Художня культура українського Розстріляного Відродження.
А. Література.
Два центри розвитку української літератури – Київ та Харків. До 1932 р. існували умови до розвитку в Україні (як і загалом в СРСР) різних літературних напрямків. Літературні течії:
Символізм. Теоретичні засади – світ непізнаванний і відображати його можна лише приблизно, символічно. Основоположники символізму у Франції в 70-х рр. ХІХ ст. Поль Верлен, С.Малларме, в Росії виразниками символізму були В.Брюсов, К.Бальмонт, О.Блок, А.Бєлий, Д.Мережковський, Ф.Сологуб. В Україні – О.Олесь, М.Вороний, Г.Чупринка, М.Філянський, О.Кобилянська, Д.Загул, Я.Савченко, М.Терещенко, П.Тичина, В.Ярошенко, які організували групу “Музагет” (1919).
Футуризм. Формалістичний напрямок зображення дійсності (від лат. Futurum-майбутнє), протилежний реалізму, пошуки нової форми, спроби синтезувати поезію, музику, скульптуру, культ техніки зображення і боротьба з провінціалізмом. Склався напередодні і в роки 1 світової війни. Теоретик Ф.Марінетті (Італія). В Росії представниками футуризму були брати Бурлюки, В.Маяковський, І.Сєвєрянин, В.Хлєбніков. В Україні – М.Семенко, Г.Шкурупій, М.Ірчан, М.Терещенеко, М.Бажан, Ю.Яновський. Вони створили групу “Аспандут” – Асоціація панфутуристів.
Неокласики.Теоретичні засади – стилізаціяформ античного мистецтва, італійського відродження, класицизму, культ “чистого мистецтва”. Представники: М.Зеров, М.Рильський, П.Филипович, М.Драй-Хмара, О.Бурггардт (Юрій Клен).
Пролетарські письменники.Організація – Гарт (1923-25, лідер – Блакитний-Еллан), згодом - ВАПЛІТЕ (Вільна Академія пролетарської літератури, 1925-28, лідер Микола Хвильовий, справжнє прізвище - Фітільов, 1893-1933). Завдання: створення нової української літератури небагатьма кваліфікованими письменниками, проти масових пролетарських організацій, засвоєння досвіду західноєвропейської культури (Геть від Москви! Орієнтація на психологічну Європу!). Члени ВАПЛІТЕ – М.Яловий, А.Любченко, М.Куліш, М.Бажан, І.Дніпровський, О.Досвітній, Г.Епік, М.Йогансен, І.Сенченко, О.Копиленко, П.Панч, Ю.Смолич, П.Тичина, Ю.Яновський. Керівники ВАПЛІТЕ були ініціаторами літературної дискусії 1926-1928 рр., яка відіграла важливу роль в осмисленні радянської дійсності, завдань української радянської літератури та мала політичне значення. Вона спричинилася до розгрому українського письменницького корпусу і згортання “радянської українізації”. В 1926 р. вся діяльність ВАПЛІТЕ піддана суворій партійній критиці. Хвильовий, Яловий, Досвітній виключені з ВАПЛІТЕ. Розкритиковано роман Хвильового “Вальдшнепи”, частина журналу “Вапліте” з продовженням роману конфіскована в типографії. В 1928 р. організація самоліквідована.
Плуг (1922-1932).Союз селянських письменників: С.Пилипенко, А.Головко, П.Панч.
До початку 30-х рр. багато письменницьких організацій існувало і в Росії: ВАПП (Всеросійська асоціація пролетарських письменників), Спілка селянських письменників, ЛЕФ, Молода гвардія. В 1932 р. постанова ЦК ВКП(б) про перебудову літературно-художніх організацій - об’єднання усіх письменників в єдину Спілку радянських письменників. В травні 1932 р. вперше на сторінках “Літературної газети” пролунав термін “соцреалізм”. (Голова спілки письменників І.Гронський писав: “Маси вимагають від письменника художньої щирості, правдивості, революційного соціалістичного реалізму”). У жовтні 1932 р. в будинку М.Горького відбулася зустріч Сталіна з письменниками, де він назвав їх “інженерами людських душ”. Термін соцреалізм став основним і мав означати: народність, партійність, соціалістичний гуманізм.
Література діаспори.Багато українських письменників після поразки національної революції опинилися за кордоном. У Франції працював Володимир Винниченко. В Чехословаччині – Олександр Олесь (Кандиба). Тут склалася ціла “празька школа” молодих українських літераторів, до якої входили Олег Ольжич (Кандиба), Олена Теліга, Євген Маланюк, Оксана Лятуринська, Улас Самчук, Юрій Клен (Освальд Бурггардт), Леонід Мосендз, Юрій Липа.
