Сутність і структура трудових відносин

У системі трудових відносин потрібно розрізняти дві сторони: техніко-економічну та соціально-економічну.

1. Техніко-економічна, пов’язана з використанням працівником речових факторів виробництва незалежно від того, чи є він їх власником чи ні. Головне в даному процесі — домогтися раціонального їх використання на своєму робочому місці.

2. Соціально-економічна сторона трудових відносин детермінується в першу чергу формою власності, на базі якої функціонує те чи інше підприємство. Так, на державних, колективних (кооперативних, частково акціонерних) підприємствах тощо безпосередні продуценти виступають також співвласниками підприємства і відповідно створеного продукту. Одночасно вони є і безпосередніми виробниками цього продукту.

Докорінно змінюється зміст трудових відносин, коли речові фактори виробництва перебувають у руках капіталістів (індивідуальних чи асоційованих). За таких умов поєднання найманого працівника з речовими факторами виробництва відбувається через купівлю та використання його робочої сили під контролем та управлінням капіталіста.

У політико-економічному розумінні трудові відносини — це багатоаспектна система взаємовідносин між роботодавцями і найманими працівниками, підприємствами (фірмами) та їх працівниками, державою і працездатним (у т. ч. й непрацездатним) населенням, а також громадськими організаціями (зокрема профспілками) і основними господарюючими суб’єктами — підприємцями (їх різними угрупованнями), державою.

Трудові відносини — це добровільний юридичний зв'язок між працівником і роботодавцем. Працівник зобов'язується особисто виконувати визначену трудову функцію за обумовленою спеціальністю, кваліфікацією, посадою в даній організації з підпорядкуванням внутрішньому трудовому розпорядкові, а роботодавець зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Вони фактично охоплюють усі соціально-економічні відносини, які виникають у процесі підготовки до праці, протягом усього періоду її здійснення, а також після завершення трудової діяльності. Ці відносини мають велике значення для функціонування підприємства, оскільки від них залежать рівень продуктивності праці як окремих працівників, так і трудового колективу в цілому, результативність використання капіталу, конкурентоспроможність господарюючого суб’єкта на ринку тощо.

Завдяки суспільному характеру виробництва процес праці здійснюється шляхом формування на підприємствах відповідних трудових колективів, які перебувають у відносній економічній відокремленості (самостійності).

Трудовий колектив — це суб’єкт економічних відносин (насамперед відносин власності), а також сукупний працівник, котрий забезпечує раціональне використання наявних факторів виробництва з метою створення і привласнення відповідної частки доходу. Трудові відносини, включаючи ринкові та неринкові фактори, впливають на кінцеву величину ціни робочої сили. Вони безпосередньо охоплюють проблеми умов праці та життя працюючих, якісні характеристики формування їх здатності до праці.

Сучасний етап НТР, що характеризується інтенсивним впровадженням її досягнень у масове виробництво, безперервно змінює умови праці та життя трудівників. У них постійно з’являються нові різнобічні потреби, що зумовлюють певні проблеми.

Трудова мотивація пов’язана з внутрішніми спонукальними мотивами людини до змісту праці та справедливою оцінкою і винагородою за її результати. Мотивацію не можливо декларативно диктувати, оскільки вона формується у відповідному соціально-економічному середовищі, яке охоплює всю сукупність поточних і перспективних (рівень зарплати, пенсій) форм винагороди, трудове і соціальне законодавство. Звідси — роль трудових колективів, держави, профспілок у формуванні та розвитку трудових відносин.