Жовтень 1989р.

Програма

Української Національної Партії (УНП)

Українська Національна Партія вважає, що політична, економічна, культурна і екологічна криза в Україні є наслідком підневільного становища української нації. В січні 1918р. український народ здобув незалежність для своєї держави – Української Народної Республіки, яку визнали де-факто і де-юре численні вільні країни. УНР була визнана і Урядом РСФСР. 1 листопада 1918 року була проголошена Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР). 22 січня 1919 року був підписаний акт Злуки українських земель, згідно з яким УНР і ЗУНР об’єдналися в єдину соборну державу – Українську Народну Республіку.

В кінці 1918 року РСФСР почала агресію проти України, порушивши акт про перемир’я. Агресія РСФСР не була спровокована Урядом незалежної України, отже, є незаконною, а тому український народ продовжив боротьбу за державну незалежність своєї Батьківщини. 14 березня 1939 року була проголошена самостійність Карпатської України. Придушення її невдовзі не пригасило прагнення українців до незалежності. Актом 30 червня 1941 року було проголошено відновлення Української Самостійної Соборної Держави на чолі з Українським Державним Правлінням. В обороні Самостійної Соборної Держави Українська Повстанська Армія (УПА) вела двофронтову війну проти нацистської Німеччини, а відтак проти большевицької Росії до половини 1950-х років. Є це нерозривний і взаємодоповнюючий хід подій та боротьби українського народу за державну незалежність у двадцятому сторіччі. Є він також продовженням державницьких традицій українського народу княже-королівської і козацької діб.

Внаслідок агресії РСФСР проти УНР в кінці 1918 року Україна була окупована, і на її терені за рішенням ЦК РКП(б) була утворена штучна структура – Українська Радянська Соціалістична Республіка, уряд якої виступав одним з ініціаторів утворення СРСР. Оскільки сама УРСР і її уряд були утворені за рішенням ЦК РКП(б) і внаслідок вигнання законного Уряду УНР, то закони УРСР і договори уряду УРСР з урядами інших націй є юридично недійсними, а тому УНП не визнає їх і вважає УРСР не республікою, а колоніальною адміністрацією в України.

УНП відстоює право українського народу на незалежне державне існування і проголошує своєю метою відновлення Української Народної Республіки в етнічних кордонах.

Для досягнення мети УНП програмує в умовах сучасної дійсності такі дії:

1. Сприяння утвердженню демократичних принципів у суспільстві. З цією метою УНП домагається гарантів демократії:

а) Економічного гаранту, яким є приватна власність. Для цього необхідно передати всі виробництва, банки, шляхи сполучень, знаряддя зв’язку та інформації, які зараз є державною власністю, в приватну, кооперативну та акціонерну власність.

б) Силового гаранту, яким є приватна зброя. Відсутність цієї зброї у громадянина робить його беззахисним перед озброєним злочинцем і є основним гальмом в демократизації суспільства. Без приватної зброї демократія перетворюється на фарс з узурпацією влади однією партією. Для легалізації приватної зброї необхідним є закон про зброю, який регламентував би застосування зброї та її калібр.

в) Політичного гаранту, яким є політичний плюралізм. Партійна монополія на владу та інформацію є аморальною й протизаконною.

2. Домагання визнання урядами демократичних країн та урядом СРСР окупаційного статусу для України.

3. Домагання скасування Конституції УРСР та договору про утворення СРСР. Наміри оновити союзний договір або укласти новий УНП розглядає як спроби узаконення підневільного становища України.

4. Домагання виведення УРСР зі складу Організації Об’єднаних Націй і заміни її представництва представництвом національних опозиційних сил, в тому числі й емігрантських.

5. Змагання до створення Тимчасового Державного Правління України на базі тих українських політичних сил, які стоять на платформі самостійності державності.

6. Утворення Національних Збройних Сил.

7. Домагання виведення окупаційних військ з усіх українських земель.

8. Скликання Національних Установчих Зборів.

 

Національні процеси в Україні. Історія і сучасність. – Частина 2. – К., 1997. – С.551-553.