Періодизація досліджень з проблем історії держави і права на теренах України
Лекція 1
Додатки
А. Питання для самоконтролю..............................................................
Б. Теми магістерських робіт…..............................................................
ІСТОРИЧНІ ВИТОКИ УКРАЇНСЬКОЇ
ДЕРЖАВНОСТІ І ПРАВА
Історія держави і права України є одночасно наукою і навчальною дисципліною, а також невід'ємною складовою загальної історії України. Як наука, історія прагне кращого розуміння минулого, а тому завжди перебуває у постійному русі до пізнання, зазнає постійних змін та уточнень. Вивчаючи закономірності історичного розвитку вона прагне виявити глибинні, фундаментальні системоутворюючі причини та їх наслідки, дослідити явище та розкрити його сутність.
Об’єктом історії держави і права України як науки є минуле держави і права на українських землях різних епох і різних суспільних формацій та державно-політичних утворень. Тобто, держава і право в їхній історичній ретроспективі.
Предметом вивчення для історії держави і права України є:
– функції держави – зовнішні, соціокультурні, адміністративні, фінансові, економічні, військові, судові та інші;
– органи влади – вищі, центральні, місцеві, самоврядування;
– суспільний устрій та соціальна структура – верстви, категорії, групи, класи, на які поділявся соціум у різні історичні епохи;
– система права – джерела, галузі, норми;
– судова система;
– юридичний побут в цілому – взаємозв’язок державних структур та правових інститутів, зародження та розвиток окремих юридичних категорій, як-то злочин, кара, власність, право.
Українська історико-юридична наука пройшла тривалий шлях становлення і розвитку. Аналіз наукових оцінок у цій сфері дає змогу виокремити такі основні періоди розвитку наукових дослідженьз історії держави і правана теренах України:
Перший період – від Київської Русі до кінця XVIII ст., – можна охарактеризувати як літописний період, коли історичні та юридичні знання не виокремилися у самостійні науки і перебували на рівні переказів та збору документів.
Вперше проблему походження державності України – Русі порушено на початку XII ст. автором літопису «Повість минулих літ», ченцем Києво-Печерського монастиря Нестором. Наприкінці XVII – на початку XVIII ст. з'явилися т.зв. козацькі літописи, авторами яких стали вихованці Києво-Могилянської академії – Г.Граб'янка, С.Величко, Самовидець (ймовірно Р.Ракуша-Романовський), а також праці інших авторів, які були спробами переходу від літописання до історичної науки.
Власне ж дослідження історії українського права розпочалося у XVIII ст. вченими-правознавцями і юристами-практиками гетьманщини – І.Борозною, В.Стефановичем, Ф.Чуйкевичем, О.Безбородьком, Ф.Давидовичем, які виступили упорядниками збірок українського права XVI – XVIII ст. Ці автори заклали основи формування національної історико-юридичної науки.
Другий період охоплює першу половину та середину XIX ст., коли виник жвавий інтерес до історії розвитку права кожної нації, детермінований творами засновників німецької історичної школи права. Але оскільки український народ не мав у XIX ст. власної державності, його правове минуле переважно вивчалося як матеріал, що був складовою юридичного розвитку інших націй, зокрема, Литви, Польщі та Росії.
У цей період було опубліковано праці київських вчених І.Даниловича (редактор-упорядник «Свода местных законов западных губерній»), М.Іванішева, видавця збірників фундаментальних актів з історії права Правобережної України та Волині. Наприкінці XIX ст. значну роботу проводили історико-філологічні та юридичні факультети університетів у Харкові (заснований 1805 р.), Києві (1834), Одесі (1865 р.). Тоді ж створюються спеціальні установи для вивчення історії Малоросії, Новоросії і т.зв. «Юго-Западного края», тобто Правобережної України і Волині, наукові товариства і комісії, які ввели до наукового обігу значну кількість документальних матеріалів і пам'яток права.
