сторінках видання жод-ного діалогу щодо своєї програми. Все це зумовило підупадання авторитету журналу. З кращих матеріалів можна назвати статтю Б.Грінченка «Галицькі вірші», де автор поставив проблему мови, якою пишеться література в Гали-чині, і звідси – непорозуміння між обома частинами України. Він навертав авторів до мови, виробленої українськими класиками, і ставив проблему єди-ної української літературної мови. Цікавою виявилася Шевченкіана «Прав-ди», історичні розвідки, статті О.Кониського «Російські журналісти про Україну» та «Україна в цифрах».

У третій період журнал втратив те центральне місце, яке він посідав в народовській журналістиці в останні два періоди. Він сам був причиною того. Його існування привело до бурхливого розвитку української націо-нальної свідомості в Галичині, спричинило перехід від культурницького народовства до політичного. Нові журнали набули спеціалізації. Журнал втратив традиції плюралізму, залишився на позиціях старого консерватизму, в той час як молодь шукала нових ідей, щоб розвиватися поруч з євро-пейськими суспільними напрямками. «Правда» в радянські часи була названа «реакційним буржуазно-націоналістичним часописом». Ця оцінка досить упереджена. Журнал заслуговує на перегляд цієї позиції та об’єктивне висвітлення його історії.

Газети «Батьківщина» і «Діло»

Поштовх до подальшого розвитку народовської журналістики дали політичні події. У 1860 р. в Австрії було проголошено нову конституцію, за якою країна повністю змінилася в напрямку до парламентаризму. Галичина, як і інші землі, дістала автономію з власним сеймом. У ньому українці стали поважною опозицією, що налічувала 49 депутатів зі 150. Поляки прагнули перетворити Галичину на власне канцлерство, почати з неї відродження майбутньої Польщі. Вони захопили всю адміністрацію, судочинство, проголосили польську мову урядовою в краї. Населення швидко полонізувалося, Львівський університет став центром польської освіти. Як наслідок у наступних виборах українці отримали лише 14 місць у сеймі, маючи можливість вибиратися лише від селян, бо в інших соціальних станах вони фактично не були представлені. Це була відчутна поразка. Треба було переглянути методи роботи, заснувати пресу, яка б формувала національну свідомість, оперативно відгукувалася на події, давала б відсіч польській пресі, формувала громадську думку, об’єднувала українців. Це питання порушили збори львівської «Просвіти».

1 жовтня 1879 р. вийшло перше число газети «Батьківщина». Її як приватну заснував Юліан Романчук (1842-1932*. Він був послом до галицького сейму та віденського парламенту, де двічі очолював Українську парламентську Репрезентацію і став віцепрезидентом парламенту. Він був засновником, почесним членом і головою «Просвіти», засновником і членом НТШ. Він створив першу політичну партію – Народну Раду, куди входила лише інтелігенція, це був інтелектуальний штаб народовців. Її органами частково були газети «Батьківщина» та «Діло». У 1899 р. на основі Народної Ради виникла УНДП, співзасновником якої теж став Ю.Романчук. Його авторитет був настільки великим, що саме він у 1918 р. прийняв присягу від уряду ЗУНР, а після поразки у 1923 р. і повернення Галичини Польщі привів до присяги на вірність Україні багатотисячний мітинг у Львові. У галузі преси він також став засновником віденського німецькомовного журналу «Ukrainische Rundschau» (потім – «Ukrainische Revue»*, який знайомив австрійський світ з Україною, дбав про її міжнародний престиж, бо через здобуття міжнародного авторитету українці могли б стати політичною нацією.

Розуміючи, що основа Галичини – селянство, Ю.Романчук саме їм адресував газету «Батьківщина». Газета виходила спочатку як двотижневик, а потім – як тижневик. Вона залучила до дописувачів багато селян, говорила не лише про загально інформаційні події, а й вела діалог про насущні потреби людей. Аудиторія дописувачів швидко зростала. Не було місця у Галичині, яке б не мало своїм обов’язком мати зв'язок з тижневиком. Селяни читали її навіть під церквою. У більшості матеріалів проповідувалася ідея: лише внаслідок економічного та культурного піднесення можна здобути політичне визволення. Найпопулярнішими журналістами стали Антін Дольницький та Михайло Дорундяк – випускники юридичного факультету Львівського у-ту. У газеті вони вели юридичний лікнеп для селян, пояснювали сплату податків, захищали селян від ліцитації ґрунту. Ці статті мали великий попит, вчили селян юридично грамотно захищатися від панської сваволі, відстоювати власні інтереси у правовій державі.