За плечима багатьох з них лишився історичний досвід військової та державної поразки та гіркота емігрантських поневірянь. Але не безпомічний плач за нездійсненною державністю, над гетьманськими чи УНРівськими руїнами, над жалюгідно-жебрацьким становищем емігранта без надії на переможне повернення на Батьківщину, перспектива якого між двома світовими війнами була дійсно ірреальною, а оптимістична віра у кінцеву перемогу, безвідносно до її реалізації – ось що було притаманно творчості цієї групи українських письменників та поетів, якій Д.Донцов дав влучне визначення “трагічних оптимістів”. Головним стрижнем, що об’єднував їх світогляд і мистецтво, була українська державність.
Б. Мистецтво (живопис, скульптура, архітектура; музика; театр, кіно).
Живопис.Склалося 2 напрямки у живопису: стара генерація, яка відстоювала збереження українського національного стилю в мистецтві та нове покоління митців, які ставили перед собою завдання створення нової, “пролетарської культури”. Як і в літературі, існувало декілька творчих об’єднань.
Товариство художників ім. Костанді (Одеса, 1922-1929), об’єднання художників-реалістів та аматорів мистецтва на творчих принципах передвижників. Завдання: пропаганда знань про мистецтво. Члени: Волокидін, Шовкуненко, Буковецький, Заузе. Не відповідало принципам компартії і було “самоліквідовано”.
Асоціація художників Червоної України (Київ, Харків, 1926-1932), на принципах революційного реалізму. В 1930 р. перетворено у Всеукраїнську асоціацію пластичних мистецтв, а згодом у Всеукраїнську Асоціацію пролетарських художників.
Асоціація революційного мистецтва України (1925-1932), протистояла АХЧУ, відстоювала принципи: створення монументального мистецтва в національних традиціях (бойчукізм), підтримка модерністських пошуків. Члени: старше покоління – Бурачек, Прохоров, молодь – Михайло Бойчук, Тимофій Бойчук, Іван Падалка, Василь Касьян, Василь Седляр, Софія Налепінська-Бойчук, Кирило Гвоздик, Олександр Довгаль, Оксана Павленко, Сергій Колос, Антоніна Іванова та ін. Частина з них мала чудову європейську освіту, пройшла професіональний вишкіл в академічних мистецьких закладах Парижа, Кракова, Мюнхена.
М.Бойчук був творцем тогочасного іконописного стилю у живопису – поєднання впливів візантійського мистецтва та інших монументальних стилів раннього ренесансу з елементами українського національного орнаменту, мозаїки та фрески, іконопису та портретного живопису ХУІІ-ХУІІІ ст. Майже всі “бойчукісти” були репресовані (М.Бойчук, О.Налепінська-Бойчук, І.Падалка, В.Седляр розстріляні у 1937 р.), а їх численні монументально-декоративні роботи та фрески знищені (розписи Луцьких військових казарм у Києві 1919 р., оформлення українського павільйону на І Всесоюзній сільськогосподарській виставці в Москві у 1923 р., фрескові розписи Київського Художнього Ін-ту, монументальні фрески інтер’єрів Першого Селянського санаторію ім. ВУЦВК на Хаджибейському лимані в Одесі, Одеського Дому преси та ін.).
Скульптура.Ідеологізація творчого життя. Партійні замовлення. В конкурсі на проект пам’ятника Шевченко на могилі в Каневі в 1926 р. з 22 проектів жоден не прийнятий. На міжнародному конкурсі на пам’ятник Шевченкові у Харкові 1930 р. жоден проект не прийнято, звинувачення скульпторів в етнографізмі, хуторянському просвітництві, академізмі, натуралізмі. Повторний конкурс 1933 р. – 33 проекти. Відхилені проекти Кавалерідзе, Ф.Кричевського, Петрицького, Касьяна, Б.Кратко. Прийнято проект Манізера і Лангбарда (побудовано 1935 в саду ім. Шевченка). Манізеру було доручено спроектувати пам’ятник Шевченко в Києві (Шевченківський парк, 1939).
Бернард Кратко (1884-1960), професор Академії Мистецтв (1919), Київського Художнього Ін-ту (з 1925). Портрети-бюсти Шевченка, Заньковецької, Бойчука. В 1937 р. засланий до Середньої Азії. Після Великої Вітчизняної війни створив скульптуру “Шахтарі”, пам’ятник Я.Свердлову в Єнакієво.
