МОВА ТА СТРУКТУРИ ПОДАННЯ ЗНАНЬ.

ПРОБЛЕМИ КАТЕГОРІЗАЦІЇ ЛЮДСЬКОГО ДОСВІДУ.

КОГНІТИВНА ЛІНГВІСТИКА. МОВА І МОДЕЛЬ СВІТУ.

Когнітивна лінгвістика (КЛ) - це напрям, в центрі якого знаходиться мова як загальний когнітивний механізм.

На відміну від інших дисциплін когнітивного циклу, в КЛ розглядаються ті і тільки ті когнітивні структури і процеси, які властиві людині як homo loquens.

Когнітивний підхід до мови - це переконання, що мовна форма в кінцевому рахунку є відбиттям когнітивних, або ментальних структур, тобто структур людської свідомості, мислення та пізнання.

До сфери життєвих інтересів КЛ входять ментальні основи розуміння і продукування мовлення з точки зору того, як структури знання репрезентуються і беруть участь в переробці інформації.

В перспективі передбачається отримати відповіді на такі питання: Що таке розум? Як ми усвідомлюємо свій досвід? Що таке концептуальна система? Як вона організована? Чи володіють люди однією й тією ж концептуальною системою? Якщо так, то що вона собою уявляє? Якщо ні, то що саме є спільним в способах мислення людей?/Демьянков 1992,40/.

Входження лінгвістики до федерації когнітивних наук спричинило переосмислення традиційних цілей і завдань при визначенні нового лінгвістичного об'єкта. В якості такого КЛ розглядає систему вербалізованих знань, або мовну картину світу, тобто частину загальної концептуальної картини світу (глобальної системи інформації, яка знаходиться в розпорядженні соціума та індивіда), найменовану за допомогою різноманітних знаків мови.

При вже усталеній традиції розрізняти системи вербалізованих і невербалізованих знань (останні залучають інформацію, пов'язану з когніціями зору, слуху, нюху, локомоції і т.ін. /вивчаються в основному когнітивною психологією/, і які не можуть бути вербалізовані) визнається, що вербалізовані знання суть лише вершина "айсберга", в підвалинах якого лежать когнітивні здібності, які не є суто лінгвістичними, але стають передумовами останніх /Paivio 1986,11/. Незважаючи на певну обмеженість цієї "вершини айсберга", її вивчення може дати ключ до пізнання мислення в цілому не тільки завдяки співвіднесеності "вершини" з більш глибинними "пластами", але і в зв'язку з тим, що вербалізовані знання, на відміну від невербалізованих, мають вищий ступінь упорядкування, тим самим надаючи можливість здійснювати їх моделювання з більш високим ступенем надійності.

Організована та упорядкована система вербалізованих знань (мовна картина світу) містить як знання про мову (семіотичну систему), так і знання в мові (інформацію про світ). Тим самим упорядкованість вербалізованої інформації проявляється в двох напрямках: по лінії мовної організації, з одного боку, і по лінії немовної - з іншого. В цій останній якості мовна картина світу

 

відбиває систему знань про об'єкти навколишнього світу і про притаманні їм зв'язки.

вбачаючи головну свою мету у вивченні омовленого ментального простору, який існує в людському мисленні, КЛ має перед собою цілу низку конкретних завдань, а саме:

- вивчення структур подання вербалізованих знань та їх моделювання шляхом аналізу мовних і мовленнєвих знаків;

- з'ясування природи омовлених категорій мислення;

- виявлення універсальних, ідіоетнічних та індивідуально-особистісних концептів та їх реляцій;

- визначення шляхів появи цих концептів та їх структур в мисленні та

інше.

Новизна цих завдань для теорії мови полягає у виході за межі традиційної лінгвістики, яка загалом просто вказувала на концепт. В КЛ стає актуальним питання про те, що являє собою цей концепт, як він структурований, як він проникнув в мислення і як він пов'язаний з іншими концептами в мовній картині світу.

