Східнослов’янська язичницька поховальна обрядовість

Комплекс звичаїв та обрядів пов’язаних зі смертю небіжчика, підготовкою місця поховання, одягу, поховальної споруди, засобів доставки тіла небіжчика до місця поховання складав перший обов’язковий етап переходу небіжчика до потойбічного світу і був покликаний захистити живих людей від шкідливого впливу мерців, змилостивити померлого, замінити ритуальними діями людську жертву, а також підготувати все необхідне для наступного етапу поховального культу.

Поминальний ритуальний комплекс, складався з системи звичаїв та обрядів, направлених на вшанування пам’яті небіжчиків. В цілому поминальний етап східнослов’янської поховальної обрядовості можна розділити на дві окремі групи обрядів. Першу групу складають ритуальні дії, пов’язані з вшануванням пам’яті конкретної, нещодавно померлої людини. Звичайно, ці обряди мали місце в певні дні, пов’язані з датою смерті небіжчика. До другої групи звичаїв можна віднести ті з них, об’єктом яких були всі померлі пращури. Вони, очевидно, мали місце у східних слов’ян тоді, коли зростала їх залежність від природних стихій (дощу, сонця, родючості землі і т. ін.)

Поминання небіжчиків у певні дні року були спрямовані на захист світу живих від негативного впливу мертвих. Втім, це лише одна з функцій поминальної обрядовості. Головною ж метою даних обрядів було намагання налагодити механізм впливу на навколишню природу, з якою були нібито пов’язані берегині-небіжчики.

На традиційне поховання могли розраховувати лише ті члени громади, які померли своєю смертю і досягли громадської зрілості. Стосовно самогубців, іноземців, молодих людей дошлюбного віку, дітей та деяких інших категорій мерців існували свої особливі поховальні обряди, які різко відрізнялися від традиційних. Згідно з даними історичних джерел представників деяких з цих категорій покійників пращурів не можна було ховати у землі, бо вважалося, що остання їх все рівно “не прийме”. Порушення цього табу у свідомості східних слов’ян-язичників загрожувало стихійними лихами, засухою та неврожаєм. “Підозрілих” небіжчиків, яких звичайно називали “упирями”, ховали на перехресті шляхів, у болотах, балках, кидали у воду або вішали на деревах.

Східнослов’янська язичницька поховальна обрядовість становила собою складний багаторівневий комплекс звичаїв та обрядів, спрямованих як на вшанування пам’яті небіжчика, так і на захист живих членів громади від небезпечного впливу мерця. Одночасно вона складала перший і головний етап загальної ініціації переходу небіжчика до потойбічного світу. Перехід мерця до “вічного притулку” й перебування у “царстві мертвих” був детермінований чіткім визначенням всіх обрядів, які виконували близькі до небіжчика люди.