Іван Кавалерідзе (1887, Полтавщина - 1978), скульптор та кінорежисер. Пам’ятники княгині Ользі в Києві (1911), Шевченкові та героям революції в Ромнах (1918), Шевченко в Сумах (1920), Сковороді в Лохвиці Харківській обл. (1922), Шевченко у Полтаві (1926), Сковороді в Сковородинівці Хрківської обл. (надмогильний). В 50-ті рр. скульптурні групи з уклоном до стилізації (Толстой та Горький, Горький та Шаляпін, Шаляпін в ролі Дон-Кіхота, Бучма в ролі Миколи Задорожного, Б.Хмельницький посилає кобзарів на села).
Працює також, як кінорежисер: конструктивістська стилізація на історичну тематику в фільмах “Злива” по мотивам “Гайдамаків” Шевченка (1929), “Перекоп” (1930), “Коліївщина” (1933), “Прометей” (1936), які він поставив на Одеській кіностудії. Всі вони були засуджені, як націоналістичні і формалістичні, внаслідок чого режисер змушений був наступні фільми знімати в етнографічно-спрощеному стилі (“Наталка Полтавка”, 1936). Через те, що залишався в окупації, зазнав критики Хрущова. В 1958 зняв фільм “Григорій Сковорода” за власним сценарієм, в 1961 р. фільм “Повія” за П.Мирним з Людмилою Гурченко в головній ролі.
Сергій Литвиненко (нар. 1899, Полтавщина), навчався у Краковській Академії Мистецтв та в Парижі, працював у Львові. Воював у лавах Української армії Директорії. З 1944 р. в Німеччині, з 1949 р. у – США. Автор багатьох надмогильних пам’ятників (І.Франко, Личаківське кладовище у Львові, 1933), скульптурні портрети митрополита А.Шептицького, Мазепи, українських письменників, художників, політиків. Вплив школи Огюста Родена, Еміля Бурделя, Ернста Барлаха. В портретах – імпресіоністичний підхід, в пам’ятниках – монументальність, класицизм.
Архітектура. Два напрямки в архітектурі: а)пошуки сучасної національної архітектури на основі традицій бароко, б)конструктивізм. Останній спочатку підтримувався компартією, тому що виступав проти академізму, еклектики. У 1932-1933 рр. конструктивізм було об’явлено ворожим стилем, запроваджено офіційний напрям в архітектурі – поєднання конструктивізму з псевдомонументалізмом.
Найвидатнішими архітекторами цього періоду в Україні були:
Дмитро Дяченко(1887-1942), виступав проти конструктивізму, пропагував українські барокові форми. Перший директор Архітектурного Ін-ту в Києві (1918). Автор комплексу будівель Української Сільськогосподарської Академії в Голосієво (Київ), який вважається класичним прикладом нового напрямку в архітектурі. Праці Дяченка викликали в 30-х рр. дискусію і офіціальний осуд. В 1937 р. вимушений був переїхати в РРФСР, де був репресований.
Олександр Вербицький (1875-1958), проф. Київського Художнього Ін-ту, академік Академії Архітектури УРСР. Побудував в стилі українського бароко з елементами конструктивізму будинок Київського вокзалу (1928-1933), елеватор в Одесі.
Павло Альошин (1881-1961), використовував українські архітектурні традиції. Побудував будинок Педагогічного музею в Києві (1909-1913, будинок Центральної Ради), буд. Ольгінської гімназії (1914-1927, тепер головний корпус АН України).
Володимир Заболотний(1898-1962), президент Академії архітектури УРСР, побудував буд. Верховної Ради УРСР (1936-1939).
Музика.З 1923 р. в Києві існувало Товариство ім. Леонтовича В його складі: Ревуцький, Лятошинський, Косенко, Вериківський та ін. В 1928 р. перетворено у Всеукраїнське Т-во революційних музикантів (ВУТОРМ), яке об’єднало майже всіх видатних композиторів. Ліквідовано у 1932 р. і замінено Спілкою композиторів УРСР.
Лев Ревуцький(1889-1977), фортепіанні твори, кантати, симфонії, концерти, хорові та сольні обробки українських народних пісень. Редакція опери Лисенка “Тарас Бульба”. З 1934 р. викладач Київської консерваторії.
Борис Лятошинський(1895-1968), автор опер, симфоній, симфонічних балад, симфонічних поем, хорів, обробок пісень, музика для п’єс та кінофільмів.
Віктор Косенко(1896-1938), автор симфонічних поем, сонат, фортепіанних п’єс, увертюр, концертів, обробок пісень.