Методологічний апарат, що використовується для вирішення цих питань, залучає різні прийоми та методи, серед яких найрозповсюдженими є:

- пропозиційне, фреймове і сіткове моделювання структур представлення знань;

- розгляд вербалізованих ментальних сутностей як прототипів, що задаються центральною схемою (сепігаї тепіаі зсіїета); ідентифікація трансформацій цієї схеми на периферії прототипової категорії;

- перерахування семантичних примітивів як гіпотетичних елементів універсальної граматики - вродженої ментальної схеми організації будь-якої мови.

При цьому в методологічному апараті КЛ традиційні лінгвістичні прийоми аналізу успішно інтегруються з тими доробками, які є в теорії штучного інтелекту, психології і філософії.

Як уже наголошувалося, хоча область КЛ ще остаточно не склалася /Schwarz1992,37/, вже сьогодні в ній виокремилися, з одного боку, багаточисельні течії, що характеризуються своєю загальною когнітивною організацією й демонструють проекти різних типів когнітивних граматик, когнітивних досліджень дискурсу, когнітивних лексикологій і т. ін. З іншого боку, в активно опрацьованій області семантики пропонуються різні варіанти її когнітивних версій - прототипова семантика, концептуальна семантика, фреймова семантика та інші. Врешті-решт, можна також виділити цілий цикл лінгвістичних проблем, які отримують нове висвітлення та нове рішення завдяки їх розгляду з когнітивної точки зору. Це насамперед проблеми категорізації і концептуалізації, проблеми мовної картини світу, проблеми співвідношення мовних структур з когнітивними, проблеми частин мови і т.д. - все те, з чим пов'язано висвітлення ментальних репрезентацій та корелюючих з ними мовних форм.

 

Вивчення проблем концептуалізації випливає з фундаментальних досліджень теорії номінації, оскільки одним з найкардинальніших питань останньої постає питання про те, яка частина знань про об'єкт, що переробляється свідомістю, та поступово перетворюється в концепт об'єкта, отримує окреме найменування. Осмислення акта номінації з когнітивних позицій означає пошуки відповіді на питання про те, які набори концептів і чому вербалізуються в даній мові і яка конкретна мовна форма обирається при цьому для вирішення завдання.

Лінгвістика, як ніяка інша наука, віддала данину рішенню кардинального для когнітології питання про способи організації концептуальної системи. Було чітко доведено,що концепт об'єкта упереджує в своїй появі і генезисі його конкретні позначення. В семантиці знаків мови і мовлення відбиті результати ментальної діяльності. Значення цих знаків завжди було базовою лінгвістичною темою.

До речі, А.А.Уфімцева /1988,6/ вважає найкращим визначенням значення дефініцію, запропоновану М.В.Нікітіним: "значення є концепт, схоплений знаком"/1974,113/. Порівняймо з подібним визначенням, що подає О.С.Кубрякова : значення є "квант досвіду", фрагмент інформації, підведений під дах мовного знаку /1988,157/.

Таким чином, говорячи про поняття і значення, ми власне маємо справу з одним і тим самим предметом - концептуальним рівнем абстрагуючих узагальнюючих одиниць свідомості, проте розглядаємо ці одиниці в різних напрямках і з різними цілями: в одному випадку нас цікавить, як вони сформовані, розмежовані, що складає їх зміст, а в іншому, - як вони співвіднесені зі знаками, що їх передають, й розподілені між ними /Нікітін 1988,46-47/.

Кожного разу, наголошує О.С.Кубрякова /1992,8/, коли теорія мови зверталась до пошуків засобів, які б дозволили їй фіксувати змістовну сторону мовленнєвих утворень або коли вона була зв'язана з намаганнями створити мову семантичного запису, вона передбачала проблему представлення знань та вже робила свій внесок у вирішенні цієї проблеми.

Особливу роль при цьому відіграли доробки ономасіологічного аналізу східно-європейської (особливо вітчизняної) школи та американської школи генеративізму. Треба наголосити, що якщо в вітчизняному мовознавстві теорія номінації розроблялася з 70-х рр. і невдовзі органічно перейшла в серію робіт про людський фактор у мові та мовну картину світу, в зарубіжному мовознавстві ономасіологічна тематика привернула увагу значно пізніше.