1886 р. виходив літературно-науковий «Додаток до «Батьківщини», який організувала слухачка вищих жіночих курсів у Києві Олена Доброграєва, зібравши на це кошти серед київських студентів. Вона надрукувала невідомі твори М.Максимовича, І.Нечуя-Левицького, історичні та літературні огляди, аналітичні статті про потреби освіти, права селян, політичні огляди подій на Україні.

У 1888-1889 рр. «Батьківщину» редагував М.Павлик. Він прагнув надати їй радикального змісту, але наштовхнувся на опір консервативної читацької аудиторії і змушений був залишити газету. Газета протрималася до 1896 р. і перестала існувати через розгалуженість на той час української журналістики та її політичну та тематичну спеціалізацію. Вона відіграла важливу роль національного, політичного й культурного пробудження. Дослідник журналістики Ю.Шаповал вважає газету підґрунтям до появи найпо-мітнішого на той час видання – газети «Діло».

На відміну від проселянської «Батьківщини», це видання виникло як загальноінформаційне і розраховане на широкі кола українства, включно з інтелігенцією, якої ставало все більше. Газета вийшла 1 січня 1880 р. Ініціаторами її видання стали Ю.Романчук та В.Барвінський, а назву підказав брат останнього Олександр. На відміну від багатослів’я москвофілів, народовці хотіли свою програму доводити ділом, енергійними вчинками. В.Барвінський відстоював ідею політичного часопису. Інші висловлювалися за поміркованішу позицію. Проте підтримку здобуло все-таки молоде покоління. Юрист В.Барвінський мав тоді 29 років, він залишив правничу діяльність і почав редагувати «Діло», запросивши до роботи 23-літнього журналіста І.Белея. Редактор та ін журналісти працювали без платні до набуття 300 передплатників. Українське громадянство з цікавістю поставилося до нової газети. Вона склала значну конкуренцію москвофільському «Слову» і згодом витіснила його з інформаційного ринку.

Газета «Діло» - видатне явище в історії української журналістики. Це одна з найстаріших газет, що виходила близько 69-ти років (1880-1939*. Ю.Шаповал виділив у її існуванні три періоди:

І – 1880-1887 рр. Час становлення газети і перехід до щоденного виходу. Газету редагував В.Барвінський. Він несподівано помер в 1883 р. у віці 33 р. Потім нетривало А.Горбачевський та 18 років (1884-1902* І.Белей.

ІІ – 1888-1902 рр. Щоденне функціонування під ред. І.Белея як провідного органу народовців.

ІІІ – 1903-1939 рр. Існування «Діла» поруч з розгалуженою українською періодикою. Тоді вона виходила з перервами, викликаними першою світовою війною (редакцію перенесли до Відня, вона з’являлася всього раз у тиждень* та приховано під іншими назвами («Українська думка», «Громадська думка», «Український вісник», «Громадський вісник», «Свобода»* у 1920-23 рр.

Зі своєю появою «Діло» відстоювало інтереси народовського напрямку, потім – Народної Ради (з 1886 р.* та Української націонал-демократичної партії (з 1899 р.*. Проте офіційним їхнім органом газета не була ніколи. Вона подавала і опозиційні думки, надавала можливість висловитися різним політичним угрупуванням.

У рубриках було охоплене все розмаїття суспільного дійсності. «Діло» широко висвітлювало життя України пообіч кордону, показувало становище галицьких селян, боротьбу українців за свої права в Австрії та у Росії, масову еміграцію, першу світову війну, революції 1905 та 1917 рр. у Росії. Пізніше газета писала про примусову колективізацію, голодомор 1932-33 р., масові репресії на підрадянській Україні.

