Творення ступенів порівняння

Особливості використання прикметників у ділових паперах

1. Перевага надається прикметникам книжного походження: автобіографічний, балансовий, валютний, еквівалентний, маршрутний, нейтральний, парламентський та ін.

Отже, треба уникати вживання прикметників із розмовної, зниженої лексики, двозначним змістом, суфіксами збільшеності, зменшеності й пестливого забарвлення, стягнених повних та усічених форм, замінюючи їх однозначними, неемоційними прикметниками або розгорнутими пояснювальними конструкціями з інших частин мови.

2. У використанні ступенів порівняння окремих якісних прикметників перевага надається аналітичним формам, які утворюються за допомогою прислівників: дуже, надто, більш, менш та ін. (дуже працьовитий, надто великий, менш вдалий.)

3. Складена форма вищого й найвищого ступенів порівняння утворюється за допомогою прислівників: більш, найбільш, менш, найменш, але слід уникати вживання суфікса –іш-: більш рішучий, найбільш доцільний.

4. Прикметник двосторонній уживається тільки тоді, коли стосується двох сторін у значенні – особа, група осіб, організація, яка представляється в певному відношенні іншій особі, особам, організації. Поєднується зі словами: договір, угода, домовленість, співробітництво, відносини, зв’язки, переговори.

5. У формах М. Відмінка однини чоловічого та середнього роду слід використовувати закінчення –ому: на попередньому з’їзді, на старому обладнанні.

6. Замість розмовної форми треба користуватися конкретним визначенням: великий, більший за; надзвичайно довгу.

7. Уникають уживання присвійних прикметників, замінюючи їх іменниками або відповідними прикметниковими формами. Якщо потрібне точне означення, іменник-прізвище (посада, звання тощо) ставлять у Р. відмінку, це стосується тих випадків, коли є кілька однорідних членів: досягнення студента або студентські досягнення, розпорядження директора, а не студентові досягнення, директорові розпорядження.

Але усталеним є вживання присвійних прикметників:

А) у термінологічних словосполученнях: адамове яблуко, сигма-функція,карданова передача, кесарів розтин;

Б) у крилатих висловах: езопівська мова, дамоклів меч, аріаднина нитка;

8. Уникають уживання прикметників, що походять від географічних назв з додатковим роз’яснюючим іменником: житель м.Біла Церква, адреса в м. Ясинувата, а не білоцерківський житель, ясинуватська адреса

Але усталеним є вживання подібних прикметників, які означають географічні назви, що походять:

А) від топонімів та інших географічних назв: Донецька область, Київський проспект, Дніпровський лиман.

Б) від імен, прізвищ чи псевдонімів: селище Гоголеве, Баренцове море.

9. Прикметник узгоджується з іменником на означення певних професій, посад та звань жінок лише в чоловічому роді: старший викладач, досвідчений інженер, непрофесійний водій, новий професор, винахідливий капітан.

10. Усі прикметники (у ролі означень), що вживаються у сполуках із числівниками два, три, чотири стоять у Н. Та З. Відмінках множини й мають переважно закінчення –і, а не –их. Це ж стосується і прикметника останній із числівником п’ять і більше: два нестандартні вироби, чотири великі контейнери, за останні вісімдесят років.

11. Для визначення часу за роком треба вживати відповідні прикметники в Р. відмінку без прийменника у(в), або ж прислівник: торік, позаторік, а не у минулому році, у позаминулому році.

12. Треба слідкувати за узгодженням прикметникових закінчень з іменниками на позначення невизначеної кількості однорідних предметів, що існують у певній сукупності: медичне приладдя, величезне каміння, пошкоджене коріння, рідке пруття, кучеряве волосся.

Займенник лише вказує на предмети, ознаки та кількість, але не називає їх. Займенники в мові вживаються часто для того, щоб уникнути повторення тих самих слів. При цьому їхню форму треба обов’язково узгоджувати з родом і числом іменників, замість яких ці займенники вжито. Правильно вжиті займенники допомагають пов’язати речення в тексті.

За значенням займенники поділяються на дев’ять розрядів:

1) особові – указують на особи: я, ми (1-а особа), ти, ви (2-а особа), він, вона, воно, вони (3-я особа);

2) зворотний себе – указує на ту особу, яка виконує дію;

3) присвійні – указують на належність предмета 1-й особі: мій, наш; 2-й особі: твій, ваш; 3-й особі множини: їхній; особі, яка виконує дію – свій; на належність предмета 3-й особі однини указують особові займенники в Р. відмінку – його, її;

4) вказівні – указують на предмет: цей, той (оцей, отой); на ознаку: такий (отакий); на кількість: стільки;

5) означальні – весь (ввесь, увесь), всякий (усякий), кожний, інший, сам, самий;

6) питальні – являють собою запитання до іменника: хто? що?; до прикметника: який? чий?; до числівника: скільки? котрий?;

7) відносні – ті, що й питальні, але вживаються для приєднання підрядних речень до головних: Благословен же той, хто від грози не никне, і пісня, що летить до радісних небес (В.Сосюра);

8) Неозначені – утворюються від питальних за допомогою часток аби-, де-, ось- (пишуться разом) та хтозна-, казна-, бозна-, будь-, -небудь, невідь- (пишуться через дефіс): абиякий, дехто, щось, хтозна-скільки, казна-яка, бозна-що, будь-що, котрий-небудь, невідь-скільки та ін.;

9) Заперечні – утворюються від питальних за допомогою частки ні- (пишуться разом): ніхто, ніщо, ніякий, нічий, ніскільки, нікотрий.

У неозначених і заперечних займенниках, якщо в них між часткою й займенником є прийменник, усі частини пишуться окремо: у декого – де в кого, абиким – аби з ким, до будь-кого – будь до кого, про ніщо – ні про що, нікого – ні від кого, дечим – де з чим.