Наступна коротка характеристика ономасіологічних досліджень допоможе в певній мірі розкрити деякі інші проблеми. Одним з перших вчених, хто поставив питання про те, як може іменуватися ситуація локації і переміщення об'єктів і які концептуальні структури підводяться в різних мовах під дієслівні корені, був Л.Телмі /Таlmу 1985/. Роботи Телмі сприяли розумінню складності тих концептуальних структур, які можуть передаватися дієсловами, і продемонстрували концепти: напрямка руху, точки відліку, переміщення фігури, способа переміщення та інших, які фіксуються дієсловами. Цікаво відмітити, що головним концептом в моделях дієслів, що аналізувалися, автор вважав або ідею руху, або ідею місцезнаходження об'єкта. Перший концепт Телмі охарактеризував за допомогою анлійського дієслова МОVЕ, другий - за допомогою дієслова буття ВЕ. В сутності він зробив спробу виділити в складі дієслів певних класів їхнє концептуальне ядро.

Питання про те, "як люди здобувають ярлики для концептів, що не мають позначень, або для концептів, котрим потрібні нові позначення", вважається центральним для досліджень Б.Хейне, У.Клауді і Фр. Хюнемейєра /Неіnе, Сlаudi, Нuеnnemeyer 1991,27/. В цих дослідженнях мова ведеться про те, як конкретні лексичні одиниці набувають поступово більш абстрактних граматичних значень. Прикладами граматикалізації виступали: перехід повнозначних дієслів до допоміжних, випадки перетворення позначень частин тіла в прийменники, розвиток у таких дієслів як "ходити" значень майбутнього часу. Підкреслюючи, що процес граматикалізації являє собою прояв когнітивної активності людини, вони пов'язують цю діяльність зі здатністю людини здійснювати концептуалізацію та засвоєння більш складних абстрактних сутностей через простіші, більш конкретні, вже відомі.

В пізніших роботах /Wierzbicka 1985,1988; Jackendoff 1992,1993/ було подано вихідний список концептів, які структурують світ, що пізнається чуттєво. Число таких концептів невелике: РІЧ, ПОДІЯ, СТАН, МІСЦЕ, ВЛАСТИВІСТЬ і КІЛЬКІСТЬ або ОБСЯГ.

Мова забезпечує доступ до цих понять, хоча вони не мають самостійного існування і вилучаються виключно із певних комбінацій одиниць, що розглядаються. Для нас виняткове значення має загальний висновок авторів про те, що вербалізації абстрактних понять або концептів завжди передує вербалізація конкретних концептів з числа певного ряду "примарних" позначень - назв частин людського тіла, деяких активних і стативних дієслів (типу "ходити", "хапати", з одного боку, та "бути", "стояти", "мати", з іншого) і т.ін. Сформовані в ході чуттєвого сприйняття світу, такі концепти та їх позначення явно проступають в історичній перспективі як первинні, завдяки чому вся область найменувань конкретних предметів (осіб і речей, фізичних тіл) та конкретних дій, що мають наочну фізичну природу, стає джерелом формування більш абстрактної лексики і граматичних одиниць. Аналогічний процес можна, власне кажучи, передбачити не тільки для розвитку регулярної полісемії окремої одиниці, але і для розвитку цілого класу слів, який мав при своїх витоках назви для спостережливих явищ, а потім будував на цій базі завдяки концептуальним перенесенням більш складні позначення.

Підсумовуючи сказане вище, можна зробити висновок, що в теоретичній ономасіології під впливом когнітивного підходу до явищ мови головними стали проблеми концептуалізації, або понятійної класифікації. Серед них особливої ваги набувають питання про те, яка саме частина знань про об'єкт фіксується в його назві, який концепт або група концептів отримує окрему назву словом певної частини мови і особливо - наявність яких ознак, властивостей, атрибутів є необхідною для того, щоб людина позначила якусь реалію.