Головним жанром газети стала велика, у декілька подач, аналітична стаття. Такі статті часто друкувалися як редакційні, але в багатьох випадках їх писали провідні діячі народовського руху, депутати. Інформаційні матеріали супроводжувалися роз’яснювальними коментарями, у яких подія розкривалася з погляду її значення для українства. Наприклад, подаючи інформацію про подорож цісаря до Галичини, «Діло» в наступному номері пояснювало, чим це добре для українців, які тут становлять більшість, отже, заслуговують на увагу. Газета мала два політичні вектори: вірнопідданість Австрійській державі і опозиційність польському режиму. Вона виступала за соборність всіх українських сил, тому коли розпочався процес над Ольгою Грабар щодо подій у с. Гниличках і на українців впало звинувачення у державній зраді, «Діло» встало на захист українців, хоч і москвофілів. Газета у багатьох дописах із зали суду підкреслювала, що такий крок селян Гниличків був зумовлений утисками польської адміністрації, латинізацією, що він був вимушеним, необдуманим. На захист став В.Барвінський, який писав: нас судять за те, що ми на своїй землі хочемо бути народом руським і розвиватися, хоронитися від усякого винародовлення, всякого гніту. У тому, що вирок так і не був винесений, велика роль належить саме публікаціям «Діла». На початках газета мала свою демократичну позицію, проте не завжди витримувала її надалі в ході розвитку українства і урізноманітнення поглядів.

З наддніпрянської Україні з «Ділом» співпрацювали історик В.Анто-нович, літературознавець О.Кониський, Олена Пчілка, М.Грушевський, І.Не-чуй-Левицький. Останній, до речі, подорожуючи по Карпатах, зауважував велику бідність польського населення і писав: краще, ніж поборювати українців, полякам варто придивитися до рівня життя свого народу і про нього подбати. Газета передруковувала цікавіші матеріали з журналу «Киевская старина». Вона опублікувала роман М.Костомарова «Черниговка» про протистояння українців і росіян на ментальному ґрунті.

З вересня 1882 р. з «Ділом» на запрошення І.Белея почав співпрацювати І.Франко, який публікував свої дописи анонімно або під псевдонімом Мирон. Він друкував тут і художні твори. У його публіцистиці Ю.Шаповал називає два цикли: економічний та історико-філософський. У першому автор аналізував бюджетну політику Австрії та Галичини, фінансування з держ-бюджету освіти, аналізував ведення селянських господарств. Він використовував широко статистику, дуже розвинуту в Австрії в ті часи. Його статті з обсягом цифр дуже аргументовані. І.Франко у статті «Галицька індемнізація» звертався до уряду з проханням подарувати селянам відшкодування за знищення панщини, бо це не дає Галичині належно розвиватися. Публіцист писав, що на українську освіту в Галичині з держбюджету витрачається 11,4% - це дуже мало для українців, які становлять ј населення держави. Він вимагав належного фінансування краю. В історико-філософських працях І.Франко писав, що український народ без набуття політичної свідомості не зможе скористуватися навіть мінімальними здобутками, що він буде вічним платником податків для сильніших національних верств. У статті «Наш погляд на польське питання» І.Франко написав про неможливість відродження Польщі в Галичині, внаслідок чого польська цензура конфіскувала газету. У статті «Воскресеніє чи погребеніє?» йшлося про відродження етнографічної Польщі, а не історичної Речі Посполитої. Автор доводив, що Польща є там, де живе польський люд, а де його немає, не варто заходів. Співробітництво І.Франка з «Ділом» припинилося на початку 1885 р. Це сталося через його статтю «Галицьке українофільство», у якій він висловив надто радикальні для народовців думки, назвавши В.Барвінського, М.Драгоманова, І.Белея і видавців «Діла» червоними радикалами і соціалістами. Стаття справила враження вибухлої бомби. Автору навіть заборонили заходити до львівської «Просвіти», відлучили від української преси, розпочали цілу кампанію проти нього. Ображений Франко пішов до поляків, десять довгих років працюючи кореспондентом у газеті «Kurjer Lwowski». Його відхід став втратою для української журналістики.

Після того «Діло», проте, не змінило позиції. З кращих публікацій – стаття В.Антоновича про польсько-руські взаємини («Польсько-руські взаємини ХVІІ віку в сучасній польській призмі»*, яка стала відгуком на роман польського письменника Г.Сенкевича «Вогнем і мечем», з яким історик вступив у дискусію. Він довів, що козаки захищали кордони Польщі, а виступали проти неї лише за умов нехтування нею їхніх прав. Наприкінці 1886 р. у програмній заяві «Від редакції» йшлося, що «Діло» має на меті об’єднати читачів від Сяну аж за Дніпро. На той час газета стала найбільшим часописом, 1887 р. пройшов під курсом об’єднання сил, і з 1888 р. газета стала щоденною.

