ЕКОЛОГІЧНЕ НОРМУВАННЯ

Одним із базових механізмів регулювання навколишнього природного середовища є державне екологічне нормування.

Екологічні нормативи —це закріплені законодавством норми, що регу-люють природоохоронні і природоресурсні відносини, спрямовані на задо-волення екологічних потреб суспільства й забезпечення оптимальної якості навколишнього середовища людини, мають кількісні значення і визначають рівень екологічної безпеки. 3а юридичною силою вони поділяються на законодавчі норми(закони) і підзаконні норми, які входять до урядових правових актів, нормативних актів міністерств і відомств, актів місцевого рівня, а за змістом юридичного припису — на попереджувальні, заборонні, відновлювальні, заохочувальні та каральні. Екологічні нормативи розробля-ються і вводяться в дію спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань екології та природних ресурсів та іншими упов-новаженими державними органами відповідно до законодавства України.

Метою екологічного нормування є встановлення комплексу обов’язкових норм, правил, вимог щодо охорони навколишнього природного середовища, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки.

Нормування в галузі охорони навколишнього природного середовища та використання природних ресурсів визначає кількісні показники, що мають зменшувати антропогенний вплив суспільства до меж, у яких допус-кається така зміна природного середовища, а це, у свою чергу, дає змогу механізмам саморегуляції екосистем здійснювати процес відновлення при-родних ресурсів і не призводить до деградації довкілля.

Сьогодні розвиток екологічного нормування в Україні здійснюється для забезпечення:

1. відповідності норм завданням збереження екосистем;

2. розвитку нормативної бази як елемента управління і засобу контролю в діяльності суб’єктів господарювання;

3. ефек-тивності норм як правових гарантій соціальної захищеності людини.

В екологічному нормуванні слід виокремити два напрями: саме норму-вання і лімітування. При нормуванні визначаються нормативи гранич-но допустимих викидів і скидів забруднювальних речовин у навколишнє природне середовище та інших видів шкідливого впливу на нього, а також нормативи плати за забруднення навколишнього середовища і розміщення відходів. Мета лімітування полягає в затвердженні для підприємств, ус-танов та організацій лімітів використання чи добування природних ресурсів, лімітів викидів і скидів забруднювальних речовин у навколишнє природне середовище та лімітів на утворення і розміщення відходів.

До основних видів екологічного нормування, що використовуються в Україні, належать норми, ліміти і нормативи плати за забруднення навколишнього середовища, а також норми, ліміти і нормативи плати за використання природних ресурсів.

Існує система показників, за допомогою яких оцінюється антропоген-ний вплив — вплив забруднювальних речовин на навколишнє середовище. Основними з них є гранично допустима концентрація (ГДК), гранично допустимий викид або скид (ГДВ, ГДС) та гранично допустиме навантажен-ня (ГДН).

Гранично допустима концентрація —максимальна кількість шкідливої речовини в одиниці об'єму або маси природного ресурсу (повітря, води, ґрунту), яка практично не впливає на здоров’я людини.

Гранично допустимий викид (скид) —маса (об'єм) забруднювальних ре-човин, розсіювання яких у природних умовах конкретного джерела забруд-нення з урахуванням рівня загального фонового забруднення в сукупності з іншими джерелами забруднення не створює за межами санітарно-захисної зони перевищення допустимих рівнів забруднення.

Гранично допустиме навантаження (несуча ємність екосистеми) —су-купність окремих впливів, які або не впливають на якість навколишнього середовища, або змінюють її в допустимих межах, тобто не руйнують еко-систему і не викликають для неї несприятливих наслідків.

У цілому гранично допустимі нормативи встановлюються для того, щоб поступово досягти нормативу якості природних ресурсів, тобто науково обґрунтованих значень концентрації забруднювальних речовин та показ-ників якості (загальнофізичних, біологічних, хімічних, радіаційних) і сані-тарно-гігієнічних норм у місцях розташування джерел забруднення для за-безпечення екологічної безпеки життєдіяльності людини та природних еко-систем.

Державні екологічні стандарти регламентують інтеграцію екологічних аспектів у різні види діяльності суб’єктів господарювання для забезпечення збалансованого соціально-економічного розвитку суспільства і є чинниками гармонізації його взаємовідносин із природою. Стандарти обов’язкові для виконання і визначають поняття й терміни, режим використання та охоро-ни природних ресурсів, методи контролю за станом навколишнього природ-ного середовища, вимоги щодо використання природних ресурсів та за-побігання забрудненню навколишнього природного середовища. Екологічні вимоги в таких стандартах відповідають рівню наукового, технічного й тех-нологічного прогресу, досягнутому в державі.

Екологічні стандарти поділяються на міжнародні, державні, галузеві та локальні. Міжнародні стандарти затверджуються і впроваджуються Між-народною організацією із стандартизації (ISO), державні — спеціальни-ми постановами Державного комітету України з питань технічного регулю-вання та споживчої політики, галузеві — наказом відповідного міністерства чи відомства, локальні — постановою відповідного територіального
природоохоронного органу в межах його компетенції.

Розвиток екологічної стандартизації в Україні відбувається шляхом введення в державні стандарти екологічних вимог на продукцію і послуги та шляхом впровадження стандартів, гармонізованих із міжнародними і євро-пейськими екологічними стандартами. Основою для розвитку також є екологічні стандарти, що розробляються Міжнародною організацією із стандартизації, зокрема її технічним комітетом ТК 207 «Управління навко-лишнім середовищем». Саме цей комітет, використовуючи досвід і методо-логію систем управління якістю, почав розробляти стандарти серії ISO 14000 «Системи екологічного управління».

Ліміти на природокористування є тим важливим регуляторним інструментом, який, обмежуючи економічне зростання, власне і здійснює стабілізацію процесів виробництва і споживання та утримування їх у межах збалансова-ного екологічно безпечного функціонування суспільства. При цьому сут-ність такого інструменту базується на двох стратегічних засадах: обмеже-ності можливостей біосфери приймати, поглинати й асимілювати різного роду відходи, вироблені соціально-економічною системою, та кінцевому характері невідновлюваних природних ресурсів.

Розробка лімітів у галузі охорони навколишнього природного середови-ща ґрунтується на відповідних екологічних нормах. Так, ліміти викидів і скидів забруднювальних речовин стаціонарними джерелами, ліміти на розміщення відходів визначаються для підприємств, установ та організацій з урахуванням гранично допустимих обсягів і встановлюються у вигляді доз-волів на викиди і скиди.

Окремим видом екологічних норм є нормативи плати за забруднення навколишнього середовища та за використання природних ресурсів. Вони є компонентами економічного механізму природокористування, які створю-ють стимули до раціонального використання природних ресурсів і забезпе-чують реальні джерела бюджетного фінансування природоохоронної діяль-ності. Зазначимо, що в охороні довкілля важливу роль відіграють нормати-ви плати за понадлімітне забруднення навколишнього середовища та за по-надлімітне використання природних ресурсів, які мають характер штрафних санкцій.

Одним з основних недоліків екологічного нормування є те, що лише незначна частина норм може вважатися екологічними, оскільки встановлені вони без врахування законів існування екосистем та біотичного механізму регулювання якості навколишнього се-редовища. Тому одним із головних завдань є підвищення саме ступеня еко-логічності норм. Крім того, під час їх розробки слід враховувати специфіку регіонів держави і вносити елементи територіальної диференційованості цих регіонів. Чимало норм природокористування слід також відобразити в зако-нодавчих актах, які регулюють сфери підприємницької діяльності, у нормах цивільного, податкового, інвестиційного, банківського права тощо.