Так, створена 1843 р. в Києві «Тимчасова комісія для розробки давніх актів» надрукувала 35 томів «Архива Юго-Западної России», де були оприлюднені документи юридичного характеру з історії України XV – XVI століття. Археологічна комісія Наукового товариства ім. Т.Шевченка у Львові опублікувала 11 томів «Джерел до історії України-Руси», в яких також містилися правові документальні матеріали XVI – XVIII ст.
Третій період пов'язаний з діяльністю у Києві так званої «Школи історії західно-руського права» (кінець XIX – початок XX ст.), яку створили М.Володимирський – Буданов та Ф.Леонтович, автори таких праць, як «Русская правда», «Литовський статут», «Спорные вопросы по истории русско-литовского права», «Источники русско-литовского права», «Очерки по истории русско-литовского права».
До цієї наукової школи належали також М.Ясинський, М.Любавський, Г.Демченко, О.Малиновський, М.Максименко, О.Шпаков, Ф.Тарановський. Заслуга цих вчених полягає у тому, що вони вперше порушили питання про існування окремого (хоча і складової загальноросійського), західноруського, тобто українського і білоруського права, зі своїми специфічними особливостями. Зокрема, М.Максименко дійшов висновку, що литовсько-руська і московська системи права є «не послідовними стадіями розвитку руського права, а різними його типами». Це вже був крок до виокремлення історії держави і права України в окрему науку.
Четвертий період (1904 – 1920 рр.) став реальним початком окремої науки історії держави і права України. У 1904 р. М.Грушевський висловив свою науково обґрунтовану тезу про окремий від великоросійського хід історичного розвитку кожного зі східно-слов'янських народів, яка відкрила для дослідників можливість окремого вивчення історії українського права.
Цими дослідженнями зайнялися видатні українські історики і правники, дійсні засновники історії держави і права України – М.Міллер, М.Василенко та М.Слабченко.
П’ятий період (1920 – 1939 рр.). Справжній розквіт історія держави і права України як наука пережила у 1920-ті рр., коли у складі Всеукраїнської академії наук (ВУАН) почали діяти дві історико-правові установи – Комісія з вивчення звичаєвого права (голова А.Крістер) та Комісія з вивчення історії західно-руського і українського права (перший голова комісії – І.Каманін, а згодом – М.Василенко). Її членами були О.Малиновський, М.Слабченко, М.Максименко, І.Черкаський, С.Борисьонок, Л.Окиншевич, В.Гришко, О.Юрченко. У цей період з історії держави і права України було опубліковано низку дослідницьких праць, збірників матеріалів тощо.
Шостий період (1945 – 1990 рр.) розпочався з відродження університетів, створення у їх складі кафедр історії держави і права (УРСР та зарубіжних країн), заснування та розвитку Сектору держави і права АН УРСР, який згодом реорганізовано в Інститут держави і права імені В.М. Корецького Академії наук України, з його відділом історико-юридичних досліджень.
Незважаючи на те, що в ці часи радянська влада не заохочувала історико-правові студії, особливо на українському матеріалі, окремі вчені здійснили фахові, високопрофесійні дослідження – це праці В.Мєсяця, В.Корецького, В.Бабія, В.Дядиченка, І.Софронової, А.Рогожина, А.Ткача, П.Щербини, А.Пашука, К.Софроненко, А.Дубровіної, В.Кульчицького, які стосувалися державного устрою, судівництва та джерел права XIV – XX ст.
Сьомий період (1991 – т.ч.). стосується сучасної історико-правової науки. Нині в Україні діє відділ історико-правових досліджень Інституту держави і права імені В.М.Корецького НАН України, кафедри теорії та історії держави і права чи та історії держави і права, юридичних факультетів (або профільних інститутів) Київського національного університету, Національного університету «Юридична академія України ім. Ярослава Мудрого», Національного університету «Одеська юридична академія», Національного педагогічного університету ім. М.П. Драгоманова та інших вищих навчальних закладів.