Проблеми концептуалізації дуже тісно переплетені з проблемами категорізації. Це випливає з того, що обидва когнітивні процеси являють собою класифікаційну діяльність. Проте вони відрізняються між собою за кінцевим результатом або метою діяльності. Якщо концептуалізація спрямована на виокремлення мінімальних одиниць людського досвіду в їх ідеальному змістовному представленні, то категорізація бере за мету об’єднання одиниць, які виявляють в певному відношенні подібність, або ж які характеризуються як тотожні, в більш великі розряди. Відштовхуючись від думки "слова світяться відбитим світлом речей", а розподіл слів якщо і не повністю диктується існуючим положенням речей в світі, то принаймні є цілком узгодженим з ним. Це також означає, що класифікації в мові зберігають риси ПРИРОДНІХ класифікацій, тобто класифікацій з образним витоком, з їх нежорсткими кордонами і відсутністю жорсткої логіки, з особливими правилами включення в них нових членів, а отже, особливими закономірностями їх функціонування та розвитку. Безперечно, речі починають об'єднуватися в один клас тоді, коли в них виявляються певні загальні властивості, і в цьому смислі традиційні уяви про категорізацію не можуть не містити раціонального зерна. Нові ідеї з цього приводу виникають, однак, коли починається оцінка виявленої подібності і конкретне визначення її меж, тобто тоді, коли уточнюють питання про те, в чому саме вбачає людина спільність речей та їх подібність між собою. В зв'язку з цим чималого значення отримує і питання про те, скільки членів формує категорію. Можливо, що жорстке розуміння категорії базується на понятті равенства, тоді як нежорстке - на понятті подібності, схожості, але не повної тотожності. Наукове визначення передбачає саме першу ситуацію; визначення категорії як природнього феномена - другу.

Ізоморфно зверненню до буденної мови було у Вітгенштейна і звернення до буденної свідомості. Вивчення категорій в нього явно пов'язане з роздумами про здоровий глузд. Цей підхід чітко проявляє себе в відомих думках Л. фон Вітгенштейна при інтерпретації такої категорії як гра/ігри. Задаючи питання про те, що спільного спостерігається в олімпійських іграх і ігор в карти, ігор з м'ячем і гри в шахи або шашки, він відмічає, що ця категорія (лексична одиниця "гра") структурується зовсім не завдяки наявності у цих одиниць певних критеріальних ознак, і все ж таки вони природно підводяться під одну лексичну одиницю, тобто розглядаються як "інстанція" однієї і тієї самої категорії.

"Я не можу придумати чогось кращого , щоб охарактеризувати схожі риси, - пише автор, - ніж "фамільярна подібність", оскільки і між членами родини спостерігається така ж наявність близьких рис: в будові тіла, в кольорі очей, ході, темпераменті і т.ін. Накладаючись одна на одну, ігри перехрещуються та утворюють таку ж "сім'ю"/цит. по: Тауlоr 1989,39/.

З поняттям ігор люди знайомляться, лише знайомлячись з кожною окремою грою, і пояснюючи, що це таке, ми описуємо декілька ігор і додаємо - що це і ще дещо аналогічне називається "гра". Але ж одні ігри зближуються тим, що в них є ті, хто виграє, і ті, хто програє, - цього немає в пасьянсі; деякі ігри передбачають розвагу, але порівняйте це з грою в шахи; в одних іграх вимагається вміння і знання правил, в інших - везіння і т.ін.

В підсумку, якщо ми будемо порівнювати ігри попарно, подібність їх буде досить очевидною, але чим більше ігор ми співставимо, тим менше спільних рис в них виявиться і тим менше сталим буде той набір ознак, який ми в них виявили.

На нашу думку, цей підхід відкриває чудові можливості для розуміння того, як відбувається розвиток процесу категорізації і підключення до неї нових її членів - не завдяки повторенню у них характеристик, властивих решті членів категорії, а завдяки повторенню частини цих характеристик. Таку ж невизначеність виявив в 1973р. В.Лабов в серії експериментів з позначенням хатнього приладдя. Виявилося, що визначити, чим відрізняється чашка від миски або піали в термінах аристотелевої категорізації важко. В той же час деякі предмети посуду беззаперечно визнавались усіма учасниками експерименту. В висновках акцент було зроблено на "кращих представниках" категорії, бо для буденної свідомості характерним є якраз те, що певні взірці краще представляють категорію. Так, горобці краще представляють клас птахів, ніж пінгвіни - можливо, тому що вони демонструють щось на зразок "середнього" птаха (середнього розміру, середнього кольору).