З того часу важливішими стали інформаційні жанри, рубрики «Телеграми «Діла», «Перегляд політичний», «Дописи з провінції», «Вісті з України», друкувалися репортажі з сесій парламенту, сейму, судових зборів, зборів громадських організацій, партій та наукових товариств. Важливе місце у зв’язку з цим займав жанр звіту. Зросла оперативність повідомлень. Поважну роль відігравала хроніка.

Помітним став звіт загальних зборів Народної Ради. Газета подала звіт про політичний процес над двома українськими художниками, які розписали стіни сільської церкви, зобразивши у картинах пекла за народними уявленнями місцевих панів і ксьондзів, вогонь під якими розпалювали селяни. «Діло» брало активну участь у виборчих кампаніях, вело агітацію за руських кандидатів, виступали за чистоту виборів. Особливого розголосу набув протест селян с. Чернів проти фальсифікації виборів, оприлюднений газетою. У рубриці «З руху виборчого» було вміщено допис «Криваві вибори в Черневі», «Ситуація стає поважна» та відозви з пересторогою до виборців. Газета писала, що перемогу полякам забезпечують військо та жандарми, ув’язнюють людей, надуживають владою. «Діло» розповідало про політичні процеси, що велися над протестуючими селянами. Газета втручалася в ці справи, вимагала реакції уряду на свої виступи.

Вона активно писала про українське політичне життя. «Діло» висвітлювало створення у Львові в 1890 р. Русько-Української радикальної партії (РУРП*, опублікувало її програму, висловило свою позицію щодо неї, наголошуючи на перевазі національного чиннику перед соціалістичним. Воно висвітлювало і підписання «Нової ери» та наступну відмову українців від цього кроку. «Діло» повідомило про створення Української національно-демократичної партії у 1899 р.

Посилення інформаційної діяльності не привело до послаблення публіцистично-аналітичних публікацій. Важливе місце займала історична публіцистика О.Партицького. Програмовою для газети була дискусія з О.Пипіним, який покритикував «Історію літератури руської» О.Огоновсь-кого, звинувативши автора в тому, що він хатню літературу для домашнього вжитку хоче вивести поміж світові і створити історію неіснуючої літератури. У дискусію вступив І.Нечуй-Левицький працею «Українство на літературних позвах з Московщиною», яка під псевдонімом І.Баштовий 31 номер поспіль друкувалася в «Ділі».

Газета повідомляла про міжнародні події та орієнтувала українців у світовій політиці. До числа важливіших належала економічна тема, висвітлення становища селянства, податкової реформи, трудова еміграція та її причини. Традиційною була тема шкільництва. Із 30 гімназій Галичини лише 2 були українськими, - писало «Діло». Українські посли щоразу вносили законопроект про обов’язкове вивчення у гімназіях двох мов. Але така ідея завжди наштовхувалася на протест польських депутатів. Зміна до закону про мови вже була ухвалена, але все одно не виконувалася на практиці, про що йшлося в газеті. «Діло» писало, як директор Бродської гімназії не прийняв до неї селянського сина, порадивши йому йти до плуга. Йшлося про введення української викладної мови у Львівському університеті на різних факультетах, широко розповідалося про приїзд до Львова для читання лекцій відомого історика М.Грушевського, друкувалися його праці, зокрема і габілітаційна лекція. У 1912 р. було вбито українського студента, який вимагав викладання українською в університеті. Уряд врешті погодився на цю вимогу, але через початок війни намір не вдалося здійснити.

Газета друкувала і художні твори (П.Куліш, Ганна Барвінок, Б.Лепкий, Т.Бордуляк, В.Стефаник, В.Щурат, І.Франко*, аналізувала літературний процес, відгукувалася рецензіями на літературні новинки. З помітніших стала стаття І.Франка «Дещо про себе самого», де він писав, що не любить українців, викривав їх негативні риси. Ю.Романчук відгукнувся на неї статтею «Смутна проява», де докоряв йому за брак патріотизму. І.Франко відповів віршем «Сідоглавому». Критика поета на адресу галицької громади виглядала обґрунтованою і справедливою.

За два десятиліття часопис став загальнонаціональною щоденною газетою, найбільш авторитетною. Він відіграв видатну інформаційну функцію, став справжнім документом історії, жодна значна подія пообіч кордонів не пройшла мимо його уваги. Газета відстоювала українські національні інтереси. Вона послідовно засуджувала москвофільство. Вона розширювала культурний простір, друкувала художні твори і рецензії. У газеті виробилася українська літературна мова, її інформаційний, публіцистичний та художній стиль.