Це: Шумпетерова демократія, популістська демократія, ліберальна демо­кратія, учасницька демократія, соціальна демократія та дорадча демократія.

СЛАЙД № 35

Шумпетерова демократія. До найменш повних і найменш привабливих концепцій демократії, пошире­них у сучасному політичному теоретизуванні, належить притаманне Йозефові Шумпетеру розуміння демократії як «так[ої] інституційн[ої] систем[и] для прий­няття політичних рішень, у якій окремі громадяни здобувають право вирішу­вати, змагаючись за голоси виборців»⁴. Хоча така інтерпретація визнає цент­ральне становище політичної конкуренції за демократії, вона водночас запере­чує, що демократичний процес конкуренції за голоси народу має якусь істотну вагу. Тож не дивно, що, згідно з Шумпетеровим розумінням, Південна Африка 1993 року (коли виборцями були тільки білі) була демократичною, а сталініська Росія була б демократичною, якби голосувати мали право тільки члени Комуністичної партії.

Наполягання на процедурному мінімалізмі зумовлює відмову від демократії як ідеалу. Як зазначив Роберт Даль, Шумпетерове розуміння «не дає нам жод­ної конкретної причини прагнути дізнатися, чи якась система "демократична" чи ні. І справді, якщо демос може бути невеличкою групою, що здійснює бру­тальний деспотизм над численним поневоленим населенням, тоді "демократію" - концептуально, морально та емпірично - годі відрізнити від автократії»⁵.

Від Шумпетерового розуміння пролягає зовсім недалекий шлях до виснов­ку, що тільки дурень або фанатик пожертвує якимись важливими цінностями задля демократії. Але цей висновок сповіщає не так про обмежену вартість де­мократії, як про важливість розуміння демократії як чогось більшого, ніж зви­чайна політична процедура. Вартість демократії обмежена, але її межі можна зрозуміти лиш у світлі якоїсь виразнішої та посутнішої концепції, ніж Шумпетерова.

Популістська демократія.Чимало сучасних політичних теоретиків, що вважають демократію передусім за певну політичну процедуру, все-таки відкидають Шумпетерів висновок, на­томість дотримуючись погляду, що демократичним процедурам притаманне щось ціннісне, і ця цінність - народне врядування, на відміну від ненародного. Популістська демократія спирається на ідею, що сам народ має врядувати над собою як сукупність вільних та рівних істот, а не над ним має правити якась зовнішня сила чи самообрана меншина. Наголос на цінності народного вря­дування цілком узгоджується з певним значними обмеженнями народної волі (ба навіть вимагає їх) в ім'я демократії. Ці обмеження, проте, лишають широ­кий діапазон, у якому ухвалювати політичні рішення цілком легітимно може сам народ.

До обмежень, які звичайно пов'язані з популістською демократією і мають забезпечити, що демократичні рішення відображують народну волю, належать:

1) свобода слова, друку та об'єднань, необхідна для утвердження політичної свободи; І¹

2) верховенство права, на відміну від сваволі державних урядовців;

3) формальна виборча рівність, проте не рівність реального впливу на ре­зультати виборів⁶;

4) надання виборчого права «всім дорослим членам об'єднання, за винят­ком осіб, що тимчасово проживають у країні, та індивідів, у яких виявлено психічні розлади»⁷.

Отже, популістський ідеал вимагає певних істотних результатів - неманіпу-льованих політичних уподобань, верховенства права, формальної виборчої рівності та якомога повнішого громадянства, - які можуть суперечити (а інко­ли і справді суперечать) реальній народній волі, з'ясованій за допомогою будь-якої процедури, виробленої задля утвердження народовладдя.

У конфліктних ситуаціях, стверджують деякі демократи, народна воля не буде демократичною навіть згідно з популістськими критеріями, бо вона ані відображуватиме, народну вошо, ані створюватиме умови, необхідні для шдтрим* ш справжньої" народної волі протягом тривалого часу. В таких випадках де-мократи-популісти можуть привертати увагу до змісту та сутності популіст­ського демократичного ідеалу, і, чинячи так, вони, власне, матимуть слушність. Проте такий напрям міркувань теж може бути хибним. У світлі популістського ідеалу народу, що урядує сам над собою як сукупність вільних і рівних істот, будь-які обмеження народного врядування є недемократичними, навіть якщо, коли зважити всі обставини, ті обмеження виправдані. З огляду на цей конфлікт демократи повинні визнати або те, що певний ступінь ненародного врядуван­ня, як-от судовий нагляд, виправданий задля досягнення результатів, що їх не підтримує народна воля, або те, що справді демократичну волю, тобто народ­ну волю, яка підтримує результати, що роблять її демократичною, навряд чи вдасться реалізувати повною мірою; або ж і те, і те.