Михайло Вериківський(1896-1962), автор опер, першого українського балету, симфонічних композицій, вокально-симфонічних творів, хорів, пісень.
Театр.До 1917 р. в Україні був один театр Садовського в Києві. В 1918 р. – 3 театри: 1)Державний драматичний театр, який об’єднав вихованців МХАТу, які належали до реалістично-психологічної школи; 2)Державний народний театр Саксаганського; 3)“Молодий театр” Леся Курбаса та Гната Юри, який розірвав з традиціями старого українського та російського побутового театру, орієнтувався на західний театр модерна.
Лесь Курбас (1885-1942), син галицького актора, вивчав філософію у Віденському ун-ті, викладав у київському та харківському драматичних інститутах, заснував “Молодий театр” у Києві (1916-19), пошуки форми, вирішальна роль режисерського задуму, грав провідні ролі, широко ставив свої інсценізації. Ці традиції продовжив заснований ним у 1922 р. театр “Березіль” (Київ, потім Харків): експресіонізм, конструктивізм, національна лірика, патетика, сатира. Інсценізував поему Шевченка “Гайдамаки”. Автор численних статей з театрознавства, перекладів п’єс з німецької, французької польської. В 1933 р. репресований і засланий на Соловки. Звинувачення у націоналізмі, формалізмі, відриві від сучасної дійсності, російського театру. Будучи в’язнем Соловецького табору, поставив тут у 1936-1937 рр. декілька п’єс (“Весілля Кречинського” Сухово-Кобиліна, “Інтервенцію” Славіна, “Учня диявола” Б.Шоу). Тим часом “Березіль” було перетворено у Харківський театр ім. Т.Шевченка (реж. Мар’ян Крушельницький).
Київський театр ім. І.Франка,створений Г.Юрой у Вінниці в 1920, з 1926 р. переїхав до Києва.
Одеська Держдрама(1925),перший в Одесі стаціонарний український театр, режисери Марко Терещенко, Василь Василько, актори Наталя Ужвій, Поліна Нятко, Юрій Шумський.
Театри робітничої молоді (ТРОМ’и), дитячі театри.
Драматурги: Іван Дніпровський, Яків Мамонтов, Мирослав Ірчан, Іван Микитенко, Микола Куліш, Олександр Корнійчук, Іван Кочерга.
Оперні театри: Одеса, Харків, Київ, Вінниця, Дніпропетровськ.
Оперні співаки: Іван Паторжинський, Марія Литвиненко-Вольгемут, Оксана Петрусенко, Зоя Гайдай.
Кіно.У 20-і роки Одеса на певний час стає столицею українського кінематографу. Після створення у Харкові в 1922 році Всеукраїнського фотокіноуправління (ВУФКУ) в Одесі на базі декількох колишніх приватних кінопідприємств створена Одеська кінофабрика ВУФКУ, з 1929 р. Одеська кінофабрика "Українфільм", з 1938 р. отримала сучасну назву. Аж до створення у 1928 р. кінофабрики в Києві це було єдине велике кінооб’єднання в Україні. Тут працювали видатні кінорежисери Петро Чардинін /Красавчиков/ (1873-1934), Володимир Гардін (1877-1965), Георгій Тасін /Розов/ (1895-1956), дебютували як кінорежисери Олександр Довженко (1894-1956), Іван Кавалерідзе (1887-1978), Лесь Курбас (1887-1942), знімалися актори Амвросій Бучма, Наталя Ужвій, Юрій Шумський, Іван Замичковський.
П.Чардинін за 25 років роботи на Одеській кінофабриці створив понад 200 кінострічок. Ним були поставлені картини "Розповідь про семеро повішених" (1920), "Магнітна аномалія", "Тарас Шевченко" (1926), "Тарас Трясило" (1927), "Червінці", "Хазяїн чорних скель", "Черевички" (1928). П.Чардинін відкрив талант молодого А.Бучми, доручивши йому заголовну роль Тараса Шевченко в однойменному фільмі. Фільм Чардиніна "Укразія" про антантівську інтервенцію в Одесі демонструвався в 1925 р. на Міжнародній виставці в Парижі і став першим українським фільмом, що вийшов на закордонний екран.