Концепція "фамільярної подібності" та ідея "кращих представників" певної категорії стала підгрунтям для формування теорії прототипів у КЛ. Найбільш повний опис властивостей прототипів був даний Е.Рош та її колегами. Вважають, що саме ці ідеї були плідно розвинені Дж. Лакоффом і знайшли своє відображення в так званому прототиповому підході і прототиповій семантиці. Основні постулати теорії прототипів можна зформулювати наступним чином:

1. Кожна природна категорія має певну структуру, не приписуючи своїм членам як членам множини обов'язкового повторення у них цілого набору ідентичних рис - вона характеризується прототиповістю в тому розумінні, що організовується навкруги прототипу (фокуса, ядра).

2. Статусом прототипа володіє кращий представник свого класу, тобто такий, який володіє ознаками, що найбільш повно репрезентують свій клас, частіше за все - фамільну подібність категорії.

3. Члени однієї множини не є рівні: ступінь їх представленості залежить від їх розташування відносно прототипу. Члени прототипової категорії демонструють різні ступені відхиленності від еталону.

4. Прототипові категорії, об'єднуючи одиниці з різними наборами ознак і частково нетотожніми характеристиками, є категоріями з розмитими, невизначеними межами. Статус кожної одиниці визначається за допомогою градуйованої шкали типу сlyne.

5. Отримати уяву про категорію можна не тільки шляхом опису її критеріальних властивостей, але і за допомогою її взірця, причому одне відповідає аналітичній дескрипції і дефініції категорії, а друге - її тлумаченню через еталон, гештальт, коли прототип мислиться скоріше як цілісність, аніж пучок ознак.

 

Як же з'являються прототипи? Як вони формуються? Тут передбачено варіанти відповідей. З одного боку, для цілої низки категорій прототиповість є наслідком усвідомлення фізичних, матеріальних властивостей предметів оточення, тобто наслідком інгерентних особливостей людського сприйняття. Так звані фокуси в колірній гамі, наприклад, явно мають кореляти в нейрологічних особливостях сприйняття кольору і в певній мірі передіснують лінгвістичній категорізації. Деякі правильні геометричні фігури (коло, квадрат, трикутник) і визначення орієнтації в просторі (вгору-вниз, в різні боки від людини, спереду-ззаду) перцептуально є більш значущими і розрізнюваними, а тому і отримують прототиповий статус /Rosch 1975/. А інше можливе пояснення - частотність форм, тобто властивість їх розповсюдження. Вказують також й на деякі вторинні властивості прототиповості, зокрема на соціальну і культурологічну значущість тих або інших прототипів в суспільстві.

Оскільки вся мова - явище природне, вона демонструє нам такі ж природні категорії, а їх опис досягається через застосування такої ж теорії. В сутності всі процеси в мові перебігають під впливом факторів, які в принципі не можуть носити регулярний характер, а тому і діяти без винятку. Фактично всі граматичні явища можуть бути охарактеризовані через вилучення в них "кращих зразків" і опис можливих відхилень від них. Вони, без сумніву, мають прототиповий характер.

Явища багатозначності отримали завдяки прототиповому підходу нове тлумачення, оскільки стали висвітлюватися з огляду на те, чи розвивається вихідна ідея в процесах її поступового переосмислення. Авжеж, різні значення одного слова утворюють певні єдності для тих, хто говорить, отже повинні існувати механізми переходу одного значення в інше. Одним з них є метонімія, іншим аналогія.

Наприклад, в англійській мові одним і тим же словом називається частина людського тіла (нога) і нижня частина гори (підніжжя). Чи означає це те, що вони "подібні" або "схожі"? Ні. Просто від ядерних смислів можна перейти до периферійних через умовиводи. Це й робить смисли зв’язаними, такими що знаходяться між собою в певних (ланцюжкових) відносинах. Таким чином, механізми метонімії і метафори не руйнують категорії, а розвивають її.

Для нас важливо саме те, що між членами категорії нема рівності, проте їх вмотивований зв'язок можна відтворити, повертаючись до вихідної ідеї, до концепту категорії.