Ліберальна демократія. Почасти становлячи контраст із популістською демократією, ліберальна демократія заперечує, що народовладдя - остаточна політична цінність. Лібе­ральні демократи обмежують цінність народовладдя визнанням низки базових свобод, що мають пріоритет перед народовладдям і його результатами. До цих базових свобод звичайно належать ті, що їх Джрд Ррудз, у своїй праці “Теорія справедливості” характеризує ЯК основоположні для ідеалу вільних та рівних ЛЮДЄЙ: СВОбоДа ДУМКИ, СЛОВа, друку, об'єднань та релігії, право мати особисту власність, свобода брати участь у виборах і обіймати державну посади, свобода від свавільного арешту та ув'язнення, визначена концепцією верховенства пра­ва. Надавши пріоритет цим базовим свободам, а не демократичному ухвален­ню рішень, тобто обмеживши цінність популістської демократії, ліберальна демократія принципово лишає простір для судового контролю, стримувань і противаг, поділу гілок влади та інших способів пом'якшення народної волі, які є цілком звичайною річчю для західних конституційних демократій.

Будь-які інституційні обмеження народної волі можна використати для збе­реження або збільшення - всупереч духові як популістської, так і ліберальної демократії - несправедливих переваг меншостей, що займають міцні позиції. Деякі сучасні демократи, йдучи за прикладом Джона Стюарта Мілля, наголо­шують на можливості просвітити громадську думку, навчивши її шанувати інди­відуальну свободу, - можливості, що, реалізувавшись, дала б демократії змогу розвиватися без будь-яких обмежень народовладдя⁹. Проте жодне суспільство поки що не досягло успіху в просвіті громадської думки, не домігшись щоб вона невідступно шанувала умови ліберальної демократії, і важко уявити собі такий успіх у передбачуваному майбутньому.

Визнання загрози, яку народовладдя може становити для особистої свобо­ди., аж ніяк не зумовлює рекомендацій запровадити інституційні обмеження породної волі, хіба що про меншість, яка контролює обмежувальні інституції, іпезнено можна сказати, що на неї можна покластися набагато більшою мірою, =еж на більшість народу або на його обраних представників. Ліберальні демокра--?. можуть послідовно підтримувати судовий контроль, але тоді й тільки тоді, і. :.іи цілком упевнено можна стверджувати, що судовики захищатимуть права і=іивіда краще, ніж інституції, де рішення ухвалюють більшістю голосів. У цьому аспекті історія судового контролю у США лишається відкритою для інтерпре-ггілї.

Контраст між популістською демократією і ліберальною демократією набагато більший у теорії, ніж на практиці. Популістська демократія прихильна не тільки до процесів, що відображують народну волю, а й до результатів, що забезпечують постійне утвердження народної волі¹⁰. Ці результати - зокрема свобода слова, друку та об'єднань, необхідна для формування, вияву та консолідації політичних уподобань, - ще й належать до тих базових свобод, що їх ліберальна демократія зобов'язана захищати від народовладдя".

Популістська демократія і ліберальна демократія починають не мирити між собою, тільки поставши перед конфліктом між народовладдям і тими базовими свободами, що не є умовами демократії. За взірцевий приклад тут може правити відверта порнографія, що не містить ніяких політичних закликів. Конк-і свобода, про яку йдеться в даному прикладі, непотрібна для формуван-• вияву та консолідації політичних уподобань. Демократи-популісти мають - -щитову причину захищати санкціоновані народом обмеження відвертої зграфії, натомість ліберальні демократи мають принципову причину про-:-.7; вати проти таких обмежень. Ліберальні демократи можуть протестувати ~и таких обмежень на підставі, мовляв, що обмежувальне законодавство ?нває урядові шлях до регулювання порнографічного слова, але ж свобода і - елемент політичної свободи. Проте аргумент про лазівку не завжди за-.: --овний або достатній як причина обмежувати народну волю. У випадках, голи урядові можна довіряти, знаючи, що він шануватиме демократично визна­чений курс, і коли ризик уживання надмірних заходів невеликий, демократи-популісти і ліберальні демократи затято сперечатимуться, протиставлячи цін-иість норм спільноти і цінність свободи слова, хоча ті норми спільноти будуть Ифажеі у формі демократичного рішення, що визнає слово, про яке йдеться, ж шкідливе для інтересів членів даної спільноти.

Поставши перед розважливою суперечкою з приводу цінності особистої сво­боди у зв'язку з рештою соціальних благ, демократи-популісти стверджують, то більшість, а не меншість повинна ухвалювати рішення, обов'язкове для всієї ашньноти. Ліберальні демократи дивуються, чому популісти надають такої ве­личезної цінності народовладдю, тоді як на практиці кожен з нас має дуже мало шансів вплинути на характер будь-якого рішення.Хіба розважливі люди не оберуть більший простір для особистої свободи замість одного звичайного голосу, або права голосу, серед такої сили людей, які ухвалюють рішення? Щонай­більше тільки невеличка меншість людей відчуває насолоду від політичної діяльності: чимало людей навіть не хочуть голосувати. На практиці для більшості людей демократичний вибір означає втрату особистої свободи, і то без жод­ної компенсації, а можливо, навіть з іще однією втратою у вигляді небажаного тиску брати участь у політичному житті задля збереження своєї особистої свободи.