В.Гардін поставив в Одесі фільми "Остап Бандура", "Поміщик", "Слюсар і канцлер", "Отаман Хміль" (1924) за сценарієм Льва Нікуліна. С.Тасін - автор фільмів "Ордер на арешт", "Джиммі Хіггінс", "Кармалюк", "Нічний візник" (1929, з А.Бучмою і І.Замичковським), "Назар Стодоля", "Велика гра". Як кінорежисер пробував себе в Одесі видатний український театральний режисер і актор Лесь Курбас. Він поставив фільми "Шведський сірник", "Макдональд", "Вендетта", “Арсенальці” з А.Бучмою у головній ролі.
На Одеській кіностудії в 1926 р. зняв свій перший фільм "Вася-реформатор" О.Довженко. Потім з'явилися фільми "Ягідка кохання" (1926), "Сумка дипкур'єра" (1927), "Звенигора" (1928, сценарій Й.Йогансена, художнє оформлення В.Кричевського), "Арсенал" (1929). Наступні фільми, О.Довженко знімав уже в Києві.
З 1926 році на студії працював кінорежисером Володимир Вільнер, постановник фільму "Беня Крик" за сценарієм І.Бабеля з Ю.Шумським у головній ролі. Тут починав творчу кар'єру Микола Охлопков (1900-1967), згодом відомий режисер московських театрів. Ним були поставлені фільми "Митя" і "Проданий апетит".
Разом з О.Довженко створював фільми "Вася-реформатор", "Ягідка кохання", "Арсенал" кінооператор Даніїл Демуцький (1893-1954), син українського фольклориста, хорового диригента і композитора Порфирія Демуцького (1860-1927). У Довженка в фільмі "Арсенал" працював асистентом згодом відомий радянський кіносценарист Олексій (Люся) Каплер (1904-1979). У 1940 році Олександр Файнциммер поставив в Одесі фільм "Танкер Дербент" за однойменною повістю Юрія Кримова, який довгий час вважався радянською кінокласикою.
У багатьох фільмах в Одесі знявся А.Бучма ("Укразія", "Вендетта", "Тарас Шевченко", "Арсенальці", "Макдональд", "Микола Джеря", "Нічний візник", "Назар Стодоля", "Арсенал", "Джиммі Хіггінс", "Тарас Трясило", "Проданий апетит", "Напередодні"). Як режисер він поставив тут фільм "За стіною". Плодотворно працював в Одесі і іншій видатний український актор Юрій Шумський (кінофільми "Вася реформатор", "Тарас Шевченко", "Беня Крик", "Борислав сміється", "Буря", "Напередодні", "Нічний візник"). У фільмах "Тарас Трясило", "Назар Стодоля" знімалася Наталя Ужвій, у той час акторка Одеської Держдрами.
У Одесі проходили зйомки багатьох фільмів, що ставили московські кінорежисери. У 1925 р. на екрани країни вийшов кінофільм С.Ейзенштейна "Броненосець Потьомкін", що увійшов в десятку кращих фільмів світового кінематографу і став візитною карткою Одеси.
Київська кінофабрика ВУФКУ створена в 1928 р. Тут поставлені фільми “Земля” О.Довженко (1930, на Всесвітній виставці в Брюсселі 1858 р. визнаний одним з 12 кращих фільмів світу), перший український кольоровий фільм “Сорочинський ярмарок” Екка (1939), “Щорс” О.Довженко (1939), “Велике життя” Лукова (1939), “Богдан Хмельницький” Савченка (1941).
В.Релігія.У травні 1920 Всеукраїнська православна церковна рада у Києві проголосила автокефалію і скликала у 1921 р. Всеукраїнський Церковний Собор. Він висвятив Василя Липківського (1864-1938) на архієпископа та призначив митрополитом Київським. Цим було покладено початок Української автокефальної православної церкви (УАПЦ). В 1926 вона мала 32 єпископи, 3000 священиків, 20 єпархій, 2800 приходів, 6 млн. прихожан.
Радянська влада провела конфіскацію церковних коштовностей(золоті та срібні лампади, свічники, чаші, митри з дорогоцінними каміннями, панагії, дзвони), церковних будівель. В 1922 запроваджено контроль над усіма церковними справами.
1926 року Липківський був заарештований, влада настояла, щоб ІІ Всеукраїнський Собор УАПЦ у 1927 р. його зняв. Призначено Миколу Борецького, арештований 1930 після процесу СВУ. 1930 Надзвичайний Церковний Собор з декількох єпископів та 40 священиків ухвалив про самоліквідацію УАПЦ, 1935 р. вона остаточно ліквідована. Знищення храмів: Михайлівський золотоверхий Собор, Десятинна церква, Братський монастир на Подолі, Микольський Собор. Тисячі сільських церков перетворені на клуби та склади. В 1937 р. з 2000 приходів в Україні не лишилося жодного.