Вагомий вклад у дослідження історії держави і права на теренах України внесли такі вчені – історики права, як В.Гончаренко, І.Грозовський, І.Усенко, О.Кресів, В.Кульчицький, О.Копиленко, В.Литвин, О.Мироненко, М.Настюк, М.Страхов, Д.Табачник, Б.Тищик, О.Шевченко, В.Чехович, М.Цвік, О.Ярмиш, та багато інших, кожен з яких здійснив свій внесок у дослідження історії українського права, розвиток державно-правових інститутів, вивчення національних демократично-правових традицій.
Періодизація історії держави і права України пов’язана з тими епохами, які пройшов народ і країна у своєму розвитку. В її основу покладено державно-правовий принцип зміни форм та історичних типів держави і права на теренах України.
Більшість вчених виокремлює античний, князівський, литовсько-польський, козацький та імперський періоди, часи національної революції 1917 – 1920 рр., радянський період та період суверенної України.
В цілому, можна виокремити такі основні періоди розвитку державності і права на теренах України:
1) державні утворення і право стародавніх народів, зокрема, Північного Причорномор’я та Приазов’я (VIII ст. до н.е. – III ст. н.е., за окремими джерелами IV – VII тисячоліття до н.е.);
2) державні утворення і право часів антського союзу племен, Руської землі або Русі (IV – VIII ст.), Київської Русі (VIII – XIII ст.) і Галицько – Волинського князівства (перша половина XIII – перша половина XVI ст.);
3) державність і право Литовської Русі (друга половина XIV – перша половина XVI ст.) та правління Речі Посполитої (друга половина XVI – перша половина XVII ст. );
4) державність і право часів козацько-гетьманської України (XVII – XVIII ст.);
5) адміністративний устрій і право на українських землях у складі Російської і Австро-Угорської імперій (кінець XVIII – початок XX ст. );
6) державне відродження і законодавство України періоду національно-визвольних змагань 1917 – 1920 рр.;
7) встановлення і утвердження радянської державно-правової системи в Україні (1917 – 1939 рр.);
8) державно-правове становище українських земель у роки другої світової війни (1939 – 1945 рр.);
9) держава і право Української Радянської Соціалістичної Республіки періоду 1945 – 1991 років;
10) держава і право суверенної України (з 1991 року).
Поряд із запропонованою класичною періодизацією історії держави і права України низка відомих вчених, зокрема, М.Чмихов, І.Каганець, В.Бебік, І.Бичко та ін. на основі всебічного аналізу археологічних та архівних матеріалів висловлювали дещо інші погляди з питань історії Українського народу та державності на українських землях.
Наприклад, комплексні дослідження М.Чмихова показали, що соціальні процеси в Циркумпонтійській зоні (на територіях навколо Чорного моря) знаходяться в тісному зв’язку з природничими процесами, до яких належать кліматичні зміни, сейсмічна активність, рух льодовиків, розвиток чорнозему, конфігурація планет сонячної системи тощо.
Це підтверджується й оцінками І.Бичко, який зазначав: «Український терен – унікальне місце на Європейському континенті. Ще за часів неоліту (V – III тис. до н.е.)… тут надзвичайно інтенсифікуються процеси формування гумусу. Заслуговує на увагу те, що ніде на планеті… не виникало чогось подібного. Землі Наддністрянщини та Наддніпрянщини – єдине у світі місце, де чорноземна смуга сягає 500 км завширшки. Тож не дивно, що одна з найдавніших землеробських культур (трипільська) виникає тут уже в III тис. до н.е. З огляду на це можна …досить впевнено говорити про неперервність історичного зв’язку нинішніх мешканців території від Сяну до Дніпра (українців) з прадавніми її мешканцями…». [1]
Археологічні дослідження свідчать, що протягом останніх 10 тисяч років Циркумпонтійська зона виступала своєрідним генератором культурних імпульсів, які згодом поширювались на прилягаючі території і далі на весь світ [2]. Наочним прикладом цього є виникнення і поширення т.зв. трипільської культури на теренах України близько 7,5 тисяч років тому.
Вказану циклічність М.Чмихов подає у вигляді шести історичних епох (які водночас були особливими природно-кліматичними епохами). Кожна епоха дорівнювала 1596 рокам і складалася із трьох періодів по 532 роки. Саме з епохами і періодами пов'язані природно-кліматичні зміни, повторення конфігурацій планет Сонячної системи, розвиток археологічних культур тощо. На зламах періодів відбувалися суттєві зміни у житті суспільства і природи.
Констатуючи наявність зазначеної циклічності М.Чмихов стверджує, що «з XXVIII ст. до н.е. до наших днів пращури сучасних українців мали кожні 532 року нову державну систему. Отже, вони прожили періоди дев'яти справжніх держав і лише в останньому періоді – в XVI – XX ст. практично не мали своєї власної державності, формування якої неодноразово припинялося нападами ворогів, починаючи з польського панування в Україні» [3].
Для перевірки цієї теорії вчений НАН України І.Каганець пропонує розглянути три періоди останньої 1596-річної епохи [4], яка починалась у 419 році н.е.:
– період 1 (419 – 951 рр.) – період існування антського союзу племен та створення держави з центром у Києві;
– період 2 (951 – 1483 рр.) – період існування, розквіту і падіння Київської Русі;
– період 3 (1483 – 2015 рр.) – час переважної відсутності державних утворень на теренах України.
Нині, за твердженням цього науковця, Українська держава і суспільство знаходиться на перехідному періоді, який має завершитись до 2015 року.
Слід погодитись із певним співпадінням основних історичних подій у вказані періоди з оцінками більшості істориків права. Крім цього, заслуговують на підтримку висновки щодо перебування України на стадії перехідного періоду – відбувається формування і становлення держави і національного права, змінюються соціально-економічні відносини в суспільстві та форма державного устрою і державного правління. За оцінками ряду українських вчених перехідний період дійсно може завершитись у найближчій історичній перспективі.
Щодо зв’язку запропонованої періодизації із природними та космічними факторами, насамперед, слід звернути увагу на актуальну нині проблему глобальної зміни клімату. Крім цього, 2012 рік пов’язується із перебуванням у Сонячній системі комети, яка має пролетіти на порівняльно невеликій (за космічними мірками) відстані від Землі. Як свідчить історія, такі події часто є знаковими для держав і народів світу.
Загалом, розглянуті погляди щодо періодизації історії держави і права на теренах України потребують подальшого наукового опрацювання. У контексті зазначеного актуальною також постає проблема щодо історичних витоків сучасної України як суверенної держави.
Різні вчені з цього питання часто висловлюють протилежні погляди. Найбільш поширеними є підходи щодо зародження української державності за часів Козацької держави Б.Хмельницького, а також періоду національно-визвольних змагань 1917 – 1920 років. За нашими оцінками, враховуючи стан дослідження цієї проблеми, більш точним з історичного погляду буде віднесення витоків української державності і права до часів Київської Русі – однієї із найбільш великих та розвинутих держав Європи того часу (об’єднувала територію сучасної України, Білорусії і значну частину європейської території Росії).
Враховуючи, що Київська Русь була визнана європейськими та іншими державами, мала розвинену систему органів державного управління, військо, організовану охорону кордонів, насамперед, південних та південно-східних (від набігів кочівників), а також сформовану на той час правову систему, історичною пам’яткою якої є «Руська правда» Ярослава Мудрого, цілком обґрунтованим буде висновок, що Україна є спадкоємницею Київської Русі.
Популяризація цього висновку в державі й за кордоном підкреслюватиме велич наших пращурів та сприятиме дальшій розбудові дійсно суверенної, демократичної і правової Української держави. Слід також пам’ятати, що подібної історії і власних традицій не має більшість сучасних країн світу.